ТОП 10:

Правові засоби запобігання та врегулювання міждержавних конфліктів



 

Одним з найбільш потужних засобів попередження міждержавних конфліктів у другій половині ХХ століття стало міжнародне право. Головне його досягнення - вироблення загальновизнаних принципів міжнародних відносин. Це принципи: незастосування сили або загрози силою; непорушності кордонів; територіальної цілісності держав; суверенної рівності; мирного врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи; поваги прав і основних свобод людини; рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею; співробітництва між державами; добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.

Дані принципи юридично закріплені в Статуті ООН 1945 р., в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р) і в Заключному акті Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року. Дотримання цих принципів – найважливіший засіб забезпечення безконфліктного міжнародного співіснування.

Одним з найбільш важливих принципів у сфері попередження міждержавних конфліктів є принцип незастосування сили або загрози силою.

Питання про незастосування сили або загрози силою вперше встав в роки Другої світової війни і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин. Це об’єктивна закономірність вперше була перетворена на принцип міжнародного права і закріплена у Статуті ООН.

Пункт 4 ст. 2 Статуту ООН говорить: «Всі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних націй». Згодом це положення було конкретизовано і прийнято в одній з резолюцій ООН, а також: в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.; у визначенні агресії 1974 р.; в Заключному акті НБСЄ 1975 р (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі); Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1977 р.

Дія принципу поширюється на всі держави-члени ООН (і не тільки їх). Відповідно до Статуту ООН забороняється не тільки застосування збройної сили, а й неозброєного насильства, яке носить характер протиправного застосування сили (ст. 2 п. 4 Статуту ООН говорить про заборону застосування збройної сили).

В Заключному акті НБСЄ (розділ, що стосується втілення в життя узгоджених принципів) прямо вказується, що держави-учасники будуть «утримуватися від усіх проявів сили з метою примусу іншої держави-учасниці», «утримуватися від будь-якого акту економічного примусу». Це свідчить про те, що сучасне міжнародне право забороняє протиправне застосування сили в будь-якому її застосуванні.

Ст. 42-47 і 51 Статуту ООН трактують випадки застосування збройної сили, а ст. 41 і 50 Статуту ООН передбачають законне застосування неозброєної сили. У цих статтях вказуються заходи, які застосовуються до порушників: повна або часткова перерва економічних відносин; припинення залізничних, повітряних, поштових, телеграфних, радіо та інших засобів сполучення; розрив дипломатичних відносин.

Статут ООН передбачає тільки 2 випадки правомірного застосування збройної сили: в цілях самооборони (ст. 51); за рішенням Ради безпеки ООН у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42). Наприклад, рішення Ради Безпеки ООН на застосування багатонаціональних сил для ліквідації агресії Іраку проти Кувейту в 1991 році. Ст. 51 Статуту ООН застосовується, тільки якщо станеться збройний напад на державу.

Ст. 42 використовується Радою безпеки ООН тільки тоді, коли рекомендовані заходи неозброєного характеру недостатні. У цьому випадку уповноважується вдатися до таких дій, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки: демонстрація; блокада; операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Таким чином, принцип незастосування сили передбачає заборону агресивних воєн.

В останні роки в зміст принципу була включена і обов’язок держав - утримуватися від пропаганди агресивної війни. Згідно з визначенням агресії (1974 р.) застосування державою збройної сили першим може бути кваліфіковано як агресивна війна, яка є міжнародним злочином і породжує міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність винних індивідів. У статутах Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів була дана юридична кваліфікація дій агресорів як міжнародних злочинів.

Починаючи з 70-х років ХХ століття, в результаті активної зовнішньополітичної діяльності світового співтовариства в нормативному змісті принципу незастосування сили особливо підкреслюється обов’язок держав утримуватися від загрози силою або її застосування з метою порушення кордонів іншої держави або як засобу вирішення територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включається: заборона окупації території іншої держави в порушення норм міжнародного права; заборона актів репресій, пов’язаних із застосуванням сили; заборона надання державою своєї території іншій державі, яке використовує її для здійснення агресії проти третьої держави; заборона організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі; заборона організації або заохочення організації збройних банд і регулярних сил, зокрема найманців для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід вважати: блокаду міст або берегів держави; будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народу здійснювати законне право на самовизначення, та ін.

Іншим, не менш важливим, принципом у справі попередження міждержавних конфліктів можна назвати принцип мирного вирішення міжнародних суперечок. Згідно з п. 3 ст. 2 Статуту ООН «всі члени ООН дозволяють свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість».

Еволюція цього принципу така, що, розробляючи міжнародні договори та угоди, процес йшов від обмеження права звертатися до війни і поступового розвитку засобів мирного вирішення міжнародних суперечок і встановлення юридичного обов’язку держав використовувати такі засоби (мирні).

Раніше, згідно ст. 2 Приватної конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень (1907 р.) заборонялося звертатися до війни («перш ніж вдатися до зброї»), не зобов’язувалося звертатися до мирних засобів («звертатися, наскільки дозволяють обставини»), і рекомендувався дуже вузьке коло мирних засобів (добрі послуги і посередництво). У той же час ст. 33 Статуту ООН вимагає, щоб сторони, які беруть участь у суперечці, насамперед, намагалися вирішити цей спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, застосування арбітражу судового розгляду, звернення до релігійних орденів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

Пункт 1 ст. 1 Статуту ООН говорить, що міжнародні спори мають вирішуватися відповідно до принципів «справедливості і міжнародного права». Більшість держав вважає, що посилання на справедливість підкреслюють, що мирні засоби обов’язкові для вирішення будь-яких міжнародних суперечок.

Аналіз принципу мирного вирішення спорів (зафіксований в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р, Заключному акті НБСЄ 1975 р) показує, що він розвиває і доповнює Статут ООН. Він вводить такі обов’язки для держав: «докладати зусиль до того, щоб у короткий термін прийти до справедливого рішення, що базується на міжнародному праві»; «Продовжувати шукати взаємно узгоджені шляху мирного врегулювання спорів» в тих випадках, коли спір не вдається вирішити; «Утриматися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище в такій мірі, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки, і тим самим зробити мирне врегулювання спору більш важким».

Крім Статуту ООН цей загальнообов’язковий принцип фіксується і в інших міжнародно-правових актах: Пакт Ліги арабських держав (ст.5), Хартія Організації африканської єдності (ст.3), Статут Організації американських держав (ст.5), Декларація про принципи міжнародного права (1970 р), Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975).

Третім, не менш важливим, принципом міжнародного права, що робить істотний вплив на попередження міждержавних конфліктів, можна назвати принцип територіальної цілісності держав. Принцип утвердився з прийняттям Статуту ООН в 1945 р і має варіації: територіальна цілісність; територіальна недоторканність. Призначення принципу - захист території держави від будь-яких посягань.

Статут ООН заборонив погрозу силою або її застосування проти територіальної цілісності (недоторканності) і проти незалежності будь-якої держави. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р при розкритті формулювання п. 4 ст. 2 Статуту ООН були відображені елементи цього принципу, хоча сам він окремо не застосовувався. наприклад:

- встановлювалося, що держава «повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення єдності й територіальної цілісності будь-якої держави»;

- зазначалося, що «територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації, що стала результатом застосування сил у порушенні положень Статуту»;

- зазначалося, що «територія держави не повинна бути об’єктом придбання іншою державою в результаті втрати чинності або її застосування»;

зазначалося, що держави не повинні «визнаватися законними які-небудь територіальні придбання, що явилися результатом втрати силою або її застосування».

На Нараді з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р даний принцип також було обговорено і знайшов своє відображення в Заключному акті в наступному формулюванні: «Держави-учасники будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасників. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, проти територіальної цілісності, політичній незалежності або єдності будь-якої держави-учасника і, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрози силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в результаті суспільної окупації або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об’єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх відсутності. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнана законною».

Таким чином, виклад даного принципу в Заключному акті НБСЄ зобов’язало держави: поважати територіальну цілісність одна одної; утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН. З цього випливає, наприклад, що: транзит через територію будь-якої іноземної держави будь-яких транспортних засобів є порушенням не тільки недоторканності кордонів, а й недоторканності державних територій; всі природні ресурси іноземної держави недоторканні, і розробка їх без дозволу є порушенням територіальної недоторканності; використання державою своєї території не повинно завдавати шкоди природним умовам території іншої держави.

Ця ідея вперше отримала своє правове оформлення в договорі Союзу радянських соціалістичних республік і Федеративною республікою Німеччина від 12 серпня 1970, а потім Польщі (до 1990 р. – Польської народної республіки), Чехії (до 1990 р. – Чехословацької соціалістичної республіки) з Федеративною республікою Німеччина, тобто закріпила юридично повоєнне положення кордонів у Європі. З цього часу непорушність кордонів стала нормою міжнародного права, юридично обов’язковою для держав. У договорах Союзу радянських соціалістичних республік, Польщі, Чехії з Федеративною республікою Німеччина виражено два істотних елементи: визнання існуючих кордонів; відмова від будь-яких територіальних претензій.

Як принцип непорушності кордонів він був сформульований в Заключному акті НБСЄ в 1975 році. «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони один з одним, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони».

Визнання цього принципу означає також і відмову, від яких або територіальних домагань, тобто держави «будуть відповідно утримуватися від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення або узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасника».

Виходячи з цього, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох основних елементів: визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права; відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому; відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

При цьому слід зазначити, що існує два поняття відносних меж:

- непорушність кордонів діє тільки відносно держав-учасниць Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (тобто боку Європи, США і Канади);

- недоторканність кордонів є принципом загального міжнародного права і діє на континентах незалежно від того, існує чи ні спеціальну угоду з цього питання.

Для контролю за діяльністю держав по дотриманню норм міжнародного права у світі створено безліч різних міждержавних організацій. Основний з них є ООН. Діяльність Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру є унікальним і динамічним інструментом, розробленим Організацією в якості одного з шляхів для надання допомоги роздирається конфліктами країнам у створенні умов для встановлення міцного миру. Перша місія Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру була заснована в 1948 році, коли Рада Безпеки санкціонував розгортання військових спостерігачів Організації Об’єднаних Націй на Близькому Сході з метою здійснення контролю за дотриманням Угоди про перемир’я між Ізраїлем і сусідніми з ним арабськими країнами. З тих пір у всіх куточках світу в цілому було проведено 63 операції Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру.

Крім ООН питаннями попередження та врегулювання міждержавних конфліктів займаються такі організації: Близький Схід - Ліга Арабських Держав - ЛАГ; Американський континент - Організація Американських Держав - ОАД; Африка - Організація Африканської Єдності - ОАЕ; Європа - Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (з 1994 року - Організація з безпеки і співробітництва в Європі - ОБСЄ); Євразія - Співдружність Незалежних Держав; Шанхайська організація співробітництва та ін.

У ході попередження та врегулювання міждержавних конфліктів широко застосовується т.зв. миротворча діяльність, яка включає в себе комплекс заходів щодо зниження протистояння між конфліктуючими сторонами. Система способів миротворчої діяльності включає в себе наступні структурні елементи: превентивна дипломатія - врегулювання суперечок до спалаху насильства за допомогою дипломатів, політиків, а іноді і превентивним розгортанням військ; будівництво світу - здійснюється в пост конфліктний період з метою запобігання повторних спалахів насильства політиками та дипломатами з реальної фінансової і матеріальною допомогою державним структурам; підтримання миру і примус до миру - покликані зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру як політичними, так і військовими засобами.

З метою запобігання або ліквідації загрози миру і безпеки шляхом спільних примусових дій (військова демонстрація, блокада тощо). Якщо заходи економічного і політичного характеру виявляться або виявилися недостатніми згідно зі Статутом ООН створюються миротворчі сили ООН (миротворчий контингент ООН) - збройні контингенти країн - членів ООН.

У даний час в усьому світі налічується 15 діючих місій ООН, в яких задіяно понад 124 тисяч миротворців, що є наочним свідченням усесвітньої пошани, надійності і довіри до миротворчих операцій Організації Об’єднаних Націй.

Міжнародне співтовариство покладає великі надії на «блакитні каски» в питанні захисту беззахисних людей у найнебезпечніших районах світу, але за їх роботу платиться дуже велика ціна - протягом більше 60-річної історії миротворчої діяльності ООН насильство, нещасні випадки і хвороби забрали життя більше 2700 людей, що працюють в гарячих точках усього світу, від Близького Сходу до Балкан, в Африці і в усьому іншому світі.

Таким чином, після закінчення холодної війни в стратегічному контексті діяльності Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру відбулися різкі зміни, що дозволило Організації трансформувати і розширити свої операції на місцях і забезпечити перехід від «традиційних» місій, пов’язаних з виключно військовими завданнями, до виконання складних багатофункціональних операцій, спрямованих на забезпечення виконання всеосяжних мирних угод і надання допомоги у створенні основ для забезпечення стійкого миру.

Сьогоднішні миротворці здійснюють широке коло складних завдань, включаючи надання допомоги у створенні стійких інститутів управління і контроль за дотриманням прав людини, здійснення реформ сектора безпеки і роззброєння, демобілізацію і реінтеграцію колишніх комбатантів.

 

Контрольні питання

1. На які типи поділяються військові конфлікти.

2. Які військові дії охоплює прикордонний конфлікт?

3. Які дії включає військова акція?

4. Охарактеризуйте збройний інцидент.

5. Які особливості характерні для внутрішнього збройного зіткнення?

6. Які дії охоплює спеціальна операція?

7. Назвіть основні причинами збройних конфліктів.

8. Які завдання виконують миротворчі сили?

9. Назвіть загальновизнані принципи міжнародних відносин.

10. У якому міжнародному акті дано визначення агресії.

 

Рекомендовані нормативно-правові акти
та література для підготовки до семінарського заняття, написання рефератів







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.215.62.41 (0.011 с.)