Правове забезпечення внутрішньої безпеки України в сучасних умовах: на досвіді сполучених штатів америки

Наукові принципи управління у сфері національної безпеки вимагають твердості, наполегливості в реалізації прийнятих рішень і, перш за все, централізації управління. Раніше в США вкрай мало приділялося уваги внутрішнім питанням і стратегія національної безпеки мала явний пріоритет зовнішньополітичного та військово-політичного підходу. Але після терористичних актів у вересні 2001 року в США почався процес кардинальних змін і в політиці забезпечення внутрішньої безпеки. Після цих терористичних актів американське керівництво не стало докорінно ламати сформовану в країні систему забезпечення національної безпеки, орієнтовану головним чином на реалізацію, як зазначалося, зовнішньої і військової політики. Фактично ця система має федеральний характер і складається з міністерства, відомств і організацій федеральної виконавчої влади.

Адміністрація Д. Буша зуміла усвідомити, що лише федеральними силами новими видами загроз всередині країни впоратися неможливо. Тому було прийнято рішення, перерозподіливши і уточнивши ряд функцій всередині цієї системи, створити нову додаткову систему забезпечення внутрішньої безпеки на принципово інших засадах. Такий цілком розумний підхід дозволив швидко й енергійно здійснити необхідні заходи щодо зміцнення внутрішньої безпеки, не знижуючи загального рівня національної безпеки.

Нова система створювалася з урахуванням федеративного устрою США виходячи з ідеї, що національна стратегія для своєї реалізації вимагає загальнонаціональних зусиль.

У США налічується понад 87 тисяч різних органів виконавчої влади на федеральному рівні, на рівні штатів і на рівні місцевого самоврядування. При цьому, місцевим органам влади та владі штатів належить найважливіша роль у забезпеченні внутрішньої безпеки, оскільки вони найближче до населення і всі події, в тому числі і терористичні акти, відбуваються в конкретних місцях і насамперед зачіпають місцеві влади. У зв’язку з цим вони повинні нести первинну відповідальність за обладнання та підготовку населення до відбиття терористичних актів та за дії з ліквідації їх наслідків. Крім того, не повинен залишатися осторонь від антитерористичної діяльності приватний сектор, в руках якого в США знаходиться, зокрема, 85% об’єктів інфраструктури країни. З цієї причини він повинен бути ключовим партнером влади всіх рівнів в забезпеченні безпеки.

Не мають права залишатися осторонь від вирішення завдань боротьби з тероризмом і прості громадяни країни, здатні приймати участь у виявленні, запобіганні терактів і їх відображенні, якщо це буде необхідно.

Вже 8 жовтня 2001 р. Президент США Д.Буш крім посади Помічника Президента з національної безпеки заснував нову посаду Помічника Президента з внутрішньої безпеки з масштабним апаратом, у вигляді Управління внутрішньої безпеки (Office of Homeland Security). Завданнями даного управління є розробка і реалізація стратегії внутрішньої безпеки та координація діяльності спецслужб що її забезпечують. Управління внутрішньої безпеки співпрацює з департаментами та підрозділами всіх спецслужб, місцевими органами влади та приватними організаціями для досягнення своїх завдань. В рамках Управління створено Раду внутрішньої безпеки (The Homeland Security Council), яка повинна забезпечити повну координацію всіх відомств, задіяних у забезпеченні внутрішньої безпеки. До Ради увійшли: Президент (голова Ради), віце-президент, міністр фінансів, міністри оборони, юстиції, охорони здоров’я, транспорту, директор Федерального агентства надзвичайних ситуацій, директор Федерального бюро розслідувань (ФБР), директор Центрального розвідувального управління (ЦРУ), помічник Президента з внутрішньої безпеки та інші посадові особи виконавчої гілки влади, яких президент може час від часу запрошувати до Ради. Керівники Адміністрації Президента і віце-президента, помічник президента з національної безпеки можуть відвідувати будь-які засідання ради.

З питань, що належать до своєї компетенції Раду відвідують: Держсекретар, секретар енергетики, праці і торгівлі, секретар у справах ветеранів, керівник Агентства по захисту навколишнього середовища, помічник Президента з економічної політики і помічник Президента з внутрішньої політики.

У листопаді 2002 року американський конгрес завершив роботу з розгляду законопроекту, що передбачає створення в Сполучених Штатах Міністерства внутрішньої безпеки (МВБ) законопроект був схвалений обома палатами конгресу і після підписання президентом США Дж. Бушем 25 листопада 2002 набув чинності як «Закон 2002 року про внутрішню безпеку» (The Homeland Security Act of 2002).

Це поклало початок найбільш великомасштабного протягом всієї повоєнної історії країни перетворенню структури адміністративної влади після прийняття в 1947 році «Закону про національну безпеку».

Міністерство внутрішньої безпеки включає управління, служби та відділи, що знаходяться в безпосередньому підпорядкуванні Міністра внутрішньої безпеки: апарат міністра і його першого заступника, головне управління інформації та захисту охорони та транспортної безпеки, головне управління з питань готовності до надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків, головне адміністративне управління, управління юридичних служб, управління взаємодії з місцевими органами влади, управління у справах столичного регіону, управління претензій до діяльності імміграційних служб, управління координації імміграційних служб, управління у справах малого бізнесу, управління по боротьбі з наркобізнесом, управління з питань дотримання права особистої таємниці, управління з питань дотримання прав людини та громадянських свобод, управління міжнародних зв’язків, бюро громадянства і імміграційних служб, апарат генерального інспектора, секретна служба, берегова охорона, апарат спеціального помічника міністра у справах приватного сектора, апарат помічника міністра з питань законодавства, апарат помічника міністра по зв’язках з громадськістю, апарат виконавчого секретаря.

Загальна чисельність співробітників Міністерства внутрішньої безпеки повинна скласти близько 170 тис. Чоловік. При цьому міністру внутрішньої безпеки дано право змінювати структуру свого відомства і чисельність співробітників які входять до його складу підрозділів, не виходячи за загальні рамки, встановлені конгресом.

Законодавчо визначено, що міністр внутрішньої безпеки, його перший заступник, заступники міністра, помічники міністра, директор бюро громадянства та імміграційних служб, генеральний юрисконсульт, генеральний інспектор і комендант берегової охорони при призначенні на посаду президентом повинні отримати схвалення сенату США.

Особливо кардинальної перебудови піддалася система готовності до надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків. Заступник Міністра внутрішньої безпеки з питань готовності до надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків очолює головне управління з питань готовності до надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків (Directorate of Emergency Preparedness and Response) і є радником глави Міністерства внутрішньої безпеки з питань, що стосуються забезпечення готовності до надзвичайних ситуацій, дій в умовах надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків. В рамках своїх повноважень він відповідає за виконання наступних завдань:

- забезпечення готовності сил і засобів реагування на надзвичайні ситуації до дій в умовах загрози терористичних актів, стихійних лих та інших надзвичайних ситуацій;

- розробка та впровадження технологій і засобів зв’язку для управління та координації діяльності підрозділів реагування на надзвичайні ситуації;

- розробка нормативної бази, що регламентує застосування переданої з міністерства енергетики в Міністерстві внутрішньої безпеки групи реагування на ядерні інциденти (Nuclear Incident Response Team), забезпечення підготовки цієї групи по лінії міністерства енергетики та агентства із захисту навколишнього середовища США та її оснащеності;

- забезпечення діяльності федерального уряду в умовах проведення терористичних атак і виникнення стихійних лих, що включає залучення необхідних федеральних сил і засобів, координацію їх роботи та постачання населення медикаментами в умовах надзвичайних ситуацій;

- надання допомоги місцевим органам влади у ліквідації наслідків терористичних актів та стихійних лих;

- створення механізму взаємодії федеральних і місцевих органів влади в умовах загрози терористичних актів і стихійних лих із залученням необхідних людських ресурсів, використанням можливостей різних відомств і організацій;

- розробка єдиного національного плану дій федерального уряду, який буде реалізований у разі виникнення надзвичайних ситуацій.

Головне управління готовності до надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків відповідає за готовність США до надзвичайних ситуацій, дій в умовах надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків.

Відповідно до прийнятого в США законодавством головному управлінню передані функції:

- федерального управління щодо дій у надзвичайних умовах (ФЕМА); управління внутрішньої готовності (Office for Domestic Preparedness) зі складу ФБР,

- підрозділів для дій в умовах надзвичайної ситуації на території США (Domestic Emergency Support Teams) Міністерства юстиції;

- управління готовності до надзвичайних ситуацій (Office of Emergency Preparedness) Міністерства охорони здоров’я та соціального забезпечення. Під контроль даного підрозділу переходить також функція управління системою інформації про стихійні лиха (Integrated Hazard Information System) Адміністрації досліджень океану і атмосферних явищ, національною системою надання медичної допомоги в умовах катастроф (National Disaster Medical System), системою надання медичної допомоги в столичному регіоні (Metropolitan Medical Response System) і Національним стратегічно запасом медикаментів (Strategic National Stockpile) Міністерства охорони здоров’я і соціального забезпечення.

Всі ці дії адміністрації Д. Буша свідчать про небачену раніше централізації управління до концентрації зусиль федеральної виконавчої влади, органів влади штатів, муніципалітетів, місцевого самоврядування, приватного сектору та всього суспільства для забезпечення внутрішньої безпеки.

Такий підхід до даної проблеми заслуговує найпильнішої уваги та вивчення, щоб на основі американського досвіду викласти міжвідомчу плутанину і слабку координацію роботи федерального центру і регіонів щодо запобігання та ліквідації наслідків терористичних актів і інших надзвичайних ситуацій.

Відповідно до положень «Національної стратегії внутрішньої безпеки» забезпечення внутрішньої безпеки США організовується на чотирьох базових елементах: право, досягнення науки і технології, сучасні інформаційні технології та міжнародне співробітництво. Поєднання цих чотирьох основних факторів дає можливість оцінити реальний рівень внутрішньої безпеки та визначити масштаби необхідних державних асигнувань у цю сферу.

Саме право дозволяє уряду вибрати конкретні механізми відповідних дій і в той же час обмежує масштаби цих дій певними рамками. Федеральні закони не повинні задавити законодавчу ініціативу штатів і в той же час не допустити надмірної федералізації боротьби з тероризмом. У США вже створені правові основи забезпечення внутрішньої безпеки. Вони закріплені насамперед у Конституції та Зводі законів США. Проте, багато юридичних проблем, пов’язаних з протидією сучасному тероризму, ще чекають свого рішення. Закон «Патріота США» був прийнятий Конгресом США і затверджений Президентом США Д. Бушем 26 жовтня 2001 р., тобто всього через півтора місяці після терористичних актів 11 вересня 2001 р. Цей закон відразу ж став правовою основою кардинальних змін у політиці США в галузі внутрішньої безпеки та формування системи її забезпечення. Уже в самій назві закону чітко проглядається його ідеологічне навантаження.

У новому законі скориговані, доповнені і уточнені нові положення кримінального та іншого чинного федерального законодавства. Особливо широко доповнені статті кримінального законодавства США (Титул 18 Зводу законів США), що стосуються безпеки на всіх видах транспорту, в портах, системах зв’язку та комп’ютерних мережах. Доповнено визначення поняття «міжнародний тероризм», але головне вперше в американському законодавстві тероризм розділений на міжнародний і внутрішній.

Американська адміністрація особливо підкреслює кримінальний характер сучасного тероризму, різко посилює санкції за злочини терористичного характеру і розширює каральні можливості федерального уряду в боротьбі з тероризмом як частиною організованої злочинності. З цією ж метою в статті 808 Закону значно розширено перелік діянь терористичного характеру, віднесених тепер до категорії «федеральних злочинів», що само по собі відповідно до американського кримінальним законодавством передбачає більш серйозний характер покарання злочинців.

Привертають увагу велика кількість законодавчих нововведень, що значно розширюють повноваження правоохоронних органів США і різко посилюють існуючі раніше норми поведінки громадян. Ці нововведення викликали в американському суспільстві серйозну настороженість і суспільну критику. В першу чергу негативну реакцію викликало значно розширення можливостей різних форм електронного спостереження. Усі ці жорсткі заходи, особливо у сфері режиму контролю та нагляду не тільки за іноземцями, а й своїми громадянами, вперше в історії США, введені в практику даним законом, викликали неоднозначну реакцію з боку американського суспільства. Небувале досі розширення повноважень правоохоронних органів у США і за кордоном стали розглядатися як невиправдане вторгнення в приватне життя громадян і обмеження їх конституційних прав і свобод. У зв’язку з цим, незважаючи на патріотичне забарвлення Закону і обґрунтованість його прийняття, негативну позицію по відношенню до нього зайняв Американський Союз на захист громадянських свобод. Офіційні американські особи вважають, що незвична жорсткість закону дозволила подолати безпечність і благодушність, що запанували в США за багато десятиліть невразливості американській території.

Законодавча та нормативно-правова база забезпечення національної безпеки в цілому і особливо внутрішньої безпеки в США досить розвинена. Багато американських правових норм у цій галузі покладені в основу законодавства інших країн.

Практика США цікава для нашої країни. В якості важливої особливості американського законодавства у сфері безпеки слід зазначити, насамперед, те, що всі закони США в даній області є законами прямої дії.

У США, як країні з високою правовою культурою, законодавство і правозастосовна практика, незважаючи на жорстокість багатьох правових норм, прийнятих в останні роки, одночасно передбачає необхідність не менше жорсткого контролю за діяльністю правоохоронних органів та інших спецслужб з боку громадськості і, в першу чергу, з боку Конгресу США.

У США, перш ніж почати реформування в системі управління життєдіяльністю країни, у тому числі й у сфері безпеки країни, розробляють необхідну для подібних дій законодавчу базу, яка встановлює конкретні рамки майбутніх нововведень. Завдяки цьому, дії виконавчої влади постійно перебувають під контролем законодавчої влади і проходять, таким чином, громадську експертизу.

Забезпечення внутрішньої безпеки в США оголошено найважливішим завданням, як федерального уряду, так і влади штатів і муніципалітетів, приватного сектору, всього суспільства.

Нормативно-правова база вирішення завдань внутрішньої безпеки формулюється по всіх цих рівнів. У національному законодавстві практично всі завдання забезпечення внутрішньої безпеки покладено на центральні органи виконавчої влади. Особливості устрою держави при цьому фактично не беруться до уваги.

Слід підкреслити, що вкрай жорсткі заходи покарання терористів, передбачені законодавством США, абсолютно не викликали будь-якої критики з боку як американської, так і світової громадськості. Таким чином, американський досвід розкриває нам ще одне важливе правове напрям підвищення ефективності антитерористичної діяльності.

США розглядають міжнародне співробітництво як важливий фактор протидії глобальному тероризму та зміцнення внутрішньої безпеки. Але характерно, що при визначенні завдань антитерористичної діяльності американці міжнародне співробітництво трактують обмежено.

Фактично, ставиться завдання створення можливостей односторонньої американської відповіді на терористичні загрози силою тільки американські структур та їх найближчих союзників. Ураховуючи сучасні реалії в американському законодавстві не ставитися завдання прийняти Всесвітню конвенцію з боротьби з тероризмом, проект якої вже багато років перебуває на розгляді ООН і блокується в силу політичних розбіжностей ряду держав в оцінці деяких політичних сил і рухів в різних країнах як терористичних (передусім країн з авторитарним режимом як приклад, Російською Федерацією). Аналіз правової бази боротьби з тероризмом в США дозволяє виділити ряд превентивних антитерористичних заходів на міжнародній арені, що мають важливе значення для формування зовнішньої політики України. До них відносяться:

- послідовне виявлення і ліквідація у співпраці з іншими країнами районів у будь-якої точки світу, в яких, в силу слабкої керованості, важкої доступності, потурання влади або інших причин, терористи можуть знайти притулок. Для України така установка в рамках антитерористичної коаліції важлива з точки зору залучення міжнародної уваги до слабо контрольованим прикордонним територіям які межують з Донецькою та Луганською областями, які є притулком для терористів;

- заходи щодо заохочення економічного розвитку, лібералізації та «відкритості» територіальних громад, підвищенню рівня життя населення;

- вироблення в рамках антитерористичної коаліції єдиних принципів поводження з полоненими терористами, підстав і процедур їх екстрадиції, правил обмеженого застосування до них положень Женевських конвенцій;

- підвищення координації міграційних служб різних країн, у тому числі введення паспортів, що містять біометричні персональні дані;

- використання Програми глобального скорочення загроз (Global Threat Reduction Program) для подальшого підвищення рівня фізичного захисту ядерних матеріалів у різних країнах, запобігання потрапляння зброї масового знищення в руки терористів;

- активна політика в галузі освітніх можливостей для молоді, відкриття нових шкіл, бібліотек, розвиток програм обміну студентами, міжнародних контактів.

Об’єктивна необхідність додання законам України про безпеку форми закону прямої дії. Це пояснюється тим, що практично всі закони про безпеку в правовому відношенні одночасно зачіпають багато галузей права: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, митне, податкове, військове право і ін.

З цією метою у законодавстві представляється необхідним: провести кодифікацію законодавчих норм у сфері протидії внутрішнім загрозам безпеки, що дозволить більш ефективно їх застосовувати, своєчасно реагувати на зміни в зарубіжній і міжнародної договірній практиці в цьому напрямку, послідовно відбиваючи всі її позитивні засади; розробити закон про профілактику злочинів в цілому, що вводять в стратегію боротьби зі злочинністю та проявами тероризму положення, що визначають принципи взаємодії всіх зацікавлених у цій роботі державних і недержавних структур; розробити новий закон «Про основи національну безпеку», який би в більш повній мірі відповідав Конституції України і Стратегії національної безпеки, що передбачає та розкриває функції і завдання в галузі забезпечення національної безпеки.

Закон повинен перетворити положення Стратегії в норми права, оскільки тільки за допомогою права держава може реально управляти станом безпеки, залучаючи до цього центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, господарюючі суб’єкти, громадські організації і окремих громадян; розробити та затвердити Указом Президента України доповнення до «Стратегії національної безпеки України», щодо включення розділів «Забезпечення зовнішньої безпеки» та «Забезпечення внутрішньої безпеки». Цей документ повинен стати основним нормативним актом, обов’язковим для виконання державними органами та всім суспільством; в структурі Європейської антитерористичної коаліції сформувати власний сектор де домінували б не російські, а і національні інтереси.

 

11.2 Міжнародно-правові питання формування та застосування збройних сил Європейського Союзу

 

Підвищена увага юристів та інших фахівців у галузі міжнародних відносин і міжнародного права до міжнародно-правових питань формування та застосування збройних сил Європейського Союзу, відповідним відносинам держав-членів Європейського Союзу між собою і з третіми державами пов’язано як із загальною трансформацією основ безпеки у світі, так і зі значним розширенням європейськими державами географічної сфери проведення своїх військових операцій. Це відбувається як безпосередньо, так і через членство в Організації Північноатлантичного договору (далі – НАТО), яке, згідно Вашингтонського договору 1999 р., розширило сферу застосування своїх збройних сил по всьому світу.

Збройні сили Європейського союзу – збірне поняття, що відноситься як до збройних сил власне Союзу, так і до збройних сил держав-членів. Збройні сили держав-членів одночасно виконують або можуть виконувати завдання, що відносяться до забезпечення безпеки своєї держави, що розглядається як складова частина загальної безпеки Європейського Союзу.

Сучасні міжнародні відносини на пострадянському просторі не визначаються такими категоріями, як: зниження конфронтації і значення військової сили, ліквідація загрози ядерного конфлікту, переважна роль економічних, політичних, науково-технічних, екологічних факторів і їм подібних.

Справа, по-перше, в нових загрозах міжнародної безпеки, які несуть із собою тероризм, екстремізм, сепаратизм, територіальні суперечки, глобальне потепління, фінансово-економічний відносини.

По-друге, проявляють себе такі базові тенденції що утворюють конфлікти, як: «концепція російського світу» та її перенесення на країни, що утворилися в результаті розпаду Радянського союзу, порушення права на самовизначення народів, релігійний та національно-культурний гніт в контексті політики використання національних багатств в територіальних утвореннях заселених корінними (не росіянами) народами.

Базовим документом для Європейського Союзу у цьому плані є Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП).

Лісабонський договір від 13 грудня 2007 р. (або «Договір про реформу») вніс зміни в діючі угоди про Європейський Союз з метою реформування системи управління Європейським союзом. Закладені в даному Договорі норми з військових питань відображають відповідні позиції абсолютної більшості держав-членів. Ці позиції склалися до прийняття Лісабонського договору і їх основні пункти такі:

- об’єднання зусиль європейських країн у сфері миротворчості і антикризових операцій;

- військові програми Європейського Союзу;

- питання про створення єдиної європейської армії;

- Європейський корпус швидкого реагування.

Непрямий зв’язок із забезпеченням європейської безпеки та військовою активністю Європейського Союзу мають:

- Європейське оборонне агентство;

- супутниковий центр в Торрехоні (Іспанія) в системі розподілу функцій між Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) і Європейського Союзу;

- перспектива військово-політичної автономії Європейського Союзу від США;

- посилання військ Європейського Союзу і США в «некеровані території»;

- миротворчі та антикризові операції;

- роль Європейського Союзу щодо вирішення протистояння в Сирії та участь Європейського Союзу у діалозі з Іраном з військових і ядерних питань.

Все це дозволило говорити про автономію у вирішенні проблем безпеки європейських держав, але з використанням можливостей Організації Північноатлантичного договору та США, в тому числі – фінансових. Слід зазначити той вплив на військову політику Європейського Союзу, який справила Військова доктрина Російської Федерації.

Європейський Союз в стислі терміни адаптував свої підходи у військовій галузі з урахуванням наступних принципових положень зазначеної доктрини: Російська Федерація може направляти війська за кордон для захисту російських громадян за кордоном, боротьби з піратством, для відбиття нападу на військові бази Російської Федерації за кордоном або запобігання агресії проти дружньої держави.

Зростання озброєнь держав-членів ЄС, їх активне взаємне військове співробітництво і з третіми сторонами, концептуальне розширення воєнної політики та застосування збройних сил Європейського Союзу за його межами визначений імперськими підходами російського керівництва. У цьому процесі важливу роль відіграють як спеціальні норми міжнародного права і європейського права, так і сформовані норми загального міжнародного права, пов’язані, наприклад, з членством в НАТО і численними іншими договорами Європейського Союзу, держав-членів ЄС з військових питань.

Все це відбувається в умовах кардинальних змін військово-політичної та військово-стратегічної обстановки у світі, пов’язаних з новими загрозами міжнародній і державної безпеки.

Політика Російської Федерації спрямована на утриманні країн, на пострадянському просторі в зоні свого політичного та військового впливу, що виражається в анексії частини території Грузії, України, Молдови. Це викликає необхідність держав-членів ЄС та Європейського Союзу як організації на зміцнення свого військового потенціалу.

Визначальними ж у цьому плані є: Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП), Лісабонський договір від 13 грудня 2007 р. (або «Договір про реформу»), активна участь держав-членів ЄС в акціях Організації Північноатлантичного договору, застосування Сил швидкого реагування (СШР) по всьому світу.

Активна військова складова політики Європейського Союзу на противагу мілітаризації Росії реалізується в непростих політико-правових умовах. Це пов’язано з міжнародно-правовими особливостями об’єднання зусиль держав-членів Європейського Союзу у сфері миротворчості і антикризових операцій, тенденціями військово-політичної автономії Європейського Союзу від США і деякими відмінностями в підходах між Європейським Союзом і США з військових питань, співпрацею Європейського Союзу з Україною в даній галузі і іншими факторами. Україна і Європейський Союз ведуть предметну розмову, на основі Договору про асоціацію України в Європейський Союз, щодо об’єднання наявних ресурсів, створення відповідних ланцюжків командування та системи прийняття рішень, яка б дозволила активно взаємодіяти в цій винятково важливій для всіх сфері реагування на надзвичайні ситуації.

Військове співробітництво держав, що належать до одного регіону, не є чимось особливим у міжнародних відносинах. Така співпраця має в цілому типовий характер. Разом з тим у кожному регіоні існує в цьому плані своя правова специфіка. Для європейського регіону вона найбільш «індивідуалізована» і визнана у зв’язку, крім іншого, з дією норм європейського права.

Міжнародно-правові основи Спільної зовнішньої та безпекової політики, як системи колективної безпеки, відображені в Лісабонському договорі і не перешкоджають державам-членам ЄС використовувати спеціальні форми регіонального військового співробітництва та з третіми країнами держав-членів ЄС (в тому числі – в планах участі третіх країн у зовнішніх операціях збройних сил Європейського Союзу).

У зв’язку з активним впровадженням у військово-політичну доктрину Європейського Союзу концепції гуманітарної інтервенції, методів швидкого військового реагування на кризи, особливого значення набуває аналіз їх відповідності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Перше. У зв’язку з втратою ООН лідируючої ролі в питанні врегулювання регіональних конфліктів, переходу цієї ролі до регіональних систем безпеки, Європейський Союз у виняткових, надзвичайних ситуаціях вправі застосовувати свої збройні сили за межами Європейського Союзу без згоди ООН. Але обов’язковою умовою при цьому є гранична міжнародно-правова обґрунтованість, адекватність і пропорційність таких акцій надзвичайного характеру. Притому в акції Європейського Союзу мають право брати участь інші міжнародні організації та окремі держави.

Крім того, передбачено попереднє узгодження таких акцій на стадії їх планування та практичної підготовки з Радою Безпеки ООН. Узгодження, яке передбачає, що якщо у випадку дії правила veto (тільки в цьому випадку) відповідна резолюція Ради Безпеки ООН не приймається, а ситуація з переконливістю носить надзвичайний характер, Європейський Союз приймає рішення самостійно. І при цьому така акція робиться не у вузьких інтересах держав-членів ЄС та Європейського Союзу у цілому (або будь-яких третіх держав), а в інтересах і цілях держав конкретного регіону – дестинаторів відповідної акції.

Друге. Лісабонський договір 2007 р. не вирішує військові питання забезпечення колективної безпеки держав-членів ЄС. В результаті членство таких держав в Організації Північноатлантичного договору, даний Альянс продовжує визнаватися в більшості держав-членів ЄС гарантією їх колективної безпеки.

Одночасно на дану проблему впливають два найважливіших чинника в даному питанні: перший – відносини держав-членів ЄС та Європейського Союзу в цілому, в тому числі і України, другий – України та США.

Відносинам з Україною в даному плані останнім часом приділяється підвищена увага в Європейському Союзі та НАТО (Указ Президента України № 962/2014 «Про персональний склад української частини Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи високого рівня»).

В українських військово-політичних колах даному аспекту відданий пріоритет, в тому числі ретельній розробці міжнародно-правових норм, що регулюють таку співпрацю, з повагою до специфічних норм європейського права, яким керуватися Європейська сторона.

Третє. Дії в надзвичайній ситуації, коли немає часу на роздуми і вибір засобів в принципі не вимагають нового визначення в розглянутому випадку. Разом з тим виникають нові загрози, такі, як наприклад, кібертероризм, передбачають розширення сфери застосування відповідних військових акцій в Європейського Союзу. Їх міжнародна правомірність оцінюється з позицій запобігання або припинення вкрай небажаних, катастрофічних дій, подій, які з очевидністю або за визначенням Ради безпеки Організації Об’єднаних Націй загрожують миру і міжнародної безпеки, прав людини.

Четверте. Поза сумнівом, викличе труднощі перехід в Європейському Союзі від концепції кризового реагування, коли відповідні силові акції обмежені примусом конфліктуючих сторін або сторони-агресора до миру, до концепції супроводу силового реагування заходами щодо вирішення проблем соціального порядку з кінцевим результатом – ліквідація умов соціального, релігійного, цивілізаційного протистояння, які породжують конфлікти. Інститут тимчасової опіки (яка може бути і тривалої) в даному випадку найбільш адекватний. Основні труднощі же тут полягає в матеріальній стороні питання.

П’яте. Стаття 6 Лісабонського Договору «Про солідарність» між державами-членами ЄС у разі терористичної атаки, техногенної або гуманітарної катастрофи, зводить питання про допомогу або взаємодопомоги в розряд юридично зобов’язуючих дій для всіх держав-членів ЄС. У цьому надзвичайно важливому питанні додатково визначені імперативні умови надання такої допомоги або взаємодопомогу з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і прийнятого в Європейському Союзі функціонального підходу: вирішувати проблеми безпосередньо на місці їх виникнення, в тому числі превентивно на території Європейського Союзу.

Стає все більш очевидним, що без військово-силових методів у сучасних міжнародних відносинах на пострадянському просторі не обійтися. Регіональне військове співробітництво в цьому плані сприймається як більш ефективний засіб у досягненні зазначених цілей. Активність Організації з безпеки і співробітництва в Європі в цьому плані в надзвичайних ситуаціях жодною мірою не може підмінити зазначені військово-силові методи.

Оскільки стратегічним завданням Організації з безпеки і співробітництва в Європі є всього лише створення єдиного простору безпеки на основі поділюваних державами-учасницями цінностей і принципів, запобігання появи нових розділових ліній. Безсумнівно, що сама по собі це завдання позитивне. Але дуже обмежене.

На практиці діяльність Організації з безпеки і співробітництва в Європі зводиться, наприклад, до прийнятого Постійним радою Організації з безпеки і співробітництва в Європі (за ініціативою США) рішенням щодо протидії загрозі радіоактивних джерел або (за ініціативою Франції) до заяви міністрів закордонних справ країн-учасниць Організації з безпеки і співробітництва в Європі на підтримку Міжнародної конвенції у боротьбі з актами ядерного тероризму.

Звідси стає зрозумілим помітне ослаблення уваги до Організації з безпеки і співробітництва в Європі з боку її учасників-держав, що утворилися після розпаду Радянського союзу, які вважають, що Організація з безпеки і співробітництва в Європі не здатна вирішувати найбільш гострі проблеми військового порядку, як це, навпаки, демонструють Європейський Союз, Організацію Північноатлантичного договору і Організація Об’єднаних Націй.

У зв’язку з агресією Російської Федерації відносно України відбувається трансформація політики Європейського Союзу щодо застосування збройної сили і, відповідно, цілей і завдань військового співробітництва. Але цю тенденцію не слід розглядати як перехід Європейського Союзу до застосування збройної сили. У цієї організації спостережні місії, моніторинг залишаються основними у розглянутій області. Точніше сказати, єдиними акціями з числа практичних дій. Решта – резолюції і дослідження.

Єдина зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу (перетворена незабаром в Спільну зовнішню та безпекову політику) в цьому плані є більш надійною опорою Європейського Союзу. Відсутня ясність у проблемі створення єдиної європейської армії (Сил швидкого реагування), як часткове рішення, з установою політичного і військового штабу цих сил з місцем знаходження в Брюсселі не вичерпує даної проблематики.

Але очевидна активність Європейського Союзу у прагненні поліпшити розглянутий механізм. У тому плані можна ще раз виділити такі питання:

- постійне структуроване співробітництво, про яке йдеться у спеціальному Протоколі до Лісабонського договору;

- Концепція гуманітарної інтервенції з позицій доктрини (Концепцію «гуманітарної інтервенції» вперше запропонував Генеральний секретар ООНКофі Аннан у 1999 році, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Гуманітарна інтервенція була визначена, як використання однієї держави «військової сили проти іншої держави, коли лідером публічно заявлена мета цієї військової акції, що закінчується порушенням прав людини, скоєних державою, проти якої вона спрямована». Це визначення, можливо, занадто вузьке, оскільки це виключає невійськові форми втручання, такі як гуманітарна допомога та міжнародні санкції. В широкому розумінні, «Гуманітарну інтервенцію слід розуміти, як поняття, що охоплює ненасильницькі методи, а саме втручання в проведення без військової сили, щоб полегшити людські страждання у суверенних кордонах»);

- Концепції превентивної самооборони і упреджуючої самооборони;