Поняття та основні принципи міжнародного гуманітарного права

Норми міжнародного права діють не тільки в мирний, але і у воєнний час, в період збройних конфліктів. Необхідність існування і вдосконалення таких норм диктується реаліями суспільного життя, яка дає нам численні приклади різного роду війн і збройних конфліктів. Незалежно від свого соціального характеру та цілей (міждержавні, громадянські війни), законності (оборонні, національно-визвольні, військові санкції на основі Статуту ООН) чи незаконності (агресивні війни, збройна агресія) всі вони характеризуються застосуванням збройних засобів боротьби, в ході якої воюючі сторони, а також сторони які не беруть участь у військовому конфлікті, повинні дотримуватися існуючі на цей випадок спеціальні норми міжнародного права.

Такі норми часто називаються законами і звичаями війни, або міжнародним гуманітарним правом. Призначення цих специфічних міжнародно-правових норм полягає в обмеженні вибору засобів і методів збройної боротьби, заборону найбільш жорстоких з них.

Вони захищають цивільне населення і культурні цінності, положення нейтральних сторін у разі збройного конфлікту і установлюють кримінальну відповідальність за їх порушення при здійсненні військових злочинів. Тим самим ці норми об’єктивно сприяють гуманізації воєн і обмеженню масштабів і наслідків для народів збройних конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право являє сукупність норм, що визначають єдині для міжнародного співтовариства права і свободи людини, встановлюють зобов’язання держав щодо закріпленню, забезпеченню й охороні цих прав і свобод і надають індивідам юридичні можливості реалізації та захисту визнаних за ними прав і свобод.

Ця галузь права включає норми трьох видів:

- норми, які діють в нормальних ситуаціях мирного часу;

- норми, які передбачені для умов збройних конфліктів з метою їх максимально можливої гуманізації;

- норми, застосування яких обов’язково в будь-яких ситуаціях (свобода думки, совісті і релігії, заборона тортур або інших жорстоких видів поводження і покарання).

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є звичай і договір.

Договірні джерела міжнародного гуманітарного права дуже численні і характеризуються предметним різноманітністю.

По-перше, норми, що закріплюють правила ведення війни: Конвенція про відкриття військових дій; Конвенція про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної війни, обидві 1907 р. тощо.

По-друге, угоди, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів: Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; Женевська конвенція про поліпшення участі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію зі складу збройних сил на морі, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими; Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р Додатковий протокол I до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, та Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного (внутрішнього) характеру.

По-третє, конвенції в галузі обмеження та заборони застосування окремих видів зброї: Конвенція про заборону виробництва, зберігання та накопичення запасів хімічної зброї та її знищення, 1993 р.; Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін і про їхнє знищення, 1997 р. тощо.

По-четверте, угоди, спрямовані на забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права: Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, 1989 р.; Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього, 1948 р. Принципи міжнародного гуманітарного права можна об’єднати в чотири групи.

Загальні принципи міжнародного гуманітарного права:

- принцип гуманності, що забороняє застосування такого воєнного насильства, яке не є необхідним для цілей війни. Цей принцип є одним з найстаріших принципів міжнародного гуманітарного права;

- принцип неприпустимість дискримінації, згідно з яким з індивідами, які користуються заступництвом гуманітарних конвенцій, при будь-яких обставин і без будь-якої різниці на основі характеру і походження збройного конфлікту, причин, які воюючі сторони приводять у своє виправдання, або на які посилаються, слід поводитися без будь-якої дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії, статі, майнового стану;

- принцип відповідальності за порушення норм і принципів міжнародного гуманітарного права, який включає в себе міжнародно-правову відповідальність держав і відповідальність фізичних осіб. Цей принцип є логічним наслідком існування законів і звичаїв війни та базується на ряді конкретних норм, що встановлюють відповідальність учасників збройних конфліктів за порушення відповідних міжнародно-правових приписів.

Принципи, що обмежують воюючих у виборі засобів і методів ведення війни:

- принцип обмеження воюючих у виборі засобів збройної боротьби, тобто, забороняється застосовувати певні види зброї.

- принцип захисту довкілля. При веденні воєнних дій забороняється наносити широкої, довгочасної і суттєвої шкоди природному середовищу.

Принципи, що забезпечують захист прав учасників збройного конфлікту:

- принцип захисту прав, що означає, що держава повинна забезпечити захист осіб (як комбатантів, так і некомбатантів), які опинилися в її владі;

- принцип недоторканності осіб, які припинили брати безпосередню участь у бойових діях;

- принцип недоторканності некомбатантів, який означає, що стосовно особового складу, який надає допомогу своїм збройним силам, але безпосередньо в бойових діях не приймає участі (медичний персонал, духовенство тощо), не може застосовуватися зброя і він повинен користуватися повагою і заступництвом зі сторони супротивника.

Принципи захисту прав цивільного населення, яке не приймає участь у збройному конфлікті:

- принцип ненападу, що означає, що цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів;

- принцип обмеження по об’єктах..Цей принцип припускає, що нападу повинні підлягати бути суворо обмежені військовими об’єктами.

Міжнародно-правова регламентація ведення збройної боротьби стосується і питань початку війни, її закінчення, учасників збройних конфліктів, заборони або обмеження певних засобів і методів ведення війни тощо. Початку військових дій має передувати оголошення війни. Однак саме оголошення війни не виправдовує дану державу та не звільняє від відповідальності за акт агресії, так само як і початок воєнних дій без оголошення війни.

З початком збройного конфлікту застосовується система держав-покровительок, якими можуть стати країни які не беруть участь у конфлікті, призначені та визнані воюючими сторонами. Початок війни, як правило, перериває дипломатичні та консульські відносини між державами, які вступили у війну. Відносно громадян ворожого держави, які перебувають на їх території, застосовуються різні обмеження. Майно, що належить безпосередньо ворожій державі (державна власність), конфіскується, за винятком майна дипломатичних і консульських представництв. Приватна власність (власність громадян) в принципі вважається недоторканою.

Війна повинна вестися тільки між збройними силами держав і не повинна завдавати шкоди їх цивільному населенню. Законними учасниками війни є комбатанти. Застосування зброї на війні можливо тільки відносно комбатантів. Відповідно до чинних міжнародних норм до складу збройних сил (регулярних та нерегулярних) входять частини і з’єднання сухопутних, морських, повітряних сил, а також війська міліції (поліції), безпеки, добровольчі загони, загони ополчення, особовий склад організованого руху опору (партизани). Населення на окупованій території, яке за власним рішенням береться за зброю для боротьби з військами ворога, не встигнувши сформуватися в регулярні частини, також користується правами комбатантів.

Поняттям добровольчих загонів охоплюються особи, які виявили бажання виїхати за межі своєї країни і взяти участь у бойових діях на боці народу іноземної держави, що бореться за свободу і незалежність. Від добровольців принципово відрізняються найманці. Згідно ст. 47 перших Додаткового протоколу 1977 р. «Найманець – це будь-яка особа, яка спеціально завербована битися у збройному конфлікті; фактично бере безпосередню участь у воєнних діях, керуючись бажанням одержати особисту вигоду, не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті, не входить до особового складу збройних сил сторони, що у конфлікті». Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого і не перебуває під заступництвом норм міжнародного права.

Багаторічний досвід міжнародно-правового регулювання даної проблеми дозволив сформулювати основні норми, які характеризують методи та засоби ведення війни:

- у разі будь-якого збройного конфлікту право сторін, які знаходяться у конфлікті, вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженими;

- забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення військових дій, здатні заподіяти зайві пошкодження або зайві страждання;

- забороняється застосовувати методи або засоби ведення воєнних дій, які мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть широкої, довгочасної і серйозної шкоди природному середовищу.

Міжнародно-правові норми про заборону або обмеження застосування окремих видів зброї розвивалися відповідно удосконаленню військового виробництва та з урахуванням досвіду військових дій. Можна назвати такі заходи, як заборона ядерної, хімічної, бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї.

Стосовно до звичайного зброї заборони або обмеження піддалися наступні його різновиди:

- будь-яка зброя, основна дія якого полягає в нанесенні ушкоджень осколками, котрі не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів;

- міни, які не є дистанційно встановлюваними мінами, міни-пастки і деякі інші пристрої;

- запальне зброю.

Забороняється руйнування цивільних об’єктів і об’єктів, необхідних для виживання цивільного населення (незахищені міста, житло, лікарні, запаси їжі, джерела води тощо). Особливо регулюється захист гребель, дамб, атомних електростанцій. Ці об’єкти не повинні піддаватися нападу навіть у тих випадках, коли вони є військовими об’єктами, якщо такий напад може визвати вивільнення небезпечних сил і наступні тяжкі втрати серед цивільного населення.

Припинення військових дій здійснюється різними способами і оформляється відповідними офіційними актами, що породжують правові наслідки. Одним з поширених способів припинення військових дій вважається перемир’я, яке призупиняє військові дії за взаємною згодою сторін. Загальне перемир’я є повним і безстроковим. Порушення актів перемир’я є не що інше, як протиправне посягання на закони і звичаї війни, яке тягне міжнародну відповідальність. Угоди про військове перемир’я, поряд з припиненням військових дій, як правило, передбачають взаємне звільнення та повернення всіх військовополонених у встановлені терміни.

Як загальне правило, припинення військових дій у вигляді перемир’я або беззастережна капітуляція являє собою етап на шляху до припинення стану війни. Припинення стану війни – це остаточне врегулювання політичних, економічних, територіальних і інших проблем, зв’язаних зприпиненням військових дій.

Важливі правові наслідки припинення стану війни –встановлення між державами офіційних відносин у повному обсязі, обмін дипломатичними представництвами, відновлення раніше укладених двосторонніх договорів, дія яких було перервано війною. Формою здійснення остаточного мирного врегулювання, припинення стану війни є укладення мирного договору.

Режим поранених і хворих на війні визначено чотирма міжнародними Конвенціями 1949 р. та додатковими протоколами до них 1977 р. Термін «поранені і хворі» включає осіб, як з числа комбатантів, так і цивільних осіб, які потребують медичної допомоги чи догляду. Конвенції забороняють щодо поранених і хворих осіб слідуючи дії: посягання на життя і фізичну недоторканість; взяття заручників; посягання па людське достоїнство;засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином заснованим судом.

Поранені і хворі воюючої армії, що потрапили у владу ворога, вважаються військовополоненими і до них повинен застосовуватися режим військового полону. Режим військового полону представляє сукупність правових норм, що регулюють положення військовополонених. До них відносяться особи з складу регулярних та нерегулярних збройних сил, що потрапили у владу ворога тобто комбатанти.

Військовополонені знаходяться у владі уряду ворожого держави. До військовополоненим не можна застосовувати акти насильства, залякування і образи. Будь які незаконні акти з боку держави яка, тримає в полоні що призводять до смерті військовополоненого або становлять загрозу його здоров’ю, розглядається як серйозне порушення Конвенції. Забороняється дискримінація за ознаками раси, національності, віросповідання політичних переконань. Звільнення військовополонених відбувається негайно після припинення військових дій, крім випадків притягнення до кримінальної відповідальності за військові злочини.

Військова окупація – це тимчасове заняття в ході війни збройними силами однієї держави території іншої держави і прийняття на себе управління цими територіями. Згідно з нормами міжнародного права, окупована територія юридично продовжує залишатися територією тієї держави, якої вона належала до окупації. У період тимчасового, фактичного переходу влади з рук законного уряду до військовій владі, що зайняла територію, ця влада зобов’язана забезпечити громадський порядок і життя населення, поважаючи існуючі в цій країні закони. Воно має право тільки призупинити дії тих місцевих законів, які не відповідають інтересам безпеки його армії або окупаційної влади, а також може видавати тимчасові адміністративні акти, якщо це необхідно для підтримки громадського порядку. Заборонено руйнування і знищення не тільки приватної, але також громадської та державної власності.

Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. передбачає такі заходи: заборона використання цих цінностей, споруд для їх захисту, а також безпосередньо прилеглих до них ділянок в цілях, які можуть призвести до руйнування або пошкодження цих цінностей у випадку збройного конфлікту; заборона, попередження та припинення будь-яких актів незаконного присвоєння культурних цінностей в якій би то не було формі, а також будь-яких актів вандалізму відносно цих цінностей; заборона реквізиції та прийняття будь-яких репресивних заходів, направлених проти культурних цінностей. Найбільш важливі культурні цінності беруться під спеціальний захист і включаються до Міжнародного реєстру культурних цінностей, який ведеться Генеральним директором ЮНЕСКО. З моменту включення до Міжнародного реєстру цінності отримують військовий імунітет, і воюючі сторони зобов’язані утримуватися від будь-якого ворожого акту, направленого на їх пошкодження.