Структура сучасного скандинавського права

Характеризуючи сучасний стан скандинавського права, необ­хідно відзначити його високий рівень гармонізації і уніфікації.

Структура скандинавського права характеризується систем­ністю, тобто всі правові норми викладено в рамках правових інститутів, які, у свою чергу, утворюють галузі права. Також структура скандинавського права визнає поділ права на приватне і публічне.

Приватне право регулює, перш за все, ті відносини, суб'єктами яких виступають приватні особи, і складається з норм, що фор­мують його галузі.

Публічне право включає норми, що регулюють діяльність де­ржави: норми, що визнають індивідів або групу осіб як суб'єкти публічної влади; норми, що встановлюють способи здійснення державними органами своєї діяльності; і норми, що визначають владну компетенцію, в межах якої діють державні органи. Усі ці норми містяться, у першу чергу, у конституціях і інших джерелах конституційного права.

Структура скандинавського права визнає галузеву класифі­кацію. У структурі права існують такі класичні галузі приватного права, як цивільне, торгове, сімейне, міжнародне приватне право та ін., а також галузі публічного права, такі як конституційне, адміністративне, кримінальне, трудове, охорона навколишнього середовища та ін.

У правових системах скандинавських держав відсутнє мас­штабне регулювання цивільно-правових відносин єдиним ко­дексом, хоча спроби ухвалення такого документа неодноразово робилися. Наприклад, у Норвегії в 1953 р. було створено комісію з розроблення єдиного Цивільного кодексу. Проте ця спроба не увінчалася успіхом.

Цивільно-правові відносини в скандинавському праві врегу­льовані в рамках окремих інститутів, таких як інститут права власності, інститут договірного права, інститут зобов'язального права та ін. Деякі цивільно-правові відносини регулюються судо­вими прецедентами. Наприклад, закони про компенсації не міс­тять норм, що регулюють відносини між учасниками компенсацій з обмеженою відповідальністю. При вирішенні такого роду питань

діють правила, вироблені судовими прецедентами. Такі ж обста­вини характерні для справ у сфері зобов'язань, де при розгляді правопорушень застосовується принцип суворої відповідальності (це правило міститься в судових прецедентах, вироблених напри­кінці XIX ст.), згідно з яким не вимагається доказування провини особи, яка заподіяла шкоди.

Проте основна маса цивільно-правових відносин, як уже на­голошувалося, регулюється окремими законами, які стосуються різних правових інститутів. У галузі права власності на нерухо­мість у Данії, наприклад, було прийнято закон про реєстрацію земель 1926 р., а у сфері зобов'язального права — закон про купівлю-продаж товарів 1906 p., закон про страхування 1930 р. У Норвегії основоположними законами, що регулюють цивільно-правові відносини, уважаються закон про купівлю-продаж 1907 p., закон про нерухомість 1935 p., закон про корпорації 1957 p., закон про гроші і кредитування 1961 р. У Швеції законодавчими актами, що регулюють інститути цивільного права, є, перш за все, Звід законів Шведського королівства 1734 г.: розділ про нерухоме майно, а також закон про продаж товарів 1905 р. і закон про продаж товарів у розстрочку 1915 р. і ін.

Інститут права власності є основним у структурі скандинавсь­кого права, який був урегульований першими основоположними правовими документами скандинавського права — Кодексом ко­роля Христіана V 1683 р. і Зводом законів шведської держави в 1734 p., — а також іншими найважливішими законодавчими актами скандинавських держав.

Право власності, згідно зі скандинавською доктриною права, розуміється в статичному і динамічному розуміннях. Статичне право власності розуміється як сукупність повноважень влас­ника речі щодо інших осіб, такі як право власника на отримання доходу від речі, право відшкодування збитку в разі потреби і право на самооборону. Динамічне право власності сприймається як динамічний захист від домагань третіх осіб у разі виникнення юридичних конфліктів між однією зі сторін і третьою особою¹.

Основи інституту договірного права скандинавських держав було закладено законами про продаж товарів (прийняті в цих

державах з 1905 по 1922 pp.) і законами про договори (прийняті в скандинавських державах з 1915 по 1936 pp.). Згідно з нормами скандинавського договірного права, договір укладається шляхом обміну повідомленнями, що містять пропозиції і згоду сторін до­говору. При укладенні договору враховується суб'єктивний намір його сторін, а процесуальна процедура його укладання вищеназ­ваними законами чітко не регулюється.

Питання сімейного права також регулюються окремими зако­нами, наприклад законами Норвегії про сімейну власність 1927 p., про шлюб і розлучення 1918 р. з поправками, внесеними 1969 p., датські закони про шлюб і розлучення 1969 р., про усиновлення 1956 р., про правове становище дітей 1960 р. У Швеції сімейно-правові відносини регулюються Зводом законів Шведського ко­ролівства 1734 p.: розділами про шлюб, про батьків і дітей, про спадкування, а також законами про шлюб 1920 р., про батьків і дітей 1949 р. У 1969 р. у Швеції було створено Комісію з реформи сімейного права, основне завдання якої полягало в перегляді за­конодавства про шлюб. Результатом діяльності цієї Комісії стало реформування цієї сфери в 1973 p., унаслідок чого було спрощено процедуру вступу до шлюбу, а також його розірвання.

Згідно з нормами сімейного права Швеції, шлюб може укла­датися як у відділах актів цивільного стану за місцем реєстрації жінки, або в церковній парафії, до якої належить одна зі сторін, яка бажає укласти шлюб. Перешкодою для вступу до шлюбу є неповноліття (повноліття настає з 18-річного віку), кровна спорід­неність, юридична неправоздатність згідно з рішенням суду, а також якщо одна зі сторін перебуває у діючому шлюбі.

Сфера спадково-правових відносин в скандинавському праві регулюється Кодексом короля Христіана V від 1683 p., роз­ділами про спадкування і Зводом законів Шведського королівства 1734 p., а також законом Норвегії про спадкування 1958 p., законом Фінляндії «Про спадкування» 1965 р. з доповненнями 1983 р. і ін.

Спадкування майна, що залишається після смерті особи, може здійснюватися двома шляхами: за заповітом і згідно із законом.

Згідно з нормами спадкового права, власність, що залишається після смерті особи, повинна бути розподілена між родичами, якщо померлий не залишив після себе заповіту. Якщо одного з подружжя немає в живих, то діти успадкують майно рівними долями. Якщо нащадки по прямій лінії відсутні, то успадковують батьки або їхні нащадки. Необхідно відзначити, що згідно із цими нормами заповіт спадкодавця не повинен погіршувати ста­новище дітей у порівнянні з правилами спадкування згідно із законом.

Регулювання трудових відносин, як правило, здійснюється за допомогою колективних договорів, які укладаються між пра­цедавцями і працівниками, об'єднаними в профспілки. Закон про виробничу демократію, який був прийнятий у Норвегії в 1976 p., свідчить, що підприємства, чисельність працівників яких перевищує 200 осіб, зобов'язані створювати об'єднані ради під­приємств із представників адміністрації і профспілки.

Проте це не означає, що законодавче регулювання трудових відносин у цих державах відсутнє взагалі. У Швеції ще в 1928 р. були прийняті закони про колективні договори і про суди по тру­дових конфліктах, в яких основна увага приділяється не тільки колективним договорам, але й безпеці праці та робочому часу. У 1974 р. було прийнято закон про судочинство по трудових кон­фліктах, а в 1976 р. — закон про спільне регулювання трудових відносин. Вони і формують основи трудового права Швеції. У Норвегії в 1976 р. було прийнято закон про виробничу демок­ратію. Згідно з прийнятим в 1977 р. законом про захист робочих і виробничого середовища обмежується можливість звільнення працівників працедавцями.

У структурі правової системи скандинавських держав особливе місце належить сфері соціального забезпечення, тобто питанням, пов'язаним із наданням медичної допомоги, освітою, зайнятістю, виплатою пенсій через старість і інвалідність, виплатою допомоги з безробіття і т.ін.

Система соціального забезпечення складається як із соціаль­ного страхування, так і з соціальної допомоги. Система со­ціального страхування, у свою чергу, складається з державного обов'язкового стандартного страхування, корпоративного страху­вання і приватного страхування.

У структурі скандинавського права значне місце відводиться законодавству, що регулює охорону навколишнього середовища. Прийнято багато законів, що регулюють дану сферу відносин.

Наприклад, у Швеції діють такі закони: закон про збереження природи 1964 p., закон про охорону навколишнього середовища 1969 p., закон про збереження лісу 1979 p., закон про воду 1983 р. і ін. У Норвегії прийнято такі оригінальні закони, як закон про відпочинок на відкритому повітрі 1957 p., закон про дику природу 1982 р. У Фінляндії прийнято закони про збереження природи 1923 р., про воду 1961 р., про ліси 1967 р. і ін.

У правових системах скандинавських держав питання регу­лювання охорони навколишнього середовища пов'язують із тери­торіальним плануванням, що зумовлене бурхливим розвитком промисловості і будівництва.

Процес повномасштабної кодифікації скандинавського права торкнувся лише сфери кримінально-правових відносин. Наприклад, перший кримінальний кодекс Норвегії було прий­нято в 1842 p., а чинний КК — в 1902 р. Кримінальний кодекс Данії було прийнято в 1930 р. Регулювання кримінально-пра­вових відносин у Швеції здійснювалося Зводом законів Шведсь­кого королівства 1734 p.: розділами про злочини і про покарання. У 1864 р. було прийнято Кримінальний кодекс, який був замінений нині чинним новим Кримінальним кодексом 1962 р. Згідно з даним кодексом, усі злочини діляться на чотири групи: злочини проти особи, злочини проти майна, злочини проти суспільства і злочини проти держави. Злочини, що вчиняються військовослужбовцями, також регулюються цим кодексом, а не окремим законом. Згідно з кримінально-правовими нормами, видами покарання за вчинені злочини є: штраф, позбавлення волі, умовне засудження, пробація, превентивне ув'язнення, передача під спеціальну опіку, конфіскація майна і обов'язок відшкодувати збиток. Страта не передбачена взагалі.

 

120. Місце судової системи в скандинавському праві

Головний напрям діяльності судових систем скандинавських держав полягає в тому, щоб гарантувати правову захищеність і встановлені законом права і свободи приватних осіб. Суди утво­рюють фундамент даної системи. Крім них працюють органи із за­побігання злочинам та їх розслідування, тобто поліцейські власті

прокуратура, спеціальні органи з розслідування економічних зло­чинів, тюремна і виправна служби. Інші державні органи, такі, як органи виконавчого провадження, теж пов'язані із судовою системою.

К. Осакве, розглядаючи судовий розгляд у скандинавських де­ржавах, виділяє такі його характерні риси: неофіційність, відсут­ність комплексних правил доказування, керівна роль головуючого судді на всіх стадіях розгляду, участь народних засідателів у вирі­шенні всіх судових питань, відсутність чіткого розмежування між досудовою і судовою стадіями розгляду справи, надання судам по кримінальних справах повноважень на розгляд цивільних позовів, що перетинаються з кримінальними справами і в цивільних справах сторона, що програє, відшкодовує судові витрати іншій стороні¹.

Судові системи скандинавських держав за своєю загальною структурою мало чим відрізняються від судових систем держав, що входять до романо-германської правової сім'ї. Разом із тим, вони за своїм функціональним призначенням деякі положення за­позичили у загального права. Судову систему очолюють Верховні суди, які, у свою чергу, складаються з відділень (у Швеції — З відділення і 2 колегії). До судової системи, окрім верховних судів, входять апеляційні і нижчі суди. Як апеляційні суди в Данії виступають два суди східних і західних земель, тобто від­повідно датських островів у Копенгагені і Виборзі. У Норвегії в п'яти великих містах діють суди провінції, що виконують функції апеляційної інстанції по цивільних і кримінальних справах.

Низова ланка судової системи Швеції — окружні суди, що розглядають кримінальні і цивільні справи. У Данії і Фінляндії функціонують окружні і міські суди. Цивільні справи в цих судах розглядаються одноособово, а кримінальні — за участі двох засідателів.

До судової системи скандинавських держав входять дві пара­лельні гілки судів: загальні суди і спеціальні суди.

У Швеції загальні суди (суди загальної юрисдикції) розгля­дають кримінальні і цивільні справи, справи про передачу прав власності, землекористування, опіку, спадкування, а загальні

 

адміністративні суди займаються скаргами на рішення, прийняті державними органами влади.

Спеціальні суди (суди спеціальної юрисдикції) розглядають тільки ті справи, на вирішення яких вони уповноважені законом. Існують суд по трудових конфліктах (заснований у 1928 p.), комерційний суд (заснований у 1978 р.), суд по житлових питань (заснований у 1975 р.). До даних судів належать і ад­міністративні суди, що мають три гілки: районні адміністративні, адміністративні апеляційні і вищий адміністративний суд. Крім того, діє безліч спеціальних судів і трибуналів, створених для розгляду певних видів справ і вирішення різних питань. Згідно Шведським екологічним кодексом, справи, пов'язані з екологіч­ними питаннями, розглядаються п'ятьма екологічними судами. Справи, пов'язані з порушенням норм Шведського морського кодексу, розглядаються сімома окружними судами, які є також морськими судами.

У Норвегії суди з питань публічного управління майном розгля­дають справи про управління майном подружжя, що розривають шлюб, померлих, банкрутів та ін. У Данії важливу роль відіграють суди по морських і торгових справах, що розглядають не тільки кримінальні справи, але й справи, пов'язані з подіями на морі.

Більшість кримінальних і сімейних справ розглядається в судах першої інстанції у складі голови (судді з вищою юридичною освітою) і трьох або п'яти засідателів присяжних залежно від тяжкості вчиненого злочину. Вони беруть участь в основних слу­ханнях.

Цивільні справи розглядає суд першої інстанції без участі присяжних засідателів у складі трьох суддів з вищою юридичною освітою, а менш серйозні кримінальні справи — у складі од­ного судді. Присяжні засідателі обираються місцевими радами уповноважених із числа місцевих громадян, що мають право бути вибраними, строком на три роки. Більшість засідателів пе­реобираються повторно і з часом набувають значного досвіду. Кожен присяжний засідатель зайнятий в суді близько десяти днів на рік.

При розгляді справ про конфіскацію майна і про нерухомість до складу суду нарівні з суддями з вищою юридичною освітою включають технічних експертів. Рішення судів першої інстанції

в 10% випадків оскаржуються в апеляційних судах або судах другої інстанції.

Присяжні беруть участь у розгляді справ, пов'язаних із на­клепом у пресі, і кримінальних справ у судах нижчої інстанції. Участь присяжних засідателів у судових процесах є найваж­ливішим елементом демократії шведського суспільства. Робота присяжних Швеції відрізняється від діяльності журі присяжних у судових системах загального і романо-германського права. Шведські присяжні засідателі беруть участь в оголошенні вироку, обговорюють із суддею різні правові тонкощі, і кожен із них має право на один голос. Вони можуть відхилити вирок суду, висло­вити особливу думку при оголошенні вироку.

У цих державах існує розвинена система органів адміністра­тивної юстиції, що розглядає скарги на державних і посадових осіб. Хоча цю функцію в Норвегії і Данії виконують загальні суди. Завдання адміністративних судів — підтримка дотримання законності на центральному, регіональному і місцевому рівнях в адміністративних органах держави. Розгляд у них схожий з розглядом у судах загальної юрисдикції, але здійснюється пись­мово, хоча використовується й усна форма. Адміністративними судами першої інстанції розглядаються апеляції у справах про оподаткування, а також скарги на рішення адміністративних органів, місцевих органів влади, наприклад, про призначення опіки над неповнолітніми, про розміщення алкоголіків до спе­ціальних установ і т. ін. Скарги на рішення цих судів надсила­ються до адміністративних судів другої інстанції, яких у країні лише чотири. Здебільшого випадків для перегляду справи в адміністративному суді другої інстанції потрібний спеціальний дозвіл.

Особливе місце в судовій системі цих держав належить омбуд-сменам — спеціально обраній (призначеній) особі, яка стежить за дотриманням прав людини різними адміністративними орга­нами, а також приватними особами і об'єднаннями. У Швеції із часів конституційної реформи 1809 р. було встановлено посаду омбудсмена юстиції. Цей інститут функціонує в Данії згідно з Конституцією з 1953 р. Хоча посада омбудсмена в Данії дещо обмежена, зокрема він може здійснювати контроль за діяльністю державних службовців, але не має права втручатися в судову

діяльність. У Норвегії інститут омбудсмена було запроваджено в 1962 р. Він обирається парламентом на чотири роки.

Хоча омбудсмен юридично не має права скасувати те чи інше рішення адміністративних органів і посадових осіб, проте, фак­тично, його рішення приводить до їх скасування.

У системі державних органів цих держав головну роль виконує канцлер юстиції. У Фінляндії канцлер юстиції призначається пре­зидентом, у Швеції — королем (довічно). Він веде контроль за дотриманням законності владою, порушує справи з обвинувачення в посадових злочинах членів найвищих судових органів, стежить за свободою друку і ін.

У Норвегії в судовій системі особливе місце займає суд імпіч­менту, що розглядає справи у зв'язку з обвинуваченням у вчи­ненні злочинів членами уряду, парламенту і Верховного суду.

121. 123. Місце пострадянських правових систем на правовій карті світу

Пострадянські правові системи не формують самостійну пра­вову сім'ю. Разом із тим, визначення їх місця на правовій карті світу є актуальним.

Яким шляхом вони розвиватимуться: або приєднаються до од­нієї з існуючих правових сімей, або підуть по шляху утворення нової правової сім'ї? Дане питання викликає дискусію, що відоб­ражає різне бачення не тільки історичного шляху їх розвитку, але й перспектив їх трансформації.

При обговоренні в науковій літературі питання про те, чи є правова система Росії складовою частиною романо-германського права (це питання можна поширити і на сучасні правові сис­теми держав пострадянського простору), М.М. Марченко називає три варіанти розвитку правової системи Росії. Згідно з першим варіантом, російське право зберігає свій самостійний характер і не належить до жодної правової системи. Згідно з другим варіантом, російське право належить до романо-германського права як його складової частини і продовження, і як підтвердження М.М. Мар­ченко посилається на думку Р. Давида: «Росія завжди входила в романо-германську правову сім'ю. Російська юридична наука ба­гато запозичувала з візантійського права, тобто з римського права і з країн континентальної Європи, що дотримуються романської системи»'. Згідно з третім варіантом російська правова система, будучи типовим варіантом соціалістичного права в радянський період, кардинальним чином змінила свою суть у пострадянський період і розглядається як система, що має багато спільних ознак із романо-германським правом, зокрема структуру права, загальні витоки розвитку і систему джерел².

Багато дослідників уважають, що тенденції розвитку пра­вових систем пострадянських держав дають підстави вважати, що вони рухаються у бік приєднання до сім'ї романо-германського права. Вони поступово відходять від свого соціалістичного мину­лого.

На думку К- Осакве, правові системи більшості держав пост­радянського простору вже відповідають двом з чотирьох основних вимог (згідно із запропонованою ним класифікацією), що вису­вається до правових систем сім'ї романо-германського права, а саме — методологічній і інфраструктурній. За цими двома кри­теріями сучасні правові системи держав пострадянського про­стору відрізняються лише деякими особливостями від сім'ї ро­мано-германського права.

Що стосується таких критеріїв, як правова ідеологія і струк­тура кримінально-процесуального права, то, як стверджує К. Осакве, сучасна російська правова система (це можна від­нести і до більшості держав пострадянського простору) ще не порвала зі своїм соціалістичним минулим. Незважаючи на це, у цих правових системах, як і в романо-германському праві, діють змагальний цивільний процес та інквізиційний кримі­нальний процес, разом із тим, є істотні відмінності між проце­суальним правом цих держав і процесуальним правом держав романо-германського права. Наприклад, чинне російське кримі­нальне процесуальне законодавство, незважаючи на значні зміни в цій галузі, зберігає багато положень соціалістичного кримінального процесу. З погляду західного права, як відзначає К- Осакве, неприйнятні аспекти російського чинного кримі­нального процесу (та інших держав пострадянського простору) зводяться до такого: домінуючої ролі прокурора і підлеглого йому слідчого на всіх стадіях досудового процесу, що при­рівнює роль адвоката на цих стадіях до безглуздої формальності; суворості кримінального покарання й у багатьох випадках не­відповідності покарання тяжкості скоєного злочину; нелюд­ських умов утримання осіб, які перебувають під слідством, у слідчих ізоляторах; і, нарешті, збереження практики «телефон­ного права» при розгляді деяких кримінальних справ. Для того, щоб приєднатися до сучасного романо-германського криміналь­ного процесу і, таким чином, стати дійсно європейським, чиннийросійський кримінальний процес потребує істотного реформу­вання¹.

Характеризуючи правові системи на пострадянському про­сторі, B.C. Нерсесянц застосовує термін «цивілітарне право», виходячи з визначальної ролі цивільної власності, яка передбачає визнання і закріплення частки кожного в десоціалізованій влас­ності. Отже, новий постсоціалістичний лад із такою цивільною (цивільною, цивілітарною) власністю ми, на відміну від капіталізму і соціалізму, називаємо цивілізмом, цивілітарним ладом².

У пострадянській науковій літературі часто уживається термін «євразійський» стосовно характеристики пострадянських пра­вових систем як самостійної правової сім'ї³. Даний термін має умовне значення, але не збігається повністю з його точним гео­графічним позначенням континенту Євразії, а також історичними і політичними рухами, які користувалися ним для свого позначення, — євразійство⁴.

С.С. Алексеев національні правові системи держав пострадянсь­кого простору відносить до окремої правової системи, названої ним системою традиційного невіддеференційованого типу, або правом Сходу. Також для позначення вказаних правових систем використовується термін «візантійське право». «Візантійське право, — як відзначає С.С. Алексеев, — спираючись на догми православ'я, за своїми зовнішніми формами відрізняється роз­кішшю і прикрашенням, вражаючою здатністю створювати ви­димість, тобто такий пишний, величний і благовидий фасад, за яким, зрештою, творить свої справи влада азіатсько-теократич­ного типу — влада з переважаючими авторитарними характерис­тиками»⁵.

Позиція С.С. Алексеева щодо «візантійського права» викликала певну полеміку в науковій літературі, перш за все, з історико-правового, змістовного боку цієї гіпотези. На думку А. Алюшина, специфіка російської державно-правової традиції має характерні риси: їй не властиві ідеї природного права і права справедливості. Відсутність ідей природного права і права справедливості, зміна державних інститутів та правової системи відбувається не на основі аргументів права, а шляхом залучення іншої аргументації, що створює умови для свавілля¹.

«Відмінність між Заходом і Сходом, — на думку Ю.М. Обо-ротова, — є видимою в існуванні двох традицій права. Західна традиція права, пов'язана з автономністю, відособленістю права від моралі, релігії, політики, ідеології, основну увагу при­діляє правам і свободам, чітко розмежовує сфери приватного і публічного права. Східна традиція права пов'язана з про­никненням до сфери права інших систем соціального регулю­вання»².

Не можна заперечувати вплив, який справило візантійське право не тільки на правову систему Росії, але й правові системи інших держав, що утворилися на пострадянському просторі. Наприклад, на території Молдови було рецепійовано (сприйнято) візантій­ське право, що являє собою перероблене для потреб феодальної Візантійської імперії римське право. Так до початку XX ст. діяло Шестикнижжя фессалонікського (нині Салоніки) судді Костянтина Арменопуло (1345 p.). Ця скорочена переробка Прохірона — візантійського законодавчого збірника IX ст., що містив норми цивільного, кримінального, частково процесу­ального і норми церковного права, метою якого було присто­сувати змінене римське право до феодальних відносин Мол­дови. Книга перша шестикнижжя містила процесуальні норми, друга — норми речового права, третя — норми речового і зобов'язального права, четверта — норми шлюбного права, п'ята — норми спадкового права, шоста — норми кримінального права¹.

У тому ж ступені це стосується Грузії і Вірменії. Зокрема, можна говорити про значний вплив високорозвинутого візантій­ського права на правотворчість грузинських царів.

Західні держави сприйняли римську ідею права, виклали її своєю мовою, інтерпретували її в новому германському контексті. Проте західноєвропейські держави здійснили рецепцію римського права в повнішому обсязі, ніж це вдалося зробити Росії з правом візантійським. Римська імперія, римське право і християнство римського напряму визначили характер західної цивілізації вза­галі, і західної юриспруденції зокрема. Візантійське право, візан­тійська держава, православ'я те ж саме зробили щодо Росії, її права і держави. Росія, запозичуючи візантійські державно-пра­вові традиції, точно скопіювала зовнішню форму останніх, але при цьому не змогла відтворити контекст, в якому вони створювалися і діяли в Константинополі.

Росія сформувала власну конструкцію влади і права. На думку Р.Дж. Бермана, у Росії не залишилося місця дуалізму церкви і держави, тому дуалізму, який, власне кажучи, і створив в XI—XII ст. основи західної державно-правової культури, західне право з його специфічними рисами: а) обмеженістю юрисдикції світської держави, межі влади якого були закладені, перш за все, прерогативами католицької церкви; б) принципом правління закону і панування права; у) уявленням про право як само­стійний предмет, відокремлений від теології, економіки і політики; г) діяльністю професійних юристів зі спеціальною юридичною ос­вітою, появою юридичної науки; д) прагненням до вдосконалення права, його постійного новаторського розвитку та ін.²

Самобутність правових систем на пострадянському просторі не повинна абсолютизуватися, оскільки це вже веде до зворотного результату: від «європоцентризму» до необґрунтованої винят­ковості. Водночас весь попередній досвід «наздоганяючого роз­витку» України і Росії та їх права говорять про те, що зовнішнє копіювання чужих зразків неминуче закладає відставання в пра­вовому розвитку¹.

Таким чином, визначаючи місце пострадянських правових систем на правовій карті світу, необхідно відзначити, що дані правові системи поступово відходять від соціалістичного мину­лого, хоча як і раніше носять на собі відбиток ідеологізованої правової системи. Що стосується їх наближення до романо-гер-манської правової сім'ї, то правові системи різних пострадянських держав рухаються в цьому напряму різними дорогами, різними темпами, різними засобами. Якщо одні пострадянські держави вже зробили рішучі кроки і досягли конкретних результатів (держави Балтії), то інші, спираючись на свою самобутність, кон­сервативніше просуваються в цьому напрямі (Росія, Білорусь та ін.). Ряд пострадянських держав, незважаючи на те, що вони за­явили пріоритетними романо-германські правові цінності, залиша­ються під впливом менталітету, зумовленого специфікою східної цивілізації (держави Середньої Азії та Азербайджан.

 

 

122. Формування і специфіка пострадянських правових систем, на пострадянському просторі

Правові системи держав на пострадянському просторі почали формуватися, як відомо, після розпаду СРСР. Так сучасна правова система України почала формуватися з прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний су­веренітет України і отримала потужний імпульс для розвитку після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Вибір шляху подальшого розвитку був зумовлений багатьма правовими еле­ментами колишнього радянського права. Перш за все, це сис­тема джерел права, його структура і юридична техніка, які в радянській правовій системі, як уже наголошувалося, були багато в чому аналогічними романо-германському праву. Крім того, ха­рактер повномасштабних змін у різних сферах життя суспільства,

вплив зовнішньополітичних орієнтирів і прагнень сприяли руху пострадянських правових систем у бік їх зближення з романо-германським правом.

Загальні напрями реформ, проголошених новими державами на пострадянському просторі, полягають у такому: ідеологічний і політичний плюралізм, соціально орієнтована ринкова еконо­міка, розширення прав і свобод особи та зміцнення їх гарантій тощо. Незважаючи на те, що правові системи цих держав почали набувати індивідуальності, у них залишаються схожими базові принципи, структура і юридична техніка, що дозволяє деяким авторам об'єднати більшість пострадянських правових систем в єдину правову сім'ю, що сформувалася на основі однорідного правового простору.

Процес реформування пострадянських правових систем від­бувається не тільки з урахуванням внутрішніх, але й зовнішніх чинників, коли ці держави стали повноправними суб'єктами між­народного права. їх прагнення включитися у світові інтеграційні процеси, а для деяких держав, перш за все, — в європейські інтеграційні процеси, зумовлювало гармонізацію законодавства й уніфікацію правових норм відповідно до норм міжнародного і європейського права.

Таким чином, одночасно з процесами правового розвитку пост­радянських держав відбувається підвищення пріоритету міжна­родного і європейського права для національного права, яке супроводжується застосуванням міжнародних і європейських принципів, норм і понять у національному праві, адекватно до механізму участі держав у розробленні та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальності за їх виконання і при цьому забезпечення суверенітету народам і державам. Зокрема зміцнення законодавчої бази з прав людини, приведення зако­нодавства у відповідність до міжнародних і європейських норм і стандартів; стабілізація законодавства та правильне його ро­зуміння і застосування.

Одним із найважливіших напрямів розвитку законодавства пострадянських держав є його гармонізація з правом міжнародних економічних організацій, у межах яких функціонують норми і принципи міжнародного права, що забезпечують співпрацю в різних галузях економіки та роблять їх головними регуляторами

 

економічних відносин (зокрема Всесвітня торгова організація, Шанхайська організація співпраці).

Більшість пострадянських правових систем через історичні, етнічні, релігійні і ментальні особливості намагається гармонізу­вати своє законодавство і навіть уніфікувати правові норми в де­яких галузях. Велика роль у цьому процесі відводиться співпраці, у тому числі і правовій, в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД)', що сприяє формуванню єдиного правового про­стору. У рамках СНД розроблено велику кількість модальних законодавчих актів, що пропонують на їх підставі гармонізувати законодавство пострадянських держав. Необхідно відзначити, що цей процес не має універсального характеру, а ступінь участі в ньому різних пострадянських держав — членів СНД є неодна­ковим. Якщо одні держави повноцінно включилися в цей процес (Росія, Білорусь, Казахстан), то участь інших є неповноцінною (Грузія, Туркменістан, Україна).

Прагнення деяких пострадянських держав включитися або наблизитися до Європейського Союзу також є головним чин­ником, що визначає напрям розвитку їх правових систем. По цьому шляху серйозні кроки зробили держави Балтії, що стали повно­правними членами Європейського Союзу.

Як і раніше великим є вплив правової системи Росії на пра­вові системи більшості держав, що утворилися на пострадянсь­кому просторі. Це пояснюється, перш за все, спільною історичною долею, політичними, економічними, демографічними зв'язками між цими державами і народами.

Головна відмінність правових систем, що утворилися на пост­радянському просторі, полягає в незначній ролі права в житті суспільства, а також у слабкому функціонуванні механізмів гро­мадянського суспільства, в основі яких лежать процеси підви­щення самостійності й активності суб'єктів суспільного життя.

Проблеми збереження національних правових культур, від яких багато в чому залежить функціонування правових систем,

з одного боку, і необхідність урахування тенденцій інтеграції, взаємодії і взаємозалежності держав і народів, що дедалі більше посилюються, на тлі активного діалогу правових культур, з ін­шого боку, виступають як найважливіші чинники, що визначають трансформацію пострадянських правових систем.

Існування самобутніх правових систем на пострадянському просторі відображає історичну реальність, правові культури, мен­талітет народів і співвідношення влади, права і людини. Проте це не є аргументом того, щоб бути осторонь загальносвітових тенденцій, зокрема гармонізації законодавства й уніфікації права в рамках міжнародних і регіональних об'єднань.

При цьому необхідно підкреслити, що тенденції прискореного залучення пострадянських правових систем до західного права без урахування реальних умов правового життя в цих державах можуть привести до зворотного результату.

Проблема класифікації пострадянських правових систем на сьогодні є не тільки правовим, але й політичним питанням, ос­кільки вибір того чи іншого напряму розвитку правової системи природним чином зумовлює політичний, економічний і соціальний шлях розвитку суспільства.

Ефективність функціонування пострадянських правових систем залежить від вибору збалансованої і адекватної моделі право­вого розвитку, яка враховує як історичне минуле, так і сучасні реалії, що сприяє їх поступальному розвитку.

На цьому шляху існують певні проблеми перехідного характеру. Перш за все, для успішного формування і функціонування пра­вової системи необхідна відповідна правова база. Головне місце в цьому процесі відводиться законотворчій владі. Законотворча діяльність після проголошення незалежності демонструє визна­чальний вплив кон'юнктурних політичних, фінансових інтересів на цей процес, унаслідок чого прийняті закони не завжди від­повідають висунутим вимогам, хоча їх кількість достатньо пере­конлива. Наприклад, цим страждає прийнята останньою серед пострадянських держав Конституція України.

Функціонування сучасної правової системи тісним чином пов’язане з механізмом держави, яка обумовлена, в першу чергу, реалізацією принципу розділення властей. Цей най­важливіший принцип ще не став стрижнем у механізмі держав

пострадянського простору. Існує велика кількість проблем у взаєминах органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Принцип поділу влад, що передбачає систему заборон і противаг основних гілок влади, усе ще має декларативний характер. Най­важливіша роль у цьому процесі відв<