Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна

У завдання правової науки і юридичної освіти разом із ви­вченням національного права, чому сьогодні приділяється велика увага, входить також дослідження глобальних закономірностей і тенденцій розвитку права в сучасну епоху. Важливість аналізу досвіду світового розвитку, зокрема вивчення процесів, що від­буваються в сучасному суспільстві, випливає з потреб правового прогресу. У зв'язку із цим правова наука повинна спиратися на теоретичні розробки, об'єктом яких також є правові системи.

Порівняльне правознавство є не тільки самостійною наукою, але виступає і як навчальна дисципліна, що базується на науці порівняльного правознавства. Порівняльне правознавство як нав­чальна дисципліна надає відомості про стан науки порівняльного правознавства, її минуле і сьогодення, а також майбутнє.

Вивчення порівняльного правознавства в рамках навчальної дисципліни є важливою умовою розвитку юридичної освіти. У навчальній програмі юридичного навчального закладу порів­няльне правознавство повинне займати важливе місце, оскільки сучасні юристи працюють у рамках національних правових систем, що належать різним правовим сім'ям.

Як відзначає К. Осакве, порівняльне правознавство руйнує правову ксенофобію у студентів, полегшує розуміння зарубіжних правових систем, сприяє вивченню і використанню власного національного права, підвищує культурний рівень студентів і, зрештою, зміцнює фундаментальність юридичної освіти. В умовах сучасної взаємодії світових правових культур і взаємин між різними правовими системами випускник юридичного вузу в будь-якій країні не може вважати себе грамотним юристом без знання порівняльного правознавства. Вивчення власного націо­нального права досягає своєї вершини і дає оптимальний результат лише при застосуванні наукового методу порівняльного аналізу права¹.

Порівняльне правознавство сприяє розгляду правової системи як явища, безпосередньо залежного від особливостей різних суспільств. Це дозволяє підкреслити зв'язок правових явищ, що відбиваються в правовій системі, з такими складовими соціальної структури суспільства, як релігія, культура, мораль, політика, ідеологія тощо. У свою чергу це сприяє тому, що, вивчаючи порів­няльне правознавство в рамках навчальної дисципліни, можна розглянути не тільки еволюцію правових систем, але й об'єктивно визначити правову панораму сучасного світу.

Головне завдання порівняльного правознавства як навчальної дисципліни полягає в тому, щоб виявити інноваційні процеси в змісті і викладанні порівняльного правознавства, у визначенні найбільш ефективних шляхів їх оптимізації. Іншими словами, подальше зміцнення порівняльного правознавства як навчальної дисципліни реалізовується на основі нових розробок відносно ме­тодики його викладання.

Як відзначає А.Х. Саїдов, порівняльне правознавство як нав­чальна дисципліна доповнює і конкретизує загальну теорію права, історію права, філософію права, а також загальнотеоретичні час­тини галузевих юридичних наук².

Викладання порівняльного правознавства як навчальної дис­ципліни виробляє у студентів навики проведення порівняльно-правових досліджень, таких необхідних як для розвитку правової науки, так і для здійснення правової практики. Крім того, порів­няльне правознавство як навчальна дисципліна дозволяє студентам

вивчати не тільки національне право, але й розширити свій кру­гозір за рахунок вивчення зарубіжного права шляхом їх зістав­лення на основі методології порівняльного правознавства.

К. Осакве пропонує в структурі навчальної дисципліни порів­няльного правознавства, аналогічно структурі порівняльного правознавства як науки, виділити Загальну і Особливу частини. У Загальну частину (теоретичну компаративістику) він включає: історію розвитку науки порівняльного правознавства; природу порівняльного правознавства і проблеми класифікації правових систем; історію розвитку основних правових систем сучасності; порівняння інфраструктури національних правових систем су­часності; основні компоненти правового стилю різних правових традицій; порівняльну правову культуру; порівняння підходів правових систем до реалізації ідеї правової держави; симбіоз на­ціонального права і права міжнародних організацій, тобто механізм уніфікації і гармонізації національних правових систем. Особлива чистина (галузева компаративістика) запропонованої навчальної програми охоплює або порівняльне приватне право (наприклад порівняльне цивільне право, порівняльне сімейне право), або порівняльне публічне право (наприклад порівняльне конституційне право, порівняльне кримінальне право), або порівняльне процесу­альне право (наприклад порівняльний цивільний або кримінальний процес)»¹.

У більшості робіт, присвячених порівняльному правознавству, що вивчаються в рамках навчальної дисципліни, традиційно теорія порівняльного правознавства викладається як Загальна частина, що включає вивчення статусу порівняльного правознавства, його предмет, методи, історію формування, його функції і місце в сис­темі юридичних наук, а також класифікацію основних правових систем; а Особлива частина включає конкретні правові сім'ї: ро-мано-германську правову сім'ю, сім'ю загального права, тради­ційно-релігійні правові сім'ї.

Об'єктивне вивчення правових систем, їх минулого і сучас­ного стану, а також перспектив їх розвитку, зумовлюють зміни

в структурі порівняльного правознавства як науки, що вимагає і структурної зміни у викладанні навчального курсу.

Доцільно побудувати структуру порівняльного правознавства як навчальної дисципліни так, щоб, з одного боку, забезпечувалася цілісність його складових частин, а з іншого — дотримувалася пропорційність обсягу матеріалу, що висвітлює різні правові сім'ї, такого необхідного для розгляду і вивчення правової панорами світу. Необхідно відзначити, що в даний час у навчальній літе­ратурі основна увага приділяється романо-германському і загаль­ному праву, що ж до решти правових сімей, то необхідно конста­тувати відсутність належної уваги до них. В існуючій навчальній і науковій літературі, присвяченій даній проблематиці, установлено хронологію викладання правових сімей, згідно з якою вивчення курсу починається з розгляду романо-германської правової сім'ї, потім системи загального права, змішаних правових сімей (сканди­навської, латиноамериканської), а потім розглядаються релігійно-традиційні правові системи (ісламська правова система і індуська правова система, системи звичаєвого і далекосхідного права).

Вивчення суті і змісту правових систем із прив'язкою до полі­тичних, релігійних, ідеологічних, філософських та інших чинників соціального життя вимагає перегляду послідовності викладення матеріалу, що розкриває формування, еволюцію і функціонування різних правових систем.

Об'єктивне вивчення правової панорами світу зумовлює ви­вчення правових сімей по мірі їх походження і становлення, завдяки чому зберігається спадкоємність основних елементів правових сімей, що забезпечують їх функціонування. Критерієм послідовності викладання матеріалу, що висвітлює правові сім'ї, повинен стати цивілізаційно-хронологічний, згідно з яким їх роз­гляд починається не із законодавчого і прецедентного права, а з традиційних, традиційно-етичних і релігійних правових систем. Такий цілісний і послідовний характер викладення матеріалу доз­волить студентам не тільки зрозуміти елементи спадкоємності в правових системах, механізм їх функціонування, але й робити певні прогнози щодо перспектив їх розвитку.

Таким чином, у рамках навчальної дисципліни порівняльного правознавства викладається цілісне уявлення про правову па­нораму карти світу, взаємовідношення між правовими сім'ями

(системами), правовими культурами в рамках діалогу правових систем, зумовленого правовою акультурацією. Тим самим підви­щується рівень підготовки студентів, розширюється їхня еру­диція, підвищується рівень їхньої правової свідомості і правової культури. У результаті формується поважне ставлення не тільки до власного права, але й до «чужого». Уміння і навики, отримані студентами в рамках порівняльного правознавства як навчальної дисципліни, сприяють здійсненню в майбутньому професійної діяльності юристів.

21. Поняття методологи порівняльно-правових досліджень

Будь-яка наука виходить із загальних методологічних передумов відносності пізнання, шлях до якого прокладається завдяки вдосконаленню підходів, принципів, методів і методики дослідження. Сучасний етап розвитку науки вимагає застосування нового рівня методологічних підходів і принципів, зумовленого складним характером систематизації знань про оточуючу нас реальність, що служить її об'єктом. Це повною мірою стосується і гуманітарних, у тому числі і правової, сфер знань.

Методологія (грец. «methodos» — шлях до чого-небудь, дослідження) розуміється як вчення про способи організації та побудови теоретичної і практичної діяльності людини.

Важливість методологічних основ правових досліджень не викликає сумнівів. О.В. Сурілов із цього приводу відзначав: «У юридичному пізнанні методологія необхідна, оскільки вона забезпечує вдосконалення, а отже, і плідність методів цього пізнання....Ніщо не може бути вдосконалене без його пізнаваль­ного освоєння, якість якого визначається, перш за все, тим, на якій методологічній основі воно здійснюється»¹.

Необхідно погодитися з О.С. Звонарьовою, яка відзначає, що в теперішній час в юридичній науці склалася ситуація, коли адек­ватне осмислення політико-правових явищ минулого і сучасності вимагає істотного розширення дослідницького контексту із залу­ченням принципово нових для юридичної науки наукових методів, які мали б парадигмальний характер².

У зв'язку із цим, в орбіту методології правової науки входить набір нових підходів, принципів і методів, розроблених у рамках методології інших наук. їх залучення вимагає свого роду адаптації у зв'язку з предметом і методологією правової науки, яка нази­вається «юридизацією». На думку B.C. Нерсесянца, юридизація означає юридико-понятійну трансформацію інших неюридичних методів і дисциплін, їх перетворення з визначальних позицій по­няття права та їх включення в новий пізнавально-смисловий кон­текст предмета і методу юридичної науки¹.

Порівняльне правознавство, як уже наголошувалося, є від­носно молодою юридичною наукою. Проте це не означає, як спра­ведливо відзначають Л.В. Бойцова і В.В. Бойцова, що порівняльне правознавство може ігнорувати проблеми методології, і що воно повинно перетворитися на вичерпану наукову традицію, задовольнитися історичною старовиною, виснажитися в нескінченних мікропорівняннях².

Як самостійний науковий напрям порівняльне правознавство володіє своїм предметом, а також розробленими і запозиченими методами, зумовленими цим же предметом, спрямовані на вирі­шення проблем, з якими порівняльне правознавство стикається. Ці проблеми можуть бути не тільки традиційними, супутніми роз­витку науки завжди, але і проблемами, пов'язаними з кожним подальшим етапом складного процесу суспільного розвитку. Так серед основних проблем, які сьогодні день вважаються пріори­тетними для порівняльного правознавства, необхідно виділити проблему правової інтеграції і формування не тільки локальних, але й загальних правових просторів. Сучасні процеси суспільного розвитку зумовлені епохою глобалізації, що ставить перед всією юриспруденцією взагалі і перед порівняльним правознавством зокрема завдання використання потенціалу різних правових сімей (систем) у виконанні масштабних завдань, що стоять перед людством.

У контексті загальноправової проблематики найважливішим завданням, що стоїть перед порівняльним правознавством як наукою, є подальше розроблення і збагачення його методології.

Цей процес проходить у таких напрямах. Перший напрям пов'язано з обґрунтуванням і розвитком його методологічних основ, другий — із залученням нових методів і підходів, розроблених у рамках інших юридичних та неюридичних наук, тобто «юри­дизацією» нових методів, сформованих іншими неюридичними науками.

У рамках методології порівняльно-правових досліджень розроб­лено цілий ряд вимог, що дозволяють охарактеризувати правову панораму світу і визначити місце правових систем сучасності. Вони зводяться до такого.

По-перше, відмова від методологічного монізму, що базується на європоцентризмі, що панував тривалий час у теоретико-історичних дослідженнях суспільних (в т.ч. державно-правових) явищ, що передбачає використання принципу плюралізму при виборі методологічних підходів і прийомів.

По-друге, вивчення правових систем у рамках правової пано­рами світу вимагає відмови від ідеологізації наукового пізнання (його деідеологізації, що забезпечує об'єктивне, неупереджене ставлення до всіх без винятку правових систем. Дотримання цієї вимоги методологічного характеру передбачає зміщення акценту на користь загальноцивілізаційних (згідно з Н.Я- Данилевським — загальнолюдських) цінностей.

По-третє, необхідність визнання невіддиференційованих від диференційованих правових систем, як рівноцінних складових правової панорами світу. Необхідно погодитися з думкою Ю.М. Оборотова проте, що уявлення про правовий розвиток не можуть будуватися на основі аналізу правових інститутів і фун­кціонуванні права віддиференційованих правових систем, вира­жаючи ситуацію таким чином, що невіддиференційовані правові системи, — нібито відсталість правового буття. По-перше, невіддиференційовані правові системи, — це основний масив на правовій карті світу, і, по-друге, ці правові системи мають свою внутрішню логіку розвитку, яка не змінюється в процесі діа­логу правових культур. Тому логічно, що існування невіддерефінційованих правових систем, разом із віддиференційованими, являють собою два найважливіші напрями правового розвитку, що багато в чому відображають відмінності у світосприйнятті, ставленні до Бога, інших людей, традицій пращурів, виражені в особливостях правового менталітету і сприйнятті інших правових культур¹.

По-четверте, необхідно підкреслити, що застосування методоло­гічного інструментарію порівняльного правознавства не виключає використання інших методів пізнання, що є загальноприйнятим підходом у рамках досліджень загальнотеоретичної юриспру­денції. Комплексне використання концептуальних підходів, мето­дологічних принципів і методів у порівняльному правознавстві є необхідною умовою для продуктивного вивчення правових систем.

Наприклад, використання цивілізаційного підходу зумовлює застосування інших концептуальних підходів, таких як герменевтичний, аксіологічний і антропологічний. Комплексне використання даних підходів сприяє не тільки забезпеченню глибокого і всебічного дослідження предмета порівняльного правознавства, але отри­манню очікуваних результатів порівняльно-правових досліджень.

Необхідно відзначити, що в сучасній методології порівняльно-правових досліджень відсутня єдність і універсальність правової концепції, що викликано наявністю безлічі окремих концепцій і наукових шкіл, які розрізняються своїми філософськими витоками, змістом, аргументацією. У зв'язку із цим актуалізуються пошук і розроблення нового методологічного інструментарію порівняльно-правових досліджень, заснованого на принципово нових підходах.

На цьому тлі виникає гостра необхідність порівняльного ви­вчення різних цивілізацій, породжених різними правовими культу­рами, правовими традиціями, правовою свідомістю і правовим мен­талітетом. Отже, удосконалення методології порівняльно-правових досліджень дозволить виявити можливості і потенціал співпраці різних правових систем і створення загальноправового простору зі збереженням правової самобутності і правової ментальності, що є необхідним компонентом для існування об'єктивного право­вого різноманіття.

Таким чином, розвиток порівняльного правознавства як науки неможливий без подальшого розроблення її методологічних засад. Не зважаючи на те, що в методологію порівняльно-правових досліджень дедалі більше залучається концептуальних підходів,

принципів і методів, розроблених у рамках інших наук, їх зміст отримує нове змістове навантаження, зумовлене специфікою предмета порівняльного правознавства.

22. Концептуальні підходи в методології порівняльно-правових досліджень

Концептуальні підходи (ідеї), як відзначає В.П. Малахов, є вихідними положеннями про предмет, його програмними при­пущеннями. Вони виступають як вузлові моменти в організації інтелектуального процесу пізнавальної діяльності і містять різно­манітні багатства змісту предмета дослідження. Концептуальні підходи (ідеї) належать до конкретного предмета, хоча вони народжуються поза теорією даного предмета¹.

П.М. Рабінович визначає концептуальний підхід як побудовану на загальних світоглядних категоріях аксіоматичну ідею, яка є постулатом загальної стратегії дослідження, відбір досліджуваних фактів і інтерпретацію результатів дослідження².

Таким чином, концептуальні підходи (ідеї) відображають ме­тодологічні основи пізнання, які виконують роль прожекторів, що освітлюють шлях дослідника до розуміння об'єкта дослідження. У рамках концептуальних підходів може бути використана певна система методологічних принципів, методів.У структурі методології порівняльно-правових досліджень до­цільно виділити цілий ряд концептуальних підходів, зокрема — цивілізаційний, герменевтичний, аксіологічний і антропологічний.

 

Цивілізаційний підхід

Одним із затребуваних концептуальних підходів (ідей) у методології порівняльно-правових досліджень, що сформувалися

в рамках цивілізаційної теорії, є цивілізаційний підхід, згідно з яким центральною категорією виступає цивілізація. Існують різні визначення цього поняття, кожне з яких відображає філософський, соціологічний або історичний напрями суспільного знання.

Більшість дослідників уважає, що поняття «цивілізація» вперше виникло в концепціях «суспільного договору» наприкінці XVIII ст. Особливий інтерес у цьому відношенні викликає праця А. Фергюсона «Досвід історії громадського суспільства» (1767 p.), в якій розглядається перехід від дикості і варварства до цивілі­зації. Цивілізація виникає як новий вищий етап історії людства, унаслідок необхідності приборкання небезпечних для цілісності суспільства суперечностей і створення того способу існування, який дозволить людству жити і розвиватися далі¹.

Але, незважаючи на поширеність даного твердження, необхідно відзначити, що ще задовго до цього, у XIV ст., на необхідність використання цивілізаційного підходу при вивченні суспільного життя, частиною якого, природно, є і правове життя, звернув увагу відомий арабський філософ, історик, економіст Абд Ар-Рахман Ібн Халдун (1332—1406). Зокрема він відзначав, що різні стани сус­пільного життя необхідно пояснювати з позицій цивілізаційного підходу, який може служити поясненням фактів, пов'язаних із життям суспільства. Більше того, як відзначають дослідники його діяльності, ймовірно, Ібн Халдун був першим, хто запровадив у науковий ужиток поняття «цивілізація», і був першим мис­лителем, який подивився на історичний процес із цивілізаційної точки зору, і відповідно до цього визначив завдання історії не тільки в описуванні зміни поколінь суспільства, але й у вивченні цивілізаційних особливостей різних народів². Таким чином, відлік застосування цивілізаційного підходу необхідно починати не з кінця XVIII ст., а з XIV ст. і пов'язувати з ім'ям Ібн Халдуна.

На думку А.Дж. Тойнбі, кожна цивілізація є своєрідною спробою єдиної, великої, загальнолюдської творчості, а якщо ди­витися на неї ретроспективно, це — своєрідний приклад єдиного,

великого, загальнолюдського досвіду¹. Цивілізації у нього пода­ються як типи людських спільнот, що викликають певні асоціації у сфері релігії, архітектури, живопису, звичаїв, тобто в царині культури. А.Дж. Тойнбі стверджував також, що якщо йти від Греції і Сербії, намагаючись зрозуміти їхню історію, то приходиш до православного християнства або візантійського світу. Якщо починати шлях із Марокко й Афганістану, то неминуче прийдеш до ісламського світу»².

Велику увагу розкриттю поняття цивілізації та закономірностей її формування і розвитку приділяє С. Хантінгтон. На його думку, цивілізація — це найширший рівень культурної ідентичності людей, пов'язаний з наявністю таких рис об'єктивного порядку, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивна самоідентифікація людей (так мешканець Рима може характери­зувати себе як римлянина, італійця, християнина, європейця, лю­дини західного світу). Цивілізації — це унікальні ціннісні світи, і саме тому люди різних цивілізацій по-різному дивляться на від­носини між Богом і людьми, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносну значущість права і обов'язків, свободи і примусу, рівності і ієрархії³.

Таким чином, цивілізацію можна визначити як соціально-істо­ричну структуру усталених спільнот, які характеризуються ідео­логічними, релігійними, культурними, морально-етичними особ­ливостями формування, що відображають перехід людства від варварства до нового, більш упорядкованого рівня розвитку.

У теперішній час спостерігається тенденція використання цивілізаційного підходу при вивченні державно-правових явищ, зокрема правових систем. Використання цивілізаційного підходу передбачає відмову від застосування принципу європоцент­ризму, який полягає у вузькому підході до аналізу всесвітньої історії, що є наслідком недостатності знань про історію інших народів і відчуття переваги над іншими, незахідними цивіліза­ціями. На цій основі трансформація уявлень про право і державу

в рамках цивілізаційного підходу має безпосереднє відношення до об'єктивного вивчення правової панорами світу взагалі і різних правових систем зокрема, що є головною умовою досягнення об'єктивних результатів досліджень і найбільшою мірою від­повідає реаліям правового розвитку.

Цивілізаційний підхід дає можливість розглядати історію людства як багатоваріантний процес. Відповідно, використання даного підходу в порівняльному правознавстві дозволить, з одного боку, зробити наше бачення еволюції правових систем більш ба­гатовимірним. З іншого боку, послідовне використання даного під­ходу у вивченні еволюції правових систем призводить до висновку про їх принципову рівнозначність у плані культурно-історичного розвитку, що, у свою чергу, зумовлює необхідність вивчення всіх правових систем.

Таким чином, цивілізаційний підхід дозволяє виявити як уні­кальність, так і рівноцінність не тільки різних цивілізацій, але й правових систем. Даний підхід указує не тільки на відмінності між правовими традиціями і системами, але й відкриває нові гори­зонти правової акультурації в рамках діалогу правових систем.

Герменевтичний підхід

Сучасна методологія правових наук висунула на перший план проблему герменевтики як головного підходу в роботі з правовим джерелом, твором або текстом.

Герменевтика розуміється як наука про правила тлумачення, породжена необхідністю роз'яснення і конкретизації священних текстів, творів поетів, письменників, філософів, учених, заснована на процесі інтерпретації на стику мови і життєвого досвіду. Разом із тим уважається, що жодне тлумачення тексту не може претен­дувати на загальне визнання, оскільки те, що тлумачать, містить приховану суперечність, що підриває зсередини його зв'язаність. Тому будь-який смисл — це щось надзвичайно не вирішуване, а «дійсного» смислу не існує взагалі¹ Періодом зародження герменевтики вважається епоха Рене­сансу, що отримала розвиток у трьох напрямах: філологічна, тео­логічна, юридична герменевтика.

Герменевтика в її сучасному розумінні остаточно сформувалася в епоху романтизму. Основоположником такого розуміння герме­невтики вважають німецького філософа кінця XVIII — початку XIX ст. Ф. Шлейєрмахера, який розробив загальні правила герменевтичного підходу, що передбачав його одноманітне застосу­вання до текстів релігійного і світського характеру, для яких раніше вважалося за необхідне застосовувати різні способи інтер­претації. На його думку, кожен текст має дві сторони — наочно-змістовну і індивідуально-особову, тобто текст має граматичну (об'єктивну) і психологічну (технічну) природу. Герменевтика, на думку Ф. Шлейєрмахера, — це мистецтво розуміння чужої (авторської) індивідуальності як вона виражена в тексті (худож­ньому або науковому)¹.

Таким чином, герменевтика є об'єднуючим поняттям, що включає мистецтво інтерпретації, тлумачення і розуміння пись­мово зафіксованих у мові життєвих об'єктивувань. Вона відстоює цінність традицій, указує на зразки поведінки, які існували у минулому, як еталони сучасності. Для неї найважливішим є пи­тання про розуміння людиною сущого і належного. У процесі розуміння на предмет пізнання поширюється інтелект, відчуття, інтуїція, взагалі особистість того, хто прагне до розуміння.

Сучасна герменевтика виходить далеко за межі традиційного розуміння тексту, звертаючись до більш загальних проблем мови і психології. В. Дільтей у своїй праці «Витоки герменевтики»² висловив думку, що герменевтика є методологічною основою гу­манітарного знання, мистецтвом розуміння письмово фіксованих життєвих проявів.

Герменевтика як мистецтво і одночасно як теорія тлумачення текстів застосовується в різних галузях суспільствознавства: філо­софії, філології, психології, праві. Як зазначав Г.Г. Гадамер, не можна не визнати, що історик права і юрист-практик вирішують

різні завдання: перший — умоглядну, а другий — практичну. При цьому розуміння права виявляється в діяльності обох. Чому ж тоді розуміння правового змісту закону в одного може бути іншим, ніж у другого?¹.

У сучасній герменевтиці розуміння — це не прикладне завдання при тлумаченні текстів, а фундаментальна характеристика, що визначає людське буття і мислення. У зв'язку із цим виникла проблема використання гуманітарних традицій у діалозі культур, і, наприклад, політична (правова) наука стала перед необхідністю розроблення нової гуманітарної методології політичного (право­вого) аналізу, яка названа політичною (правовою) герменевтикою².

Якщо до недавнього часу юридичні дослідження, як правило, обмежувалися формально-логічними операціями, то герменевтика права передбачає складніший семантичний підхід до його оцінки.

Отже, правова герменевтика покликана стати новим нау­ковим методологічним підходом ведення діалогу в умовах різно­манітності правових культур і рівноправ'я світових цивілізацій. Правова герменевтика здатна забезпечити визначення і розуміння базових правових цінностей, здійснити розроблення тлумачення текстів, що з'явилися в рамках різних правових культур, про­вести психоаналіз учасників правових відносин, скласти картину правових світів інших цивілізацій.

Як відзначає П.М. Рабінович, у правовій герменевтиці в тепе­рішній час вироблено такі поняття, положення, методики, процедури, використання яких дозволяє вивести наукове і науково-прикладне розроблення тлумачення юридичних норм на якісно новий рівень³. У цьому плані роль герменевтичного підходу при вивченні пра­вових систем важко переоцінити.

Завдяки використанню можливостей герменевтики і потенціалу герменевтичного підходу можна виявити не просто справжній зміст пам'яток права, але і знайти ту нитку, яка пов'язує їх із сучасним періодом розвитку і функціонування різних правових

систем. Наприклад, без використання даного підходу неможливо виявити, з одного боку, значення багатьох положень основопо­ложного джерела ісламського права — Корану, а з іншого — ви­явити його реальний вплив на функціонування ісламської держави і права.

Суть і ефективність правових систем багато в чому зумо­влюється їх історичним корінням, історичними закономірностями, властивими еволюції цих правових систем. Так розкрити суть сучасного китайського праворозуміння неможливо без розуміння того факту, що історичною основою даного найдавнішого права є філософія конфуціанства. Саме завдяки підходу герменевтики можна пояснити причину своєрідного ставлення китайців до реальної ролі права в суспільному житті, продиктованого вченням Конфуція.

Таким чином, завдяки підходу герменевтики стає можливим виявлення не тільки букви, але й духу тих джерел, які висту­пають як пам'ятки права в рамках різних правових систем і багато в чому зумовлюють їх функціонування.

Аксіологічний підхід

Аксіологія включає вивчення ціннісних аспектів наукових дис­циплін, а в більш широкому розумінні — всього спектру соціальної, художньої й релігійної практики, людської цивілізації та куль­тури в цілому'. Правова аксіологія є одним із напрямів аксіології взагалі, тобто теорії про цінності, теорії загальнозначущих при­нципів, що визначають людську діяльність, мотивацію поведінки.

Основні сутнісні аспекти, що визначають людське буття, його сенс, як відзначає А.К- Абішева, зазвичай складають ті чи інші цінності або систему цінностей. При цьому цінності, по-перше, належать до фундаментальних підстав людського спів­життя (в ім'я цінностей проживається життя); по-друге, цінність, навіть реалізована, не втрачає своєї якості належного; по-третє, цінність має загальний характер для даного життя, культури,

індивіда, душі; по-четверте, цінність отримує свою зовнішню сим­волічну форму в діях, предметах, думках і словах; по-п'яте, цінності, прийняті індивідом, пронизують собою весь його духовний світ¹.

«Ціннісна характеристика права, — відзначає М.П. Орзіх, — доповнює його сутнісно-змістовну характеристику обґрунтуванням значущості, корисності, придатності, «утилітарності» права. Вона забезпечує можливість інструментальної оцінки правових явищ, установлення критеріїв цієї оцінки та на цій основі визначення ефективності права, відмінності корисності й ефективності дії пра­вових норм»².

У правовій аксіології розрізняють інструментальну, власну і соціальну цінність права.

Інструментальна цінність права — це його ціннісний сенс як певного регулятора, відповідно до правил і вимог якого люди вибудовують свою поведінку. Існуючі відмінності правових культур опосередковують, у свою чергу, характер, ступінь і форми норма­тивності, а також процесуальний характер її забезпечення. Чим вище інструментальна цінність права, тим більшою мірою обсяг правового регулювання відповідає вимогам життя.

Разом з інструментальною цінністю виділяють власну цінність права, яка полягає в тому, що саме за допомогою права можна відстоювати права і свободи. Як відомо, власна цінність права виражається через його соціальну і особистісну цінності. Власна цінність права знаходить своє вираження в тому, що право цінне саме по собі.

Особистісна цінність права полягає перш за все в тому, що право є джерелом свободи особи, що входить в певну соціальну спільноту. За допомогою права вдається вирішити протиріччя між особистою свободою і загальним благом. При цьому право указує шляхи руху до різних цінностей, додаючи суспільним відносинам такі властивості, як доступність, оперативність, надійність, подіб­ність, безпека.

Соціальна цінність права визначається його здатністю ви­рішувати проблеми, що виникають у суспільстві, за допомогою

правових засобів, направлених на забезпечення соціальної ста­більності.

Аксіологічний підхід дозволяє розмірковувати про різні типи праворозуміння в рамках різних правових систем залежно від того, яка реальна роль права в житті різних суспільств. Адже залежно від того, наприклад, як виявляється особистісна цінність права, можна розмірковувати про те, до якої правової сім'ї належить та чи інша правова система, який рівень реалізації прав людини в різних правових системах. Наприклад, якщо в західних правових системах право відіграє роль головного регулятора суспільних відносин і виступає головним засобом захисту прав людини, то в «незахідних» правових системах право не є єдиним і головним регулятором відносин у суспільстві, і його роль в еволюції цих суспільств є різною.

Таким чином, завдяки аксіологічному підходу можна розкрити сутнісно-змістовний аспект сприйняття права в різних правових системах, що, у свою чергу, дозволяє виявити закономірності їх формування і механізм функціонування.

Антропологічний підхід

Ще одним концептуальним* підходом у методології порівняльно-правових досліджень є антропологічний. Як відомо, антропологія розуміється як наука про походження й еволюцію людини, яка от­римала потужний імпульс завдяки відносно недавнім відкриттям етнографів, істориків, археологів, філологів та ін. Що стосується юридичної антропології, яку називають ще антропологією права, то вона є науковою і навчальною дисципліною, що вивчає процеси юридизації людського буття, зумовлені конкретними історичними типами цивілізацій. У результаті цього виявляються закономір­ності, що роз'яснюють основні моменти, пов'язані із соціальним і правовим життям людства.

Юридична антропологія у своїх дослідженнях ґрунтується на аналізі усних і письмових пам'яток права, з одного боку, і прак­тиці суспільного життя, з іншого. На думку B.C. Нерсесянца, юридична антропологія є наукою про людину як про соціальну істоту в її правових проявах, вимірюваннях, характеристиках Вона вивчає правові форми суспільного життя людей від старо­вини до наших днів. У її предметну сферу входять правові сис­теми, і в цілому — весь комплекс правових явищ (усі правові форми в широкому розумінні цього слова — правові норми, від­носини, ідеї й уявлення, інститути, процедури, способи регуляції поведінки, захисту порядку, вирішення конфліктів і та ін.), які складаються в різних співтовариствах (первісних, традиційних, сучасних), у різних етносів (народів, націй), у різні епохи і в різних регіонах світу¹. Дане положення має принципове значення при вивченні правових систем, правових традиції та їх різно­маніття.

Юридична антропологія допомагає відкинути власні націо­нальні упередження на користь сприйняття інших суспільств з їхнім способом життя.

Оскільки головним суб'єктом правових відносин практично в усіх правових системах уважається людина, то її соціальне і правове буття (що є предметом юридичної антропології) має велике яничсннм для вивчення його формування і функціонування. Дана обставини дозволяє розглядати еволюцію різних правових систем. Досягнення юридичної антропології сприяють вивченню правової культури, правової свідомості і правового менталітету. Особливо це проявляється, наприклад, при вивченні сімейно-правових і спадково-правових відносин у рамках різних правових систем.

Антропологічний підхід дозволяє розкрити суть відносин, що склалися в людському суспільстві, які згодом послужили під­ставою для формування різних правових відносин у рамках різних правових систем. Як відзначає Н. Рулан, не існує системи спорід­неності, єдиної для всіх суспільств: нам відомі приблизно вісімсот таких систем. Крім того, у кожному конкретному випадку іден­тичні споріднені зв'язки не означають ідентичних споріднених відносин². Ця обставина багато в чому пояснює різні варіанти регулювання сімейно-правових відносин у рамках різних правових сімей, зумовлених цивілізаційними особливостями.

Як справедливо відзначає О.Ф. Скакун, антропологічний підхід дозволяє розглядати людину як біосоціальний індивід, що слу­жить мірою всіх речей, зокрема порівнюваних правових систем.