Ще одним центральним інститутом англійського загального права є інститут довірчої власності,

що виник у рамках права справедливості. Він будується за принципом: особа, яка заснувала довірчу власність, обумовлює, що певне майно управлятиметься однією або декількома особами на користь однієї або декількох осіб. За допомогою інституту довірчої власності забезпечується охорона майна недієздатних осіб або управління майном установ. Згідно з інститутом довірчої власності, майно управляється на розсуд особи, якій довіряється це управління. Дана особа вже виступає швидше як власник, а не як представник або керівник у рамках цих відносин.

У середині XX ст. в Англії було прийнято цілу серію кон­солідованих і частково кодифікованих законів, що внесли істотні зміни до сфери регулювання шлюбно-сімейних відносин. Зокрема це закон про житло сім'ї 1967 p., закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 p., консолідуючий закон про шлюбно-сі­мейні справи 1979 p., консолідуючий закон про судочинство по шлюбно-сімейних справах 1984 р. та ін. Ці нові закони, проте, не виключали чинності ряду попередніх актів і прецедентів, які збері­гали у сфері шлюбно-сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так в Англії разом із цивільним шлюбом, що укладається в державних органах, зберігається і церковний шлюб, який, згідно із законом 1949 p., може бути вибраний за бажанням осіб, які вирішили з'єднатися шлюбними узами.

Законодавство в галузі охорони навколишнього середовища займає самостійне місце в системі англійського загального права. Особливий режим скидання відходів починав регулюватися ще в 50-ті pp. XX ст. Розвиток законодавства в даній сфері продов­жився в 1970 p., коли в Англії розгорнувся широкий рух «зе­лених» і було утворено міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час було прийнято такі значні акти, як закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 p., що передбачає створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання. У 1974 р. було прийнято закон про непри­пустимість викидів забруднюючих речовин, у 1978 р. — закон

про чисте повітря і про контроль над забрудненням атмосфери. У 80-ті pp. XX ст. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.

У теперішній час Англія займає провідне місце серед держав, що виконують свої зобов'язання, пов'язані з підписанням Кіотсь-кого протоколу¹. Викиди скорочено на 20% в порівнянні з рівнем 1990 р. Колишній Прем'єр-міністр Англії Т. Блейєр, виступаючи на закритті Всесвітньої конференції зі зміни клімату, що прохо­дила під егідою ООН в Монреалі, заявив, що Кіотський протокол — це «результат декількох років наполегливої роботи. Це най­важливіший крок у вирішенні проблеми зміни клімату, яка є най­серйознішим викликом з усіх тих, що стоять зараз перед світом».

Важливою рисою сучасного англійського трудового права є істотна роль колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових відносин: умов праці, заробітної плати і т. ін. В Англії основні стандарти праці, зокрема розмір заробітної плати і тривалість відпочинку, визначає не законодавство, а саме ко­лективні договори.

Для розгляду суперечок, що виникають із колективних дого­ворів, створено спеціальні трибунали, тому судовий прецедент є одним із важливих джерел трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси практики, які складаються де­ржавними органами (наприклад державним секретарем із питань зайнятості) та містять ряд важливих розпоряджень і рекомен­дацій. Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх зміст ураховується судами й іншими державними органами при застосуванні норм права. Але їх недотримання не спричиняє яких-небудь санкцій.

Необхідність реформи кримінального права викликана зростанням злочинності у XX ст. Найбільш серйозна реформа англійського кримінального права відбулася в другій половині XX ст., особливо після створення в 1965 р. правової комісії, що поставила своїм завданням підготовку кодифікації права Англії. Правова комісія і Парламент провели велику попередню роботу із систематизації кримінального права Англії. До 1985 р. навіть було підготовлено проект кримінального кодексу, опублікований для ознайомлення. Проте ухвалення цього кодексу загальму­валося.

Більшість інститутів загальної частини кримінального права виявилася суттєво реформованою в результаті ухвалення ряду актів, наприклад закону про злочинний замах 1981 p., закону про виправ­лення правопорушників 1974 p., серії законів про кримінальне пра­восуддя — 1982, 1988, 1991 pp. та ін. Старовинні правила загаль­ного права були дещо витіснені і зберегли за собою регулювання таких інститутів, як напад, незакінчений злочин, визначення харак­теру провини, але й ту більшість складів злочинів було закріп­лено в статутному праві: законами про крадіжку 1968 і 1978 pp., законом про фальсифікації і фальшивомонетництво 1981 р. У результаті активної діяльності Парламенту у сфері кримінальної політики до 90-х pp. XX ст. лише невелика кількість окремих видів злочинів залишилися у сфері регулювання загального права. Серед них: недонесення про зраду, окремі види вбивств. Основна ж маса складів злочинів визначається тепер статутами.

Одним із важливих напрямів реформи кримінального права є гуманізація і оптимізація покарання. Це знайшло своє відоб­раження у фактичному скасуванні страти. Так у 1969 р. було скасовано страту навіть за тяжке вбивство, хоча в Англії фор­мально зберігають свою силу деякі старі статути, що передба­чають страту за такі злочини, як державна зрада, піратство і підпал королівських доків. Але практично протягом тривалого часу ніхто не був засуджений до страти за ці злочини.

Англійська кримінально-правова доктрина не виробила єдиного визначення злочинного діяння. Злочином нерідко визнається дія або невиконання обов'язку, що заподіює шкоду суспіль­ству і заборонене законом під страхом покарання, що накла­дається державою. До ухвалення закону про кримінальне право 1967 р. всі злочини в Англії підрозділялися на зраду, небезпечні злочини і менш небезпечні злочини. Сьогодні всі злочини за

ступенем небезпеки підрозділяються на зраду (державну зраду) та інші злочинні діяння. Особливістю англійського кримінального права є кримінальна відповідальність юридичних осіб (корпо­рацій, інкорпорованих компаній, органів самоврядування). Злочин визнається вчиненим юридичною особою (корпорацією), якщо його вчинено (безпосередньо або за допомогою інших осіб) особою або особами, які контролюють здійснення корпорацією її прав і діють на здійснення цих прав. Ці особи не є простими службов­цями корпорації, і вона несе відповідальність за їхні дії безпо­середньо.

Основними видами покарань є страта (хоча вона не реалі­зується), довічне тюремне ув'язнення, ув'язнення на строк від 1 дня до 25 років і штраф. Також існують й інші види пока­рань, наприклад позбавлення пасивного і активного виборчого права. Значного поширення як вид покарання набуло умовне за­судження, яке є ефективним засобом соціальної адаптації засу­дженого, що проходить при особливому контролі з боку праців­ників спеціальної соціальної служби.

101. Судова система Англії

Судовий процес у системі англійського загального права має змагальний характер, який будується на процесуальній рівності сторін і розділенні функцій між обвинуваченим, захистом і судом. У такому процесі обвинувач доводить винність обвинуваченого, а суд виступає як арбітр у процесі. Для змагального процесу характерний розгляд справ судом присяжних. Докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів.

Велике значення в модернізації судової системи Англії відіграв закон про суди 1971 p., який ліквідував ряд судових інстанцій, уніфікував діяльність судів відповідних округів, а головне, створив новий суд — суд корони, що входить до системи вищих судів країни.

Закон про суди і правове обслуговування 1990 р. демократизував судовий процес, запровадив невідому раніше англійському загаль­ному праву категорію правозаступників (адвокатів), підірвавши тим самим корпоративні, що існують ще із часів середньовіччя,

монополії баристерів¹ і соліситорів². З 1985 р. в Англії, разом з обвинувачами, за дорученням поліції і потерпілих почала діяти система державних обвинувачів по найбільш важливих кримі­нальних справах.

При збереженні традиційної змагальності в кримінальному про­цесі зросла роль поліції. Законом 1994 р. про поліцію і докази по кримінальних справах діяльність поліцейських органів ставиться в чіткі рамки. Це стосується арештів, обшуків, вилучення пред­метів злочину і навіть використання електронних пристроїв і комп'ютерних даних.

Вища судова інстанція в Сполученому Королівстві — Палата лордів. Вона приймає до розгляду апеляції, головним чином, на ухвали по цивільних і кримінальних справах, винесені апеляцій­ними інстанціями Англії і Уельсу, а також (тільки по цивільних справах) — Шотландії. Від імені Палати лордів справи розгляда­ються судом Палати лордів, який складається з лорд-канцлера, що очолює його, «ординарних лордів по апеляції» і тих перів, які в минулому посідали вищі судові посади, зокрема всі колишні лорд-канцлери.

Судова система Англії складається з вищої і низової ланки судових органів. До категорії вищої ланки судових органів на­лежать такі суди.

Верховний суд Англії і Уельсу очолюється лорд-канцлером. Він включає три самостійні судові установи — апеляційний суд, високий суд і суд корони.

Апеляційний суд розглядає в колегіях із трьох або більше суддів апеляції на ухвали інших судів. До нього входять лорд-канцлер, колишні лорд-канцлери, лорд — головний суддя й інші вищі судові діячі, а також до 18 лордів — апеляційних суддів. Апеляційний суд має цивільне і кримінальне відділення.

Високий суд складається з трьох відділень — королівської лави, канцлерського і сімейного відділень. До нього входять лорд-канцлер та інші вищі судові діячі, а також до 80 рядових суддів.

 

Відділення королівської лави уповноважене розглядати по першій інстанції найбільш складні цивільні справи і апеляції на вироки магістратських судів по кримінальних справах.

Суд корони, створений в 1971 р. замість ряду колишніх судів, розглядає справи про злочини, що переслідуються за обвину­вальним актом, а також апеляції на вироки і рішення магіст­ратських судів, які розташовані в найбільших містах Англії й Уельсу.

До низової ланки судових органів Англії належать суди графств і магістратські суди.

Суди графств (їх налічується понад 350) є основними орга­нами цивільного правосуддя, що розглядають по першій інстанції близько 90% цивільних справ. Межі території, в якій діє від­повідний суд графства, визначаються лорд-канцлером. Він же має право скасовувати, об'єднувати або засновувати нові суди графств.

Магістратські суди розглядають у сумарному порядку (без присяжних) основну масу кримінальних справ (до 98% на рік). Вони можуть виносити вирок засудженим лише до штрафу або позбавлення волі на строк, як правило, до шести місяців. Якщо магістрати доходять висновку, що обвинувачений заслуговує суворішого покарання, вони передають справу до суду корони. Магістрати проводять також попереднє слухання у справах про злочини, що переслідуються за обвинувальним актом. У ході цих слухань вони вирішують питання, чи є достатньо доказів для віддавання обвинуваченого суду корони.

До судової системи Англії також входять спеціалізовані суди різної компетенції. Наприклад, з 1964 р. установлено промислові трибунали, що складаються з трьох членів, які розглядають спори між підприємцями і працівниками, зокрема скарги на неправильне звільнення і т. ін. У 1956 p., щоб не допустити монополізації виробництва і торгівлі, було встановлено суд із розгляду скарг на обмеження свободи підприємництва, зокрема угоди про ціни і умови поставок товарів і послуг, скарги на порушення правил добросовісної торгової практики; прохання про звільнення від по­датків з міркувань суспільного інтересу.

Важливе місце в англійській судовій системі й у кримінальному процесі займає суд присяжних. Реформою судів 1971 р. було зроблено спробу централізувати підбір присяжних, який здійс­нюється не шерифами, як це було раніше, а підбирається чинов­никами, призначеними лорд-канцлером. Процеси демократизації торкнулися і інституту засідателів присяжних, для яких з 1972 р. скасовано майновий і понижено віковий цензи.

Усі вказані вище зміни отримали відображення в законі 1974 р. про присяжних. Необхідно підкреслити, що роль судів присяжних у кримінальному процесі Англії в останні десятиліття дещо зни­зилася через розширення кількості справ, що розглядаються суд­дями одноособово без участі засідателів присяжних.

102. Формування американського права

Американське право почало формуватися ще в колоніальний період. Історія британського колоніального правління бере свій початок із заснування англійськими переселенцями форту Джеймс­таун (1607 p.). Ініціатива в освоєнні нових колоній належала Британській короні: у 1606 р. Яків І подарував хартії двом тор­говим компаніям (Лондонській і Плімутській) на освоєння і уп­равління узбережжя, розділивши між ними землі на дві умовні колонії — Віргінія і Нова Англія. Ці дві території стали ос­новою формування 13 колоній — майбутніх штатів. Перші колонії були суто комерційними підприємствами і їхній правовий статус визначався колоніальними хартіями, які були своєрідними дого­ворами між Британською короною і акціонерами тієї чи іншої компанії.

Англійські поселенці принесли із собою англійське загальне право, яке із часом у кожній з колоній зазнало певних змін. У колоніях діяло спрощене англійське право або ж просто суміш звичаїв поселенців з їх морально-релігійними настановами, і навіть з біблійними текстами. Судові прецеденти Англії, незва­жаючи на своє середньовічне походження, архаїчність форми і казуїстичність змісту, проявили достатньо високий ступінь гнучкості і пристосовності до умов формування нового суспіль­ства.

Ситуації, що складалися в колоніях, істотно відрізнялися від метрополії, зокрема колонії були вільні від феодальних на­шарувань, була відсутня централізована судова влада. Усе це сприяло поширенню ідеї про необхідність створення власної пра­вової системи, зокрема створення писаного кодифікованого права. Англійське право застосовувалося з обмовкою «в тій мірі, в якій його норми відповідають умовам колонії», згідно з так званим прин­ципом «справи Кальвіна», яка розглядалася в Лондоні в 1608 р. Та все ж, незважаючи на різноманітність соціального і політич­ного устрою, усі 13 англійських колоній мали загальні правові коріння, що йдуть в історію Англії.

У деяких колоніях, заснованих не англійцями, а голландцями, наприклад у Нью-Йорку, у певний період діяло голландське право. Згодом воно було витіснене англійським загальним правом.

У колоніях почала функціонувати система судів і засідателів присяжних по типу англійських, яка діяла до XVIII ст. Починаючи з другої половини XVIII ст. великим авторитетом при розгляді справ у колоніях, а потім у штатах, користувалися трактати анг­лійського юриста У. Блекстона «Коментарі до законів Англії».

У процесі становлення американської державності англійське загальне право отримало офіційне визнання в кожному зі штатів. У більшості колоній ще в XVII ст. було видано збірники законо­давчих актів, що діяли в кожній з них. Так у 1648 р. було скла­дено законодавчий збірник «Права і свободи Массачусетсу», що вплинув на кодифікації, проведені в інших колоніях. Даний збірник відобразив загальну для колоній тенденцію до спрощення англійського загального права з тим, щоб воно було зрозуміліше поселенцям. Правові інститути були розташовані в ньому в алфавітному порядку, що послужило зразком для багатьох по­дальших публікацій американського законодавства¹. До збірників, виданих пізніше в інших колоніях, було включено не тільки пра­вові розпорядження, але й пуританські звичаї і морально-релігійні принципи, що отримали визнання в колоніальних судах.

Найважливішу роль у становленні американської державності і формуванні правової системи відіграли Континентальні конгреси.

Перший Континентальний конгрес, що відбувся в 1774 p., зібрав 56 представників від 12 колоній (окрім Джорджії). В ухва­ленні рішень із різних питань кожен штат мав по одному голосу. Незважаючи на те, що конгрес засудив англійську політику, ідея про власну державність була тільки висунута.

Другий Континентальний конгрес, що відбувся в 1776 p., зібрав уже представників від усіх 13 штатів, на якому було ухвалено історичне рішення про організацію збройних сил і про призначення генерала Д. Вашингтона головнокомандуючим аме­риканською армією. Також колоніям було запропоновано органі­зувати самостійні органи влади, зокрема власні уряди Процес ухвалення штатами конституцій почався в 1776 p., коли штат НьюТемпшир прийняв першу конституцію. Усі конс­титуції починалися з декларації прав або з білля про права, в яких перераховувалися традиційні для англійських підданих права і свободи. Деякі конституції закріплювали права, якими не во­лоділи англійці, зокрема свобода друку і виборів. Усі конституції проголошували принцип розділення влади.

У 1776 р. Конгрес прийняв найважливіший історичний доку­мент — Декларацію незалежності, що проголосила розрив із метрополією та заклала фундамент американської державності.

Після проголошення незалежності США в 1776 p., незва­жаючи на сильні антианглійські настрої, англійське загальне право зберегло свою чинність уже в правових системах штатів. Багато положень англійського загального права було рецепійовано за допомогою відповідних положень конституцій штатів або інших законодавчих актів, причому сприйняті були тільки ті його норми, які не суперечили чинному праву штатів.

Найважливішим кроком на шляху формування самостійної правової системи США було ухвалення писаної федеральної Кон­ституції, що юридично оформила перемогу колишніх колоній над британською короною і утворення нової суверенної держави — Сполучених Штатів Америки.

Конституція США, прийнята 17 вересня 1787 p., хоча і несе на собі відбиток тієї історичної епохи, в якій розроблялася, є чинною. За більш ніж двохсотрічну історію існування до Конституції США було внесено лише 27 поправок. Конституція заклала принципи нового державного утворення північноамериканських штатів і на­далі американської державності аж до теперішнього часу.

Конституція США закріпила республікансько-президентську форму правління, засновану на принципі розділення влад, а також федеральну форму державно-територіального устрою, визначивши при цьому нові відносини між федеральним центром і штатами з одного боку та між штатами — з іншого. Верховний суд набув функцію конституційного нагляду, що дозволяє йому визнавати окремі акти президента і Конгресу неконституційними. Судовий прецедент як джерело конституційного права доповнює зміст Конституції. Конституція має безумовний пріоритет над законами штатів щодо того, що входить до сфери її регулювання

 

Отже, Конституція США є видатним політико-правовим актом, що значно вплинув на конституційний розвиток багатьох держав світу.

У ході ратифікації штатами Конституції було порушено пи­тання про необхідність доповнення прийнятого тексту положен­нями про громадянські права, оскільки вона містила лише за­гальні положення про гарантії статусу прав громадянина, через що деякі штати відмовлялися її ратифікувати. У 1789 р. перший Конгрес федерації прийняв проект загальнодержавного Білля про права, що містин громадянські права і свободи, який було схва­лено is тому ж році. У Біллі про права було закріплено основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій, а також гарантії громадянської і особистої недоторканності житла, паперів і майна. У 1791 р. він був ратифікований штатами.

У першій половині XIX ст. посилився вплив передового і при­вабливого для свого часу французького законодавства, особливо в колишній французькій колонії — Луїзіані. Зв'язок права США з англійським загальним правом на якийсь час почав слабшати. У Луїзіані зберігся вплив законодавчих норм, створених на фран­цузький зразок, зокрема Цивільного кодексу, складеного в 1825 р. за моделлю Кодексу Наполеона. Проте в цілому зміни, що вноси­лися до законодавчих актів Луїзіани, особливо у сфері торгового права і цивільного процесу, йшли у напрямі їх американізації.

У другій половині XIX ст. авторитет загального права в США знов виріс і залишався на високому рівні аж до громадянської війни. Цей період в історії прецедентного права американські юристи називають «золотим століттям». Рецепція загального права в XIX ст. мала місце навіть в тих штатах, де раніше через історичні обставини в тій чи іншій мірі застосовувалося іспанське (Флорида) або мексиканське (Техас) законодавство. З 1820 р. не без впливу англійської практики в США почали публікувати рішення американських судів.

Упродовж усього XIX ст. у багатьох штатах робилися спроби підготувати кодекси законів по окремих галузях права, унаслідок чого в США, на відміну від Англії, законодавство набуло в значно більшій мірі кодифікований, а не просто консолідований характер.

 

У XX ст. законодавство істотним чином потіснило позиції за­гального права. Це викликано причинами, пов'язаними з потре­бами розвитку американської економіки, що вимагала одноманіт­ного регулювання даної сфери. Тому в США вже наприкінці XIX ст. починається рух за уніфікацію права в штатах. Цьому сприяло створення в 1892 р. Національної конференції уповно­важених з уніфікації права штатів, яка рекомендувала штатам схвалити більше 200 проектів законів, переважно з торгового права. Постійну роботу з підготовки проектів уніфікованих актів веде комісія фахівців університету Чикаго з відповідної галузі права. Уповноважені, що призначаються губернаторами штатів, збира­ються на конференцію, як правило, раз на рік. До числа цих актів у 1952 р. до ухвалення штатами було рекомендовано Одно­манітний торговий кодекс (ОТК) і приблизний КК 1962 р.

Швидке зростання у XX ст. кількості федеральних законів і актів делегованого законодавства зробило необхідними проведення великомасштабних робіт із систематизації і ревізії федерального законодавства. У 1926 р. було складено періодично оновлюваний і один раз в шість років перевидаваний федеральний Звід законів. Він включає 50 розділів. Кожен розділ пов'язано з певною сферою правового регулювання. Деякі розділи є чинним законодавством, інші складені як кодифіковані розділи, в яких здійснено перегляд і впорядкування окремих галузей законодавства.

У багатотомному виданні «Оновлене викладення права», яке підготовлене Інститутом американського права, а формою нагадує статті законів, відтворюються норми американського загального права по різних його галузях. Перш за все, вони стосуються питань, які майже не регулюються законодавством, — договірне право, представництво, колізія законів, цивільно-правові де­лікти, власність, страхування, квазідоговори, довірча власність. Кожному із цих питань присвячено від одного до чотирьох томів в першому виданні з 19 книг, що вийшло в 1932—1957 pp.

З 1952 р. Інститут американського права почав видання «Другого оновленого викладення права». Як і в першому виданні, до нього включаються ті норми загального права, які, на думку укладачів відповідного розділу, виражають пануючу точку зору американських суддів або є оптимальними. Ці видання не мають формальної юридичної сили закону, проте їхній авторитет такий

високий, що посилання на них незмінно містяться не тільки у виступах сторін у суді, але й у судових рішеннях¹.