Структура романо-германського права

Структура романо-германського права — це єдина система. Як відзначає Р. Давид, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні і ті ж великі групи. Всюди ми зустрічаємося з одним і тим же фундаментальним поділом права на публічне і приватне². Поділ права на публічне і приватне є стрижнем романо-германської правової сім'ї Як відомо, поділ права на публічне і приватне зародився в Стародавньому Римі для диференційованого правового регулю­вання суспільних і приватних інтересів. Публічне право — це сукупність галузей і інститутів, які визначають статус і по­рядок діяльності органів держави. Трактування публічного права передбачає специфічне розуміння ролі права в системі влади і соціально-політичних процесів і визнання ЇЇ в забезпеченні суспільних інтересів.

Разом із тим, публічне право не можна зводити тільки до забезпечення державних інтересів. Воно пов'язане з публічним, суспільним інтересом і об'єднує приватних осіб у рамках єдиної державної влади в єдиний колектив. Це спільні інтереси людей різного роду співтовариств, об'єднань, тобто політичні, професійні і ін. Стосовно публічного права маються на увазі потреби, відно­сини, інтереси, без яких неможливе як задоволення приватних, так і публічних інтересів суспільства в цілому. Галузями публіч­ного права є: конституційне право; адміністративне право; фінан­сове право; міжнародне публічне право та ін.

Приватне право регулює переважно відносини, пов'язані з правами і свободами людини і громадянина. Воно не тільки за­безпечує особі умови і можливості самореалізації, але й гарантує права і свободи шляхом покладання на державні органи, посадових осіб і всі суспільні інститути обов'язку сприяти їх реалізації.

Приватне право орієнтоване на окремих індивідів і зв'язує при­ватних осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів. Для нього характерне встановлення приватного статусу фізичних і юридичних осіб, забезпечення їх рівності у відносинах між собою, договірне регулювання, свобода економічної й іншої діяльності і творчості. Приватне право включає цивільне право, торгове право, цивільно-процесуальне та ін. У правовій системі Франції кримінальне право належить до приватного права, тоді як правова система Німеччини включає кримінальне право у сферу публічного права.

Є і галузі, де норми приватного і публічного права переплі­таються: сільськогосподарське право; авторське право; повітряне право; гірниче право; транспортне право; страхове право; між­народне приватне право, яке визначає становище іноземців, роз­глядає колізії права. Публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою Структура романо-германського права визнає галузеву класи­фікацію, тобто система права розділяється на галузі, серед яких базовими вважаються конституційна, адміністративна, цивільна, кримінальна, а також цивільно-процесуальна і кримінально-про­цесуальна галузі та ін.

Особливістю структури романо-германського права є співісну­вання цивільного і торгового права, названого правовим дуалізмом. Правовий дуалізм виявляється в одночасному існуванні двох неза­лежних галузей приватного права — цивільного і торгового. Націо­нальні правові системи пішли в основному по двох напрямах регулю­вання приватноправових відносин: у рамках цивільного, або разом із цивільним правом, також торгового права як особливої галузі.

Хоча у ряді держав (наприклад в Італії, Швейцарії та ін.) регулювання торгового обороту здійснюється цивільним правом, а точніше — торговим правом, яке не виділяється як самостійна галузь законодавства. Зовнішнім вираженням такого відособлення є існування двох кодексів — торгового і цивільного.

Аналіз природи цивільних і торгових правовідносин дозволяє говорити про різнорідність даних відносин, що сприяло історичній еволюції і відособленню торгового права від цивільного.

Основи цивільно-правового регулювання були закладені Французьким цивільним кодексом 1804 р. і Німецьким цивільним уложенням 1896 р. У них сформульовано інститути і норми, загальнозначущі для всього цивільного, а частково і для інших галузей права, а також викладено норми, що стосуються ста­тусу фізичних і юридичних осіб, визначення правоздатності, во­левиявлення, обчислення строків давності і деякі інші норми. На відміну від Німецького цивільного уложення, що не зазнавало до теперішнього часу істотних змін, Французький цивільний ко­декс зазнавав численних змін і доповнень. У результаті не тільки включалися додаткові розділи, але й вилучалися цілі розділи.

Окрім вищезгаданих нормативно-правових актів, цивільно-пра­вові відносини регулюються деякими іншими актами, зокрема кон­ституціями держав, а також звичайними законами, які містять норми, що закріплюють гарантії власності від довільного приму­сового відчуження та проголошують як конституційні постулати ряд інших особистих і майнових прав, зокрема рівноправ'я чо­ловіка і жінки, права позашлюбних дітей і право спадкоємства

Галузі права, у свою чергу, поділяються на інститути. Зокрема, галузь цивільного права підрозділяється на такі інститути, як зобов'язальне право, речове право та ін.

 

Зобов'язальне право

є одним з основоположних специфічних інститутів усіх національних правових систем, що входять у ро-мано-германську правову сім'ю, і є системою норм, розрахованих на врегулювання відносин двох суб'єктів права з приводу взаємних вимог, що виникають між ними та пов'язані з реалізацією їхніх господарських цілей, а також інших особистих інтересів неполі-тичного характеру. У рамках зобов'язання одній особі належить право вимагати від іншої особи здійснення якої-небудь дії або утримання від певної дії. Зобов'язання класифікуються, перш за все, за підставами їх виникнення. Виділяється декілька головних підстав виникнення зобов'язань — договір, одностороння угода, заподіяння шкоди (делікт), ведення чужих справ без доручення, необґрунтоване збагачення і закон.

Ще одним специфічним інститутом романо-германського права є інститут речового права, що регулює відносини з приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу. Основним речовим правом, звичайно, уважається право власності. Різні європейські законодавства вкладають у зміст права влас­ності різні компоненти (правомочність): володіння, користування, розпорядження, право на дохід і тому подібне.

Торгово-правові відносини регулюються законодавчими ак­тами, такими як Французький торговий кодекс 1807 р. і Гер­манське торгове уложення 1897 p., що містять визначення по­нять «комерсант», «торгова фірма», «торговий представник», правила ведення торгових книг, загальні положення про торгові товариства, поняття і різновиди торгових операцій, регулювання морського права та ін. Крім того, Французьким торговим ко­дексом визначено порядок формування і компетенцію торгових судів, а також регулюються процедури судового розгляду в них та ін.

З розвитком торгових відносин з'являється цілий ряд норма­тивно-правових актів, що регулюють цю сферу відповідно до умов, що склалися: у Німеччині закони про недобросовісну конкуренцію 1909 р., про боротьбу з обмеженнями конкуренції 1957 р., про сприяння стабільності і зростанню економіки 1967 р., про торгові товариства 1966 р.; у Франції декрет про торгові товариства 1967 p., ордонанс про свободу встановлення цін і про вільну конкуренцію 1986 р. та ін.

Законодавчі положення, що регулюють сімейно-правові відно­сини, які містяться у Французькому цивільному кодексі і Гер­манському цивільному уложенні, були істотно змінені і доповнені, особливо статті, що допускали нерівність статі і позашлюбних дітей щодо законнонароджених. Наприклад, у теперішній час, у Німеччині ці відносини регулюються законами про рівноправ'я чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., про юри­дичний статус позашлюбних дітей 1969 р., про усиновлення 1976 р. і про реформу шлюбного і сімейного права 1976 р. Було також спрощено процедуру укладення шлюбу, розширено перелік підстав для розлучення, істотно розширилися права незаконнонароджених і усиновлених дітей та права подружжя на укладення договору, в якому закріплюється вибраний ними режим майнових взаємин, та ін.

Спадково-правові відносини регулюються в основному нор­мами Французького цивільного кодексу і Германського цивільного уложення, а також прийнятим згодом законодавством, наприклад у Франції ордонансами 1958 p. і законом 1972 р.

Згідно з цими нормами передбачається спадкування згідно із законом і за заповітом. Установлено таку черговість спадкування згідно із законом: нащадки спадкодавця, його батьки і їхні на­щадки, його дідусь і бабуся та їхні нащадки тощо. Особливо обу­мовлені права того подружжя, хто пережив іншого: визнається одним зі спадкоємців першої черги. Допускаються різні форми за­повіту: нотаріальна, письмова, а також усна у присутності трьох свідків. При спадкуванні за заповітом забезпечуються права дітей і батьків спадкодавця і того з подружжя, хто пережив іншого, які можуть бути позбавлені своєї частки спадку лише з обґрун­тованих мотивів.

Останнім часом простежується тенденція обмеження кола спадкоємців згідно із законом близькими родичами і того з по­дружжя, хто пережив іншого. При спадкуванні за заповітом у законі обумовлені права на обов'язкову частку дітей спадкодавця, зокрема позашлюбних.

Правове регулювання соціальної сфери завжди перебувало в центрі уваги в системі романо-германського права.

У рамках Ради Європи в 1961 р. було прийнято Європейську соціальну хартію, яка після ратифікації в 1965 р. п'ятьма держа­вами вступила в дію. У 1996 р. було прийнято нову редакцію Європейської соціальної хартії. Сьогодні її ратифікували 22 держави і підписали 9 держав. Європейська соціальна хартія є обов'язковою для держав, що її ратифікували. Гарантовані нею права діляться на три категорії: перша — щодо умов праці, друга — соціального захисту населення, третя — спеціального захисту поза робочим середовищем.

Згідно з Європейською соціальною хартією, усі держави-учасниці зобов'язані використовувати всі засоби національного і між­народного характеру для ефективної реалізації основних прав і принципів у соціальній сфері: право на справедливі і безпечні умови праці, на справедливу винагороду, право на об'єднання в організації для захисту економічних і соціальних інтересів, право на соціальне забезпечення, право на рівні можливості і рівне від­ношення у сфері зайнятості, право на соціальний захист, право на захист від бідності, право на житло та.ін.

Особливо можна підкреслити сферу соціального права в Німеч­чині. Витрати на соціальні послуги в Німеччині складають десяту частину від державного бюджету.

Соціальні послуги за змістовним принципом можна поділити на консультаційні, лікарські, інформаційні, правові і організаційні. Функціонує розвинена система соціального страхування і забез­печення. Головна роль системи законодавства в цій галузі — це соціальний кодекс Німеччини, що складається з десяти книг, які набули чинності в 1975—1982 pp.

Співвідношення загального і особливого в національних пра­вових системах держав, що входять у романо-германську правову сім'ю, можна прослідкувати і на прикладі співвідношення цивіль­ного і трудового законодавства. Спільним для всіх держав є те, що на перших етапах розвитку буржуазного суспільства трудові відносини дуже стисло регламентувалися декількома статтями цивільних кодексів (договір особистого найму)¹. Але поступово картина змінилася, і в результаті тривалої еволюції трудове право

стало самостійною галуззю. При цьому у більшості країн романо-германської правової сім'ї трудове право не кодифіковане, воно складається з великої кількості декретів, законів і настанов, що стосуються різних питань.

За останні десятиліття дуже активно розвивається рух із за­хисту навколишнього середовища від забруднення, що викли­кається, перш за все, вихлопними газами автомобілів і відходами промислового виробництва. Під впливом прихильників цього руху виникла самостійна галузь законодавства, що регулює сферу охо­рони навколишнього середовища. Згідно із законом, прийнятим у ФРН в 1974 p., утворено Федеральне міністерство у справах навколишнього середовища.

У ФРН прийнято такі закони, як закон про заходи із забез­печення усунення відпрацьованих масел 1968 p., закон про змен­шення забруднення повітря свинцевими сумішами в дизельному паливі 1971 p., закон про захист від шуму літаків 1971 p., закон про захист навколишнього середовища від забруднень повітря, шумів, вібрацій та інших шкідливих впливів 1974 p., закон про за­побіжний захист населення від шкідливих випромінювань 1986 p., Закон про охорону природи 1976 р.

Основи регулювання кримінально-правових відносин закла­дено Французьким кримінальним кодексом 1810 р. і Германським кримінальним уложенням 1871 р., в яких було закріплено ос­новний принцип, згідно з яким караються тільки ті діяння, які заборонені законом у момент їх учинення. Усі вони підрозділялися на злочини, проступки та порушення — залежно від тяжкості передбачених за них законом покарань.

У теперішній час у Німеччині діє Кримінальний кодекс, прийнятий в 1975 p., Загальна частина якого була складена в 60-ті pp. XX ст., а основою Особливої частини є статті Германсь­кого кримінального уложення 1871 р. У Франції діє кримінальний кодекс, прийнятий в 1992 p., який також зберіг багато рис колиш­нього французького законодавства, а також містить новели, вклю­чені в нього за останні десятиліття. Передбачається поділ зло­чинних діянь на тяжкі злочини, кримінальні делікти і проступки. Передбачаються такі форми покарань, як довічне позбавлення волі і позбавлення волі на строк, штраф, конфіскація майна, здобутого кримінальним шляхом.

 

94. Романо-германське право і європейське право

Романо-германське право і європейське право відрізняються одне від одного не тільки своєю історією, але і суттю, структурою і системою джерел.

Романо-германське право виступає як цілісна правова система зі своїми специфічними ознаками, що сформувалися в процесі рецепції римського права, своєю структурою і системою джерел, що мають тривалу історію.

Європейське право виступає як інтеграційна правова система, яка фактично почала формуватися після Другої світової війни. Разом із тим, ідея об'єднання Європи давно була в центрі уваги

європейців. Ще в 1693 р. англійський квакер' У. Пені у своїй роботі «До теперішнього і майбутнього світу в Європі» висунув ідею створення Європи від Атлантики до Уралу з єдиним пар­ламентом. Проте ця ідея почала втілюватися в життя тільки у XX ст. У 1923 р. австрійський політичний діяч граф Калергі ви­сунув ідею створення Сполучених Штатів Європи.

Реалізація цих проектів почалася в Західній Європі в перші роки після закінчення Другої світової війни. Французи Жан Монне і Робер Шуман стояли біля витоків формування Європейського Співтовариства, подавши на початку 1950 р. меморандум, що містив ідею створення франко-германського об'єднання з вугілля і сталі.

Європейське Співтовариство сформувалося в результаті єв­ропейських інтеграційних процесів і пов'язано зі створенням основних європейських організацій, зокрема Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 р. в Парижі, Європейського економічного співтовариства (ЄЄС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), установлених в 1957 р. в Римі.

У 1957 р. ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксем­бург уклали Римський договір про створення Європейського еко­номічного співтовариства, або Європейського Спільного ринку. У 1960 р. сім інших держав — Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція утворили Європейську асоціацію вільної торгівлі. У 1961 р. асоційованим членом ЄАВТ стала Фінляндія, в 1970 р. до неї приєдналася Ісландія. Якщо ЄАВТ обмежувалася створенням сприятливого режиму торгівлі з поступовим скасуванням митних зборів і обмежень, то держави Спільного ринку встали на шлях поетапної інтеграції. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Десятим членом ЄЕС в 1981 р. стала Греція. З 1986 р. після прийому в співтовариство Іспанії і Португалії за ним закріпився термін, що став звичним, «Європа дванадцяти», під яким малося на увазі не тільки економічне, але і розпочате політичне об'єднання. У 1992 р. країни ЄЕС підписали Маастріхтські угоди, які передбачали

трансформацію ЄЕС в Європейський Союз, що мав за мету узгоджену зовнішню і оборонну політику. До тексту Договору про Європейський Союз додано 17 протоколів, у т.ч. про статус Європейської системи центральних банків і Європейського цент­рального банку, протокол про Економічний і соціальний комітет і Комітет з регіонів, а також протокол про перехід до третього етапу розвитку економічного і валютного союзу. Ці протоколи підписали не всі держави. У 1995 р. в ЄС вступили Австрія, Фінляндія, Швеція. Сьогодні членами ЄС є 27 держав європей­ського континенту.

Європейське право і право Європейського Союзу як його складова, як упорядковані системи правових норм — результат багатовікового розвитку національних правових систем Європи, що сформувалися в процесі правотворчості національних і євро­пейських представницьких, виконавчих і судових органів влади. Тривалий і важкий процес формування і реформування європей­ського права далекий від завершення; його інтенсивність і резуль­тативність залежать значною мірою від зусиль окремих держав і європейських громадян.

З початку свого становлення європейське право базується на принципах романо-германського і загального скандинавського права. Відповідно, в рамках даного права лежать інші правові принципи, які вже не замикаються тільки на романо-германському праві, а виходять на інший рівень. Зокрема правові принципи, пов'язані із затвердженням прецеденту як джерела права, фор­мують систему джерел цього права, відмінну від романо-германсь­кого. Також дана правова система зумовлює гнучкіше ставлення національних правових систем держав — членів Європейського Співтовариства до норм міжнародного права.

Основоположний принцип європейського права — принцип прямої дії, згідно з яким його норми регулюють відносини за участі держав, органів влади і установ Євросуду, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Європейське право накладає обов'язки на індивідуумів, а також наділяє їх правами, які утворюють час­тину їхнього правового статусу.

Романо-германське право являє собою правову сім'ю, тобто певну сукупність національних правових систем, засновану на спільності джерел, структури права і історичного шляху його

формування. Із цього випливає, що романо-германське право не є правом прямої дії, оскільки не має свого механізму реалізації норм права, апарату контролю за виконанням розпоряджень — усе це перебуває у веденні самих національних держав.

Європейське право є складним за своєю структурою явищем, що складається з права Ради Європи і права Європейського Союзу.

Право Ради Європи як правове утворення — це сукупність пра­вових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються в рамках регіональної міжнародної міжурядової організації — Ради Європи. Рада Європи виникла в 1949 р. і функціонує на підставі свого Статуту. Дана організація не видає загальнообов'язкових нормативних актів і концентрує свою діяльність на питаннях за­безпечення прав і свобод людини¹.

Право Європейського Союзу — унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських Співтовариств і Європейського Союзу як результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Право Єропейського Союзу — це специфічний право­порядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрідержавного права держав — членів Європейського Союзу. Таким чином, право Європейського Союзу є правовим підґрунтям функціонування міждержавного об'єднання під назвою Європейський Союз.

Для європейського права і права Європейського Союзу як його складової характерне кількісне зростання його норм і роз­ширення предмета їх регулювання. У системі європейського права поступово розвивається структурна диференціація, відбувається формування власних галузей та інститутів: конституційне і ад­міністративне право, фінансове, трудове, соціальне, екологічне, антимонопольне, акціонерне, банківське, «право компаній», митне право. Разом із матеріальними нормами, право Євросуду містить велику кількість процесуальних норм, присвячених регулюванню й охороні інтелектуальної власності, ринку цінних паперів, інвес­тиційної і банківської діяльності, інституту банкрутства.

Таким чином, право Європейського Союзу виступає не як сукуп­ність національних правових систем, а як діюча правова система, у рамках якої приймаються нормативно-правові акти, регулюють суспільні відносини в тих державах, які є його членами.

У цьому і полягає принципова відмінність права Європейського Союзу від романо-германського права.

 

95. Судова система в романо-германській правовій сім'ї

Особливістю судової системи романо-германського права є переважання у сфері кримінально-процесуального права прин­ципу розслідування (інквізиції) щодо принципу змагальності. Головними ознаками цього процесу є: наявність ліберального пра­вила щодо допустимості доказу в справі; суб'єктивний стандарт

доказування, згідно з яким провина підсудного повинна бути доведена ще до внутрішнього переконання судді; надання держав­ному обвинувачеві права оскаржити виправдувальне рішення суду першої інстанції у справі; фактичний перегляд справи в суді апе­ляційної інстанції; допустимість розгляду цивільного позову тим же судом, який розглянув кримінальну справу, що пов'язані між собою.

У даних державах елементи інквізиційного процесу з'явилися вже в XIII ст. Інквізиційний процес широко застосовувався і в період панування канонічного права. Остаточно він сформувався у феодальних централізованих і абсолютистських європейських державах. Французький інквізиційний процес в остаточній формі встановився в XVI ст., витіснивши обвинувачувальний процес. У Німеччині інквізиційний процес почав поширюватися через су­дову практику'.

Останнім часом для судових систем багатьох держав романо-германського права стає більш характерним є змішаний процес, що поєднує риси слідчо-змагального процесу, а саме: демокра­тичні принципи судового розгляду справ, таких як усність, глас­ність, безпосередність, змагальність та ін., з елементами віднос­ного обмеження права обвинуваченого і захисту на попередньому (досудовому) слідстві (наприклад широкі повноваження слідчого при ухваленні рішень із ряду питань у процесі розслідування).

У романо-германському праві також визнається принцип неза­лежності суду, але дух цього принципу виявляється в основному в матеріальній, кадровій і професійній незалежності судової влади. Так, наприклад, незважаючи на принцип розділення влад і проголошення принципу незалежності суду, у правових сис­темах романо-германського права адміністративний контроль міністерства юстиції над судами виявляється в таких формах: наділення міністерства юстиції правом на проведення атестації суддів, здійснення контролю над кадровою політикою судів, про­ведення програм із підвищення кваліфікації суддів т.ін. У деяких державах у системі романо-германського права міністр юстиції

є не тільки главою прокуратури, але й начальником суддів. У системах англо-американського загального права, навпаки, міністр юстиції є лише главою прокуратури.

Для романо-германської правової сім'ї характерна наявність розвиненої судової системи. Спостерігається тенденція визнання судової практики як джерела права. Р. Давид відзначає, що у ФРН і Франції судова практика у ряді сфер відіграє провідну роль у розвитку права, де доктринальні твори у ряді випадків є не чим іншим, як викладенням судової практики¹. Звичайно, її значення серед джерел права в романо-германській правовій сім'ї істотно відрізняється від англійського загального права.

У правових системах романо-германського права суди розділя­ються по інстанціях або по галузях матеріального права. Справи, пов'язані з правопорушеннями, є основним предметом діяльності конкретного суду (наприклад адміністративних судів Франції).

У Німеччині розрізняють п'ять основних галузей юстиції: за­гальну, трудову, соціальну, адміністративну, фінансову. Відповідно функціонують п'ять систем судів. Також діє система загальних судів, яким підсудні всі цивільні і кримінальні справи, очолювана Верховним федеральним судом.

Своєрідність структури вищої ланки судових органів є ще однією особливістю системи романо-германського права. У струк­турі судових систем цих держав існують декілька верховних судів. Так, наприклад, у Франції діють три верховні суди: Верховний суд загальної юрисдикції, Верховний адміністративний суд і Вер­ховний конституційний суд. У Німеччині існують шість верховних судів, тобто Федеральний конституційний суд і п'ять галузевих верховних судів.

У державах романо-германського права існує система адміністративного контролю міністерства юстиції над судами, тоді як у державах загального права щодо судової влади діє принцип незалежності суду, який виявляється в усіх розуміннях, а саме: структурному, матеріальному, кадровому і професій­ному.

Існування і функціонування системи органів адміністративної юстиції також є ще однією специфічною рисою романо-германсь­кого права. Основний зміст діяльності цих органів полягає у ви­рішенні спорів, скарг, що виникають із приводу скарг на управ­лінські акти та рішення, що приймаються органами управління і посадовими особами.

Адміністративна юстиція у державах й романо-германського права має давню історію. Ще в XVII ст. у Франції з'явився новий орган інтендантів, якому було доручено розгляд різ­ного роду спорів і претензій підданих. Адміністративна юс­тиція в Німеччині почала функціонувати в другій половині XIX ст.

У рамках романо-германського права виділяються дві моделі ад­міністративної юстиції. Перша модель — французька, яку ще на­зивають управлінською (адміністративною), коли обґрунтованість, доцільність, законність ухвалення і виконання адміністративних актів здійснюється вищим у порядку підпорядкування органом (посадовою особою). Органи адміністративної юстиції не підконт­рольні судам загальної юрисдикції, а входять до системи органів виконавчої влади.

Друга модель — німецька, яку ще називають адміністративно-судовою, коли створюються спеціалізовані суди для вирішення спорів у сфері державного управління, що входять до судової системи і не залежать від судів загальної юрисдикції.

 

96. Становлення і розвиток англійського загального права

Загальне право розвивалося автономним шляхом, і зв'язки з континентальною Європою справили на нього незначний вплив. З приводу впливу римського права на загальне право серед до­слідників відсутня єдина точка зору. Якщо на думку одних, у порівнянні з романо-германським правом цей вплив непомітний¹, то на думку інших, у своєму розвитку англійське загальне право не змогло уникнути сильного впливу класичного римського права.

К. Осакве, розглядаючи вплив римського права на формування загального права, відзначає, що «в англо-американській літературі часто зустрічається думка про те, що англійське право не сприй­няло римське право і що римське право не вплинуло на розвиток англійського права, незважаючи на те, що Англія тривалий час входила до складу Римської імперії. З подібним твердженням не можна погодитися. Континентально-європейські вчені вважають, і я з цим згоден, що римське право неминуче вплинуло на розвиток англійського права, але в меншій мірі, ніж на розвиток романо-германського права. Англійське право дуже багато запозичувало від римського права: термінологію, правові методи, загальні по­няття, загальні принципи, загальні цінності»².

Більше того, на думку Бакланда Мак-Наєра, «між римським юристом і юристом загального права більше спільного, ніж між римським юристом і його наступником, сучасним цивілістом. Як юрист загального права, так і римський юрист уникають узагаль­нень і по можливості визначень. їхній метод — активна казуїс­тика. Вони переходять від одного конкретного випадку до іншого і прагнуть створити не щось подібне до логічної системи, а механізм регулювання, що справно діє, для кожного з них, не побоюючись

логічних невідповідностей, які рано чи пізно можуть призвести до труднощів»¹.

Як відзначає Г.Дж. Берман, на формування і розвиток за­гального права значний вплив справило канонічне право. Іншими словами, роль канонічного права у формуванні правових систем західних країн, зокрема загального права, важко переоцінити².

Загальне право спочатку зародилося на території Англії, а потім поширилося на інші території. Тому формування даної пра­вової системи найтісніше пов'язане з розвитком права Англії.

Існуванню загального права передував період англосакського права як права місцевого, локального, такого, що діє на обме­женій території.

В історії формування і розвитку англійського загального права виділяються декілька основних етапів.

Перший етап у становленні англійського загального права пов'язано з формуванням права як централізованого і загально­національного, норми якого складалися в практиці королівських суддів. У 1066 р. Англія була завойована нормандцями. Відомо, що це дата битви при Гастінгсі, в якій нормандці на чолі з Віль-гельмом Завойовником здобули перемогу над військами англо­саксів. Так було створено передумови для подальшого затверд­ження нормандського панування на Британських островах.

Із цього періоду починається становлення і розвиток загаль­ного права, що діяло в усій Англії. Загальне право було ство­рене королівськими судами. Судді королівських судів селилися в одному з районів Лондона, звідки виїжджали для судових роз­глядів. Роз'їзні суди, здійснюючи правосуддя, знайомилися з міс­цевими звичаями, корегували їх нормами римського і канонічного права, що дійшли з континенту, а також, можливо, і нормандсь­кими законами. Повертаючись до Лондона, спільно обговорювали розглянуті справи, підсумовували ці звичаї, щоб вивести за­гальне правило для одноманітного розгляду справ у майбутньому. У ході дискусії виробляли спільну позицію по аналогічних справах. Через них, головним чином, і йшов процес утворення загального

права. Із часом загальне право перестає збігатися зі звичаєвим правом і норми, установлені королівськими судами, беззастережно домінують. При цьому судді керувалися, перш за все, інтересами центральної королівської влади.

Починаючи з XII ст., королівські суди засідали у Вестмінстері. Із часом відбувався процес розширення компетенції судів, удосконалювалася судова процедура. Під кінець Середньовіччя королівські суди, по суті, стали єдиними органами правосуддя. Муніципальні і торгові суди розглядали малозначні справи, цер­ковні суди розглядали лише дисциплінарну провину священно­служителів і справи, пов'язані зі святістю шлюбу.

До кінця ХНІ ст. зростає роль і значення статутного права¹. У зв'язку з цим правотворча діяльність суддів почала деяким чином стримуватися принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути — право, яке судді привласнили собі, посилаючись на те, що беруть участь у парламенті при обговоренні статутів².

Наступний етап, що охопив XIV — середину XIX ст., пов'язують із реформуванням архаїчного загального права і фор­муванням права справедливості.

У XIII—XV ст., у зв'язку з великими змінами у феодаль­ному суспільстві Англії, зокрема розвитком товарно-грошових відносин, зростанням міст, занепадом натурального госпо­дарства, переходом від натурального феодального господарства до товарно-грошових відносин, виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалися. Цю роль узяв на себе королівський канцлер, який вирішував у порядку певної процедури спори, з якими їх учасники звер­талися до короля. Завершується цей період у XIV ст. першою кризою системи загального права, яка спричинила появу суто англійського феномена — права справедливості. Таким чином, разом із загальним правом склалося право справедливості.

В Англії до 1873 р. існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорд-канц­лера, що застосовував норми права справедливості, які фор­мувалися в результаті розгляду різних справ судом лорд-канц­лера. Принципи, застосовані лорд-канцлером, були запозичені з канонічного і римського права, що допомагало подолати багато за­старілих норм загального права і виносити справедливі ухвали.

На початку XVII ст. було досягнуто компроміс між судами загального права і судом лорд-канцлера, який полягав у тому, що юрисдикція лорд-канцлера продовжувала існувати, але вона не повинна була розширюватися за рахунок судів загального права. Канцлерський суд здійснював юрисдикцію відповідно до преце­дентів права справедливості.

Таким чином, англійське право об'єднало норми загального права і норми права справедливості, що вносять доповнення або поправки в норми загального права. Незважаючи на спільні риси загального права і права справедливості, їх судові прецеденти фіксувалися роздільно, що призвело до розвитку дуалізму анг­лійської правової системи, який існував більше двох століть аж до судової реформи 1873—1875 pp.

Із середини XIX ст. починається новий етап у розвитку анг­лійського загального права, який триває по теперішній час. Він пов'язаний з правовими реформами XIX ст.

Невпорядкованість системи судів, непевність апеляційного по­рядку і, зрештою, підсудності призвели до необхідності судової реформи. Початок їй покладено організацією судів графств. У 1852 р. низкою законодавчих актів було зближено процесуальні порядки в судах лорд-канцлера і в судах загального права.

Основною метою законів реформістів про судовий устрій 1873 і 1875 pp. була повна реорганізація системи вищих судів ко­ролівства. На місці історичних установ — як судів загального права, так і лорд-канцлера — створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя. Йому передавалися повноваження всіх трьох вищих судів загального права і більшості канцлерських.

У цей період відбулася радикальна модернізація права в таких напрямах.

По-перше, судову систему було модернізовано, унаслідок чого було ліквідовано формальну відмінність між судами загального

права і канцлерськими судами справедливості. Верховний суд отримав право самому виробляти процесуальні правила. З 1852 р. до судової практики увійшли правила і накази, що раніше засто­совувалися тільки в судах лорд-канцлера. Подвійність юрисдикції, коли в одній справі могли бути подані до різних судів дві різні вимоги, була виключена. Усі судові відділення мали практично рівну компетенцію, суддя одного відділення міг одночасно засі­дати в будь-якому іншому відділенні.

Іншими словами, результатом судової реформи стало фактичне злиття права справедливості із загальним правом. Разом із тим, склалася спеціалізація у зв'язку з традиційною відмінністю по­зовів загального права і права справедливості.

По-друге, у результаті проведених реформ починається фор­мування і розвиток матеріального права. До того часу англій­ське право розвивалося переважно як процесуальне. Юристи за­гального права починають приділяти увагу матеріальному праву, на основі якого здійснюється систематизація рішень загального права шляхом їх консолідації.

По-третє, посилюється роль статутного права шляхом зрос­тання нормотворчої і правоутворюючої рол