Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до англосаксонської системи права.

Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до англосаксонської системи права.

Англо-сакс.тип(Англія,США) пр..системи або системи загал.пр.-сукупн.національн. правових систем, які мають спільні риси,проявл.в єдності закономірностей і тенденцій роз-ку на основі норми, сформульован.суддями в судовому прециденеті,який домінує як джерело пр.,у поділі пр..на загал.пр.і пр..справедливості.Дж. Констит.пр.–це писані та неписані норми, які регулюють конституційно-пр. відносини. Також можна розрізняти дж. Пр.. у соціальних та юридичних аспектах. Зокрема, у соціальному аспекті дж.конституц. права–це сукупність конституційних, політичних та ідеологічних факторів, що обумовлюють суть і зміст конституційно-правових норм. А у юридичному аспекті – це нормативні юридичні акти, які оформляють державну волю народу.

Джерелами пр. суд.прецедент,стату(закон),конституці.звичай,доктрина,міжн.договір. Судові прецеденти – це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов’язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ.

Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. У Великобританії до звичаєво-правових норм належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи – сукупність правоміцностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом.

Конституційні угоди – є засобом регулювання у країнах англосаксонської моделі права, регламентують найважливіші питання державного ладу. Доктринальними джер.анг.конституції вважаються «Трактат про закони Англ»Бектона 1250р, «Коментар законів Англ.»Блекстона1565р,книга «Англійська конституція» Беджгота 1865р.Суди зверт.до доктрини у разі прогалини у статуті(законі),судов.прецеденті або звичаї,що регул.певні відносини.Дж.пр.в Англ.є судові коментарі,узагальнення прецедентної практики. В США законодавство має більш питому вагу в США ніж в Англ.Закони поділ.на загально федеральні та закони штатів.

Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до романо-германської системи права.

Романо-герман.тип пр..системи(Франція,Бельгія,Люксембург,Ісп, Португалія, Австрія,Німеч,Швейц.ін)-це сукупність націонал.правових систем держав,що мають загал.риси,які проявл.в єдності закономірн.і тенденцій роз-ку на основі давньорим.пр.і його пристосування до нових націонал.умов.

Його характерними рисами є домінування норм.пр.акта як форми(джерела) пр..,поділ системи права на 2 підсистеми-публічну і приватну,диференціація і кодифікація галузей пр.

Найбільш характерним для романо-германського типу правової системи, - це наявність абстрактної правової норми, яка містить загальні правила поведінки у вигляді прав та обов’язків суб’єктів і виконує функцію розмежування та узгодження їх інтересів, а також визначає структуру системи права з характерною її диференціацією на публічне та приватне право;об’єктивна дія норми права здійснюється, насамперед, у такій зовнішній формі як нормативно-правовий акт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулювання складних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне від індивідуального регулювання).

Наявність у нормативно-правових актів такої властивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в цій ієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією; для забезпечення авторитетності та престижності Конституції як основного закону у системі функціонують спеціалізовані органи конституційного правосуддя. Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Джерела конституційного права романо-германського типу правової системи: - Конституція – найвище джерело;

нормативно-правові акти; закони;

підзаконні нормативно-правові акти;

Публічні правові договори,судова практика-допоміжне джерело права.

Види законів:

конституційні.Писані конст.мають вищу юр.силу і складають основу пр..системи-Конституц.ФРН1949р.,Констит.Іт.1947, Франц.1958;

Звичайні(поточні)кодекси,

Спеціальні закони,

Зведені тексти норм.

Відп.констит.Фр.,закони поділ.на органічні,фінансові,програмні.В Ісп. відповідно до її Конст.закони:органічні і звичайні.Верховенство конституц.законів забезп.спеціальними конституц.судами або верховними судовими органами.

У ФРН це –Федеральн.констит.суд,в Іт.та Ісп.-Конституційний,суд у Фр.встановлений поділ обов’язків між 2-ма органами-Констит.радою і Державн.радою.

Види конституцій за формою зовнішнього виразу (навести по 3 приклади кожного виду).

а) кодифіковані (писані) - це конституції, які викладені у вигляді одного нормативно-правового акта. У цілому конституційна доктрина вимагає кодифікованої конституції (Україна, Росія, Польща);

б) некодифіковані {неписані) - це конституції, які складаються із багатьох нормативно-правових актів, що приймаються в різні роки, а інколи навіть століття. Сьогодні не мають кодифікованої конституції Австралія, Нова Зеландія, Великобританія та Швеція та інші. Наприклад, неписану Конституцію Великобританії становлять: Велика Хартія вольностей 1215 р., Петиція про права 1628 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., Закони про парламент 1911, 1949 років, Закон про расові відносини 1986 р. та інші. У Великобританії поряд з кількома біллями конституційного характеру (статутне право) і конституційних договорів у текст конституції включаються такі джерела, як прецеденти (прецедентне право), що базується на загальних принципах справедливості. Більшість сучасних державознавців вважають, що в британську конституцію входять і доктринальні джерела, тобто висловлювання видатних британських учених - Бректона, Мілля, Дайсі, Локка, Блекстона, які використовують у разі прогалин у конституційному праві Великобританії'. Ця теза є небезспірною, оскільки органи державної влади, в тому числі й судові, не зобов'язані посилатися на їхні висловлювання, проте на практиці таке трапляється.

Види конституцій за способом внесення змін (навести приклади). Види конституцій за способом їх прийняття (навести приклади).

За порядком внесення змін:

а) гнучкі - зміни та доповнення до конституцій вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританія, Швеція);

б) жорсткі - зміни до них вносяться в ускладненому порядку, тобто з дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур. Зазвичай, такий порядок закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет та стабільність основного закону. До розряду жорстких належать кодифіковані конституції, наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Японії 1947 р.;

в) напівжорсткі - передбачають ускладнений порядок прийняття змін до конституції за умови зміни "посилених" статей. До них належать Конституція Іспанії 1978 р., Конституція Казахстану 1995 р., Пакистану1973р.

За способом прийняття:

а) откройовані - даровані монархом, тобто розроблені без участі представницького органу. Откроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен односторонньо встановлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади, наприклад, Конституція Непалу 1990 р., Конституція Нігерії 1960 р.; Єгипет у 50-60-х роках

б) народні - прийняті відповідними суб'єктами, а саме:

* парламентом (Конституція Чехії 1992 р.);

* установчими зборами (Конституція США 1878 р.);

* на референдумі безпосередньо народом (Конституція Гамбії 1970 р., Конституція Сенегалу 1963 р., Конституція Російської Федерації 1993 р.).

Види конституційного контролю. Абстрактний і конкретний, попередній і наступний, формальний і матеріальний контроль (навести приклади).

Конституційний контроль– будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.

Абстрактний – означає перевірку конституційності акта або норми поза зв'язком з якою-небудь справою. Мета цього виду контролю – дотримання законодавцем конституції та її положень, що регулюють права і свободи людини в процесі прийняття нормативно-правових актів.

У порядку абстрактного контролю за конституційністю законів конституційний суд усуває можливі порушення законодавцем прав і свобод людини. Такий контроль використовується в основному в країнах континентального права (Австрія, ФРН, Італія, Іспанія, Португалія та ін.).

Конкретний контроль, іноді іменований інцидентним, передбачав, що питання про конституційність закону, який підлягає застосуванню, ставиться, розглядається та вирішується лише у зв'язку з конкретним судовим розглядом. Найбільш широко цей вид контролю використовується в країнах з децентралізованою системою конституційного контролю, де всі суди правочинні самі вирішувати питання про конституційність застосовуваної ними норми права. Тут загальні суди можуть тільки порушувати питання про конституційність нормативних актів перед конституційним судом у вигляді запиту у зв'язку з розглядом конкретної судової справи й лише в цих межах забезпечувати відповідність закону конституції (Італія, Австрія, ФРН та ін.)

Попередній контроль передбачає перевірку конституційності закону на стадії їх проходження через парламент (Швеція, Фінляндія, частково Франція). Точніше кажучи в цьому випадку мова йде про перевірки конституційності законопроектів. Після санкціонування законів і їх промульгації вони не можуть бути піддані перевірці на конституційність.

У тих країнах, де застосовується наступний конституційний контроль (США, Італія, Німеччина, Франція) перевірки на конституційність піддаються закони, і, що вступили в силу. У деяких країнах (Франції, Нікарагуа, Панама) застосовуються обидві форми конституційного контролю).
Правовим наслідком визнання закону або іншого акту цілком, або частково втрачають юридичну силу і перестає застосовуватися судами. Це відноситься, звичайно тільки до подальшого конституційного контролю. У тих країнах, де конституційний контроль прямо не передбачений писаною конституцією, визнання закону неконституційним не тягне за собою його формальної відміни. Це може зробити тільки парламент. У країнах, де конституційний контроль передбачений основним законом, (Індія,Канада, Колумбія) визнання закону конституційним, означає його юридичне скасування.
Для країн, які застосовують наступний конституційний контроль, серйозне значення має питання про те, з якого моменту перестає діяти закон, визнаний що суперечить конституції.

При формальному контролі перевіряється дотримання конституційних умов та вимог, які до видання акта, тобто входило чи видання акта до компетенції видаваного органу, чи дотримані процедурні вимоги при цьому, і належним чином оформлені видано акт. Матеріальний же контроль має справу із змістом акта і означає перевірку відповідності цього змісту положень конституції.

Як один із елементів правових норм, що регламентують вище зазначені відносини і фактично становлять собою основний інститут в межах генерального інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Пі́дданство — правовий зв'язок між фізичною особою і певною державою з монархічною формою правління.

Розрізняють поняття «громадянство» і «підданство». Підданство раніше було характерним для більшості держав з монархічною формою правління. У XXI столітті в переважній більшості монархій в результаті проведеної політики обмеження монархічної влади та демократизації суспільства інститут громадянства цілком замінив собою інститут підданства. Якщо, як зазначалося, під підданством розуміється зв'язок фізичної особи з монархом (і, відповідно інститутами корони), то під громадянством розуміється більш широкий зв'язок безпосередньо з державою, а не його главою.

Націона́льність — приналежність особи до нації, держави або народу. Поняття «національність» може мати різноманітні значення: юридично-правове, політичне,етнологічне, культурологічне, повсякденно-побутове тощо.

Головним i найбiльш реальним способом набуття громадянства є фiлiацiя, або набуття громадян за народженням. Фiлiацiя пов'яз з моментом народж, а її змiст визначається двома принципами – «права кровi» i «права грунту». Однак у рядi країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку фiлiацiї не має прямого вiдношення до моменту народж. Тут стан громадянства у вiдповiдних ви-падках виникає з моменту повнолiття i пов'язується з наявнiстю в особи полiтичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народ; в цих кр особа лише набуває державної належностi.

Сучасне законодав про громадян переважної бiльшостi країн встановило змiшаний принцип, за яким домiнуючим є «право кровi», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дiтей, батьки яких невiдомi.

У законодавствi бiльшостi країн не визначаються юр наслiдки подвiйного громадянства. Передбачаються рiзнi заходи щодо запобiгання цьому явищу. Для запобiгання випадкам бiпатризму майже в усiх розв країнах законодавче встановлено, що одруження жiнки з iноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для лiквiдацiї бiпатризму нерiдко використовується практика оптацiї, тобто вибору громадянства. Порядок оптацiї встановлюється в законодавствi i мiжнародних договорах.

Існують, проте, й угоди, якi припускають можливiсть подвiйного громадянства. Про це прямо зазначається в конституцiях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на iснуючi мiж вiдповiдними країнами так званi особливi зв'язки iсторичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвiйне громадянство мiж iспанiєю та рядом латиноамериканських держав.

Ін способом набуття громад є натуралiзацiя-набуття громад за волевиявленням особи. натуралiзацiя - це процедура, яка здiйсн компетентним органом вiд iменi держ i виявляється в наданнi гр-ва цiєї держ особi на її прохання або за її згодою.

Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У бiльшостi ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рiшенням компетентних органiв.

Натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними вимогами. Ці вимоги можуть обмеж можливостi натуралiзацiї i полегшувати її. Голов умовою натуралiзацiї є так зване укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа, яка претендує на здобуття громадян конкретної держ, повинна до подання вiдпов заяви протягом певного часу проживати на її територiї.

Конституцiї i законодавство про громадянство встановлюють рiзнi строки укорiнення. Звичайним є п'ятирiчний строк, хоча в деяких країнах вiн сягає десяти рокiв (Бельгiя, iспанiя). У Скандинавських країнах строк укорiнення визначений у сiм рокiв. З iншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорiвнює двом рокам.

Законодавство й адмiнiстративна практика визначають також iншi умови, що обмежують можливостi натуралiзацiї. Серед них слiд назвати наявнiсть певного рiвня матерiального добробуту, квалiфiкацiї та професiйної пiдготовки, повагу до закону, вiдсутнiсть заборгованостi щодо сплати податкiв тощо. Звичайною є вимога знання державної мови. З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спрощеним є порядок реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У деяких країнах полегшена процедура натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної національності. Законодавство зарубiжних країн не визнає за особою права на натуралiзацiю. Натуралiзацiя є дозвiльною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенiтету.

Вихід з гр здійснюється за особистим клопотанням особи, охочого припинити політико-правовий зв'язок з даною держ. Відбув на підставі рішення відповідного компетентного органу держ(глава держ, суд, мініст юстиції та ін) за поданою громадянином заяви про вихід з гром.

Втрата гр. передбачає автоматичне припинення політико-пр зв'язку особи з даною держ на основі певних юр фактів, перелік яких встановлений законод країни. Це придбання іноземного гр, відмова від виходу з іноземного гр, набуття гр даної країни на підставі фальсифікованих документів, надходження на держслужбу іноземної держ та ін.

Позбавлення гр. Позбавл гр, набутого в порядку філіації(набуття гр за народженням);, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства(придбання гр шляхом прийому в гр) — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою гр з порушенням закону.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з держ суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про гр Францiї, особа може бути позбавлена франц гр у разi засудження її за злочини проти безпеки держ, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених зак про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iн держ, що завдають шкоди iнтересам Фран. Проте зак-во переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що гр за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Законодавство переважної більшості держав не припускає денаціоналізації. Позбавлення громадянства, як правило, застосовується до натуралізованих громадян, оскільки вважається, що у них зв'язок з державою менш стійкий, ніж у громадян за народженням. Наприклад, натуралізований громадянин Аргентини за рішенням суду втрачає громадянство у разі його "перебування за кордоном понад два роки" або "за завдання шкоди уряду Аргентини". У той час конституції деяких держав взагалі не припускають можливості позбавлення громадянства. Наприклад, у ч. 1 ст. 25 Конституції України 1996 р. визначено, що "громадянин України не може бути позбавлений громадянства...", у п. 2 ст. 5 Конституції Словацької Республіки 1992 р. зазначено, що "жодна особа не може бути позбавлена словацького громадянства супроти її волі".

Б). Монархія, яка м.б.2 видів: абсолютна іконституційна.

Абсолютна монархія (самодержавство) ґрунтується на зосередженні всієї державної влади в руках одного монарха (Саудівська Аравія,Оман). Для цього виду монархії характерна відсутність будь-якихпредставницькихустанов у державі.

Конституційна монархія існує у двох видах:

1) дуалістичнаконституційнамонархія;

Президентські і напівпрезидентські республіки поширені в країнах Америки, Африки; парламентські республіки і парламентські монархії — в країнах Європи; дуалістичні монархії — в деяких країнах Африки, Близького Сходу.

Радянські держави, які були здебільшого парламентськими республіками, трансформуються тепер у республіки напівпрезидентські (зокрема, Україна) або ж президентські (Росія).

Абсолютна монархія (самодержавство) ґрунтується на зосередженні всієї державної влади в руках одного монарха (Саудівська Аравія,Оман. Для цього виду монархії характерна відсутність будь-якихпредставницькихустанов у державі.

Конституційна монархія існує у двох видах:

1) дуалістичнаконституційнамонархія;

Парламентська монархія-глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади.

Глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності уряду перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії.

Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади - трон, мантія, корона тощо. Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки «добровільного» зречення престолу.У кожній окремій країні парламентна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів.

На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я - одна із найбагатших у світі, її члени -найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це Згадана форма правління свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.

У деяких державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського монарха генерал-губернатор -посадова особа, яка призначається британським монархом на про-позицію уряду відповідних країн.

13.Республіка як форма правління та її різновиди (навести 5 прикладів).

Республіка - це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо­нальною представницькою установою. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою фор­мою здійснення державної влади. Існує два основних види республіканської форми правління - президентська та парламентарна, існують і змішані форми.

Президентська республіка. Такий вид республіки характеризується: жорстким поділу влади, існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням; уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар­ламентом. Президент не має права розпуску парламенту. В руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегі­ального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, влас­не, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відпо­відно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбіль­шого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

США. Система вищих органів США базується на принципі «стри­мувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верхов­ний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного. Так, згідно з Кон­ституцією США, президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпи­су, із поясненням. Конгрес більшістю голосів у дві тре­тини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Президент є главою політичної партії, яка перемогла на пре­зидентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим зай­має становище, яке уможливлює його вплив на громадську дум­ку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США. Президент наділений і судовою владою - йому належить право призначення важливих по­садових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті.

У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система прямих виборів президента. Глава держави наділений широкими законодавчими повноваженнями: йому належить виключне право внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи, держав­ної служби, право видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких регулюються найважливіші сфери соці­ально-економічного та політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 p.). Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше за право вето президента США, оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти законопроекти як у цілому, так і в будь-яких їх частинах. Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компе­тенції Конгресу.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат).

Уперше подібна форма правління з'явила­ся у Франції у 70-х роках XIX ст. На даний час така фор­ма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словаччина, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є про­голошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідаль-ність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на без­відповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парла­менту на уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парла­менту.

Вибір глави держави відзначаєть­ся результатом парламентських виборів. Тому правління у пар­ламентарній республіці носить партійний характер. Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом.

Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині - Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма­жоритарною системою абсолютної більшості.

Найхарактерні­шою ознакою парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом. Міністри несуть солідарну відпові­дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

В Італії, наприклад, конституція закріплює прин­ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар­ламенту. У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундес­тагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канц­леру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 p. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду.

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє.

Існує ще один вид змішаної форми правління - напівпрезидентська республіка (президенсько-парламенська). Республіки не завжди відповідають ознакам їх «чистих» парламентських і президент­ських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламент­ській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з друго­го — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Відповідно до західного типу президент є главою виконавчої влади, за поодинокими винятками немає постів прем'єр-міністра й можливості розпуску вищого законодавчого органу. Немає також уряду як організаційно відособленого від президента органу й інституту політичної відповідальності вищої державної адміністрації. Режим поділу влади виражений з найбільшою послідовністю. Яскравим прикладом президентської республіки є Сполучені Штати Америки. У фундамент конституційної системи американської держави покладено три основних політико-правових принципи – поділ влади, федералізм і судовий конституційний нагляд.

"Класичний" варіант президентської республіки закріплений в основних законах Бразилії 1988 p., Філіппін 1987 p., Колумбії 1991 p., Гватемали й Гондурасу 1985 р. Однак і в рамках цієї групи зберігається відмінність у підходах до вирішення таких суттєвих питань, як, наприклад, призначення міністрів. Так, відповідно до Конституції Бразилії 1988 p., президент призначає і звільняє міністрів самостійно, а за Конституцією Філіппін 1987 р. президент може робити таке призначення лише за згодою спеціальної Комісії з призначень, що представляє обидві палати Конгресу.

Відповідно до східної версії президент.республіки допускається існування уряду як структурно відособленого органу (кабінет міністрів у Казахстані, Державна рада в Республіці Корея); існує пост "адміністративного" прем'єр-міністра. Однак уряд у всіх випадках очолює і фактично і юридично президент, що є за конституцією одночасно і главою держави, і главою виконавчої влади (Конституції Казахстану 1993 р., Республіки Корея 1987 p.). Міністри призначаються президентом за згодою парламенту й несуть відповідальність виключно перед президентом (Конституції Казахстану 1993 р., Мозамбіку 1990 p.).

Серед конституцій можна знайти й такі, які встановлюють як форму правління суперпрезидентську республіку. Такі конституції мають яскравий авторитарний характер, зосереджуючи всі можливі важелі влади в руках президента. Ставлячи законодавчу владу в підлегле становище, вони, знищують систему стримувань і противаг, що є однією з характерних ознак "класичної" президентської республіки. Суперпрезидентську республіку встановлюють новітні конституції Туркменистану 1992 p., Узбекистану 1992 р. і Перу 1993 р. У всіх трьох випадках президент, крім звичайних повноважень, які йому належать у президентській республіці, може розпустити за своїм бажанням законодавчий орган влади. Новітні суперпрезидентські конституції містять чимало інших механізмів посилення влади президента. Наприклад, у Туркменистані над парламентом (меджлісом) стоїть "вищий представницький орган народної влади" (Халк маслахати), що складається із президента, депутатів Меджлісу і безлічі вищих посадових осіб, більшість із яких призначена президентом. З огляду на малу чисельність Меджлісу (50 осіб) зрозуміло, що ставленики президента у "вищому представницькому органі народної влади" завжди будуть мати абсолютну більшість, саме цьому надпарламентському органу належать усі ключові повноваження, включаючи вирішення питань про доцільність зміни конституції та висловлення недовіри президентові.

Парламентські республіки нині існують у ФРН, Італії, Швейцарії. Ця форма правління закріплюється й у новітніх конституціях (конституції Угорщини в редакції 1989–1990 pp., Чехії 1992 p., Словаччини 1992 р. й Естонії 1992 p.).

Ознаки парламентської республіки, відображено в конституціях:

• президент республіки наділяється статусом глави держави (Конституції Чехії 1992 р., Естонії 1992 р., Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;

• президент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді – особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (Конституції Чехії, Словаччини, Естонії, Угорщини);

• президент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;

• президент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (Конституції Чехії, Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (Конституція Естонії);

• найважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (Конституції Чехії, Угорщини);

• знову сформований уряд затверджується парламентом і є відповідальним виключно перед ним (Конституції Чехії, Угорщини, Словаччини, Естонії);

• уряд проголошується вищим органом виконавчої влади (Конституції Словаччини, Естонії, Чехії);

• закріплюється вирішальна роль прем'єр-міністра у визначенні персонального складу уряду (Конституції Чехії, Словаччини).

Таким чином, у суто парламентарній республіці роль президента в державних справах украй незначна, уся виконавча влада перебуває в руках уряду (точніше його глави), парламент формально займає панівне становище, але й він часто підкоряється уряду, будучи пов'язаним із ним партійними узами.

У парламентській республіці діяльність уряду завжди має партійний характер. Це означає, що політичні партії ставлять своєю метою не лише входження до парламенту у результаті виборів, а й одержання міністерських портфелів. Отже, уряд здійснює погоджену політику або найбільшої парламентської партії, або коаліції партій (парламентської більшості). Він залишається при владі доти, доки має підтримку з боку цієї більшості. Ці