Специфічні риси іудейського права

Іудейське (єврейське) право є однією з найдавніших правових систем світу релігійного типу і є релігійно-правовою системою, регулює суспільні відносини всередині єврейської общини, що сповідає іудаїзм.

Іудейське право, перебуваючи в певному взаємозв'язку і взає­модії з іншими правовими системами, має особливий характер. Йому властивий цілий ряд неповторних рис, які визначають його самобутність і відрізняють від інших правових систем.

Головна особливість іудейського права полягає в тому, що воно є складовою частиною іудаїзму. Це перш за все виявляється в їх загальному походженні, а також у спільності їх джерел. Як відомо, джерелом релігії і єврейського права є Біблія (її перші п'ять книг — П'ятикнижжя або Тора). Релігійні установки, які визначають ставлення людини до Творця, дотримання суботи і свят, закони кошерності та інші, є одночасно і правовими, і релігійними нормами.

Норми іудейського права переплетені з релігійними нормами і переважно спрямовані на визначення обов'язків людини як члена єврейської общини. Вони регулюють ставлення членів іудейського суспільства до Бога, його законів і заповідей, до релігійних ри­туалів, до своєї держави, суспільних інститутів, до інших членів общини та іновірців. У деяких випадках прямо передбачені сан­кції за порушення певних норм. Так заборона «не вбивай» під­кріплюється санкцією «хто ударить людину, і вона помре, той обов'язково повинен бути вбитий»'.

Наступна особливість іудейського права полягає в тому, що для нього, на відміну від інших правових систем, харак­терний мононаціональний характер, тобто дія іудейського права поширюється тільки на одну націю — євреїв. М. Елон

підкреслює, що єврейський народ завжди розглядав єврейське право як власне національне надбання і як головну і важливу частину своєї культури. Знаходячись на чужині, у вигнанні, єв­рейський народ продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, постійно і безперервно розвиваючи своє право — най­важливішу національну цінність, в якій яскраво виражається його сутність¹. Необхідно відзначити, що найважливіша функція іудейського права полягає в забезпеченні цілісності єврейського суспільства і підтримці його духовно-етичної і релігійної єдності.

Особливістю іудейського права є також принцип богообра-ності іудейського народу, його виділення Богом серед інших народів. «Ти народ святий для Господа, Бога свого, — стверд­жується в «Повторенні Закону» щодо іудейського народу, — тебе обрав Господь, Бог твій, щоб ти був Йому обраним народом з усіх народів, які на поверхні землі». «Я — Господь, Бог ваш, що відокремив вас від тих народів», — мовиться в книзі «Левіт». Для забезпечення дії цього принципу іудейське право встановлює заборону на асиміляцію з іншими народами. Наприклад, забо­роняються шлюби з не євреями, а також звернення до неєврей-ських судових організацій та ін. «І не ріднися з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого, оскільки він відверне сина твого від Мене», — говорилося в «Повторенні Закону»².

Важливою особливістю іудейського права є також те, що воно впродовж більшої частини своєї історії існувало і розвивалося без існування єврейської держави. Як відомо, іудейське право по­чало формуватися всередині єврейської общини в рамках власної єврейської держави. І незважаючи на те, що єврейський народ позбувся власної території, іудейське право як і раніше залиша­лося живим правом єврейської общини, що діяло, для тих, хто проживає в різних країнах світу. У зв'язку з цим І.Ю. Козліхін відзначає, що річ навіть не в тому, що євреї, втративши націо­нальну державність, відродили її через два тисячоліття. Багатонародів взагалі ніколи її не мали, інші втрачали її і знову заво­йовували. Євреї ж утратили не тільки державність, але й землю. Упродовж багатьох століть вони жили на території чужих для них держав, в оточенні іншої культури, часто навіть ворожої. За таких умов вони зуміли не просто зберегти своє національне право, але й активно розвивали його¹.

Таким чином, іудейському праву властиві основні ознаки релігій­ного права. Разом із тим, воно володіє низкою вищезазначених ознак, що дозволяють говорити про його особливий характер.

68. Джерела іудейського права

Особливість іудейського права виявляється в системі його джерел. Упродовж досить значного часу його положення і норми існували в неписаній формі. Так перше джерело іудейського права, що отримало назву кабала, було сукупністю правил по­ведінки, які заучувалися напам'ять і передавалися з покоління в покоління в усній формі, оскільки існувала заборона на її пись­мову фіксацію. Заборона на письмову фіксацію норм іудейського права була направлена на те, щоб основні положення іудаїзму не стали надбанням неєвреїв. Проте дана заборона викликала певні проблеми, зокрема втрату або спотворення деяких постулатів іудейської віри і, як наслідок цього, її було знято. Після цього з'явилися письмові джерела іудейського права.

Найважливішим джерелом іудаїзму і іудейського права є Старий Завіт — частина Біблії, яка складається з декількох книг, написаних до пришестя Христа. Інша частина Біблії — Новий Завіт, книги якого були складені вже після його пришестя, — не визнається іудаїзмом. Оскільки іудаїсти визнають священними тільки заповіді Старого Завіту, його іноді називають єврейською Біблією.

Серед книг Старого Завіту особливе місце займає Тора (П'ятикнижжя Мойсея). Згідно з переказами, вона була послана Мойсееві Богом на горі Сінай. Тора — найважливіше, основопо­ложне джерело, яке традиційно розглядається в іудейському праві як своєрідна конституція єврейського народу. За змістом вона є викла­деними у віршованій формі різноманітними заповідями іудаїзму. Така форма викладення викликала надалі зростання значення інтер­претацій і тлумачень Тори для застосування її в практичній діяль­ності. За структурою вона складається з декількох частин і міс­тить п'ять книг — «Берешит» (Буття), «Шмот» (Вихід), «Віакра» (Левіт), «Бемідбар» (Числа), «Дварім» (Повторення Закону).

Перша книга «Буття» починається з моменту створення світу з хаосу і містить розповідь про народження людства, перш за все єврейського народу, його правила поведінки, звичаї і традиції. Друга — «Вихід» розповідає про вихід іудеїв з Єгипту. Третя

— «Левіт» оповідає про виділення з іудейського суспільства при­
вілейованої верстви — левітів, в обов'язки яких входило відправлення релігійних культів і обрядів. Четверта книга — «Числа»
оповідає про літочислення єврейського народу. П'ята — «Повторення Закону» є систематизацією правил поведінки, викладених
у перших чотирьох книгах¹.

Важливим джерелом іудаїзму й іудейського права є Талмуд. Після Біблії це — найважливіша і священна книга єврейського народу. За своєю структурою Талмуд неоднорідний: він є багато­томною збіркою єврейських релігійних, правових і етичних норм, складених у період з IV ст. до н.е. до V ст. н.е. Він ділиться на дві основні частини: Мішну і Гемару. Міні на — це збірник правил поведінки, складений єврейськими мудрецями впродовж перших двох століть нашої ери, в якій закріплено норми неписа­ного права, систематизовано різноманітні звичаї, правила моралі і закони єврейського народу. Гемара — своєрідна інтерпретація і тлумачення норм Мішни, яку впродовж III—V століть давали їй равіни. У III ст. було створено Єрусалимську Гемару, а в V ст.

— Вавілонську. У літературі їх часто називають Єрусалимським
і Вавілонським Талмудами. До талмудичної літератури належать
також Барайті — тексти, не включені в Мішну і з часом об'єднані
в окремі джерела. Юридичною складовою Талмуда є Галаха.

Галаха як джерело іудейського права розуміється широко і вузько. У широкому розумінні — це нормативна частина іудаїзму, що регулює релігійне, сімейне і цивільне життя євреїв. У вужчому сенсі — це сукупність законів, що містяться в Торі, Талмуді і в більш пізній равіністичній літературі, а також кожен із цих законів окремо.

Розвиток Галахи було зумовлено тим, що приписи Тори, яка не допускала ніяких змін і доповнень, часто не відповідали прак­тичним вимогам життя. Деякі положення вимагали тлумачення і пристосування до побутових і соціальних умов, що радикально змінилися.

Галахічне законодавство спирається на п'ять нерівноцінних з погляду іудаїзму джерел: 1) Письмовий Закон (тобто 613 приписів, які містяться в Торі, що розуміється двояко. По-перше, ортодоксальні євреї розглядають його спочатку як цілісне вчення, божественне одкровення, що не містить пра­вових норм, по-друге, це звід правових, ритуальних, етичних та інших норм); 2) настанови, засновані на переказі (приписи ритуального або правового порядку, що зустрічаються у вис­ловах пророків); 3) Усний Закон (є тлумаченням Письмового Закону, до якого застосовуються два методи: пряма інтерпре­тація тексту і висновки з прихованого значення тексту, за допо­могою правил герменевтики); 4) постанови софрим (буквально — писарі); 5) звичай¹.

Джерелом іудейського права є також Мідраш (або Мідрашим), який тлумачить та інтерпретує Тору. Формування цього джерела права пояснюється декількома причинами: по-перше, необхідністю чіткого з'ясування приписів Тори, яка має складну віршовану форму; по-друге, об'єктивною необхідністю пристосування Тори до мінливих суспільних відносин.

Співвідношення значення і впливу Тори й інших джерел Свя­щенного письма впродовж історії змінювалося. Як відзначає М. Елон, спочатку Тора була джерелом, яким керувалася і вчена людина у своїх заняттях, і суддя, який ухвалював рішення. Але

після завершення редагування Талмуда Тора залишилася чимось на зразок конституції єврейського права, а талмудична література — Мішна, Мідрашим, Барайті, Єрусалимський і Вавілонський талмуди — стала основним джерелом права. Тільки базуючись на них, учений навчав своїх учнів праву, а суддя виносив вирок¹.

Наступним джерелом іудейського права можна назвати звичай. Як відомо, звичай є першим джерелом права, у тому числі і для єврейського права. Після появи основного джерела іудейського права — Тори — головна вимога до нього полягала у відповід­ності його положень основним положенням Тори. Таким чином, звичаї доповнювали зміст іудейського права.

Законодавство (постанови і укази) — ще одне джерело іудейського права. Слід зазначити, що термін «законодавство» уживається в іудейському праві не в класичному розумінні як нормативно-правові акти уповноважених державних органів. Під ним мають на увазі акти, які прийняті мудрецями та регулюють різні сфери життя членів єврейської общини. Наявність подіб­ного джерела права істотно відрізняє іудейське право від інших релігійних систем, які позбавляють людину права змінювати норми, що даровані Богом. Єврейське право дозволяє приймати правила поведінки, джерелом яких є не Бог, а людина. Це стає можливим у разі зміни суспільних відносин, коли необхідно змі­нити існуючі норми або прийняти нові. Право мудреців зміню­вати існуючі норми і приймати нові обґрунтовується приписами Тори — головного джерела єврейського права. Наприклад, згідно з постановами, що регулюють кримінально-правові відносини, дозволяється ухвалювати вироки і застосовувати тілесні пока­рання, не передбачені законом Тори. Згідно з іншою постановою, що регулює трудові відносини, працівник присягається і отримує зарплату. Це означає, що клятва використовується для підтвер­дження правомірності позивача².

Рішення єврейських судів також є самостійним джерелом іудейського права. Його формування і розвиток зумовлено

існуванням судової автономії єврейських общин, яку вони мали в багатьох державах. Упродовж століть суди вирішували безліч різноманітних проблем, що виникали в практичному житті об­щини, використовуючи всі джерела іудейського права. Необхідно вказати, що поступово склався принцип, згідно з яким суди мали право ухвалювати рішення, яке відрізнялося від тих, що були передбачені в інших джерелах права, якщо вважали, що його буквальне застосування буде порушенням справедливості. Таким чином, завдяки діяльності єврейських судів упродовж століть змі­нювалися норми іудейського права.

Збірки різноманітних судових рішень становлять важливу частину юридичної літератури. Наприклад, збірник «Питання і відповіді». Він містить судові рішення з різних питань, які приймали видатні єврейські правознавці, що жили в різних країнах у всі часи. В нього включено майже триста тисяч таких рішень.

Джерелом іудейського права є і доктрина, яка розглядається: як праці єврейських богословів; як думки різних іудейських ака­демічних шкіл; як ідеї рабинів і погляди щодо розуміння і тлума­чення різних біблійних положень і текстів¹.

Таким чином, система джерел іудейського права відображає його специфіку і характеризує його як релігійне право.

Правова система Ізраїлю

Єврейський народ втратив свою державність і розвивався за таких умов майже два тисячоліття. З 1517 до 1917 р. Палестина (куди входила територія сучасного Ізраїлю) була провінцією халі­фату Османського, де застосовувалися норми ісламського права і закони, що приймалися на основі запозичень у романо-германського права, зокрема французького права.

З 1917 р. по 1947 р. Палестина перебувала під правлін­ням Великобританії. Першим кроком до встановлення правління Великобританії було визнання Декларації Бальфура¹ 1917 р. Наступним кроком на цьому шляху стало отримання в 1920 р. мандата Ліги Націй, що набув чинності в 1922 р. Згідно зі ст. 6 Хартії про мандат, Великобританія офіційно узяла на себе зобов'язання сприяти імміграції євреїв до Палестини. На даній території застосовувалися норми загального права, а також за спеціальним декретом судам надавалося право застосовувати законодавство Османської імперії, прийняте до 1914 року.

На підставі резолюції 181 Генеральної асамблеї ООН 1947 p. було скасовано мандат Великобританії на управління Палестиною, на підставі чого в 1948 р. було проголошено незалежну державу Ізраїль. Відразу ж після цього почала формуватися правова сис­тема Ізраїлю.

Правова система Ізраїлю має змішаний характер: у ній є елементи романо-германського і загального права, а також релігійного — іудейського та ісламського права. Таким чином, іудейське право стало частиною його правової системи, але не його основою. Це пояснюється тим, що правова система Ізраїлю є територіальним правом, тобто його дія поширюється на всіх громадян, які проживають на даній території.

Як відзначає В.П. Воробйов, нашарування двох різних осно­воположних правових систем — позитивного державного права і традиційного релігійного закону — створювали і створюють джерело конфліктів у судовій практиці і напруженості в ізраїльсь­кому суспільному житті. Тим часом, не тільки ідеологічні чинники складають правову систему Ізраїлю. Події і небезпеки, які супро­воджували народження ізраїльської держави, не давали іншого вибору, як тимчасово прийняти правовий порядок, успадкований у країни-мандатарія².

Проте іудейське право активно впливає на правове життя Ізраїлю. Це виявляється, перш за все, у закріпленні на державному

рівні принципів і норм іудейського права. Так Декларація неза­лежності Держави Ізраїль закріпила принцип, згідно з яким Ізраїль визнається єврейською державою. Надалі цей принцип знайшов своє підтвердження у ряді законодавчих актів, схва­лених парламентом — Кнесетом. Так у 1992 р. Кнесет прийняв Основний закон про повагу людської особистості і її свободи, в якій ідеться мова, що мета цього закону — захистити права лю­дини на повагу і свободу, з'єднавши їх з основними цінностями Ізраїлю як держави єврейської і демократичної¹.

Крім того, принципи єврейського права втілені не тільки в регулюванні шлюбно-сімейних відносин, але й у кримінально-пра­вових, цивільно-правових і трудових. Так принцип, що забороняє працювати у вихідний щотижневий день закріплено в законі «Про години роботи і відпочинку», який встановлює, що робочий тиж­день складається з 36 годин, а щотижневий відпочинок включає: 1) для євреїв день Шаббат; 2) для неєвреїв день Шаббата, неділя, п'ятниця. У деяких випадках передбачаються винятки з даного правила, якщо це пов'язано з обороною держави або її безпекою, життєвими інтересами суспільства. Дозвіл працювати у вихідний може бути виданий комісією у складі прем'єр-міністра, міністра у релігійних справах і міністра праці.

У теперішній час нормами іудейського права регулюються деякі сфери суспільних відносин, пов'язані з особистим статусом євреїв. За допомогою іудейського права вирішуються питання одруження, розлучень, матеріального утримання членів сімей, алі­ментів і управління особистою власністю. Крім того, регулюються відносини, що стосуються релігійного богослужіння і милосердя, інтерпретації релігійних концепцій (одруження і розлучення іно­земних євреїв і євреїв, які проживають в Ізраїлі). Іудейське право застосовується равінатськими судами, які, згідно із законом, з 1984 р. є складовими елементами судової системи Ізраїлю і мають виняткову юрисдикцію щодо всіх справ, які стосуються шлюбів і розлучень, а також деяких інших справ. Равінатські суди діють на підстав талмудичного права. У світі налічується 13,2 млн. євреїв, зокрема 5,4 — в Ізраїлі і 7,8 млн. в діаспорі¹. Таким чином, більшість євреїв проживає за межами Ізраїлю².

На території сучасного Ізраїлю проживали і проживають не тільки євреї, але й араби, що становлять близько 20% населення Ізраїлю та на яких не могли і не можуть поширюватися норми іудейського права. На основі Декрету, прийнятого в 1948 p., який передбачав, що закони, які не суперечать Декларації не­залежності і законам Ізраїлю, зберігають свою юридичну силу, продовжують діяти норми ісламського права, яке застосовується усередині арабської общини Ізраїлю. Згідно із закону «Про судову владу» з 1984 р. ісламське право застосовується шаріатськими судами, що розглядають справи, пов'язані з особистим статусом арабів (шлюби, аліменти, розлучення, усиновлення тощо).

Згідно із закону про основні права 1980 р. правова сис­тема Ізраїлю стала повністю незалежною від англійської пра­вової системи. Цей закон складається з двох статей. Перша стаття закріплює положення, згідно з яким рішення британської адміністрації про привілейований статус англійського законо­давства скасовуються. Друга стаття указує, чим повинен керу­ватися ізраїльський суддя при вирішенні спірних питань, а саме, якщо він не знаходить норму, що дозволяє вирішити спір, у писа­ному законі, судовій практиці, то він повинен виходити з принципів свободи, справедливості, миру і опираються на єврейські традиції.

Особливість правової системи Ізраїлю полягає в тому, що в Ізраїлі іудаїзм не проголошується як державна релігія, проте він відіграє вирішальну роль у державно-політичному житті ізраїль­ського суспільства. Декларація незалежності Ізраїлю починається словами: «Держава Ізраїль — це місце, де народився єврейський народ. Саме там сформувався його духовний, релігійний і націо­нальний характер. Саме там вік добився своєї незалежності і створив культуру, що є одночасно національною і універсальною. Саме там він написав Біблію і подарував її світу». Проте розрив з іудаїзмом у будь-якій формі, зокрема перехід в іншу конфесію

або виконання обрядів іншої релігії при формальному прийнятті іудаїзму, може негайно позначитися на громадському статусі людини.

Особливістю правової системи Ізраїлю є також відсутність у системі джерел права конституції як єдиного політико-правового документа, що має вищу юридичну силу. Конституція в Ізраїлі замінюється окремими Основними законами. На сьогодні прийнято понад десять таких законів: про Кнесет 1958 p., про державні землі 1956 р., про президента держави 1964 p., про уряд 1968 р., про бюджет 1975 р., про армію і оборону Ізраїлю 1975 р., про Єрусалим, столицю Ізраїлю 1980 p., про юридичну владу 1984 р., про контролера держави 1986 р., про професійну свободу 1992 р. та ін. Основні закони приймаються і змінюються в такому ж порядку, як і звичайні. Основна від­мінність полягає в тому, що вони не можуть бути припинені або змінені постановами про надзвичайний стан. Ще однією їх особ­ливістю є наявність так званих «укріплених» статей, які зміню­ються лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту. У 1955 р. було закріплено пріоритет основних законів над звичай­ними, а Верховний суд Ізраїлю отримав право перевіряти зміст звичайних законів на відповідність Основним законам.

Вплив англійського загального права знайшов свій прояв, зок­рема, у визнанні судового прецеденту повноправним джерелом права Ізраїлю, хоча самі англійські судові прецеденти після 1948 р. не мають обов'язкового характеру. Суди Ізраїлю зараз орієнту­ються більше не на англійську, а на американську судову практику. Згідно із законом з 1957 р. кожен суд зобов'язаний керуватися судовим прецедентом, установленим вищим судом. Прецедент, установлений Верховним судом Ізраїлю, є обов'язковим для всіх судів, окрім нього самого. Унаслідок цього в Ізраїлі склався особ­ливе звід прецедентного права на базі рішень Верховного суду.

Іудаїзм відіграє значну роль у суспільно-політичному житті країни, особливо в галузі освіти. Релігійні навчальні установи складають 30% всіх середніх навчальних закладів Ізраїлю.

В Ізраїлі не тільки офіційно заборонені шлюби євреїв із неєвреями, але й ускладнено укладання шлюбів між представниками різних напрямів в іудаїзмі. Усі справи шлюбно-сімейного харак­теру віддані у виняткове ведення равінатських судів. Практично

Судова система

Іудейське право приділяло значну увагу питанням судочинства. Навіть в той час, коли (іфейський народ втратив державність, єврейська община багато в чому зберегла свою ідентичність за­вдяки єврейському судочинству. Основні принципи іудейського судочинства підбиваються в біблійних віршах: «Не творіть кривди в суді; не упереджай убогому, не догоджай великому; по правді суди ближнього твого»; «І роби справедливе і добре в очах Гос­пода»; «Закон один буде для вас і для прибульця і для уродженця землі»; «1 на трьох основах стоїть світ — на правосудді, на істині і мирі»; «По істині і справедливості, ради миру судіть в брамах наших»¹. Ці принципи значно впливають на сучасну судову сис­тему Ізраїлю, зокрема за допомогою функціонування релігійних (равінатських) судів.

Судова система Ізраїлю дуже складна, що обумовлено без­ліччю чинників історичного, релігійного, національного харак­теру, а також впливом систем судового устрою деяких за­хідних держав. Як відзначає М. Елон, важливим чинником, який сприяв якнайшвидшому впровадженню єврейського права в судову систему Держави Ізраїль відразу ж після її проголошення, був своєрідний стан судових органів у той час. Напередодні прого­лошення Держави Ізраїль у країні сформувалася судова система, яка черпала свою силу із цілого ряду джерел. Так, наприклад, в основі законів купівлі, продажу, застави гарантією служив Збірник юридичних настанов Османського Халіфату 1869 p., відо­мого як Маджелла», що базується на ісламському праві. Компен­сація порушення договору визначалася параграфами 106—111 оттоманського Цивільного процесуального кодексу 1879 p., запозиченими з французького законодавства. Закони відшкоду­вання збитків базувалися на розпорядженнях мандатних властей

за 1944—1947 pp., в основі яких був англійський закон, і т. ін. Що ж до положення особи, то воно визначалося, як правило, належністю до якої-небудь релігійної общини, визнаної за­коном¹.

Декрет про законодавчу, виконавчу і судову владу 1948 р. міс­тить такі положення: «Право, яке діяло до 1948 p., залишається в силі, якщо воно не суперечить цьому Декрету або законам, які будуть видані Тимчасовою Державною Радою». У результаті су­дова система, яка існувала до утворення Держави Ізраїль, стала «офіційною».

На підставі закону «Про судову владу» 1984 р. в Ізраїлі діють як світські, так і релігійні суди. Судова система Ізраїлю ділиться на дві групи: загальні суди і спеціальні суди. До числа загальних судів входять суди: мировий, по незначних справах, окружний, верховний. Спеціальні суди: по трудових спорах, по сімейних справах, транспортні, муніципальні, равінатські й інші релігійні, військові.

Отже, у Державі Ізраїль, окрім загальних і спеціальних судів, діють равінатський, ісламський, християнський і друзький релігійні суди, що є недержавними. Вони створюються релігійними громадами й іншими релігійними організаціями різних конфесій. До їхньої юрисдикції входить розгляд питань особистого статусу євреїв, мусульман, християн і друзів, що є громадянами Ізраїлю (окрім питань усиновлення, правонаступництва, заповіту і спадку­вання), а також справи, пов'язані з управлінням культовим майном і релігійними пожертвуваннями. Вироки релігійних судів приво­дяться у виконання відповідно до закону про виконання 1967 p., як і вироки цивільних судів.

У випадку виникнення цивільного спору між особами, які належать до різних віросповідань, питання про передачу справи до відповідного суду вирішує Верховний суд Ізраїлю в особі його голови.

Серед релігійних судів особливе місце належить равінатським судам. Це зумовлено тим, що євреї складають більшість гро­мадян Ізраїлю. Діяльність цих судів регламентується законом про

юрисдикцію равінатських судів 1953 р. До виняткової юрисдикції цих судів належать, справи, пов'язані з особистим статусом євреїв: шлюб і розлучення, спори про дітей, про аліменти, про розділ майна, про звільнення від левіратського шлюбу, пов'язаного з тим, що за законами Тори вдова зобов'язана вийти заміж за брата померлого чоловіка і т. ін.

Слід зазначити, що в Ізраїлі немає державних органів, які займаються реєстрацією шлюбів і розлучень, що створює труд­нощі для невіруючих громадян і для громадян, які уклали змішані шлюби, тобто подружжя різних національностей або віроспові­дань. Згідно із законом про юрисдикцію равінатських судів 1953 р. всі питання шлюбу і розлучення євреїв в Ізраїлі, якщо вони є громадянами або резидентами, належать до виняткової компе­тенції равінатських судів. Шлюби і розлучення євреїв в Ізраїлі здійснюються виключно за законами Тори.

Розлучення може бути оголошене тільки равінатським судом. Якщо в біблійній концепції розлучення — це відмова від жінки чоловіком, то равінатське тлумачення від середніх віків до наших днів призвело до еволюції цієї концепції: розлу­чення має бути прийняте жінкою і передбачати згоду чоловіка. Виходячи з цього, можна, використовуючи сучасну термінологію, сказати, що релігійне розлучення по-ізраїльски — це розлучення за взаємною згодою у винятковому випадку. Іншими словами, для того, щоб оголосити розлучення, згода подружжя абсолютно необхідна¹.

До структури равінатських судів входять окружні суди, що діють в дев'яти містах, і Великий равінатський суд, що знахо­диться в Єрусалимі. Скасувати рішення равінатських судів право­мочний лише Верховний суд Ізраїлю, який ще називається Вищим судом справедливості.

Рішення равінатського суду у справах про примушення до да­вання згоди на розлучення або до дачі згоди на отримання роз­лучення є остаточними і оскарженню не підлягають.

Управління релігійними судами перебуває у віданні міністра у справах релігій. Кваліфікація суддів, спосіб їх призначення, строк

перебування на посаді, платня і винагорода регулюються для равінатського суду законом про даяну 1955 р., для ісламського суду — законом про каді 1961 р., для друзького суду — законом про друзькі релігійні суди 1962 р.

Верховний суд Ізраїлю є вищою судовою інстанцією і зна­ходиться в столиці Ізраїлю — Єрусалимі. У його компетенцію входить розгляд касаційних скарг на рішення і вироки окружних судів. Верховний суд розглядає в певних випадках скарги на ка­саційні ухвали окружних судів.

Верховний суд складається з 12 суддів. Як правило, касаційні скарги розглядаються колегією з трьох суддів, а в деяких ви­падках — з п'яти суддів.

Верховний суд також виступає як Вищий суд справедливості (Багац). Це суд, який розглядає скарги громадян на рішення і дії органів влади та їх посадових осіб. Оскаржити можна дії будь-яких посадових осіб органів державної влади, включаючи міністрів, Прем'єр-міністра і Президента, а також дії поса­дових осіб місцевих органів влади. Наприклад, можна оскар­жити незаконний арешт, відмову у видачі ліцензії (дозволу) на зайняття будь-яким видом діяльності, на незаконне рішення органу влади тощо. Звернутися до Багацу можна тільки у тому випадку, коли неможливо вирішити питання в суді нижчої інстанції.

Окружні суди знаходяться в окружних центрах країни: Єру­салимі, Тель-Авіві, Хайфі, Беер-шеві і Назареті. Ці суди мають право розглядати будь-які цивільні справи, окрім тих, які нале­жать до компетенції мирового і спеціальних судів. Наприклад, окружний суд розглядає спори з патентних і земельних питань, по фінансових і комерційних справах та ін.

Окружні суди розглядають кримінальні справи про тяжкі зло­чини, тобто окрім тих, які належать до компетенції мирового суду. Вони є касаційною інстанцією у справах, розглянутих судом по незначних справах, мировим судом і деякими спеціальними судами. Більшість справ в окружних судах розглядаються одним або трьома суддями, касаційні скарги в обов'язковому порядку — трьома суддями. На рішення і вироки, винесені окружним судом по першій інстанції, скарги надсилають до Верховного суду Ізраїлю.

За спеціальним дозволом Верховного суду йому може бути подана скарга на ухвалу окружного суду за касаційною скаргою. При незгоді з вироком, рішенням або ухвалою за касаційною скаргою зацікавлена особа може подати скаргу юридичному радникові уряду (він же Генеральний прокурор). Його рішення вважається остаточним і оскарженню не підлягає. Ці правопо-ложення аналогічні правилам наглядового оскарження вироків і рішень, що існували в Радянському Союзі.

Мировий суд — це нижча ланка державної судової системи Ізраїлю. Вони діють у всіх містах та інших великих населених пунктах. Як правило, у мирових судах справи розглядає суддя одноособово.

Мировий суддя розглядає всі цивільні спори із ціною позову понад 8 тисяч шекелів, справи про оренду майна, про використання нерухомості тощо. Він має право розглядати також кримінальні справи про злочини, покарання за які встановлені в межах до 7 років позбавлення волі. Касаційні скарги на рішення і вироки мирового суду подаються до окружного суду.

Суд по незначних справах знаходиться при мировому суді і розглядає цивільні справи із ціною позову до 8 тисяч шекелів, а також позовів, пов'язаних із придбанням споживчих товарів у торговій мережі, про розірвання різних операцій тощо, також із ціною позову до 8 тисяч шекелів.

При розгляді справ в суді по незначних справах встановлено спрощену процедуру і коротші строки розгляду справ. Судо­чинство по цих справах звільнене від багатьох формальностей. Адвокати в такого роду процеси не допускаються, окрім винят­кових випадків із дозволу суду. Позовні заяви до суду по не­значних справах можуть бути написані від руки, а не надруковані, без дотримання встановленої в інших судах форми. Скарги на вирішення цього суду подаються до окружного суду в порядку, аналогічному скаргам на рішення мирового суду.

У судовій системі Ізраїлю особливе місце належить Держав­ному коні ролерові, що діє з 1949 p., головним завданням якого є забезпечення відповідальності державного апарату перед сус­пільством. Для реалізації цієї мети він уповноважений перевіряти законність, економічність і ефективність дій адміністративних структур і посадових осіб.