Суд у сучасній правовій системі Китаю

Сучасна судова система КНР функціонує на основі Консти­туції 1982 p., а також закону про організацію народних судів 1979 р.

Конституція проголошує такі принципи судочинства: незалеж­ність суду, тобто незалежне здійснення розгляду справ відповідно до установлень закону, без втручання адміністративних органів, відкритий розгляд справ у суді (окрім випадків, передбачених законом), право обвинуваченого на захист, рівноправ'я гро­мадян при розгляді справ і колегіальність суду, неприпустимість привілеїв при розгляді справ народними судами¹. Проте між зако­нодавчим закріпленням основних принципів діяльності судових ор­ганів і реальною практикою судової роботи існує значний розрив, який зумовлений як специфічними рисами формування китайської судової системи в минулому, так і браком кваліфікованих юристів у наші дні.

Судова система формується із загальних судів і складається з Верховного народного суду, місцевих народних судів середньої ланки і низових народних судів, а також спеціальних судів, на­приклад військових.

Завданням народних судів є розгляд кримінальних і цивільних справ, покарання злочинних елементів і вирішення цивільних спорів для захисту системи диктатури пролетаріату, охорони со­ціалістичної загальнонародної власності, колективної власності трудящих і законної приватної власності громадян, охорони осо­бистих свобод, демократичних та інших прав громадян.

Усі судді обираються або призначаються народними зборами різних рівнів на п'ять років із правом переобрання або перепри-значення тільки на один строк.

Згідно із законодавством Китаю, суддею може бути особа, що має громадянство КНР і досягла 23-річного віку, поважає Конституцію і законодавство Китаю, має пристойні політичні і професійні якості, а також зразкову поведінку, володіє фізичним здоров'ям та має диплом про закінчення юридичного навчального закладу. Минула судимість за вчинення злочину і звільнення з де­ржавної служби виключають можливість займати посаду судді.

Міністерство юстиції КНР здійснює адміністративне управ­ління судовою системою, що виражається у фінансуванні судів, а також підготовці кадрів.

У Китаї відсутня самостійна система органів адміністративної юстиції. Цю функцію виконують палати і колегії по адміністра­тивних справах, що входять до системи народних судів. Вони приймають і розглядають скарги на рішення адміністративних органів, що порушують права і інтереси громадян. У спеціальному адміністративному районі Сянган (колишній Гонконг), згідно з китайсько-британськими домовленостями і Ос­новним законом Сянгана, функціонує самостійна судова система.

При недостатній кількості судових органів, браку юридичних кадрів у забезпеченні соціального контролю як і раніше значну роль відіграють народні примирні комісії — своєрідні неофіційні органи «народного правосуддя». Зараз діють більше 500 тис. суспільних примирителів, об'єднаних у народні комісії з прими­рення, їх основне призначення — вирішувати різні конфлікти по цивільних і незначних кримінальних порушеннях, а також із питань шлюбу, спадкування, житлових і земельних питань.

Систему адвокатури в Китаї було скасовано ще в кінці 50-х років. Вона знову створена лише після прийняття КПК. Постійний комітет ВЗНП в 1980 р. прийняв «Тимчасове положення про адво­катуру», що набуло чинності з 1982 p., згідно з яким адвокати у своїй службовій діяльності «повинні ґрунтуватися на фактах, ке­руватися законами, бути відданими справі соціалізму і інтересам народу». Адвокати є державними працівниками органів юстиції і не визнаються особами вільної професії, завдання яких полягає в наданні юридичної допомоги державним установам, громадським організаціям, громадянам. Адвокати об'єднані в юридичні кон­сультації, які перебувають під керівництвом органів юстиції, що здійснюють контроль за їх діяльністю.

Адвокат, що бере участь у судовому процесі, має право знайо­митися з матеріалами справи, отримувати відомості від відповідних організацій і осіб. Виступаючи як захисник у кримінальній справі, адвокат має право на побачення з обвинуваченим, який пере­буває під вартою, вести листування.

Таким чином, сучасна судова система Китаю має модернізовану структуру і успішно виконує завдання, направлені на відправ­лення правосуддя. Примирний характер судочинства, заснований на конфуціанській концепції праворозуміння, продовжує впливати на функціонування судової системи сучасного Китаю.

61. Історичні етапи формування і розвитку японського права

Незважаючи на те, що формування сучасної правової системи Японії пов'язують з епохою Мейдзі (друга половина XIX ст.), величезний вплив на процес формування японського права впро­довж багатьох століть справляли китайське право і китайська правова культура.

Японська цивілізація, як відомо, є частиною східної цивілі­зації, і тому остання значно вплинула на формування й еволюцію японської цивілізації і японської культури. Японська цивілізація тісно пов'язана з китайською цивілізацією.

Вплив китайської цивілізації на японську пояснюється тим, що в V ст. у Японії почала поширюватися китайська писем­ність, а через два століття — релігія буддизму. Ці обставини зумовили популяризацію в Японії китайського духовного життя, літератури і мистецтва, унаслідок чого японські правителі сприй­няли китайську модель державного будівництва і формування регулятивних начал. Відповідно, вчення конфуціанства, що заклало основу китайського праворозуміння, зіграло вирішальну роль у формуванні японського права. Тому перші пам'ятки японського права за своїм змістом і формою нагадували китайське законо­давство.

Проте ще задовго до цього в Японії почали формуватися основи правового регулювання і державності. Наприкінці II ст. соціальна ієрархія в кланах японського суспільства почала перетворюва­тися на протодержавні інститути. Влада правителів, освячена релігійним авторитетом, стала спадковою. Боротьба всередині японського суспільства зумовила перевагу одного з племінних союзів, по імені якого отримало назву перше державне утворення в Японії, — клан Ямато (середина V — поч. VII ст.).

Влада глави об'єднання поступово була визнана загально­державною, і сам він здобув титул імператора як «небесного государя», що поєднав у собі світську і державну владу, пізніше — і судову. Його влада поступово поширилася на різні племінні

клани, які почали перетворюватися на провінції зі своїми керівни­ками. Поступово сформувалася централізована податкова система і апарат зі збирання податків.

До початку VII ст. у Японії панувало звичаєве право. У нормах звичаїв містилися не тільки релігійні й етичні приписи, але і юридичні розпорядження. Власне юридичні норми з'явилися після виділення в релігійних і моральних заборонах норм про пока­рання.

Письмове право в Японії з'явилося не шляхом трансфор­мації звичаєвого права, а на основі формування законодавства державно-адміністративного характеру, що регулює структуру і діяльність органів державного управління. Даний процес зумовив специфіку формування стародавнього японського права.

Серед перших письмових пам'яток японського права особливе місце займає ряд законодавчих актів: «Конституція Сетоку» 604 p., «Маніфест Тайка» 646 р. і «Звід законів Тайхо» 701—702 pp.

«Конституція Сетоку» 604 p., що збереглася до наших днів, є ранньою японською письмовою пам'яткою, відомою як Закон сім­надцяти статей. Повна її назва — «Сімнадцятистатейна конституція спадкоємця Сетоку», укладачем якої японські історики вважають Сетоку, активного прихильника буддизму, за допомогою якого в кінці VI ст. буддизм в Японії було оголошено державною релігією.

Значення цієї пам'ятки велике не тільки тому, що це перший законодавчий документ, але й тому, що її вплив позначився на подальших законодавчих актах японських імператорів, а ідеї, за­кладені в ній, поступово реалізовувалися в процесі становлення японської ранньофеодальної держави. «Конституція Сетоку» містила більшою мірою моралістичні побажання в дусі конфу­ціанства, ніж чіткі юридичні розпорядження. Відповідно до неї клани закликалися об'єднатися і служити загальному благу. Усе населення ділилося на три класи: правителі, вельможі і народ. Правитель визнавався не просто главою вищого клану, а одноосібним володарем з особливими владними повноважен­нями. При ньому були радники, оскільки проголошувалося, що справи не повинні здійснюватися одноособово государем. Разом із тим, саме він за китайським зразком утілював «загальний закон», що вважався основою правопорядку. Наступним важливим законодавчим актом VII ст. вважається «Маніфест Тайка», опублікований в 646 p., текст якого зберігся повністю до наших днів. Цей документ складається з преамбули і чотирьох статей. Він закріпив звільнення рабів і залежних селян, зайнятих у сільському господарстві, і ремісників, а також лікві­дацію всіх спадкових родових володінь і перехід їх в руки де­ржави, а також проголошував створення нової адміністративної системи.

Наприкінці VII ст. під впливом адміністративних перетворень було складено звід адміністративних правил — Омі-рю (661—672). Звід було складено за зразком китайського «Кримінального і ад­міністративного кодексу» імперії Тан середини VII ст. Ним регла­ментувалися обов'язки адміністраторів, установлювалася система рангів, що запроваджувалася в японській державі, і в загальній формі фіксувалися взаємини жителів із новою державною владою. Складався він з 22 розділів і включав, окрім адміністративних правил, норми про відповідальність чиновників.

У 700 р. було опубліковано «Звід законів Тайхо», який уза­гальнив усі основні законодавчі акти, видані з 646 по 700 pp. Цей кодекс неодноразово зазнавав змін. У результаті в 718 р. було складено нову редакцію зводу — кримінальний і адмі­ністративний кодекс «Єро ріцу-рю». Проте ці закони почали діяти в 757 р. Перероблена редакція більшою мірою відображала запо­зичення з китайського права, тоді як основна — «Тайхо-ріцу-рю» -— містила правила японського походження і відображала основні риси стародавнього японського права.

Кримінальні закони із зводу майже не збереглися. Як відомо, із загальної кількості злочинів було виділено 8 тяжких злочинів, зокрема заколот або змову проти імператорського дому; руйну­вання або змова з такою метою імператорських могил, палаців, храмів і ін. Було закріплено чітку систему покарань, що склада­лася з п'яти видів: страти, заслання, каторги, биття палицями і батогами та тюремного ув'язнення. Останній вид кримінального покарання в законах детально регламентувався і застосовувався тільки як тимчасова на час слідства, та оскарження.

Адміністративні закони дійшли до наших днів повністю. Вони розділені на ЗО книг і присвячені: рангам і штатам чиновників (кн. 1—5); становищу священнослужителів (кн. 6—7); становищу селян, наділам і податкам (кн. 8—10); просуванню чиновників (кн. 11 —15); особливому становищу палацу, його служб і збройним силам (кн. 16—24); особливим обставинам служби (кн. 25—27); кримінальному судочинству (кн. 28—29). Остання, 30-а книга, включала різні положення, зокрема про єдині заходи, ваги і навіть зобов'язання.

Таким чином, ці закони були направлені на регулювання взаємин державної влади і керівників, прав і обов'язків осіб, залучених до адміністративної діяльності за рахунок і на користь держави, а також на зміст службових обов'язків, порядку про­ходження служби, виплат державної платні і ін.

Політичне і правове життя Японії протягом декількох століть характеризувалося ослабленням влади імператора і появою фе­одального ладу, при якому вся соціальна структура суспільства формувалася за ієрархічним принципом. При цьому забезпечува­лося повне панування класу феодалів над селянством. Відповідно до цих змін поступово слабшала роль імператорських юридичних збірок, їх місце заповнював кодекс рицарства, який був збіркою звичаїв військової касти, складеної в 1232 р.

В епоху сегунів Токугава (1603—1868) в Японії здійснюва­лася політика ізоляції від зовнішнього світу, яка була про­диктована міркуваннями японських правителів щодо збереження національної культури і національної гідності, зокрема через по­ширення християнства і посилення його впливу існувала небез­пека для державного ладу Японії. Відомо, що боячись руйнівного впливу християнства на моральні засади його політичної влади, уряд сегунату Токугава повністю заборонив розповсюдження Євангелія в Японії, що послужило підґрунтям політики націо­нальної ізоляції сегунату. Заборону було поширено на ввезення до Японії взагалі будь-якої християнської літератури¹.

Епоха сегунів Токугава ознаменувалася відносною стабільністю, у цей час було обкреслено соціальну структуру суспільства. Усе суспільство ділилося на соціальні групи: священики, торговці, лицарі і селяни, причому селяни були позбавлені будь-яких прав.

В цей час почалося формування норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми практично в усіх сферах соціального життя. Ці правила називалися гирі. Дотримання гирі базувалося на принципі добровільності, оскільки вони мали морально-етичний характер. Як відзначив Р. Давид, гирі замінювали собою право, а на думку деяких японців, і мораль¹.

Поведінка людей регулювалася нормами гирі, заснованими на пристойності, звичаях честі і традиціях, установлених для кож­ного виду взаємин (гирі батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника, братів між собою, гирі власника і селянина, кре­дитора і боржника, торговця і клієнта, господаря і службовця). Гирі неухильно дотримувалися через страх засудження з боку суспільства.

Разом із тим, на думку японського правознавця Цунзо Інако, «іноземці, що виявляють зацікавленість до японців і японського права, приділяють гіпертрофовану увагу «гирі», тоді як ставлення японських правознавців до «гирі» стриманіше. Хоча «гирі» і під­ношення подарунків відіграють велику роль у житті японців, вони діють тільки в колі конкретних осіб і конкретних груп, а не між незнайомими особами і в рамках усього суспільства. Це пояс­нюється тим, що поведінка японців визначається двома групами норм — з одного боку, нормами поведінки щодо осіб і груп, з якими вони мають повсякденне спілкування, а з іншого — нор­мами щодо всіх інших осіб і груп»².

Важливою правовою пам'яткою цього періоду є «Кодекс зі 100 статей», прийнятий в 1742 р. Цей кодекс створювався на основі поєднання звичаєвого права і законів, що існували раніше. Норми, що містяться в «Кодексі зі 100 статей», були розрахо­вані на регулювання кримінальних і кримінально-процесуальних відносин. Зміст цих норм свідомо не розголошувався широким верствам населення, вони були відомі тільки адміністративним чиновникам, що застосовують їх. Вони здійснювали функції і про­курорів, і суддів. Питання цивільно-правових відносин регулюва­лися звичаєвим правомНа початку XVIII ст. політика ізоляції послабилася, оскільки стало очевидним, що її продовження є серйозною перешкодою на шляху розвитку японського суспільства. Проривом на цьому шляху стало укладення договорів із провідними державами світу, такими як США, Англія, Росія та ін. Ці нерівноправні договори принижували національну гідність японців, проте вони були на той час єдиним способом прориву на міжнародну арену.

Глибокі зміни в японському суспільстві, що торкнулася всіх сфер життя пов'язані з епохою Мейдзі, яка почалася в 1868 р. Це виявилося, перш за все, у зміні соціальної структури суспіль­ства шляхом ліквідації формальних відмінностей між станами.

Всебічних реформ зазнала і правова сфера. Починається фор­мування сучасної правової системи Японії.

Становлення нової правової системи пов'язане з прийняттям в 1889 р. першої Конституції Японії, складеної за зразком Германської (Прусської) конституції. Вона проголосила і закрі­пила конституційну монархію як найбільш прийнятну для Японії форму правління. Право тлумачити конституції належало Таємній раді, що призначалася імператором із числа вищих чиновників, які відігравали в цей період найважливішу роль у державній політиці Японії.

Одночасно починається процес кодифікації, що, з одного боку, ослабляє вплив китайського права на японське, а з іншого — воно починає орієнтуватися на романо-германське право.

Французьким юристом Буассонадом було розроблено проекти кримінального кодексу і кримінально-процесуального кодексу, які були ускладені в 1882 р. за французькою моделлю. Через декілька років Буассонаду було доручено складання проекту Цивільного кодексу, а німецькому вченому Реслеру було доручено складання проекту торгового кодексу. Обидва ці проекти були підготовлені до 1891 p., проте консервативні сили Японії, які мали великий вплив у Парламенті, посилаючись на порушення національних традицій в проектах, їх відкинули. Проект Цивільного кодексу був звинувачений в тотальній орієнтації на французьке право, хоча Р. Буассонад при розробленні положень кодексу, що регулює сімейні і спадкові правові відносини, максимально враховував національні особливості Японії. Парламентом було ухвалено рішення доручити розроблення проекту цивільного кодексу японським юристамНими було підготовлено новий проект, орієнтований на німецьку модель регулювання цивільного права. Одночасно новий проект ураховував основні положення, що містяться в проекті Р. Буассонада. Цей проект був затверджений в 1898 р. Відхилений проект торгового кодексу, який був укладений за зразком французького законодавства, був переорієнтований на німецький зразок і в 1899 р. прийнятий як торговий кодекс Японії.

Важко пояснити, чому відбулася німецька переорієнтація зако­нодавчого регулювання. На думку К- Цвайгерта і X. Кьотца, ба­гато хто почав уважати, що, поза сумнівом, велику роль у цьому процесі відіграв той факт, що Германське цивільне уложення у той час вважалося найбільш досконалим витвором мистецтва ко­дифікації континентальної Європи¹.

М. Ейїті, згадуючи цей період, писав: «Після прийняття Цивіль­ного кодексу вплив німецького права почав зростати. Хоча я до того часу вже вивчав французьке право, мене переконали, що я повинен вивчати право германське»².

Процес кодифікації продовжився в 1907 р. прийняттям нового Кримінального кодексу, а в 1922 р. — Кримінально-проце­суального кодексу. У 1926 р. японський Цивільно-процесуальний кодекс, прийнятий в 1890 p., був виданий в новій редакції, і ґрунтувався на австрійській моделі.

Черговий етап розвитку сучасної правової системи Японії пов'язаний із закінченням Другої світової війни. У 1946 р. було прийнято нову Конституцію Японії, яка набула чинності в 1947 р. З того часу зміни до неї не вносилися.

На відміну від першої Конституції, нова Конституція Японії проголосила принцип народного суверенітету. Парламент є най­вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. На Кабінет Міністрів покладено здійснення виконавчої влади. У Конституції закріплено принцип здійснення правосуддя тільки судом. Конституція проголосила, що вся повнота судової влади належить Верховному суду. Також Верховний суд здійснює функцію конституційного контролю Особливе значення має ст. 9 Конституції, яка проголошує, що японський народ на завжди відмовляється від війни як суверен­ного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів¹.

Розділ третій Конституції присвячено правам і свободам гро­мадян. Особливе значення має закріплення соціально-економічних прав: права на працю, на підтримку мінімального рівня здорового і культурного життя, на освіту. Певною гарантією в реалізації цих прав є конституційні положення про те, що держава повинна до­кладати зусилля для підйому і подальшого розвитку суспільного добробуту, соціального забезпечення і охорони здоров'я, вста­новлення безоплатної обов'язкової початкової освіти, права на створення організацій трудящих і на колективні дії.

Зміни в правовій системі Японії в цей період пов'язуються з посиленням політичного впливу США і з проникненням у на­ціональну правову систему Японії елементів правової системи США. Правова система Японії, що раніше складалася під впливом європейського континентального права, раптово почала зазнавати вплив американського права². Ці обставини визначили характер май­бутніх змін у всьому японському законодавстві. «Американізація» японського права виявляється в реформах у галузі цивільного і кримінального процесу, у більшості законів, що регулюють еко­номічну і фінансову сферу. Це яскраво виявляється і в посиленні ролі судової влади.

Після ухвалення конституції за два наступних роки (1947— 1948 pp.) було прийнято безліч законів, направлених на те, щоб привести у відповідність до неї старе законодавство, зо­крема закон про суд, закон про прокуратуру, закон про місцеве самоврядування, закон про поліцію, основний закон про освіту, закон про часткову зміну Цивільного кодексу, закон про част­кову зміну Кримінального кодексу, Кримінально-процесуальний кодекс та ін.

Необхідно відзначити, що ініціатором ухвалення цих законів виступив Кабінет Міністрів Японії під прямим впливом штабу окупаційних військ.

 

Специфіка японського права

Витоки японського права багато в чому схожі з китайським правом, разом із тим воно має свою специфіку. Риси, властиві японській цивілізації, такі як колективне мислення, кланова вір­ність, самопожертвування заради загального блага, визначають специфіку японського права. Незважаючи на вестернізацію, японське право не втратило своєї самобутності. Традиційний спосіб життя японців зумовив їх негативне ставлення до індивіду­алістичних проявів, властивих західному суспільству. Традиційна японська свідомість, на думку Л. І. Глухарьової, переконана, що суб'єктивні права знеособлюють людські взаємини, ставлять усіх людей в становище рівності, а це суперечить ієрархічному по­рядку світу і природі речей¹.

Японську правову систему завдяки такому складному і змі­шаному характеру називають ще індивідуалізованою правовою системою.

Сучасна правова система Японії має змішаний характер, оскільки вона базується, з одного боку, на етичних, релігійних і правових нормах, що склалися на основі звичаїв і традицій японського суспільства і старокитайських релігійно-філософських концепцій, а з іншого — на запозичених правових положеннях в інших правових систем.

Сучасна структура права і законодавства Японії, у своїй ос­нові, запозичена н романо-германського права. Зовнішня вестернілнція законодавства, почалася, як уже наголошувалося, в другій половині XIX ст. і сприяла отриманню японським правом такої важливої ознаки, як системність, що виявляється в послідовному, чіткому, логічному викладенні нормативно-правового матеріалу в рамках правових інститутів, об'єднаних у галузі права.

Законодавчі акти, які були прийняті наприкінці XIX та напочатку XX ст., незважаючи на те, що при їх створенні враховувалися національні особливості, за своєю формою і змістом нагадують кодекси французького і німецького зразків. Серед дослідників японського права постає питання: чи можна в такому разі гово­рити про повну вестернізацію японського права і японського зако­нодавства? Більшість із них на підставі аналізу правової дійсності Японії дійшла висновку, що незважаючи на прийняття кодексів і законів, заснованих на європейських правових зразках, вони не були до кінця сприйняті широкими верствами японського сус­пільства. Як відзначає Р. Давид, японське суспільство за своєю структурою і за своїми звичаями ще далеке від суспільства євро­пейського. Тут виникає проблема суперечностей структури права з його функціонуванням. Зокрема, це проявляється в утриманні японців від реалізації своїх суб'єктивних прав у судовому по­рядку¹. На думку К. Цвайгерта і X. Кьотца, у XX ст. впродовж тривалого часу практичне значення рецепійованих законів у пра­вовому житті Японії² залишалося украй незначним.

Це пояснюється перш за все своєрідним ставленням японців до права як регулятора суспільних відносин, яке склалося під впливом китайського праворозуміння. Для японців, як і раніше, право не є єдиним інструментом регулювання суспільних від­носин. Це також виявляється в традиційних способах вирішення різних конфліктів не в рамках судової системи, а методами, що склалися впродовж багатьох століть.

Дана специфіка японського праворозуміння виявляється також у тому, що в Японії традиційно відсутні ідея права, правові школи, професійні судді, прокурори, адвокати і нотаріуси.

Прояв індивідуалізму, який пронизує весь зміст романо-германського права, так і не прижився до традиційних умов японсь­кого суспільства. Принцип індивідуалізму передбачає розроблення цілісної концепції прав людини і громадянина. Історія розвитку романо-германського права і його сучасний стан пронизані при­нципом захисту прав людини і створенням правової бази для

їх реалізації. Проте традиційний устрій життя, соціальна струк­тура японського суспільства заперечують такий підхід. Сучасна правова система Японії побудована на традиційних началах зви­чаєвого японського права, хоча незаперечний факт зовнішньої вестернізації японського законодавства.

Розвиток японського права після Другої світової війни, як уже наголошувалося, проходить під знаком посилення впливу загаль­ного права, точніше — правової системи США. Це виявляється, перш за все, у змісті нової Конституції Японії 1946 p., де ці тен­денції яскраво виявляються. Подальша реформа кримінально-про­цесуального і цивільно-процесуального законодавства підтверджує цей факт. Прийняття в 1950-ті pp. XX ст. цілого ряду законодавчих актів у сфері економічних правовідносин підсилює цей вплив.

Проте в цілому збереглася колишня кодифікована система, ос­нову якої складають раніше прийняті кодекси, незважаючи на те, що до них були внесені зміни відповідно до нової Конституції.

До теперішнього часу у Конституцію Японії 1946 р. не було внесено змін. Одна з причин її стабільності — дуже складний і одночасно жорсткий порядок внесення поправок. Відповідно до Конституції для її зміни необхідна згода не менше двох третин депутатів кожної палати парламенту і всенародний референдум.

У 1999 р. парламентом Японії було ухвалено рішення щодо створення дослідницьких комісій з метою проведення широкого і всебічного дослідження Конституції Японії. Ініціатори можливої конституційної реформи бачать майбутню японську конституцію в багатьох питаннях ближчою до мейдзийської, ніж до Конституції 1946 p., унаслідок чого, на їхню думку, японське суспільство в умовах такої конституції виявиться більш регульованим.

Можлива реформа в галузі конституційного будівництва, перш за все, відображає пошук Японією свого особливого, індивідуаль­ного місця в сучасному світі, що сприяє ослабленню зовнішніх чинників і зміцненню економічної та культурної природи країни, її національних традицій.

Таким чином, сучасна правова система Японії формується із су­купності правових норм, а також звичаїв і традицій, які склалися впродовж історії розвитку японського суспільства під впливом ки­тайської філософії і культури, зокрема конфуціанства, і запозичень правових положень із романо-германського і загального права.