Особливості судових систем латиноамериканських держав

Судові системи латиноамериканських держав також формува­лися під впливом загального і романо-германського права.

Принципи побудови і функціонування судової системи держав Латинської Америки запозичені, як уже наголошувалося, з пра­вової системи США. Форми діяльності і структури верховних судів

 

цих держав багато в чому нагадують судову систему США.

Інститут судового контролю конституційності законодавства, запозичений у романо-германського права, функціонує в усіх де­ржавах Латинської Америки.

Наприклад, у Колумбії цю функцію виконує Конституційний суд, створений у 1991 р., до цього дані функції належали спе­ціальній палаті Верховного суду. У Мексиці в XIX ст. склався ін­ститут контролю за конституційністю законів у вигляді процедури «ампаро», згодом сприйнятою правовою доктриною і державною практикою інших держав континенту. Суть цієї процедури по­лягала у видачі судом за заявою особи наказу про захист прав, порушених актами або діями державних органів, що суперечать конституції. При цьому рішення, що виноситься судом у справах про порушення прав людини, мало індивідуальний характер, тобто поширювалося тільки на позивача. Лише у 1995 р. було запро­ваджено інститут конституційного контролю в його класичному вигляді'.

В Аргентині функції органу конституційного контролю вико­нують не тільки верховний суд, але й суди загальної юрисдикції всіх рівнів.

Для судової системи держав Латинської Америки характерні єдині принципи формування і функціонування. Судові органи цих держав є незалежними і підпорядковуються лише закону. Ця незалежність забезпечується цілою низкою гарантій, хоча органі­заційне керівництво судами здійснюється міністерством юстиції.

Для федеральних держав характерна дворівнева судова сис­тема. Наприклад, судову систему Бразилії формує Федеральний Верховний трибунал, Вищий трибунал правосуддя, трудові три­бунали і судді, виборчі трибунали і судді, військові трибунали і судді, трибунали і судді штатів, федерального округу і територій. Мексиканська судова система ділиться на федеральні суди і суди штатів.

Усі судові органи діляться на суди загальної і спеціальної юрисдикції. Наприклад, у Чилі до системи загальних судів вхо­дять верховний суд, апеляційні суди, суди великих позовів і різні

місцеві суди. До спеціальних судів належать суди у справах неповнолітніх, трудові суди, військові суди в мирний час і ряд інших. Система загальних судів Еквадору складається з Верхов­ного суду, 35 провінційних кримінальних судів, 87 кантональних судів, 445 парафіяльних. До спеціальних судів належать суди у справах неповнолітніх і по трудових спорах¹.

У більшості держав Латинської Америки судді переважно при­значаються. Наприклад, призначення членів Верховного суду в Мексиці є прерогативою президента республіки після схвалення палати сенаторів, а окружні і районні судді призначаються Вер­ховним судом строком на 4 роки. В Аргентині Федеральний Вер­ховний суд, а також федеральні судді, призначаються президентом з відома сенату. Що стосується решти суддів, то вони обираються радою суддів за допомогою публічних конкурсів. У Бразилії судді також призначаються. Так суддею може бути особа, яка має стаж юридичної діяльності не менше 10 років. У цьому процесі активно бере участь організація адвокатів Бразилії. Конституція Бразилії закріплює право на довічне перебування на посаді за суддями після двох років роботи.

У більшості держав Латинської Америки функціонує система адміністративної юстиції. Наприклад, вищим судом адміністра­тивної юстиції Колумбії є Державна рада. У Мексиці функціонує розвинена система адміністративної юстиції через адміністра­тивні суди, наділені відповідними повноваженнями для вирішення спорів між посадовими і приватними особами. Найвищими орга­нами адміністративної юстиції Еквадору є Фінансовий трибунал і трибунал адміністративних спорів. У Болівії верховний суд є най­вищим органом не тільки загальної, але й адміністративної юстиції.

У багатьох державах Латинської Америки створено незалежний орган — захисник народу, що формується парламентом, метою якого є захист прав і свобод громадян від свавілля державних органів і їх посадових осіб. У Перу створений автономний кон­ституційний орган — Службу Захисника народу. Захисник оби­рається 2/3 голосів Конгресу на п'ять років. Аналогічний орган функціонує і в Аргентині.

115. Місце скандинавського права на правовій карті світу,як різнов змішаного права

Скандинавська правова сім'я об'єднує національні правові сис­теми Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Ісландії (деякі автори до цієї групи відносять правові системи держав Балтії: Естонії, Латвії, Литви). Скандинавську правову сім'ю називають ще «пів­нічною» і «північноєвропейською», що пов'язано з географічним розташуванням скандинавських держав.

Питання про природу і місце скандинавського права на пра­вовій карті світу є дискусійним. У сучасній компаративістиці іс­нують різні думки про зв'язки скандинавського права з основними правовими сім'ями сучасності. Думка одних учених зводиться до того, що скандинавське право є самостійною правовою сім'єю, оскільки існують їхні спільні історичні, політичні, економічні і культурні основи формування і розвитку, відмінні від інших пра­вових систем (К- Цвайгерт, X. Кьотц). Відповідно до даної точки зору скандинавська правова сім'я є самостійною правовою сім'єю, що перебуває між системами загального і романо-германського права (К. Осакве).

Деякими компаративістами скандинавська правова сім'я вза­галі не виділяється як самостійна, а правові системи цих держав включаються до романо-германської правової сім'ї (Р. Давид). Інші ж уважають, що скандинавська правова сім'я є змішаним типом права, оскільки вона має загальні риси у формуванні і розвитку, схожі з іншими правовими сім'ями, зокрема з романо-германською правовою сім'єю, і з правовою сім'єю загального права (О.Ф. Скакун).

Як справедливо відзначає О.Ф. Скакун, скандинавську правову сім'ю можна охарактеризувати як змішаний (конвергентний) тип правової системи, під якою розуміється сукупність національних правових систем, що мають спільні закономірності розвитку

і схожі ознаки, що склалися як на основі місцевих джерел права, так і широкого запозичення елементів правових систем романо-германського, а також англо-американського типу. Ознаками скан­динавського права як змішаного (конвергентного) типу правової системи вона виділяє домінування нормативно-правового акта як формального джерела права; використання судового прецеденту нарівні з нормативно-правовим актом; визнання поділу права на приватне і публічне; відведення нормі права (зразок поведінки) основної ролі в регулюванні суспільних відносин; проведення ко­дифікації законодавства; дотримання ієрархії нормативно-правових актів і існування паритету процесуального і матеріального права'. На початку розглянемо співвідношення скандинавського права і романо-германського права. У скандинавських державах виникла цікава комбінація середньовічних переконань та інсти­тутів, з одного боку, і національних традицій — з іншого, яка стала можливою в значній мірі тому, що, наприклад, у Швеції до кінця XVI ст., на відміну від більшості держав середньовічної Європи, майже не було юристів з університетською освітою, чиє мислення зумовлювалось римськими правовими образами і чий вплив поступово зростав².

Вплив римського права на формування і розвиток правових систем скандинавських держав менш значний, ніж на процес фор­мування романо-германської правової сім'ї. Основна причина в тому, що територія скандинавських держав ніколи не входила в Римську імперію.

Римське право значно вплинуло на характер і суть сканди­навського права через романо-германське право і має опосередко­ваний характер. Деякі положення римського права, зокрема поділ права на публічне і приватне, а також роль закону як основного джерела права, були сприйняті скандинавським правом через ро­мано-германське право. Цей вплив посилився в XVII ст., коли в цих державах склалися національні системи права.

Національно-правові системи скандинавських держав ніколи не знали кодексів французького і німецького зразка. Кодифікація

 

в скандинавських державах, як уже наголошувалося, мала ком­плексний характер.

Що стосується співвідношення скандинавського і загального права, то необхідно підкреслити, що історичний розвиток скан­динавських держав відбувався незалежно від загального права. Проте роль судової практики в правових системах цих держав значніша, ніж у державах романо-германського права.

Так у правовій системі Данії окремі інститути цивільно-пра­вових відносин регулюються нормами прецедентного права. За­конодавство цих держав допускає вирішення багатьох питань на розсуд суддів. Проте це не є підставою відносити скандинавську правову сім'ю до сім'ї загального права.

На думку А.Х. Саїдова, скандинавське і загальне право об'єднує прагматичний підхід до права, правових понять і конструкцій. Зростаючий вплив американського права виявляється також у за­позиченні останнім часом окремих юридичних конструкцій, понять, наприклад, у сфері деліктної відповідальності, страхуванні та ін.¹

Отже, скандинавська правова сім'я, запозичуючи багато пра­вових положень в інших правових сімей, займає самостійне місце на правовій карті світу.

 

 

116. Формування скандинавського права

Як відомо, основою скандинавського права служить старогер-манське право, особливо звичаєве, що мало місце в багатьох німецьких містах, а також у державах німецького узбережжя Балтики.

Починаючи з XII ст., норвезькі правові звичаї записувалися в збірники, відомі як «Закони Гулатінга» 1150 р. і «Закони Фростінга» 1190 р. Ці збірники є пам'ятками права середньовіччя і стали підставою для видання першого норвезького офіційного зводу законів під назвою «Закон землі», прийнятого в 1276 р. У цьому ж році в Норвегії було прийнято «Закон міст», що регу­лював питання міського життя, які до цього були предметом ре­гулювання місцевих міських збірників звичаїв. Ці закони містили норми, що стосуються до кримінального, торгового, морського, земельного права'.

У Швеції звичаєве право склалося в XI—XV ст. на території окремих провінцій. На підставі норм звичаєвого і канонічного права в XIV ст. було підготовлено і видано загальнонаціональні кодекси законів. Ці кодекси стали сукупністю норм, що регулюють різні сторони суспільного життя, забезпечують їх одноманітне застосування, що, у свою чергу, сприяло зміцненню шведської держави. Кодекси існували як для сільських районів, так і для міських. Уже в 1350 р. було прийнято Національний кодекс законів для аграрних районів Шведського королівства. Незабаром було прийнято Кодекс для міських поселень².

Автономність правової сім'ї скандинавських держав пояс­нюється міцними історичними зв'язками цих держав. З 1397 по 1523 р. єдине королівство об'єднувало Данію, Норвегію, Швецію і було оформлене як Кальмарська унія. У 1523 р. це утво­рення було розформоване і з'явилися два відносно самостійні

державні формування. Перше складалося зі Швеції і Фінляндії, друге об'єднало Данію, Норвегію та Ісландію. Фінляндія входила до складу Швеції як одна з провінцій, тому шведське право ав­томатично поширювалося на її територію. У 1809 р. Швеція була вимушена поступитися Фінляндією Росії. В нових умовах Фін­ляндія мала значну автономію як самостійне велике князівство у складі Російської імперії, що сприяло збереженню самобутності й автономності її правової системи. Відділення Фінляндії від Росії, що відбулося в 1918 p., і проголошення її незалежності підсилило вплив шведського права на правову систему Фінляндії.

Норвегія й Ісландія впродовж чотирьох століть, починаючи з кінця XVI ст., перебували під централізованим управлінням Датського королівства і, відповідно, на їх територіях діяло датське право.

Прийняття в 1683 р. Кодексу короля Христіана V і в 1734 р. Зводу законів шведської держави відіграло вирішальну роль у формуванні скандинавського права. Ці законодавчі акти мали комплексний характер, тобто регулювали правові відносини, що стосувалися цивільного, кримінального, сімейного і процесуаль­ного права.

Кодекс короля Христіана V (Датський кодекс) уважається найважливішою історичною пам'яткою права, який містить при­нципи і положення, що заклали основу скандинавської правової сім'ї. Кодекс короля Христіана V, починаючи з 1687 p., діяв і на території Норвегії під назвою «Норвезьке право». Він складався з шести розділів: перший розділ — про судочинство, другий — про духівництво, третій — про світські стани, торгове і шлюбне право, четвертий — про морське право; п'ятий — про право власності і спадкове право, шостий — про кримінальне право. Незважаючи на те, що в даний час датський кодекс офіційно не скасовано, фактично він уже не діє.

Підготовка реформи всієї правової системи Швеції була до­ручена королівській комісії, яка складалася з відомих юристів. Результатом роботи цієї комісії стала підготовка, а потім і ухвалення в 1734 р. Зводу законів Шведської держави. Цей звід законів заклав основу формування сучасної національної пра­вової системи Швеції. Шведський Звод законів 1734 р. складався з дев'яти розділів: перший розділ — про шлюб; другий — про

 

батьків і дітей; третій — про спадкування; четвертий — про не­рухомість; п'ятий — про будівництво; шостий — про торгівлю; сьомий — про злочини (кримінальний кодекс): восьмий — про виконання судових рішень, дев'ятий — про судочинство і судовий устрій. Звід налічує 1300 параграфів.

Порівнюючи Шведський звід законів з Датським кодексом, К. Цвайгерт і X. Кьотц відзначають, що подібно до датського ко­дексу, він написаний простою, зрозумілою і народною мовою, і на користь повнішого конкретного регулювання в ньому відмовилися від теоретичних узагальнень і створення повчальних понять у тому вигляді, в якому вони енергійно упроваджувалися на Європейсь­кому континенті в XVIII ст. систематиками природного права¹.

На відміну від датського Кодексу короля Христіана V, окремі положення Зводу законів шведської держави діють і сьогодні, хоча більшість ранніх положень було замінено. Його практичне значення важко переоцінити.

Сьогодні питома вага «нового» законодавства дещо пере­вищує обсяг Зводу законів 1734 р. і охоплює багато сучасних галузей шведського права, такі як трудове і акціонерне право, законодавство про охорону навколишнього середовища, соціальне забезпечення, багато інститутів адміністративного права та ін.

На початку XVIII ст., після скасування абсолютної монархії, у Швеції було зроблено спробу створити нові акти замість Зводу законів 1734 р. Проте реформа законодавства закінчилася ухва­ленням актів, що замінили лише окремі розділи вищезазначеного закону.

Подальший розвиток скандинавського права відбувається у на­прямі уніфікації законодавчих актів, що зумовлює правова спів­праця скандинавських держав.

 

 

117. Правова співпраця скандинавських держав

Якщо питання інтеграції в різних сферах життя, зокрема пра­вовій, торкнулися більшості держав континентальної Європи в основному в другій половині XX ст., то скандинавські держави цей процес охопив майже на сто років раніше. Передумовами інтеграційних процесів стали не тільки їх загальноправові основи, історичне минуле, їх ментальна і культурна самобутність, але й географічне розташування.

Правова співпраця скандинавських держав почалася в другій половині XIX ст., точніше — в 1872 p., коли відбувся з'їзд скан­динавських юристів, мета якого полягала в сприянні подальшій уніфікації права цих держав. Починаючи з цього часу, сканди­навські юристи стали цілеспрямовано здійснювати уніфікацію найважливіших галузей їхніх національних правових систем, перш за все, з метою створення спільного цивільного кодексу. Незважаючи на те, що ще в Конституцію Норвегії 1814 р. (вона діє до теперішнього часу) було включено положення про необхід­ність укладання цивільного і кримінального кодексів, дана мета не досягнута і сьогодні. Проте певні результати уніфікації зако­нодавства все ж таки були досягнуті.

Починаючи з 1872 р. скандинавські держави цілеспрямовано почали здійснювати уніфікацію найважливіших галузей націо­нального права з метою створення спільного цивільного кодексу для цих держав. Незважаючи на те, що цей процес мав певні передумови, сформовані ще в епоху Середньовіччя, в історичній перспективі завдання створення спільного цивільного кодексу так і не було реалізоване. На сьогодні цивільне право цих держав не кодифіковане. Проте в 1880 р. на території Данії, Норвегії і Швеції одночасно набув чинності одинний кодекс про вексель, який регулював питання про оборотні документи.

У подальші роки основна увага приділялася уніфікації торго­вого права. Зокрема, було прийнято закони про торгові знаки, торгові реєстри, фірми і закон про чеки. З 1891 по 1893 pp. проводиться уніфікація морського права шляхом ухвалення одно­манітної законодавчої бази.

У 1899 р. датський професор Ларсен запропонував уніфікувати всю сферу приватного права і підготував проект єдиного сканди­навського цивільного кодексу. Проте, незважаючи на схвальні від­гуки, законодавці цих держав віддали перевагу уніфікації окремих інститутів цивільного права, зокрема інституту права власності і інституту зобов'язального права. У результаті було підготовлено проект закону про продаж рухомого товару, який був прийнятий у Швеції в 1905 p., у Данії в 1906 р., у Норвегії в 1907 р., в Ісландії в 1922 р¹.

У 1948 р. інший датський учений П. Крузе запропонував розробити проект Кодексу загального скандинавського цивільного права. Проте доля цієї пропозиції була така ж, як і в поперед­нього проекту.

Важливим етапом на шляху правової співпраці скандинавських держав стало розроблення закону про договори та інші законні опе­рації в праві власності та зобов'язальному праві. Цей закон було прийнято в усіх державах Скандинавії в період з 1915 по 1936 pp., унаслідок чого утворилося єдине договірне право.

Необхідно звернути увагу на правову співпрацю скандинавських держав у сфері сімейного права. Незважаючи на відмінності, що збереглися, в законодавствах цих держав у цій галузі, вироб­лено спільний курс, який пронизаний прогресивними принципами, такими як закріплення рівності майнових прав подружжя, прирів­нювання цивільного шлюбу до церковного, прирівнювання право­вого статусу позашлюбних дітей до законнонароджених.

Важливим етапом у розвитку правової співпраці сканди­навських держав стало створення в 1952 р. єдиного консультатив­ного органу — Північної Ради, головне завдання якої полягає в координації та інтеграції зусиль скандинавських держав із питань співпраці в галузі економічного, соціального, політичного і куль­турного життя. При цьому органі створено комісії експертів, які покликані розробляти одноманітні законодавчі акти для подальшої гармонізації законодавства скандинавських країн.

Як відзначають К. Цвайгерт і X. Кьотц, у теперішній час скан­динавський досвід розглядається як модель для відповідної спів­праці на загальноєвропейському рівні².

Таким чином, співпраця скандинавських держав для гармоні­зації і уніфікації відбувається, в основному, у галузі приватного права (шлюбно-сімейні, договірні відносини, відносини в галузі інтелектуальної власності та ін.). У публічно-правовій сфері, зокрема в кримінальному і в кримінально-процесуальному праві, така співпраця відбувається в значно меншому масштабі, і це пояс­нюється стійкістю національних традицій у цих державах у даних сферах суспільного життя.

118. Джерела сучасного скандинавського права

Джерела сучасного скандинавського права формують єдину систему, що складається із законів, делегованого законодавства, судової практики, звичаїв, доктрини, правових принципів і між­народно-правових актів.

Всю систему законодавства очолюють конституційні закони. Конституція Норвегії була прийнята в 1814 р., а в новій редакції — у 1913 p.; Конституційний закон Фінляндії — у 1919 p., Кон­ституція Ісландії — у 1944 р. і Конституція Данії — у 1953 p.; Конституція Швеції — у 1974 p., вона складається з трьох законів: закону про форму правління, закону про престолонаслі-дування і закону про свободу друку.

Важливе місце серед джерел скандинавського права належить делегованому законодавству. Питома вага нормативних актів, прийнятих у рамках делегованого законодавства, перевищує кіль­кість законів, прийнятих законодавчими органами цих держав.

Наступним джерелом скандинавського права є судова прак­тика, її роль як джерела права в скандинавських державах, як уже наголошувалося, помітніша, ніж у країнах романо-гер­манського права, хоча і неоднакова в різних країнах Сканди­навії. У таких державах, як Данія і Норвегія, при регулюванні деяких питань її роль є не допоміжною, а основною. Зокрема, окремі інститути цивільно-правових відносин, регулюються тільки нормами прецедентного права. Проте «застосування су­дових прецедентів у Данії не регулюється такими жорсткими і суворими правилами, як це передбачено, скажімо, англійським

правом»¹.

Особливе місце судової практики як джерела скандинавсь­кого права пояснюється тією обставиною, що закони дозво­ляють суддям при вирішенні окремих питань діяти більш вільно на свій розсуд, що розширює можливості судових органів при застосуванні і тлумаченні норм права. Також судді зобов'язані керуватися рішеннями, прийнятими по аналогічних справах ви­щими судовими органами. Проте необхідно відзначити, що судові рішення мають конкретний характер, що ускладнює їх вико­ристання надалі.

Згідно з норвезьким законодавством, рішення Верховного суду й іноді інших судових інстанцій, прийняті у конкретній справі, мають силу «переконливого прецеденту», якими необхідно керу­ватися в ході судового розгляду судовим органам.

Роль судової практики як джерела права в правовій системі Швеції менш помітна, ніж у Данії і Норвегії. Незважаючи на від­сутність у законодавстві даної держави норм, що визнають судові рішення як джерело права, вони іноді виступають як такі (перш за все, це рішення верховних судових органів).

Звичай як джерело скандинавського права відіграє допоміжну роль і, в основному, торкається галузі торгового і морського

права. Він часто служить доповненням до чинного конститу­ційного законодавства. Іноді посилання на звичай як джерело права міститься в тексті відповідних договорів. Необхідно від­значити, що є деякі винятки, зокрема на автономній території Гренландії у сфері цивільно-правових відносин окрім датських законів діють місцеві звичаї. Це поширюється і на кримінально-правові відносини. Більше того, до ухвалення Данією в 1954 р. Кримінального кодексу в Гренландії були відсутні писані кримі­нальні норми, і в даній сфері діяли тільки звичаї.

Доктрина, як і в романо-германському праві, уважається до­поміжним джерелом скандинавського права. При винесенні су­дових ухвал та обговоренні проектів нормативно-правових актів доктрина дозволяє виявити дійсні наміри законодавця.

Правові принципи для вирішення конкретних справ при за­стосуванні аналогії права та при тлумаченні права також можуть виступати як джерело скандинавського права.

Міжнародно-правові акти визнаються джерелом скандинавсь­кого права. Проте загальновизнані принципи міжнародного права, договори, що укладаються, пакти, до яких ці держави приєдна­лися, повинні бути імплементовані в поточне законодавство.

Інститут імплементації міжнародно-правових норм у національні правові системи служить створенню державою необхідних пра­вових умов для реалізації узятих на себе міжнародних зобов'язань. Суверенним є рішення держави про те, яким чином буде виконано взяте зобов'язання, яка процедура буде вибрана для реалізації міжнародно-правових норм у національному законодавстві.

Наприклад, коли уряд вносить до Риксдагу на ратифікацію міжнародний договір або пакт, до якого Швеція приєднується, то одночасно з ним вноситься до Парламенту проект закону, що містить норми про рецепцію положень договору або пакту в національне законодавство¹.