Теорія держави та права як наука та її предмет.

Поняття, структура та суб’єкти громадянського суспільства.

В античному суспільстві розподілу на громадянське суспільство і державу не було. Людина за Аристотелем визначалась як політична тварина. Свобода розумілась тільки як політична свобода. Політичне значення мало все: сім'я, господарство, наука, культура, філософія та ін.

Виникнення громадянського суспільства пов’язано з переходом від феодалізму до буржуазного суспільства, з відокремленням економіки від політики, філософськими ідеями Нового часу: особистість, свобода, рівність, права і т. д.

Поняття громадянського суспільства з’явилось у ХVІІІ столітті.

Держава і громадянське суспільство розглядають­ся як суб'єкти права, тобто рівні і вільні. Публічна влада є прерогативою держави і здійснюється на засадах державно­го суверенітету у формі публічного права. Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової дер­жави, що підпорядкована йому і діє в інтересах громадян. Народ — це джерело публічної влади держави. Він формує державну владу і контролює її діяльність, безпосередньо створює право. Призначення держави формулювати конк­ретні правові відносини, правові звичаї, правові норми, створені суспільством, в юридичних нормативних докумен­тах і охороняти право від порушень з боку окремих грома­дян. Громадяни володіють природними правами і свобода­ми, які невід'ємні і є виразом самообмеження держави.

Право панує у суспільстві, воно відображує як загальні, так і інтереси окремих осіб. Правові норми утворюються на широкому соціальному ґрунті, вбирають у себе цінності, що існують у суспільстві, формально відображають їх і охороняють за допомогою держави.

Громадянське суспільство – це система суспільних відносин, яка забезпечує вільну реалізацію кожним громадянином його природних прав (права на життя, свободу, власність, гідне існування).

Суспільство і громадянське суспільство – це не одне і теж. Суспільство старше від громадянського суспільства. Воно складається із двох частин: громадянське суспільство; політичне суспільство (політична система).

Сфера громадянського суспільства – це сфера свободи, рівності, сфера договірних відносин. А політичне суспільство – це сфера влади, управління, відносин влади і підкорення.

Передумовами виникнення громадянського суспільства є: індивідуалізм (природні права особи); приватна власність; розвиток само управлінських засад.

Для відносин громадянського суспільства характерна відсутність прямого державного контролю і впливу. В сферу громадянського суспільства входять такі види відносин: економічні; сімейні; демографічні; духовні; соціально-культурні та інш.

Інститутами громадянського суспільства є: сім’я; школа; церква; політичні партії; громадські організації і інш.

Виникає питання про взаємодію громадянського суспільства і держави. Є два підходи.

Держава виходить на перший план, а потім вже все інше – економіка, культура тощо. У таких умовах громадянського суспільства немає і не може бути. Такий суспільний устрій називається тоталітаризм, де держава контролює все.

І другий підхід – держава повинна бути заснована на громадянському суспільстві. Значний розвиток повинні отримати інститути громадянського суспільства.

Тому сучасні демократичні держави засновані на громадянському суспільстві і тільки за умови розвинутого громадянського суспільства можлива правова держава.

Причини та форми виникнення держави та права.

Суспільний поділ праці й розвиток на його основі більш потужних продуктивних сил зумовили появу надлишкового продукту, його обмін, виникнення приватної власності, можливість не працювати, а жити за рахунок інших, поділ суспільства на специфічні групи людей (класи), які відрізняються між собою за роллю й місцем у суспільному виробництві; розподілі матеріальних благ, а відповідно - за соціальним і майновим станом, способом життя тощо. Між цими групами виникають різноманітні суперечності, які з часом стають все гострішими, антагоністичними, тобто такими, що характеризуються непримиренною боротьбою.

Тому на певному етапі розвитку суспільства виникає необхідність у державі - специфічній організації, яка б забезпечила узгодження інтересів цих груп населення, а відповідно - єдність і цілісність суспільства.

Ознаки, які відрізняють державу від влади в первісному суспільстві:

1. Наявність особливої публічної влади. Влада носить політичний характер та виражає інтереси лише окремої групи людей. З’являються управлінські посади, є апарат держави.

2. Територіальна організація влади.

3. Наявність єдиної системи податків, грошових засобів для підтримки державного апарату і для здійснення функцій держави.

4. Єдина оборона і зовнішня політика.

5. Єдина транспортна, інформаційна, енергетична система.

6. Єдина мова спілкування на тій чи іншій території.

Всі ці ознаки в сукупності характеризують суспільство як державно організоване.

 

Поняття та ознаки політичної системи суспільства. Особливості політичної системи суспільства.

Політична система суспільства (у широкому розумінні) — це система всіх політичнихявищ, що існують у соціальна неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві.

Відповідно до Актів проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і конституції України від 26 червня 1996 року Україна є незалежною суверенною державою. Усі державні інститути України перебувають у стадії реформації, у тому числі і правовій системі.

Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германскої. Відмітною рисою є верховенство закону. Тут на перший план висунуті норми права, котрі розглядаються як норми поводження, що відповідають вимогам справедливості і моралі. У романо-германскій системі пануюча роль відведена закону і підзаконним актам, тому що вони є основними джерелами права. Закон - це нормативно-правовий акт, видаваний вищим представницьким органом державної влади, який має вищу юридичну силу. Найбільш важливий закон на Україні - конституція. Підзаконні акти - це письмові документи, нормативні акти відповідного органа, яким установлюються правила загального характеру і які поширюються на всіх осіб і на всю територію України. У країнах романо-германскої системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону.

Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавця, а також урядової чи адміністративної влади, уповноважених на це законодавців. Відповідно до конституції України і статті №1 Україна є правовою державою. Конечно, практично це мало реалізується, але уже те, що в конституції про це говоритися, є значним кроком уперед на шляху до становлення України як самостійної розвитої держави і, зокрема, її правової системи.

Види громадських об'єднань

Громадські об'єднання розрізняють:

1) за порядком утворення та формами діяльності - громадські організації, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

2) за критеріями (умовами) членства — об'єднання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим), вільним членством;

3) за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та елітарні;

4) за внутрішньою організаційною структурою – централізовані (ієрархізовані, внутрішньосубординовані) і децентралізовані;

5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні, спортивні, мистецькі тощо;

6) за територією діяльності — місцеві (обласні, міжобласні, міські, районні тощо), загальнодержавні (зокрема, республіканські), міждержавні (у конфедераціях, союзах держав), міжнародні (всесвітні, регіональні);

7) за соціально-правовим статусом — легальні (юридичне дозволені, офіційно зареєстровані відповідною державою), долегальні (тимчасово неза реєстровані), нелегальні (офіційно заборонені відповідною державою, підпільні);

8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства прогресивні, консервативні, реакційні.

Громадська організація — це добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування.

Види громадських організацій:

На громадські організації, безперечно, повністю поширюється схарактеризована вище класифікація громадських об'єднань. Але, крім того, за соціальною підставою утворення та залежно від характеру потреб, для задоволення яких засновуються громадські організації, вони поділяються на:

1) організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспільному житті длязадоволення суспільних чи колек-

тивних потреб (профспілки, політичні партії);

2) організації, які створюються для задоволення особистих потреб (спілка книголюбів, спортивне товариство).

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політику органів держави, місцевого самоврядування відповідно до своєї програми розвитку суспільства.

Види політичних партій

До видового поділу політичних партій цілком прийнятною є викладена раніше загальна класифікація громадських об'єднань. Проте, окрім неї, політичні партії розрізняють:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності соціально-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні, національно-демокра-

тичні, ліберально-демократичні, релігійно- (християнсько-) демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо;

2) за соціальною базою - - партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, народності, інтереси прихильників пев-

ної релігії чи іншого позакласового і наднаціонального світогляду, інтереси іншої соціальної групи;

3) за методом здійснення своєї програми — революційні, реформаторські;

4) за представництвом у вищих органах влади — правлячі, опозиційні.

Функції партій:

- представницька - виявлення, відображення й обгрунтування інтересів певної частини суспільства;

- програмна — розробка відповідно до цих інтересів політичної програми суспільного розвитку;

- ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;

- владно-конкурентна — участь у змаганні (боротьбі) за державну владу, за її утримання;

- владно-практична — реалізація і захист через державну політику інтересів відповідної частини суспільства;

- владно-кадрова — підготовка, добір, висування кадрів для державного апарату.

Орган громадської самодіяльності — це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у

виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьківський комітет у школі, товаристський суд на підприємстві).

Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що ор ганізовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.

Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує передбачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя.

Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) політичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депутати представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації.

 

Класифікація норм права.

Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; з’ясувати функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Найповнішу класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

2) по методу правового регулювання: імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

3) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

4 ) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);

5) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені(альтернативні, ситуаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);

6) за дією в часі — постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);

7) за дією на коло суб'єктів — загальні (діють на всіх однойменних суб'єктів, наприклад, на всіх громадян); спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів); виняткові (у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

8) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

9) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

10) за функціями у правовому регулюванні — матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права. Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні теми, виступає неодмінним чинником формування практичних вмінь впровадження її в життя.

 

38. Поняття та ознаки правотворчості. Співвідношення правотворення і правотворчості.

Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають

поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні

цього поняття.

Споконвічне право формується історично, незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивно обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи нормотворчості:

1) безпосередня правоустановча діяльність державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчості є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

Правотворчість може виражатися у вигляді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найрозвинутішим видом є кодифікаційна нормотворчість. З її допомогою закладаються основи законодавчої системи вцілому і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів правотворчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і прогалини в законодавстві.

 

Принципи правотворчості.

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права. Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

Принципи правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, еобхідні для дійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бутивиражені і враховані специфічні інтереси кожноїнації, народності та етнічної групи, що проживаютьна території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй,народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Види правотворчості.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами - правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності - референдум;

2) за способом формування юридичних норм - встановлення юридичних норм, санкціонування(схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існувалираніше).

 

 

41. Поняття та стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «старих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-правового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта. Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію) нормативно-правового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які: а) виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, коригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за

новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існування) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії немає).

Причому характеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством. Їїслід відрізняти від припинення (або, інакшесказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-правових актів

Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:

— перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

— перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

- скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них). Дане явище залежить насамперед від того, як ро-

зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод. Територією держави, на яку поширюється чинність її законів, також вважають територію посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових ко-

раблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном. За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації» коли на території даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у

1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода держав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її території (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

Зміст правових відносин.

Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин та юридичних норм розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні права і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Суб’єктивне право – міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб, і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Зміст суб’єктивного права включає можливість:

- діяти відповідно до свого бажання;

- вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;

- користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом;

- звернутися до конкретного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичний обов’язок – накладена на зобов’язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Зміст юридичного обов’язку полягає в необхідності:

- здійснення певних дій;

- утримання від здійснення певних дій, що суперечать інтересам інших осіб;

- вимагати здійснення або нездійснення певних дій відносно інших осіб;

- нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормами дій.

Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Стадії правозастосування.

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищесто­ящого органу або за заявами зацікавлених суб'єктів і яв­ляє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об'єднуються у так звані стадії правозастосування. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів, до­цільно виокремити такі самостійні стадії цього процесу.

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основ­них груп: а) фактичні обставини, з якими нормами права пов'язано виникнення юридичних наслідків; б) дані, які характеризують особистість суб'єктів, причетних до розгля­ду відповідної справи; в) обставини, що спонукали суб'єк­тів до певної поведінки (правомірної або протиправної). При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридичне значущої поведінки.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосу­вання, адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні; наукові; ефективні.

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфі­кація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситу­ація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів тим оз­накам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обстави­ни, які слід урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка вико­ристовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба ко­ристуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід до­сліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма права на момент, коли відбувалися обставини, що до­сліджуються; б) чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на суб'єктів, які пов'язані з цією справою; д) чи є текст норми, який застосовується, автентичним її офіційно вста­новленому змісту.

Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстракт­них приписів на більш зрозумілу і дос