Застосування норм права як особлива форма їх реалізації: поняття та підстави.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосу­вання, що характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і вико­ристання норм права. По-перше, застосування норм пра­ва - це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У випадках, коли державні органи передають частину своїх повноважень окремим особам, у процесі застосування норм права ці особи виступають як представники відповідних державних органів, а не як гро­мадяни. Правозастосовну діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснює­ться декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здій­снюють: органи розслідування — суд — виправні установи.

По-друге, застосуванню норм права притаманний дер­жавно-владний характер. Застосування — один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб'єктів і тому є обов'язковим для всіх адресатів.

По-третє, застосування норм права завжди має актив­ний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо по­рядку розгляду справ дуже деталізовані І утворюють са­мостійні процесуальні галузі права (наприклад, криміналь­но-процесуальне право), в інших — лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т, ін.).

По-п'яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.

Виходячи з викладеного слід визначити, що застосуван­ня норм права — це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах держав­но-владна, творчо-організуюча діяльність державних орга­нів І уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Необхідність застосування норм права зумовлена випад­ками; а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (наприк­лад, зарахування на навчання до навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил); б) коли правовід­носини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролю­вати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо); в) коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне потвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо); г) коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна); д) у випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними дер­жавними органами.

Отже, в процесі застосування норм права уповноваже­ний орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання: а) організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання; б) забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам: а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкрет­ної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами; б) він повинен бути обґрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків сва­вілля правозастосовувачів, невмотивованість правозастосовчих рішень.

 

Стадії правозастосування.

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищесто­ящого органу або за заявами зацікавлених суб'єктів і яв­ляє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об'єднуються у так звані стадії правозастосування. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів, до­цільно виокремити такі самостійні стадії цього процесу.

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основ­них груп: а) фактичні обставини, з якими нормами права пов'язано виникнення юридичних наслідків; б) дані, які характеризують особистість суб'єктів, причетних до розгля­ду відповідної справи; в) обставини, що спонукали суб'єк­тів до певної поведінки (правомірної або протиправної). При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридичне значущої поведінки.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосу­вання, адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні; наукові; ефективні.

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфі­кація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситу­ація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів тим оз­накам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обстави­ни, які слід урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка вико­ристовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба ко­ристуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід до­сліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма права на момент, коли відбувалися обставини, що до­сліджуються; б) чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на суб'єктів, які пов'язані з цією справою; д) чи є текст норми, який застосовується, автентичним її офіційно вста­новленому змісту.

Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстракт­них приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкрет­них понять і висновків. Поняття тлумачення права охоп­лює єдність двох процесів: усвідомлення і роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз’яснення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права — це діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення змісту правових норм.

Третя стадія — це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов'язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосуван­ня права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів (вирок, наказ, рішення і т. ін.). Отже, акти за­стосування норм права виступають як один із засобів дер­жавного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання по­ведінки суб'єктів в конкретних правових відносинах. Ак­ти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

— це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповно­важеного органу;

— він має обов'язкове значення;

— акт застосування завжди має індивідуальний ха­рактер;

— він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;

— це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;

— він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);

— він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;

— він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами.

Акти застосування норм права різняться від норматив­них актів за такими ознаками: нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб. Для них характерні формулювання типу: "Кредитор не має права вимагати...", "Прокурор зобов'язаний розгляну­ти..." і т. ін. Акти застосування містять індивідуальні при­писи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій; нормативні акти характеризуються мож­ливістю неодноразової їх реалізації. Акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.

Четверта стадія застосування норм права — заключ­на, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя. Наприклад, студент, зарахований до вузу, починає навчання у на­вчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, яку йому нараховано.

Важливе одне — послідовне додержання принципу за­конності на кожній із стадій реалізації норм права.