Сутність, зміст та структура права.

Структура права – це внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів. За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне, регулятивне та охоронне, приватне та публічне.

Матеріальне право – сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання.

Процесуальне право – частина норм правової системи, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних та цивільних справ. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси.

Регулятивне право – система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій.

Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян.

Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові тощо).

 

36. Поняття, ознаки та структура норми права.

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і «життя» цієї частинки права, можна домогтися її правильного застосування і здійснення,

забезпечити юридичну правомірність поведінки. Наприклад, не встановивши диспозиції норми, не можна скласти уявлення про те, які дії дозволяються, або вимагаються, або ж забороняються державою; якщо не знайти гіпотезу норми, залишається невідомим, в яких ситуаціях можуть виникнути передбачені нею права, обов'язки, заборони, а не відшукавши її санкцію, неможливо з'ясувати, в який спосіб гарантується загальна

обов'язковість диспозиції. Що ж до класифікації юридичних норм, то вона розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їхнього застосування і реалізації.

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та

примусовою діяльністю.

Ознаки правової норми:

Правова норма:

а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в) діє в часі безперервно;

г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань;

д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми — правила поведін­ки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи логічної структури норми права.

Гіпотеза — це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція — це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї мож­на застосувати термін “то”.

Санкція — це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу у випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін “то”, “інакше”.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: “якщо — то” або "якщо — то — інакше”, а до норм-приписів — тільки “якщо — то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В дея­ких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспо­зиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборон­них нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вка­зується (п.1): “За порушення трудової дисципліни до працівни­ка може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення”.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми мож­на сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни (гіпотеза), то власник має право застосува­ти до нього згідно з трудовим законодавством — статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) — тільки один з та­ких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

Класифікація норм права.

Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; з’ясувати функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Найповнішу класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

2) по методу правового регулювання: імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

3) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

4 ) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);

5) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені(альтернативні, ситуаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);

6) за дією в часі — постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);

7) за дією на коло суб'єктів — загальні (діють на всіх однойменних суб'єктів, наприклад, на всіх громадян); спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів); виняткові (у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

8) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

9) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

10) за функціями у правовому регулюванні — матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права. Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні теми, виступає неодмінним чинником формування практичних вмінь впровадження її в життя.

 

38. Поняття та ознаки правотворчості. Співвідношення правотворення і правотворчості.

Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають

поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні

цього поняття.

Споконвічне право формується історично, незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивно обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи нормотворчості:

1) безпосередня правоустановча діяльність державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчості є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

Правотворчість може виражатися у вигляді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найрозвинутішим видом є кодифікаційна нормотворчість. З її допомогою закладаються основи законодавчої системи вцілому і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів правотворчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і прогалини в законодавстві.

 

Принципи правотворчості.

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права. Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

Принципи правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, еобхідні для дійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бутивиражені і враховані специфічні інтереси кожноїнації, народності та етнічної групи, що проживаютьна території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй,народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Види правотворчості.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами - правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності - референдум;

2) за способом формування юридичних норм - встановлення юридичних норм, санкціонування(схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існувалираніше).

 

 

41. Поняття та стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.