Теорія держави і права як юридична наука та навчальна дисципліна, Виникнення держави і права.

Самостійна робота №1

Теорія держави і права як юридична наука та навчальна дисципліна, Виникнення держави і права.

 

Теорія держави і права (ТДП) може бути розглянута як:

а) юридична наука;

б) навчальна дисципліна.

Будь-яка наука може бути розглянута як система знань про природу, суспільство, державу, право, що були накопичені за довгі роки розвитку суспільно-історичної практики. Природні науки досліджують закономірності виникнення та розвитку природи в її різноманітних формах. Суспільні науки мають на меті дослідження закономірностей виникнення, розвитку і функціонування суспільства, його окремих соціальних явиш,, процесів та інститутів. Одною із суспільних наук є і юридична наука. Очолює систему юридичних наук теорія держави і права. Як юридична наука вона включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність/які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування державно-правових явищ. ТДП характеризується такими ознаками:

а) є загальнотеоретичною юридичною наукою;

б) є системою теоретичних знань, вчень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин про державу і право;

в) досліджує державу і право як загально-соціальні явища;

г) має свій предмет, метод, функції, систему та джерела дослідження;

д) ці теоретичні знання мають бути усвідомлені людиною.

Отже/ТДП. - це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних, знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування, призначення і сутності державно-правових явищ.

Предметом дослідження теорії держави і права є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в суспільстві. З її предмет слід включати загальну характеристику:

а) навчальної дисципліни і юридичної науки ТДП;

б) держави;

в) права;

г) окремих державно-правових явищ з урахуванням; спеціалізації теоретичних знань. її предмет фактично створюється всією системою юридичних наук.

Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають історію, окремі сторони чи області державно-правових явищ. Вивчення таких специфічних закономірностей як виникненняурозвиток і функціонування в просторі і часі державно-правової дійсності і є предметом теорії держави і права.

Природа теорії держави і права як загальної юридичної науки характеризується постійним розвитком знань про державу і право, їх інтеграцією і диференціацією. Інтеграція передбачає заглиблення думки в природу державно-правового явища, а диференціація - збагачення.

Таким чином, теорія держави і права вивчає:

а) об'єктивні закономірності держави і права, їх реальні постійні зв'язки, які безпосередньо відображають сутність цих явищ;

б) держава і/право є частиною суспільства;

в) держава і право досліджуються в їх єдності і взаємодії.

Як будь-яка наука-теорія держави і права має систему методів за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію науки і навчальної дисципліни. Методологія є наукою про методи. Це складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмету. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися як вихідна категорія, а метод у свою чергу - це вихідна, базова категорія методології, тому що зона і не що інше як теорія методів.

Методи ТДП можна визначити як систему прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння дійсності, за допомогою яких пізнаються державно-правові явища в процесі їх виникнення, розвитку і функціонування.

ТДП розрізняють філософський, загальнонауковий, спецїально-науковий методологічні рівні. Кожен рівень включає в себе відповідну групу методів, що використовуються і теорією держави і права для пізнання її предмету.

Філософський (світоглядний) рівень методології, до якого належить матеріалістична діалектика, закони і категорії якої виступають Методологічною основою пізнання державно-правових явищ. Слід задуматися про те, що в умовах ідеологічного плюралізм більш сприйнятною є позиція німецьких вчених, які використовують у своїх роботах різні методології світоглядного рівня, а саме: об'єктивізм, елементи марксизму, суб'єктивізм.

Загальнонауковий рівень методології - система методів, властивих.юридичній науці. До них відносять:

1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики;

2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища;

3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети;

4) формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;

5) метод аналізу - досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища;

6) історичний - характеризується дослідженням вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку;

7) системно-функціональний:метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;

8) кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища; порівняльний - дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Спеціально-науковий рівень методології- система методів, властивих саме теоріїдержаї та права. До них, наприклад, відносяться: юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм та ін.). Отже, теорія держави і права це загально-юридична наука, що має свій предмет і методи дослідження. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні характеризується певними етапами розвитку вітчизняної юридичної думки.

 

 

Самостійна робота №2

Самостійна робота №5

Самостійна робота №6

Спадкування в Україні.

 

Спадкоємство виникло разом з виникненням цивілізації. У такий спосіб люди з давніх: часів намагалися полегшити Існування нащадкам після своєї смерті.

Спадкоємство — це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб.Власник, після смерті якого залишилось майно, що має перейти до інших осіб, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи. Спадкоємцями за заповітом і законом можуть бути лише фізичні особи, які живуть на час відкриття спадщини, а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Водночас за заповітом спадкоємцями можуть бути ще й юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Спадщина. Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадщиною, і слід ураховувати, що.спадщина складається з прав і обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять також борги, невиконані зобов'язання, не-оплачеш кредити, що були на день смерті.

Вартість боргів у спадщині може перевищувати вартість активного майна. Спадкоємець має право прийняти таку спадщину чи відмовитися від неї. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим — день набрання законної сили рішення суду про оголошення його померлим. Порядок визнання громадянина безвісно відсутнім (безвісно відсутнім визнається в судовому порядку громадянин) якщо протягом одного року в місці його постійного проживання відсутні відомості про місце його перебування) або оголошення його померлим (громадянин у судовому порядку може бути оголошений померлим, якщо в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування впродовж трьох років, а якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували йому смертю.

Можливе одночасне спадкоємство і за заповітом, і за законом (одна частина майна спадкодавцем заповідана, а інша успадковується за законом).

Спадкоємство за заповітом виникло раніше від спадкоємства за законом. Заповіт складається тоді, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю щодо того кому і яка частина його майна має перейти після смерті.

 

 

Самостійна робота №7

Самостійна робота №8

Самостійна робота №9

Самостійна робота №10

Адміністративний процес.

 

Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовгй науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес - це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, ідо виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгіїяд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки. Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти.

Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів-правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності. Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети.

Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів; що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій,ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин. Не випадково в ст. 245 КпАП законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи про адміністративне правопорушення. Важко уявити розв'язання цього завдання без використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обставина, що в числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі людської діяльності, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-лроцесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Адміністративний процес має і певні особливості, що дозволяють відмежувати його від інших видів юридичного процесу, зокрема кримінального та цивільного.

Адміністративний процес здебільшого пов'язаний із виконавчо-розпорядчою діяльністю, тоді як кримінальний і цивільний процеси регламентують діяльність щодо відправлення правосуддя в кримінальних та цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж ніяк не пов'язаний із правосуддям, Одна з форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних категорій справ про адміністративні правопорушення, становить собою не що інше, як правосуддя в адміністративних справах.Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність і взаємозв'язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами Інших матеріальних галузей права (фінансового; земельного, екологічного тощо).

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах. Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів. Специфіку адміністративного процесу відбиває і його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні оргзни (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

 

 

Самостійна робота №11,.,

Самостійна робота №12

Самостійна робота№13

Самостійна робота№14

Самостійна робота №15

Самостійна робота №16

Господарські договори.

Договір - основне джерело зобов'язань. Тому частину зобов'язального права, що вивчзє договори, нерідно називають договірним правом, чи теорією договору. Спеціалісти зазначають, що договір як один з основних правових інститутів взагалі можна.розглядати широкому й вузькому змісті.

У широкому змісті договір означає всяке узгодження волі двох чи декількох суб'єктів, що має на меті виникнення, зміну чи припинення визначених правовідносин. У цьому широкому значенні договір, як джерело прав, виступає в різних областях і галузях права. Правда, найбільше поширення він має у сфері майнового права й економічного обігу. Широке застосування має договір у міжнародному праві, у трудовому й адміністративному законодавстві деяких держав. Іншими словами, договір як джерело суб'єктивних прав у широкому змісті застосовується І за межами зобов'язального права.

У вузькому змісті договір як джерело зобов'язань є винятковим поняттям зобов'язального права, у якому знаходиться матеріальна основа правового вивчення договору. Але всі правила і принципи, зв'язані з договором, діють І при вивченні договорів в інших галузях права. Саме тому теорія договору в зобов'язальному праві - основа правової теорії про договори як джерела прав і обов'язків, незалежно від того, де вони виникають.

В умовах переходу до ринкової економіки значно зросла роль договору, в тому числі господарського договору. Це обумовлено докорінною зміною форм і методів організації матеріально - технічного забезпечення підприємств на підставі від централізованого розподілу матеріальних ресурсів до оптової торгівлі засобами виробництва і вільного продажу товарів, розвитку прямих тривалих господарських зв'язків. За цих умов у законодавстві закріплюються лише основні принципи, які визначають відносини підприємств при укладенні відповідних договорів.

1. Поняття та ознаки господарських договорів

Право України регулює майново-господарські та інші відносини суб'єктів господарювання з іншими учасниками відносин у сфері господарювання завдяки застосуванню двох основних нормативно-прааових категорій: договір та господарський договір.

Перша категорія — майновий договір — є загальною. Законодавчо'майнові договори усіх видів врегульовано ЦК (статті 626—654).

У господарському праві категорія «договір» використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 626 ЦК, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності суб'єкта господарювання майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво — з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярським товарів тощо — з Іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність суб'єктів господарювання, інші — обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією — категорією господарського договору.

Термін «господарський договір» у право України було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (зараз носить назву Господарський процесуальний кодекс), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 ГПК).Отже, категорії «договір» і «господарський договір» співвідноситься як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського.законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулюються:

а) загальними (про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів) і спеціальними (купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами, лізинг, підряд, будівельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, перевезення, транспортне експедирування, зберігання на товарному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комерційна концесія тощо) статтями Цивільного кодексу;

б) норматнвно-правовими актами господарського законодавства: Господарським кодексом, законами України про окремі види господарської діяльності (інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо).

Господарський процесуальний кодекс-України містить загальне правило про те, що спори, які виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду (ст. 10), визначає процедуру досудового врегулювання спорів, які виникають у разі зміни та розірвання певної категорії господарських договорів (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження з господарських спорів та їх вирішення.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарське правонідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їхні договірні зобов'язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги тощо.

Господарський договір — це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі суб'єкти.

 

 

Самостійна робота №17

Самостійна робота №18

Самостійна робота №19

Самостійна робота№20

Відповідальність за порушення фінансового законодавства.

 

В юридичній науці загальновизнаним є підхід, за яким правопорушення є підставою юридичної відповідальності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного правопорушення вказує на існування суб'єктивного зв'язку між протиправним діянням і його наслідками та особою, яка вчинила таку дію або бездіяльність у формі умислу або необережності. Караність є ознакою, що логічно зумовлена антисоціальним характером правопорушення, негативною оцінкою з боку суспільства і безпосередньо випливає з його протиправності.

Теоретичне дослідження правової природи порушень фінансового законодавства, а також безпосередні практичні потреби застосування відповідальності за їх вчинення ставлять вимогу щодо законодавчого закріплення конститутивних (об'єктивних і суб'єктивних] ознак цих правопорушень. Сукупність таких передбачених законом юридичних ознак, які визначають вчинене діяння правопорушенням, охоплюється таким теоретичним поняттям, як склад правопорушення.

Склад правопорушення включає такі елементи:

а) об'єкт правопорушення;

б) об'єктивна сторона правопорушення;

в) суб'єкт правопорушення;

г) суб'єктивна сторона правопорушення.

Теоретично обґрунтованим підходом до визначення об'єкта правопорушень є його диференціація на загальний, родовий і безпосередній. Загальним об'єктом фінансових правопорушень (далі поняття "фінансове правопорушення" ми використовуємо як тотожне поняттю "порушення фінансового законодавства") є врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави, тобто в процесі формування, розподілу й використання грошових коштів бюджетів і державних цільових фондів. Зазначимо, що ці відносини є публічно-правовими, врегульованими імперативними фінансово-правовими нормами. Саме тому методологічно неправильним є асимілювання різних за правовою природою суспільних відносин, яке спостерігалося при визначенні терміна "законодавство з фінансових питань" у п. 1.5.1. Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні як "сукупності чинних на будь-який момент контрольного періоду законів та інших нормативно-правових актів держави, якими регулюються процеси утворення, розподілу та використання фінансових ресурсів держави, а також грошові, кредитні й товарообмінні відносини".

Для того щоб правильно визначити родовий об 'єкт фінансових правопорушень, слід виходити із системи фінансового права як об'єктивно існуючої сукупності фїнансово-правових інститутів, які об'єднують норми, що регулюють відносно відокремлені групи специфічних фінансових відносин.

Цей підхід покладено в основу законодавчого відокремлення видів фінансових правопорушень (порушення бюджетного, податкового, валютного законодавства тощо).

Безпосереднім об'єктом фінансових правопорушень виступають конкретні відносини, на які посягає правопорушник. Прикладами таких об'єктів можуть бути: механізм бюджетного планування, порядок цільового використання бюджетних коштів, вимоги до ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів; стосовно порушень податкового законодавства - встановлений порядок ведення податкового обліку, правильність нарахування та своєчасність внесення до бюджетів сум податків і зборів або порядок здійснення операцій з активами, які перебувають у податковій заставі.

Наслідком чітко вираженої інституалізації фінансового права і фінансового законодавства є кодифікація відповідних блоків законодавства та прийняття Бюджетного і Податкового кодексів. У кожному з цих кодифікованих актів законодавець намагається закріпити основні, положення щодо відповідальності за вчинення певних деліктів. Саме в окремих статтях цих кодексів законодавець формулює поняття бюджетних чи податкових правопорушень.

Порушення фінансового законодавства має такі обов'язкові ознаки:

а) антисоціальний характер, що виявляється у суспільній небезпечності (якщо правопорушення є злочином, що передбачений Кримінальним кодексом) або суспільній шкідливості;

б) протиправність;

в) винність;

г) караність.

Самостійна робота №1

Теорія держави і права як юридична наука та навчальна дисципліна, Виникнення держави і права.

 

Теорія держави і права (ТДП) може бути розглянута як:

а) юридична наука;

б) навчальна дисципліна.

Будь-яка наука може бути розглянута як система знань про природу, суспільство, державу, право, що були накопичені за довгі роки розвитку суспільно-історичної практики. Природні науки досліджують закономірності виникнення та розвитку природи в її різноманітних формах. Суспільні науки мають на меті дослідження закономірностей виникнення, розвитку і функціонування суспільства, його окремих соціальних явиш,, процесів та інститутів. Одною із суспільних наук є і юридична наука. Очолює систему юридичних наук теорія держави і права. Як юридична наука вона включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність/які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування державно-правових явищ. ТДП характеризується такими ознаками:

а) є загальнотеоретичною юридичною наукою;

б) є системою теоретичних знань, вчень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин про державу і право;

в) досліджує державу і право як загально-соціальні явища;

г) має свій предмет, метод, функції, систему та джерела дослідження;

д) ці теоретичні знання мають бути усвідомлені людиною.

Отже/ТДП. - це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних, знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування, призначення і сутності державно-правових явищ.

Предметом дослідження теорії держави і права є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в суспільстві. З її предмет слід включати загальну характеристику:

а) навчальної дисципліни і юридичної науки ТДП;

б) держави;

в) права;

г) окремих державно-правових явищ з урахуванням; спеціалізації теоретичних знань. її предмет фактично створюється всією системою юридичних наук.

Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають історію, окремі сторони чи області державно-правових явищ. Вивчення таких специфічних закономірностей як виникненняурозвиток і функціонування в просторі і часі державно-правової дійсності і є предметом теорії держави і права.

Природа теорії держави і права як загальної юридичної науки характеризується постійним розвитком знань про державу і право, їх інтеграцією і диференціацією. Інтеграція передбачає заглиблення думки в природу державно-правового явища, а диференціація - збагачення.

Таким чином, теорія держави і права вивчає:

а) об'єктивні закономірності держави і права, їх реальні постійні зв'язки, які безпосередньо відображають сутність цих явищ;

б) держава і/право є частиною суспільства;

в) держава і право досліджуються в їх єдності і взаємодії.

Як будь-яка наука-теорія держави і права має систему методів за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію науки і навчальної дисципліни. Методологія є наукою про методи. Це складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмету. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися як вихідна категорія, а метод у свою чергу - це вихідна, базова категорія методології, тому що зона і не що інше як теорія методів.

Методи ТДП можна визначити як систему прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння дійсності, за допомогою яких пізнаються державно-правові явища в процесі їх виникнення, розвитку і функціонування.

ТДП розрізняють філософський, загальнонауковий, спецїально-науковий методологічні рівні. Кожен рівень включає в себе відповідну групу методів, що використовуються і теорією держави і права для пізнання її предмету.

Філософський (світоглядний) рівень методології, до якого належить матеріалістична діалектика, закони і категорії якої виступають Методологічною основою пізнання державно-правових явищ. Слід задуматися про те, що в умовах ідеологічного плюралізм більш сприйнятною є позиція німецьких вчених, які використовують у своїх роботах різні методології світоглядного рівня, а саме: об'єктивізм, елементи марксизму, суб'єктивізм.

Загальнонауковий рівень методології - система методів, властивих.юридичній науці. До них відносять:

1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики;

2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища;

3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети;

4) формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;

5) метод аналізу - досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища;

6) історичний - характеризується дослідженням вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку;

7) системно-функціональний:метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;

8) кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища; порівняльний - дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Спеціально-науковий рівень методології- система методів, властивих саме теоріїдержаї та права. До них, наприклад, відносяться: юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм та ін.). Отже, теорія держави і права це загально-юридична наука, що має свій предмет і методи дослідження. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні характеризується певними етапами розвитку вітчизняної юридичної думки.

 

 

Самостійна робота №2