Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Підстави виникнення і припинення права власностіСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Виникнення та припинення цивільних прав та обов'язків відбувається відповідно до вимог закону та за наявності відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів. Саме такі юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення та припинення права власності, називаються підставами набуття та припинення права власності'. Для виникнення права власності необхідна наявність: 1) насамперед об'єкта право набуття - речі; 2) суб'єкта цього права і особи, яка бажає його набути, котрі становлять коло учасників правовідносин щодо право набуття; 3) волі (та волевиявлення) зазначених осіб щодо набуття та припинення права власності; 4) законодавчого закріплення (врегулювання) цих складових юридичного складу право набуття. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності традиційно поділяють на первинні та похідні. При розмежуванні первинних і похідних підстав виникнення права власності в одних випадках перевагу віддають критерію волі, в інших - правонаступництву. Прихильники критерію волі до первинних відносять такі підстави, за яких право власності виникає незалежно від волі попередніх власників, а до похідних - за яких воно виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. Якщо за основу розмежування беруть критерій правонаступництва, первинними вважають підстави, за яких правонаступництво відсутнє, а похідними - способи, засновані на правонаступництві. Таким чином, спосіб буде первинним, якщо право власності суб'єкта встановлюється вперше або самостійно, незалежно від іншої особи, тобто на об'єкти, що не є власністю іншої особи, або незважаючи на волю попереднього власника (конфіскація майна, примусове вилучення). Похідним можна вважати спосіб, за якого право власності нового власника виникає на підставі волевиявлення попереднього власника та за згодою самого набувача. В юридичній літературі висловлювалася думка, що такий поділ не має практичного значення, оскільки законодавство України з поділом на первинні та похідні способи виникнення права власності не пов'язує будь-яких правових наслідків 2. Крім того, сама позиція, яку відстоюють автори такого поділу, викликає багато непорозумінь. Адже важко знайти річ, яка нікому не належить. Якщо держава дозволяє збирати гриби чи ягоди в лісі, ловити рибу в річках, полювати на диких звірів, то це не означає, що ці об'єкти нікому не належать. У законодавчому дозволі саме і виявляється воля власника. Це підтверджується ст. 13 і ч. 3 ст. 41 Конституції України, де зазначено, що кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Подібне можна сказати й про знахідку. Той, хто знайшов річ, стає її власником не тому, що вона нікому не належить, а тому, що власник не може її відшукати або не шукав її взагалі. Іншими словами, відмовився від неї, що рівнозначно волевиявленню. До первинних способів відносять також набуття права власності на створену нову річ, перероблену чужу та створену нову річ з чужих матеріалів (специфікація). У цьому разі, хоча і йдеться про створення нового об'єкта, але стверджувати, що він виник з нічого, не можна. Адже річ створюється з певної сировини. Цю сировину потрібно придбати, що пов'язано з волевиявленням як тієї особи, якій вона належала, так і тієї, яка її придбала. Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення попередніх власників, не є суто специфічними для виникнення права власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Адже за заповітом до спадкоємця переходять не лише права власника, а й інші майнові права. Крім того, у багатьох випадках однієї лише волі зацікавлених осіб для передачі права власності недостатньо. Потрібно виконати умови, передбачені в законі або іншому законодавчому акті. Так, для передачі речі, обмеженої в обігу, потрібна не лише воля її власника, а й дозвіл компетентного органу держави. Глава 24 ЦК України не містить вичерпного переліку підстав набуття права власності. Проте ЦК України виділяє окремі підстави виникнення права власності, що виникають як з правочинів (ст. 328), так і з інших юридичних фактів та дій: новостворена річ (ст. 331), перероблена річ (ст. 332), загальнодоступні дари природи (ст. 333), безхазяйна річ (ст. 335), рухома річ, від якої власник відмовився (ст. 336), знахідка (ст. 337), безоглядна домашня тварина (ст. 340), скарб (ст. 343), майно за набувальною давністю (ст. 344), приватизація (345). Підстави припинення права власності слід відрізняти від способів такого припинення. Якщо підстави - це певні юридичні акти, з якими закон пов'язує припинення права власності майна у його власника, то порядок передбачає комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на досягнення такого правового результату
Відповідно до ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розташоване; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. Право власності може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом. Підстави припинення права власності залежно від волі власника можна поділити на такі групи: - з волі власника; - незалежно від волі власника. Право власності з волі власника припиняється здебільшого на підставі правочинів, при знищенні речі власником або відмові від права власності. Незалежно від волі власника право власності може припинитись з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі) або внаслідок волевиявлення інших суб'єктів (реквізиція, конфіскація). Відчуження власником свого майна є найбільш типовою підставою припинення права власності і відбувається за волевиявленням власника шляхом реалізації правомочності розпорядження речі. При цьому особливістю цього юридичного факту (правочину) є те, що припинення права власності в однієї особи є підставою для виникнення права власності в іншої. Відмова власника від права власності полягає у тому, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК України). Момент припинення права власності за такої підстави поділяється: - у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову; - у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру
Приватне та публічне право. Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Приватне право — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників. Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д. Предмет регулювання приватного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д. - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д. Ознаки публічного права: 1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми. Ознаки приватного права: 1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку. Метод публічного права — Метод приватного права — імперативний диспозитивний
Галузі права, у яких началом є публічне право:
— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін. Галузі права, у яких началом є приватне право: — цивільне, — сімейне, - авторське, — житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.
Позовна давність. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Значення позовної давності полягає у стабілізації й упорядкуванні цивільно-правових відносин, зміцненні договірної дисципліни, полегшенні роботи юрисдикційних органів. Позовна давність надає потерпілій особі чітко визначений, але цілком достатній строк для захисту свого права. Цей строк покликаний сприяти усуненню невизначеності у відносинах учасників цивільно-правового обороту, оскільки за відсутності позовної давності потерпіла особа могла б скільки завгодно утримувати боржника під загрозою застосування заходів державно-примусового впливу, не вдаючись при цьому до реалізації свого інтересу1. Встановлення строку позовної давності має і суттєве процесуальне значення, оскільки із спливом тривалого часу ускладнюється (навіть унеможливлюється) збирання доказів, необхідних для розгляду справи судом. Таким чином, встановлення строку позовної давності не тільки спонукає особу, права чи охоронювані інтереси якої порушено, до звернення до суду, а й служить інтересам іншої сторони, встановлюючи часові межі такого звернення, сприяє стабільності правопорядку в цілому. Надане законодавцем визначення позовної давності не можна тлумачити буквально, помилково вважати, що оскільки позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, то після спливу цього строку особа позбавляється можливості звернутися до суду. Такий підхід нівелює сутність позовної давності як інституту матеріального права, адже суд повинен прийняти позов і після спливу позовної давності, він застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі та за наявності поважних причин може поновити строк позовної давності (ст. 267 ЦК). Який висновок можна зробити з цього визначення, з урахуванням співвідношення статей 256,267 ЦК? 3. В. Ромовська зазначає, що позовна давність змінює сам характер звернення до суду: якщо в межах позовної давності звернення до суду - це вимога про захист, то після спливу позовної давності звернення має характер прохання, оскільки реальний захист залежить від ставлення відповідача до застосування позовної давності та суду до причин пропущення позовної давності. І це дійсно так, якщо у ст. 256 ЦК, у якій сформульовано легальне визначення, йдеться про вимогу про захист права, тоді як ч. 2 ст. 267 ЦК вказує, що заява про захист цивільного права приймається судом незалежно від спливу позовної давності1. Така заміна невипадкова. Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК) та спеціальні (ст. 258 ЦК). Загальний строк позовної давності встановлено у три роки. Слід зазначити, що цивільне законодавство багатьох іноземних держав передбачає більш тривалі загальні строки позовної давності. Так, у Франції цей строк складає 30 років, у Швейцарії- 10, у різних штатах США від 4 до 10 років2. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, ратифікованої Постановою ВР України від 14.07.93 № 3382-ХІІ. строк позовної давності за договорами міжнародної купівлі-продажу товарів встановлюється у чотири роки1. Спеціальна позовна давність, що встановлюється законодавством для окремих видів вимог та враховує специфіку цих відносин2, може бути як скорочена, так і більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Скорочена позовна давність в один рік застосовується до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації; про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки в праві спільної власності (ст. 362 ЦК); у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК); про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК); у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК); про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК). Більш тривалі строки позовної давності застосовуються у двох випадках: про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману - п'ять років; про застосування наслідків нікчемного правочину - десять років. Перелік підстав застосування спеціальної позовної давності, що міститься у ст. 258 ЦК, не є вичерпним і може знаходити продовження у відповідних нормах ЦК (наприклад, ст. 786 ЦК) та інших законів. Незважаючи на те, що строки позовної давності встановлені законом, вони можуть бути збільшені за домовленістю сторін, укладеною в письмовій формі. Однак вказане положення не надає сторонам права змінювати порядок обчислення позовної давності. Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини, за винятком зазначених у ст. 268 ЦК. Згідно з останньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; вимоги вкладника до банку (фінансової) установи про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування. Крім того, позовна давність не застосовується до позовів власника про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних із неправомірним позбавленням володіння (негаторних позовів), оскільки правопорушення триває у часі'. Зазначений перелік не є вичерпним, законом можуть бути встановлені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 326; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.14.75.147 (0.011 с.) |