Види примусових заходів медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого ді­яння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і ха­рактером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психі­атричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне ді­яння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно не­безпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суво­рого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого при­мусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

За рішенням суду застосовуються такі види примусових заходів медичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Перелік видів примусових заходів медичного характеру є вичерпним. Усі зазна­чені види поділені за двома критеріями:

а) інтенсивністю лікування у примусовому порядку (медичний критерій);

б) характер і ступінь обмежень прав і свобод хворої особи (юридичний критерій).

Законодавча диференціація видів примусових заходів медичного характеру спря­мована для досягнення мети їх застосування, а саме: обов’язкового лікування і запо­бігання вчиненню психічно хворою особою суспільно небезпечних діянь.

Визначення (вибір) судом виду примусового заходу медичного характеру за­лежить від:

а) характеру та тяжкості захворювання;

б) тяжкості вчиненого злочину;

в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе та інших осіб.

Характер та тяжкість захворювання полягає в клінічній формі хворобливого психічного розладу та у визначенні глибини (ступеня) діагностованих розладів пси­хіки. Висновок щодо характеру і тяжкості захворювання та необхідності лікування у примусовому порядку надається в медичному висновку комісії лікарів-психіатрів (висновку судово-психіатричної експертизи). Наявність у справі такого висновку для вирішення судом питання про застосування примусових заходів медичного характеру є обов’язковим (п. 3 ППВСУ від 3 червня 2005р.). Медичний висновок підлягає пере­вірці та оцінці судом. Незгода з медичним висновком повинна бути мотивована у ви­року (ч. 10 ст. 101 КПК).

Ступінь небезпечності психічно хворого для себе та інших осіб - це ступінь ре­альної загрози спричинення шкоди, яку являє психічно хвора особа для себе чи ото­чення внаслідок певного психічного захворювання.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (п. 1ч. 1 ст. 94 КК) може бути застосоване судом щодо особи, яка:

а) вчинила суспільно небезпечне діяння (юридичний критерій);

б) страждає на психічні розлади та за станом свого психічного здоров’я не потре­бує госпіталізації до психіатричного закладу.

Амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку включає в себе об­стеження стану психічного здоров’ я осіб на підставах та в порядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медично-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Амбулаторна психіатрична допомога може надаватися без усвідомленої згоди осо­би або без згоди її законного представника у разі встановлення у неї тяжкого психіч­ного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги. Така допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника на­дається лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду. Питання про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку вирішу­ється судом за місцем проживання особи. Заява про надання особі амбулаторної пси­хіатричної допомоги у примусовому порядку направляється до суду лікарем-психіа-тром. До заяви, у якій повинні бути викладені підстави для надання особі амбулатор­ної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність надання особі такої допомоги (частини 2, 3 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний та інший спе­ціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги (ст. 1 Закону України «Про психіатрич­ну допомогу»).

Підставою для госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку є те, що її обстеження або лікування можливе лише в стаціонарних умовах і особа страждає на тяжкий психіатричний розлад, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (ст. 15 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом (п. 2 ч. 1 ст. 94 КК) може бути застосована судом щодо психічно хворого, який: а) за своїм психічним станом (медичний критерій) і б) характером вчиненого суспільно небезпечного ді­яння (юридичний критерій) потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Утримання психічно хворих у психіатричних закладах із звичайним наглядом здійснюється в умовах вільного режиму без спеціальних заходів безпеки, інтенсивно­го і постійного нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим наглядом (п. 3 ч. 1 ст. 94 КК) може бути застосована судом щодо психічно хворого, який: а) вчинив суспільно не­безпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб (юридичний критерій), і б) за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства (медичний кри­терій), але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах по­силеного нагляду.

У цих закладах проходять курс лікування у примусовому порядку психічно хворі, які потребують постійного (безперервного) нагляду з більшим обсягом лікувально- реабілітаційних заходів, психотерапії, трудотерапії тощо.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом (п. 4 ч. 1 ст. 94 КК) може бути застосована судом щодо психічно хворого, який:

вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб;

за своїм психічним станом (медичний критерій) і характером вчиненого сус­пільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства (юридич­ний критерій) і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Направлення в такі психіатричні заклади отримують психічно хворі, які потребу­ють постійного й інтенсивного нагляду через постійні напади агресії, злоби (ненави­сті), систематичне вчинення суспільно небезпечних діянь. Психіатричні заклади із суворим наглядом оснащені посиленою системою контролю, охорони і сигналізації.

При визначенні виду примусових заходів медичного характеру суд повинен в ухвалі встановити тип психіатричного закладу, у якому буде надаватись психіатрич­на допомога хворій особі, що вчинила суспільно небезпечне діяння. Але суд не має права вказувати конкретний такий заклад та строк перебування там хворого і його лікування (п. 15 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

Крім застосування примусових заходів медичного характеру суд може на під­ставі ч. 5 ст. 94 КК передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом у випадку:

а) коли не буде визнане за необхідне застосування примусових заходів медичного характеру;

б) припинення застосування таких заходів.

Контроль за особами, які передані судом на лікування родичам або опікунам, здійснюється органами охорони здоров’я.

 

Поняття сімейного права.

Сімейне право - це система правових норм, встановлених чи санкціонованих державою, які регулюють взаємовідносини між подружжям, батьками та дітьми, усиновителями та усиновленими, іншими родичами, а також опікунами, піклувальниками та підопічними, патронами та вихованцями, які носять як майновий так і немайновий характер.

Норми сімейного права України базуються на нормах міжнародно-правових актів, таких як:

- Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р.;

- Римська конвенція про захист прав та основних свобод від 04.11.1950 р.;

- Копенгагенська декларація про соціальний розвиток від 01.01.1995 р.;

- Європейська соціальна хартія від 03.05.1996 р.; -та інші.

Конституція України закріпила право кожного на утворення сім'ї шляхом укладення шлюбу, який ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, на рівність прав і обов'язків подружжя, дітей, незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним, а також обв'язки батьків утримувати дітей до їх повноліття та дітей, щодо піклування про своїх непрацездатних батьків. При цьому держава зобов'язана охороняти сім'ю, дитинство, материнство і батьківство (ст. 51,52 Конституції України). Завданнями сімейного законодавства є:

1) визначення засад шлюбу, особистих немайнових та майнових прав і свобод подружжя, підстав виникнення, змісту особистих майнових і немайнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів;

2) зміцнення сім'ї, як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

3) утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

4) побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

5) забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Предметом правового регулювання сімейного права є:

- сімейні майнові та немайнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими родичами;

- відносини щодо виховання, розвитку та утримання дітей;

- відносини, що тісно пов'язані із сімейними.

Сімейні взаємовідносини виникають при укладанні та після укладання шлюбу, при народженні дитини, при усиновленні дитини, та інших специфічних взаємовідносинах, оскільки суб'єктами їх є лише фізичні особи.

Система сімейного права складається з двох частин - загальної та особливої. Загальна визначає засади та джерела правового регулювання сімейних відносин, коло учасників, порядок реалізації прав і обов'язків суб'єктів. Особлива частина включає інститути шлюбу, батьківства, правового режиму майна подружжя, виплати та призначення аліментів, форм виховання дітей-сиріт та ін.

У сімейному праві застосовується різні методи, які базуються на:

1) юридичній рівності сторін сімейних відносин;

2) самостійному майновому статусі їх учасників;

3) диспозитивності сімейних правових норм;

4) специфічному порядку розгляду сімейних спорів (судовому).

Найбільш характерним методом сімейного права є диспозитивний, який базується на вільному виборі певних правил поведінки учасниками сімейних відносин у межах передбачених сімейною нормою. В той же час застосовується імперативний метод, який вимагає певної поведінки не дозволяючи відхилення від приписів правових норм. В першу чергу це стосується норм забороняючого змісту (у шлюбі не можуть перебувати близькі родичі, особи які визнані судом недієздатними, тощо).

Основними джерелами норм сімейного права є міжнародно-правові акти та міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Конституція України, Сімейний кодекс України від 10.01. 2002 р., закони України:

- "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 22.03. 2001 року;

- "Про охорону дитинства'' від 26.04. 2001 року;

- "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" від 01.06. 2000 року;

- та інші закони і підзаконні нормативні акти