Дія цивільних законів у часі , просторі та за колом осіб.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дія цивільних законів у часі , просторі та за колом осіб.



Практичне значення мають певні дії цивільних законів у часі, просторі та за колом осіб.

Дія актів цивільного законодавства у часі визначається згідно загальних правил.

А саме, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникають с дня вступу у силу цих актів. Порядок вступу у силу законів і інших нормативно-правових актів на території України визначаються перш за все, Конституцією України (ст. 57, 58, 94, ч. 3 ст. 106, ст. 117).

Згідно ст. 57 Конституції України, закони та інші нормативно- правові акти, як визначають права та обов’язки фізичних осіб, повинні бути доведені до уваги населення у порядку встановленому законом. Недотримання цієї вимоги веде до недійсності відповідного акта. Стаття 94 Конституції України зазначає, що закон вступає у законну силу через 10 днів після дня його офіційного обнародування. Згідно ст. 6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів і інших актів Верховної Ради України є їх публікація в «Відомостях Верховної Ради України» на протязі 30 днів, а також у газеті «Голос України» на протязі 5 днів після дати прийняття.

Дія актів цивільного законодавства просторі визначається ч. 6 ст. 4 ГК

України, як встановлює принцип однакового регулювання цивільних відносин на всій території України актами цивільного законодавства.

Але, можливо прийняття законів спеціально для певної території України (наприклад, Закон о статусі столиці). У цьому випадку його дія поширюється лише на вказану в ньому територію.

Дія актів цивільного законодавства за колом осіб виглядає наступним чином: згідно загального правила цивільне законодавство в межах своєї дії поширюється на всіх учасників цивільних відносин.

Але, в декількох випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства той чи іншої країни, яка пов’язана з виникненням в цивільних відносинах, так званого «іноземного елемента».

Іноземний елемент може мати місце:

-відносно суб’єктивного складу цивільних відносин (один з учасників - іноземець);

-відносно об’єкту цивільного відношення (наприклад, суперечна будівля, яка знаходиться за кордоном);

- відносно місця виникнення (трансформації, припинення) цивільних відносин (наприклад укладення договору за кордоном).


 

Довіреність та її види.

Довіреність — це письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній право чин, що фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежать від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень вирізняють такі види довіреностей:

© разова - нам виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чи купити будинок);

© спеціальна - на виконання будь - яких однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);

© генеральна - на загальне управління майном довірителя. Генеральна довіреність уповноважує особу на виконання не будь-якої окремої угоди чи будь-яких категорій, а на укладення будь-яких угод.

Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому поза письмової формою немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, повинні бути посвідчені уповноваженими на це особами. Так, що угод, які вимагають нотаріальної форми, довіреність повинна бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом. До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюють (ст. 40 Закону України «Про нотаріат»):

1) довіреності осіб, які перебувають на лікуванні у госпіталях, лікарнях, санаторіях, будинках престарілих, - посвідчені головлікарями, начальниками госпіталів, заступниками з медичної частини, черговими лікарями;

2) довіреність громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України,

- посвідчені капітанами цих суден;

3) довіреності громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та побідних експедиціях, - посвідчені начальниками експедиції;

4) довіреності військовослужбовців - посвідчені командирами частин, з’єднань, установ і закладів;

5) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, - посвідчені начальниками виправно - трудових установ.

Довіреності, які видаються організаціями для укладення будь-яких договорів, не вимагають нотаріального посвідчення, оскільки вони посвідчуються самою організацією шляхом підпису її керівником та скріплюються печаткою. Довіреності на одержання чи видачу грошей та інших матеріальних цінностей повинні бути також підписані головним бухгалтером.

Поруч з нотаріальною формою законодавець допускає випадки посвідчення довіреності за місцем роботи, навчання. Лікування або місцем проживання довірителя. Це довіреності на : одержання заробітної плати, стипендії. Пенсії. Аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції - поштових переказів, посилок тощо (ст. 245 ЦК України).

 

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання; строк дії (прописом); прізвище, ім’я, по батькові довірителя та довіренної особи (повну назву юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках - посаду, яку вони займають, коло повноважень.

Строк дії довіреності встановлюється в самій довіреності, зазначається літерами. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Довіреність без дати видачі є нікчемною. Довіреність підписується довірителем особисто. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.

Довіреності від імені неповнолітніх у віці від 14-ти до 18-ти років, а також від імені осіб, які у судовому порядку визнані обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за умови, що вони вчинюються за згодою батьків, усиновителів, піклувальників.

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення зазначеного у ній строку у разі:

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмови від довіреності особи, якій вона була надана;

- припинення повноважень юридичної особи;

- смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною або безвісно відсутньою особою як особи. Яка видала довіреність, так і довіреної особи.

Скасовуючи довіреність, довіритель зобов’язаний повідомити про це довірену особу, а також зацікавлених третіх осіб, оскільки права та обов’язки, які випливають з довіреності, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається (або повинна бала дізнатися) про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Законодавець передбачає випадки, коли довірена особа може передоручити здійснення наданих їй повноважень іншій особі, а саме:

■ якщо передоручення передбачене у довіреності;

■ якщо передоручення необхідне для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. При цьому довірена особа не має змоги сповістити довірителів й отримати його згоду на передоручення.

Довіреність, видана у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю вимушений робити це для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Передоручення може бути скасоване у будь-який час як довірителем, так і довіреною особою, яка його видала.


 

Договір дарування.

Правове регулювання договору дарування суттєво відрізняється від регулювання цього договору в ЦК 1963 р., де даруванню було присвячено лише дві статті (ст. 243 та 244), договір розглядався як реальний і вважався укладеним в момент передання майна. Стаття, що коментується передбачає, крім реального, також консенсуальний договір дарування, за яким одна сторона (дарувальник) зобов´язується передати іншій стороні (обдарованому) дарунок в майбутньому. Крім речей, об´єктом договору дарування можуть бути майнові права.

Таким чином, момент укладання договору дарування може не співпадати з переходом права власності. Тоді він породжує обов´язкове правове відношення, змістом якого є обов´язок дарувальника збагатити обдарованого за рахунок зменшення свого майна.

Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдаровуваний є рівноправними суб´єктами. Договір дарування направлений на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності у обдарованої особи, при цьому обдаровуваний набуває право на майно, якого раніше у нього не було. Дарувальник повинен бути власником майна, що відчужується. Договір дарування є узгодженим волевиявленням обох сторін, і являє собою не тільки акт розпорядження майном власником (дарувальником), але й акт прийняття подарунку обдаровуваним. Для здійснення договору дарування необхідно як воля дарувальника, так і згода обдаровуваного, який має право відмовитися від прийняття дарунку в силу певних причин. При відсутності згоди на прийняття майна, яке не виражено ні в якій формі, такий договір не можна визнати укладеним. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному або передачі його у майбутньому, і тому він може належати як до реальних, так і до консенсуальних договорів. Момент укладання правочину не пов´язаний з моментом передачі майна у власність. За таких умов договір дарування з обов´язком передати майно обдаровуваному у майбутньому вважатиметься чинним до його фактичної передачі, а тому має ознаки консенсуальної угоди.

Договір дарування є односторонньо зобов´язувальним. З його укладанням у сторін, як правило, не виникають взаємні або односторонні обов´язки. Щодо прав, то їх набуває лише обдаровуваний у вигляді повноважень власника стосовно прийнятого майна. Належність дарування до односторонніх договорів не позбавляє його ознак двостороннього правочину, для укладання якого необхідне волевиявлення двох сторін (дарувальника і обдаровуваного). Це означає, що дарування вважається здійсненим (тобто договір укладений) за наявності волевиявлення обдарованої особи, висловленого у будь-якій формі. Як правило, воно виявляється у відповідній поведінці, зумовленій певними подіями або обставинами. Безпосередня згода особи, якій дарується майно, вимагається за тими угодами, які потребують спеціального оформлення. Якщо дарунок не прийнято, договір дарування вважається не укладеним. З укладанням договору дарування фактично припиняється юридичний зв´язок між сторонами.

Таким чином, дарування є договором, тобто двостороннім правочином, що заснований на взаємному узгодженні. Воно передбачає згоду обдарованого прийняти пропоноване йому майнове право. Цією ознакою дарування відрізняється від прощення боргу, яке відноситься до односторонніх угод.

Характерною ознакою дарування є його безоплатність. Будь-які причини, мотиви дарувальника (глибока вдячність до обдаровуваного або інші особисті почуття) не мають значення. Не виключає безоплатності покладання на обдаровуваного певних обов´язків, пов´язаних з використання речі, та інші умови. Однак при зустрічних обов´язках обдаровуваного у відношенні до дарувальника — передати річ, оказати послугу — договір не визнається даруванням, а буде визначатися нормами, що стосуються договору міни, та ін., у залежності від умов договору. Договір дарування завжди є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Це характеризує дарування як договір, що не терпить яких-небудь зустрічних домагань і спрямований винятково на надання майнової вигоди лише одній стороні. Тобто у даному випадку законодавець встановлює, що любе зустрічне майнове надання стороною, що набуває майно у власність, свідчить про відсутність дарування. Не суперечить безоплатному характеру договору дарування факт здійснення обдарованим згодом дарунка на користь дарувальника, але за самостійним договором.

ЦК України не визнає дарування на випадок смерті. Розпорядження про передачу майна після своєї смерті оформлюється заповітом, від якого дарування відрізняється тим, що майно передається при житті дарувальника, а тому, майно дарувальника зменшується, тоді як заповіт не відображується на майнових правах при житті особи. Крім того, заповіт може бути відмінено у будь-який час, тоді як дарування, як правило, безповоротне. Дарування є договором, а заповіт — односторонім правочином. Договір дарування, укладений з порушенням вимог закону про безоплатність передачі іншій стороні майна у власність, є недійсним.


 

Емфітемзис.

Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки і особа, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітеетичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя - рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст. 22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки (наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо).

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки платно чи безоплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передача земельної ділянки. Разом з тим реалізувати це право раніше, ніж будуть установлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, маємо ситуацію, подібну до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не співпадають у часі (ст. 334 ЦК).


 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.22.242 (0.009 с.)