Продукти творчої діяльності, як об’єкти цивільних прав.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Продукти творчої діяльності, як об’єкти цивільних прав.



Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.

 

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

 

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.

 

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

 

Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

 

Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності.

 

Законодавчі акти, що визначають та охороняють права інтелектуальної власності складають окрему підгалузь цивільного законодавства – систему правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об’єкти, що визнаються й охороняються законом. Один з найважливіших принципів, передбачений чинним законодавством, – принцип непорушності права інтелектуальної власності.

 

Стаття 420 ЦКУ України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

 

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

 

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов’язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦКУ, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.

 

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні – властиві лише для прав інтелектуальної власності.

 

Суд може постановити рішення про:

 

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням прав інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення;

опублікування в ЗМІ відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід’ємним елементом цивільних правовідносин. Особливу увагу слід приділяти належній правовому регулюванню права власності людини на результати її діяльності та питанню юридичних гарантій щодо реалізації та захисту даного права.

 

Важлива не лише наявність досконалої законодавчої бази, а й належної системи реалізації та дотримання зазначених правових положень.

 

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про власність», об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Це право власності має бути не формальним, а реальним, відповідати дійсному суспільному ладу держави.

 

Такий стан речей слугував би дієвим стимулом для людей, що є «ковалями» української науки, культури, мистецтва і став би передумовою збагачення і зміцнення інтелектуального, творчого фонду країни.

51. Особисті немайнові права - це права, які невід’ємно пов’язані з особою їх носія. Особисті немайнові права мають як фізичні, так і юридичні особи.

 

Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати (ст. 94 ЦК України).

Особистим немайновим правам фізичної особи присвячено розділ II Конституції України.

До особистих немайнових прав фізичної особи відносяться такі: право на життя; право на охорону здоров’я; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність особистого і сімейного життя; право на повагу до гідності та честі; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники (ч. 1 ст. 272 ЦК України).

Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, які встановлені Конституцією України та іншими законами, можливе лише у випадках, передбачених цими документами.

Особисті немайнові права фізичної особи поділяються на права, що забезпечують природне існування фізичної особи, та права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Права, що забезпечують природне існування: право на життя, право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я та ін.

Права, які забезпечують соціальне буття: право на ім’я, право на повагу до гідності та честі; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію; право на таємницю кореспонденції, захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок, право на недоторканність житла; право на вибір роду занять, право на свободу пересування; право на свободу об’єднання, право на мирні зібрання та ін..

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України).

 

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється судом (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення право-відношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб та ін.), Президентом України (у межах повноважень, визначених Конституцією України), органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами), нотаріусом (шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і порядку, встановлених законом) та шляхом самозахисту (застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства).

52. Річчю є предмет матеріального світу, стосовно чого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

 

Речове право - суб’єктивне цивільне право, об’єктом якого є річ. Особа, що володіє речовим правом, здійснює його самостійно, не удаючись для цього до будь-яких визначених дій, сприяння інших осіб. Власник речі володіє, користується і розпоряджається нею за своїм розсудом у межах, встановлених законом.

Володіння - це можливість власника мати річ у своєму віданні у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування - можливість користування річчю та вилучення з неї корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження - можливість власника самостійно вирішувати долю речі, відчужувати її іншим особам, змінювати її стан та призначення.

До речових прав відносять:

• право власності;

• право володіння;

• сервітутне право (обмежене речове право, яке дозволяє не власнику речі або нерухомості, користуватися цією річчю або нерухомістю на умовах, які встановлені у законі чи договорі);

• емфітевзис (право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб;

• суперфіцій (право користування чужою землею для забудови).

Однією з основних задач цивільного права складає розподілення речових благ, тобто, насамперед, речей, які знаходяться в даному суспільстві, між окремими його членами. Засобом такого розподілення є надання цим останнім суб’єктивних речових прав. Відповіднодо цих функцій будь-яке речове право представляє деякий безпосередній зв’язок особи з річчю. А всі інші члени даного суспільства зобов’язані признавати цей зв’язок приналежності та не порушувати його своїми діями.

 

Внаслідок цього відповідно речове право має характер абсолютного права в тому значенні, що воно адресовано до всіх і буде у випадку порушення захищатися від усіх. До чиїх би рук моя річ не потрапила, я можу її витребувати собі тільки на тій підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені правопорядком. Протилежність речовому праву (праву абсолютному) є зобов’язальне право (право відносне). Зобов’язальна вимога адресується тільки одній особі -боржнику, і тільки ця особа може порушити право кредитора (несплата боргу та інше). Тому проти цієї визначеної особи може знадобитися захист.

 

Різниця між речовим та зобов’язальним правом найяскравіше проявляється у договорі купівлі-продажу. Цей договір сам по собі ще не дає покупцеві речового права власності, а лише створює в його особі зобов’язальне право вимоги від продавця передачі речі. Якщо продавець, незважаючи на це, продає і передає другій особі ту річ, то перший покупець матиме право вимагати від продавця відшкодування своїх збитків. На цю річ він ніяких прав не має, бо відсутнє речове право - безпосередній юридичний зв’язок з річчю. Простою пов’язаністю договору такий зв’язок не встановлюється: ця пов’язаність є зв’язком особи з особою, а не особи з річчю. Для встановлення останнього потрібен акт передачі речі.

Речове право надає особі юридичне панування над річчю. Але це панування може бути різних ступенів і різного складу, внаслідок чого і речові права не однакові.

 

Розрізняються такі речові права:

 

1. Основне речове право - право власності. Воно надає власникові в принципі повну владу над річчю. Власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися нею (продавати, закладати тощо). Але власність є повною, абсолютною владою тільки в принципі. Держава може накласти на власника певні обмеження, і завжди, у будь-який історичний момент, вона робить це (обмеження в інтересах сусідів або в інтересах загального блага). Внаслідок цього власність фактично ніколи абсолютно повною не буває.

 

2. Речові права на чужу річ (річ належить на праві власності одній особі, але друга особа має на неї таке ж безпосереднє речове право, лише обмежене за своїм змістом). Ці права, в свою чергу, поділяються на дві групи. До першої групи відносять речові права з використання чужого майна, а також сервітути. Так, наприклад, право довічного користування річчю. Поки визначена особа існує, вона може користуватися річчю, відповідне право власника на цей час завмирає. Такого виду сервітути називаються особистими. Інші сервітути представляють право користування, але вже не визначеній, а будь-якій особі, яка знаходиться у відповідному положенні до певного майна. Наприклад, надання права проїзду через моє майно до залізничної дороги, річки будь-якому іншому власнику сусіднього володіння, яке такий проїзд потребує. У таких випадках одна власність економічно служить господарським потребам іншого. Такі сервітути називають речовими.

 

Будь-який сервітут - це речове право на чужу річ, обмежене, але безпосереднє панування над річчю. До чиїх би рук річ не потрапила, вона весь час буде підлягати цьому пануванню, причому це панування не залежить від волі кожного з її власників. Цим сервітут відрізняється від різних зобов’язальних відносин, які також надають право користування чужою річчю. Так, наприклад, якщо я здам вам свою власність в оренду, ви отримаєте право користуватися нею. Але ваше право є тільки власним правом по відношенню до мене. Якщо потім я цю річ продам іншій особі, то ця особа може не погодитися на оренду і виселити вас. Ви будете мати тільки право витребувати від мене відшкодування ваших збитків. Інша справа, якщо ваше користування покоїться на сервітуті довічного володіння. Наприклад, продаж майна, здійснений власником, ніяк не стосується права довічного володіння: воно буде мати повну силу і проти будь-якого нового власника.

 

Другу групу складають речові права на розпорядження чужим майном. Таким є заставне право. Сутність його полягає у тому, що кредитор, якому річ закладена, має право у разі невиконання зобов’язання, продати ту річ за своїм розсудом, тобто розпорядитися нею. Закладне право є також речовим правом на чужу річ: річ залишається у володінні боржника, який її заклав, але кредитор має право витребувати її у будь-кого, в чиїх руках вона з’явиться, для того, щоб потім її продати. Наступний перехід майна шляхом продажу прав кредитора ніяк не зачіпляє його право переходить за річчю.

 

Речовому праву присвячена Книга третя Цивільного кодексу України

 

53.За ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. ЦК закріплює загальний поділ правочинів, залежно від кількості осіб, на і односторонні, двосторонні та багатосторонні. У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК (ч. З ст. 202 ЦК) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною.

Односторонні правочини, створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов’язаннях. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК).

Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

Дійсність правочину — це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, якого прагнули суб’єкти правочину при його вчиненні. Таке є можливим лише у випадку, коли правочин відповідає сукупності вимог, визначених законом, які називаються умовами дійсності правочинів.

Сукупність загальних вимог закріплено у ст. 203 ЦК:

1. Зміст правочину — це сукупність його умов, сформульованих однією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узгоджених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх правочинах. Таким чином, зазначена умова дійсності правочину може бути визначена як законність змісту правочину.

2. Умова дійсності правочину може бути сформульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів. Юридичні особи приватного права за ЦК мають переважно загальну правоздатність, а тому можуть вчиняти будь-які правочини. Правочини, які потребують отримання ліцензії можуть вчиняться лише після її одержання.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тобто має бути відповідність волі та волевиявлення. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину— спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчинили правочин.

54. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

 

правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату (на відміну від подій, що відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права);

 

правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи (на відміну від адміністративних актів, актів управління, що видаються органами державної влади та управління);

 

правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин (на відміну від деліктів, які порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин);

воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (на відміну від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків);

правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин (на відміну від актів цивільного стану, котрі, по-перше,об'єднують і події, по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних, по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків).

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні і юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦКУ та ін. актах цивільного законодавства

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

 

1.Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

 

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

 

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

 

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

 

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

 

1. Новий ЦК вперше доповнений ст. 213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед законодавець надає право тлумачити зміст правочину його сторонам ( в односторонніх правочинах — стороні), що є проявом реалізації приватно-правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливості розтлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.

 

2. Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів, як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Сторони не завжди можуть дійти згоди щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке матиме обов'язкову силу.

 

У ч. З ст. 213 ЦК визначені основні правила тлумачення змісту правочину. Насамперед необхідно брати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то мається на увазі те, що вона застосовується за порушення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі неодноразово вживаються терміни «продавець», «покупець», «наймодавець», «наймач», «підрядник», «замовник», то їм слід надавати однакового значення. Вживання в непоіменованому договорі без найменування термінів «підрядник», «замовник», за наявності сумнівів, дає підстави класифікувати його як договір підрядного типу, оскільки згадані терміни є загальноприйня­тими у сфері підрядних правовідносин.

 

Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому випадку він встановлюється шляхом по­рівняння відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж 1000 чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна сума договору 500 000 гри., то цілком логічно дійти висновку, що вартість одного костюма складає 500 грн., якщо остання не була прямо обумовлена у договорі. Аналогічно можна розтлумачити зміст правочину, де в одній частині договору зафіксовано вартість одного костюма у 500 грн., а в іншій — у 500 000 грн. Отже, логічно визнати, що продавець має передати покупцю 1000 костюмів.

 

3. Якщо при тлумаченні правочину неможливо встановити справжню волю сторони, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, упродовж чотирьох років підрядник здійснював пере­робку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договір передбачав оплату переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції за­мовнику. В новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору суд має підстави при тлумаченні змісту нового договору вважати, що оплата продукції повинна здійснюватися також упродовж 10 днів з моменту передачі її підрядни­ком замовнику.

 

4. Оскільки перелік правил тлумачення правочину, передбачених у части­нах 3 і 4 ст. 213 ЦК не є вичерпним, можна застосовувати й інші способи тлумачення. Наприклад, у разі наявності розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповідно до його умов, а не найменування.

 

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Тобто у суді може виникнути потреба у застосуванні загальноприйнятого цивілістичного способу тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми.

 

При тлумаченні правочинів, які є договорами, можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

 

5. При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керуватися правилами їх тлумачення, встановленими у міжнародних конвенціях, угодах, якщо вони не суперечать законам України.

55.Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

56. Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальні обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

 

1. У коментованій статті визначаються особливості правочинів, які в цивілістичній науці отримали назву «умовні угоди», а нині — «умовні правочини». Під умовними правочинами необхідно розуміти всі звичайні правочини, спря­мовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає в тому, що настання перерахованих правових наслідків ставиться в за­лежність від настання (ненастання) після укладення правочину в майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін у момент укладення угоди існує лише відпо­відна вірогідність появи, незалежно від їх волі, тієї чи іншої передбачуваної об­ставини. Від умовних правочинів необхідно відмежовувати правочини, що при­зводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державиної реєстрації, передбаченої для цих правочинів законом.

 

Під дію цієї норми мають підпадати лише ті правочини, за якими є невідо­мою на даний момент можливість настання обумовленої обставини в майбут­ньому. Обставинами, з настанням яких пов'язуються певні правові наслідки за умовним правочином можуть бути соціальні, природні та інші події, явища, юри­дичні факти, які можуть бути як позитивними, так і негативними (народження дитини, вступ в шлюб, смерть чи втрата працездатності фізичної особи, банкрутство юридичної особи тощо). Сам по собі факт введення до умовного правочину негативної обставини не дає підстав для визнання такого правочину не­правомірним, якщо в цілому він відповідає вимогам ст. 203 ЦК. Умовними правочинами фактично є усі договори страхування, довічного утримання.

 

2. Стаття 212 ЦК, як і ст. 61 ЦК 1963 p., передбачає два види умовних правочинів: а) правочини, укладені під відкладальною умовою; б) правочини, укладені під скасувальною умовою.

 

Під відкладальною умовою (обставиною) укладається правочин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена у разі введення в дію теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником земельної ділянки під забудову, наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми особами, наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отримання останнім посвідчення на право управління, страховик виплатить страхову виплату страхувальникові або іншій особі у разі настання страхового випадку.

 

Правочин вважатиметься укладеним під скасувальною умовою, якщо його сторони обумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема, наймодавець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його в разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту.

 

3. Водночас ст. 212 встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених у ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

Строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями,днями або годинами. Терміном є певний моменту часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Строки поділяються на види: За джерелом їх встановлення — на законні, судові та строки, закріплені правочином. Законні строки прямо передбачені законом, наприклад, строки набувальної давності (ст. 344 ЦК). Судові строки — це строки, що визначають



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.232.99 (0.018 с.)