Поняття приватного права. Право приватне і публічне. Співвідношення понять приватного і цивільного права.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття приватного права. Право приватне і публічне. Співвідношення понять приватного і цивільного права.



Поняття приватного права. Право приватне і публічне. Співвідношення понять приватного і цивільного права.

Приватне право – поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосується визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб»єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади – підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов»язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи. Характерні риси приватного права: регулює відносини між особами, що не виступають від імені держава чи її органів; основний принцип – визнання пріоритету інтересів приватної особи; забезпечує приватний інтерес; забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб»єктів при реалізації їх прав; припускає широке використання договірної форми регулювання; має норми, які «звернені» до суб»активного права і забезпечують захист останнього; переважають диспозит ивні норми; визначає судовий позов як основний порядок захисту інтересів суб»єктів цивільних відносин у суді. Публічне і приватне право пов»язані між собою, вони ніби доповнюють один одного і певною мірою «врівноважують» один одного як регулятори суспільних відносин.

Публічне право – сукупність правових інституцій, правил і норм, які є основою функціонуванням певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення правопорядку і в кінцевому підсумку – реалізації та захисту прав людини. Для публічного характерний імперативний метод регулювання цив. відносин. Воно охоплює інституції та інститути, що регулюють ц «вертикальній площині» суспільних відносин, ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування суб»єктів відповідних правовідносин. До традиційних принципів публічного права відносяться: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної «відомчої» юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

Поділ права на публічне і приватне є підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і адміністративного як 2-ох головних галузей права. Приватне і публічне право у сукупності утворює єдину національну систему об»активного права, що є складовою частиною цивілізації. Їх поділ є не лише класифікаційним розмежуванням, це – якісно різні сфери правового регулювання. При цьому якість права в цілому визначається розвитком кожної з них. Недооцінка якоїсь із цих сфер призводить до деформації всієї правової системи, її однобічності.

Головною відмінністю між цивільним і приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюється правовим регулюванням. І для природного, і для цивільного права не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових і немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому. Розмежування проводиться за колом суб»єктів; цивільне право може стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин. Для цивільного права характерне: воно суворо національне за своїм характером, від початку воно тісно пов»язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв, сувора формальність, обов»язковість дотримання процедури,відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю. Римське право поділяється на приватне і публічне. Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то це буде цивільне право. Співвідношення цивільного і приватного права сьогодні є дискусійним. У правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на публічне і приватне, цивільне право разом з торговельним є складовою приватного права ( Франція, Німеччина). В деяких країнах цивільне право тлумачиться як категорію фактично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція).

Європейські системи приватного права.

Романська родина приватного права.

Чіткий розподіл права на приватне і публічне. Приватне складається з цивільного (між фізичними особами) і торговельного (між підприємцями). Наявність кодифікаційних актів (Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.). Є рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з римського права. В Бельгії, Нідерланди, Люксембург, Канада.

Центральноєвропейська родина приватного права.

Схожа з романською родиною приватного права. Їх подібність: розмежування публічно-правових і приватноправових норм, дуалізм приватного права, існування кодифікаційних актів (Німецький цивільний кодекс 1896р.). Відмінність: значний обсяг публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами; принципово інший підхід у визначенні структури цивільного права. Їй характерна «пандектна система» побудови цивільного кодексу, що є продуктом творчості середньовічних німецьких глоса торів. Отримала істотний вплив рецепції римського приватного права, що мала особливо велике поширення в середньовіччі у формі прямого застосування і коментування римських першоджерел, а також у формі прямого застосування норм римського права судовими органами. Є в Австрії, Німеччині, Хорватії.

Англосаксонська родина приватного права.

В основі лежить: загальне право ( результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося внаслідок дії суду канцлера), статутне право ( акти, що видаються парламентом) Характерне – відсутність кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами з спеціальних питань і судовою практикою, що складає прецедентне право. Є думка, що уникла рецепції римського права. Але це не так, бо римське право вплинуло в особливій формі: вона запозичила методологію правотворчості римських юристів. Є в Великій Британії, США.

Східноєвропейська родина приватного права.

Відсутність чіткого розподілу права на публічне і приватне. В цивільному праві є сильний вплив публічно-правових елементів. Джерелами цивільного права – кодекси, які супроводжуються великою кількістю підзаконних правових актів, які їх змінюють чи доповнюють. Система побудови цивільних кодексів подібна до пандерктної, але з деякими варіаціями. Помітний вплив на структуру і зміст цієї системи права спричинило візантійське право. Є в Албанії, Болгарії, Україна.

Загальні положення про фізичну особу.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

 

Опіка та піклування.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Права та обов'язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

Орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу.

Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, встановлених статтею 60 цього Кодексу. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

1. Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.

Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

Опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток. Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, допомоги на підопічну дитину та інших соціальних виплат, призначених на підопічну дитину відповідно до законів України, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.

Суд, якщо він призначив опікуна чи піклувальника, або орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Ця заява розглядається судом або органом опіки та піклування протягом одного місяця. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку. Суд, якщо він призначив піклувальника, або орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам). Опіка припиняється у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього. Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

Піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

Види юридичних осіб.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

Органи юридичної особи.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Органи юридичної особи можуть бути як колегіальними (правління в AT), так і одноособовими (директор у приватному підприємстві). Причому юридична особа може мати як один орган (директор; правління), так і одночасно декілька органів (правління і голова правління; дирекція і директор тощо). До органів управління AT належать: загальні збори товариства — вищий орган; рада товариства (спостережна рада), котра обов'язково створюється в AT, яке налічує більше 50 акціонерів, і представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів — у межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління;

правління або інший орган, передбачений статутом, які є виконавчими органами;

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління здійснює ревізійна комісія.

Передоручення

 

Особа, якiй видана довiренiсть, повинна особисто вчинити тi дiї, на якi вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення iншiй особi, якщо уповноважена на це довiренiстю або примушена до цього обставинами для охорони iнтересiв особи, яка видала довiренiсть. Довiренiсть, за якою повноваження передаються iншiй особi, повинна бути нотарiально посвiдчена. Строк дiї довiреностi, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дiї основної довiреностi, на пiдставi якої вона видана. Особа, яка передала повноваження iншiй особi, повинна сповiстити про це того, хто видав довiренiсть, i подати йому необхiднi вiдомостi про особу, якiй переданi повноваження. Невиконання цього обов'язкупокладає на особу, що передала повноваження, вiдповiдальнiсть за дiї особи, якiй вона передала повноваження, як за свої власнi.

 

65. Припинення довіреності. Наслідки припинення довіреності.

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного у ній строку у випадках:
- скасування довіреності особою, яка її видала;
- відмови від довіреності особи, якій вона була видана;
- припинення повноважень юридичної особи;
- смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною або безвісно відсутньою як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.
Скасовуючи довіреність, довіритель зобов'язаний повідомити про це довірену особу, а також заінтересованих третіх осіб, оскільки права та обов'язки, які випливають з довіреності, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається (або повинна буде дізнатися) про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Водночас ч. 4 ст. 249 ЦК передбачає можливість видавати так звані безвідкличні довіреності, тобто довіреності, які зберігають свою силу протягом зазначеного строку і які не можна скасувати.
Представник зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки особисто. Проте законодавець передбачає випадки, коли довірена особа може передоручити здійснення наданих їй повноважень іншій особі, а саме:
- якщо передоручення передбачене в довіреності;
- якщо передоручення необхідне для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. При цьому довірена особа не має змоги сповістити довірителя й отримати його згоду на передоручення.
Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю вимушений робити це для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.
Представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'язаний при першій нагоді сповістити про це довірителя і надати йому відомості щодо нової довіреної особи. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії нової довіреної особи як за свої власні.
Передоручення може бути скасоване у будь-який час як довірителем, так і довіреною особою, яка його видала.
Повноваження за нотаріально посвідченими довіреностями можуть бути передані телеграфом. У цих випадках телеграма-доручення складається безпосередньо з тексту доручення та посвідчувального напису нотаріуса з розшифруванням його печатки.

Припинення довіреності

 

Чиннiсть довiреностi припиняється внаслiдок : 1) закiнчення строку довiреностi; 2) скасування довiреностi особою, яка її видала; 3) вiдмови особи, якiй видана довiренiсть; 4) припинення юридичної особи, вiд iменi якої видана довiренiсть; 5) припинення юридичної особи, на iм'я якої видана довiренiсть; 6) смертiгромадянина, який видав довiренiсть, визнання громадянина недiєздатним, обмежено дiєздатним або безвiсно вiдсутнiм; 7) смертi громадянина, якому видано довiренiсть, визнання громадянина недiєздатним, обмежено дiєздатним або безвiсно вiдсутнiм. Особа, яка видала довiренiсть, може в усякий час скасувати довiренiсть або передоручення, а особа, якiй довiренiсть видана, - вiдмовитися вiд неї. Угода про вiдмову вiд цього права недiйсна. З припиненням довiреностi втрачає силу передоручення.

Права власності на землю.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) лише на землі несільськогосподарського значення. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Відповідно до ст. 140 ЗКУ підстави припинення права приватної власності на земельні ділянки такі: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК, ст. 347 ЦКУ); відчуження земельної ділянки іншим особам, державі, територіальним громадам (ст. 131 ЗКУ);; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора (ст. 139 ЗКУ); відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 146 - 147 ЗКУ; ст. 350 ЦКУ); конфіскації за рішенням суду (ст. 148 ЗКУ; ст. 354 ЦКУ); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145 ЗКУ; ст. 348 ЦКУ).

Сервітути. Поняття та види.

Сервітути у перекладі означає «рабство речі». Є 2 види сервітутів – реальні (земельні) та особисті (узуфрукт, узус і хабітаціо). Реальні встановлювалися на користь відповідної земельної ділянки (пануючої) з метою задоволення потреб її власника за рахунок сусідньої земельної ділянки (службової). Особисті встановлювалися на користь певної особи (право проживання), а їх об’єктом могла бути будь-яка річ, не лише земельна ділянка. Сервітути можуть бути встановлені законом, договором або рішенням суду. Тобто виникають ці сервітути однаково, але вимоги щодо форми договору різняться (так, земельний підлягає державній реєстрації). Спільним для них є також зміст, який складає такі правомочності його суб’єктів: 1)особа може користуватися чужим майном лише у межах, визначених сервітутом; 2) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном; 3) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений; 4) сервітут не підлягає відчуженню; 5) суб’єкт сервітуту зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані власникові земельної ділянки або іншого нерухомого майна. Земельний сервітут може встановлюватися щодо іншого виду нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Емфітевзис.

Емфітевзис – це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як землекористувач. Емфітевзис може встановлюватися на визначений і на невизначений строк, але за домовленістю сторін. Якщо на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від нього, попередивши про це другу сторону не менше як за рік до такої відмови. Згідно з ЦКУ власник зем. ділянки має право: вимагати від землекористувача використання земельної ділянки за призначенням, встановленим у договорі; одержувати плату за користування нею; переважне право купівлі у разі відчуження нею; на одержання відсотка від ціни продажу в разі продажу користування. Власник зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав. Землекористувач має право користуватися зем. ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов’язаний: вносити плату за користування зем. ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; ефективно використовувати зем. ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, що можуть призвести до погіршення екологічної ситуації; письмово повідомити власника про відчуження права користування зем. ділянкою; сплатити відповідний відсоток від ціни продажу права користування, розмір якого передбачений договором. Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який встановлено емфітевзис; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом.

99. Суперфіцій.Суперфіцій – це право користування чужою земельною ділянкою для забудови. Власник зем. ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціо-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Ознаки: є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується. Підстави виникнення може бути договір або заповіт. Може бути строковий або безстроковий. Власник земельної ділянки, наданої для забудови має такі права та обов’язки: одержувати плату за користування нею; одержувати частку від доходу землекористувача (суперфіціарія), якщо на земельній ділянці збудовані промислові об’єкти; володіти, користуватися зем. ділянкою в обсязі, встановленому договором із землекористувачем; вимагати від землекористувача використовувати зем. ділянку відповідно до умов договору. Землекористувач має право: користуватися зем. ділянкою в обсязі, встановленому договором; право власності на будівлі, споруджені на зем. ділянці, переданій йому для забудови. Суперфіціарій зобов’язаний: вносити плату за користування зем. ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; використовувати зем. ділянку відповідно до її цільового призначення (ст.415 ЦК). Згідно з ЦК суперфіцій припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд; 5) може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Захист прав на чужі речі.

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загальноцивільних, так і спеціальних способів, характерних для інститутуправа власності.

У цивільному праві також прийнято розрізняти поняття «охорона відносин власності» за допомогою всіх цивільно-правових норм, що забезпечують нормальний розвиток відносин власності, і «захист права власності» як більш вузьке, спеціальне поняття, застосоване тільки до випадків порушення зазначеного права, тобто як сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку з порушенням права власності.

У залежності від характеру порушень права власності й інших речовихправ і змісту наданого захисту в цивільному праві застосовуються різні способи, що забезпечують дотримання інтересів власника.

Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти відносяться:

1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови);

2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);

3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;

2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.

У п.5 ст.48 Закону України «Про власність» міститься принципова вказівка про те, що положення про захист права власності поширюються також на особу, хоча і не є власнику, але володіє майном на праві повного господарського ведення, оперативного керування, чи довічно наслідуваного володіння на іншій підставі, передбаченою законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Способи, методи, форми захисту права власності достатньорізноманітні. Вони об'єднані загальною назвою — речові позови.

Віндикаційний позов (віндикація)- спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

Оскільки зміст віндикації складає витребування про повернення речі, а не про заміну її іншою річчю того ж роду і якості, віндікаційний позов не можна пред'являти відносно речей, визначених тільки родовими ознаками чи не збережених у натурі. При відсутності предмета віндикації можна пред'являти лише зобов'язально-правову вимогу про відшкодування збитків.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.112.123 (0.021 с.)