Поняття права державної та комунальної власності.

Право державної власності може бути визначене як влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майно, котре їй належати. Суб’єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені в обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна. Згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межа компетенції, встановлені законом. ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власність (ст.327). Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Суб’єкт – територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Об’єкт – майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це також може бути рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації. В комунальній власності не може знаходитися майно, що об’єктом виняткової власності держави(н-д, атомна зброя, єдина енергосистема тощо). Територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335), бездоганну домашню тварину (ч.2 ст.341), на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч.3 ст.1277 ЦК) тощо.

Підстави виникнення та припинення окремих видів права власності.

Приватна власність: Громадянин набуває права власності на доходи від участі в
суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Державна власність: 1)виготовлення нової речі (ст.331); 2)переробка речі (ст.332); 3)привласнення загальнодоступних дарів природи (ст.333); 4)отримання продукції, плодів та доходів (ч.2 ст.189); 5)договір; 6)спадкування за заповітом (глава 85 ЦК). Спец. підстави набуття: 1) виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч.4 ст.343); 2) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.350-351); 3) викуп пам’ятки історії та культури (ст.352); 4)реквізиція (ст.353); 5)конфіскація (ст.354 ЦК). Комунальна: підстави співпадають як на державну власність. Територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335); бездоглядну домашню тварину (ч.2 ст.341), на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч.3 ст.1277 ЦК) тощо. Земля: Надання земельних ділянок у приватну власність і постійне користування громадянам та юридичним особам здійснюється із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених ЗКУ. Підставами набуття права власності на землю громадянами та юридичними особами є передача земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі: 1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; 2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій; 3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації. Право власності на земельні ділянки може виникати також на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

 

 

Об’єкти та суб’єкти окремих видів права власності.

Приватна власність: суб’єкти - громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства;об’єкти - жилі будинки,
квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення; твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Державна власність: суб’єкти – є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу; об’єкти – може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені в обігу; отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна. Комунальна: суб’єкти – територіальні громади сіл, селищ, міст тощо; об’єкти – майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це також може бути рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації. В комунальній власності не може знаходитися майно, що об’єктом виняткової власності держави(н-д, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).Земля: суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства, і ноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) лише на землі несільськогосподарського значення.

Права власності на землю.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства, і ноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) лише на землі несільськогосподарського значення. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Відповідно до ст. 140 ЗКУ підстави припинення права приватної власності на земельні ділянки такі: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК, ст. 347 ЦКУ); відчуження земельної ділянки іншим особам, державі, територіальним громадам (ст. 131 ЗКУ);; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора (ст. 139 ЗКУ); відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 146 - 147 ЗКУ; ст. 350 ЦКУ); конфіскації за рішенням суду (ст. 148 ЗКУ; ст. 354 ЦКУ); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145 ЗКУ; ст. 348 ЦКУ).