Конституційне право — провідна галузь національного права України

Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини на­родовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як ці­лісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні заса­ди правового статусу людини і громадянина, терито­ріальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого само­врядування в Україні.

Отож, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні — державної та місцевої (місцеве самовря­дування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як ба­зові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому мож­на стверджувати, що структуру предмета конститу­ційного права України складають: відносини полі­тичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економіч­ні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'яз­ки та ступінь їх гарантованості з боку держави); від­носини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з дер­жавно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність орга­нів місцевого самоврядування.

Отже, конституцтно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються вза­ємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище, можна стверджувати, що вони: мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати ін­шого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях грома­дян, а також здійснювати іншу оплачувану чи під­приємницьку діяльність або входити до складу ке­рівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини по­рівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Під принципами конституційно-правового регу­лювання розуміють найзагальніші нормативно-регу­лятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної де­мократії; політичного, економічного та ідеологічно­го плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритет­ності норм і принципів міжнародного права порівня­но з вітчизняним законодавством; державного та

іншого гарантування прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина, народовладдя, захисту сувереніте­ту й територіальної цілісності України і т. д.

Конститпуційно-правова норма — загально­обов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми специфічни­ми ознаками є те, що вони:

• регулюють особливе, з огляду на його важли­вість, коло суспільних відносин, що безпосеред­ньо стосується здійснення народовладдя;

• встановлюють порядок створення інших право­вих норм, який є обов'язковим для інших галу­зей права;

• мають вищу юридичну силу щодо інших право­вих норм;

• відрізняються особливою структурою в тому ро­зумінні, що для них не є характерною тричлен­на структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають ли­ше диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — сукупність способів і засобів, із допомогою яких упо­рядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризуєть­ся: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальніс­тю; доцільністю; поєднанням прямого та опосеред­кованого регулювання.

Відповідно до конституційно-правового регулю­вання існує наука конституційного права, її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регу­лювання загалом. Предметом цієї науки є: власне га­лузь конституційного права; суспільні відносини, що підлягають конституційно-правовому регулюван-

ню; історія, іноземна й вітчизняна, становлення га­лузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизня­них і закордонних учених, які безпосередньо чи опо­середковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які міс­тять конституційно-правові норми. Наука конститу­ційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, статистич­ний, структурно-функціональний і конкретно-соціо­логічний.

§ 2. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

Витоки українського конституційного про­цесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між кня­зем і народом, князем і його дружиною, що відобра­жено в різних редакціях "Руської Правди".

У новий час особливу роль у формуванні консти­туційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Ук­раїну як цілком самостійну державу, водночас уста­новлювала низку демократичних для тієї доби дер­жавних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі кон­ституційні проекти, як "Начерки конституції рес­публіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського то­вариства Георгія Андрузького (1827—?) та більш до­кладний проект Конституції України під назвою "Вольний союз" (Вільна спілка). Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Ми­хайло Драгоманов (1841—1895).

Значно радикальніший проект Конституції Украї­ни було опубліковано у вересні 1905 р. в першому

числі часопису Української народної партії "Само­стійна Україна" під назвою "Основний закон "Само­стійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, те­риторія якої мала складатися з дев'яти земель.

Реальний конституційний процес в Україні роз­почався з поваленням самодержавства та організа­цією у березні 1917 р. Української Центральної Ра­ди. І Універсал Центральної Ради започаткував ста­новлення української державності й розглядався як "статут автономії України".

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. II Універсалу Україн­ської Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р, III Універсалу, який проголошував установ­лення вже не автономних, а федеративних відносин із Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: "... однині Українська Народна Республіка стає са­мостійною і від нікого незалежною, вільною, суве­ренною державою українського народу".

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку дер­жави, правової системи, Центральна Рада намагала­ся встановити в Україні справді демократичний ус­трій. Про це безпосередньо свідчить текст Конститу­ції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва

увійшли німці та почалася доба українського Геть­манату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів Гетьманату на­самперед слід згадати гетьманську "Грамоту до всьо­го українського народу" від 29 квітня 1918 р„, яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право при­ватної власності фундаментом культури й цивіліза­ції, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., бу­ло прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій Украї­ни", у якому вирішувалися питання "про гетьман­ську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеці­альному розділі "Про закони" наголошувався особ­ливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд".

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Дек­ларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Ук­раїнської Народної Республіки. Особливо слід зазна­чити, що за доби Директорії було розроблено розгор­нутий проект Конституції УНР під назвою "Основ­ний державний закон Української Народної Республіки",

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створен­ня українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого ли-

ше повторювала Конституцію Російської Федерації

1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робіт­ничо-селянського уряду України на початку січня

1919 р.

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістич­них республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головно з розподілом компетенції між союзною та республі­канською владою.

У грудні 1936 р,, тобто в розпал сталінських ре­пресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, про­голошену "найдемократичнішою у світі". Конститу­ція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської Конституції", повністю дублювала її основні положення.

Засудження "культу особи" Сталіна, певне розши­рення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр., декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поши­рення демократичних інститутів, виникнення у кра­їні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За та­ких умов почався новий етап розвитку конституцій­ного процесу в Україні. Його повністю було зорієнто­вано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку кон­ституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про дер­жавний суверенітет України 16 липня 1990 р. Важ­ливе конституційне значення мав Акт проголошен­ня незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі

1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше.

Почнімо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалеж­ність влади. Розрізняють три види суверенітету: дер­жавний, національний і народний.

Державний суверенітет — верховенство держав­ної влади всередині країни та її незалежність у зов­нішньополітичній сфері.

Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питан­ня свого національного життя аж до створення само­стійної держави.

Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою невід'ємну й неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.

У різних країнах юридичне закріплення та реаль­не існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету знайш­ли юридичне закріплення в розгляданій Декларації.

Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її роз­ділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. — Україна як суверенна національна держава розви­вається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на са­мовизначення.

Розділ II. Народовладдя. — Громадяни Республі­ки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Розділ НІ. Державна влада. — Україна є само­стійною у вирішенні будь-яких питань свого держав­ного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. — Ук­раїнська РСР має своє громадянство... Всі громадя­ни мають гарантовані права та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Ук-

раїнська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки.

Розділ V, Територіальне верховенство. — Україн­ська РСР здійснює верховенство на всій своїй тери­торії. Територія Української РСР в існуючих кордо­нах є недоторканною і не може бути змінена та ви­користана без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. — Україн­ська РСР самостійно визначає свій економічний ста­тус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та роз­порядження багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. — Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охо­рони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. — Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що прожива­ють на території Республіки, право їх вільного на­ціонально-культурного розвитку.

Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. — Ук­раїнська РСР має право на власні Збройні Сили. Ук­раїнська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки...

Розділ X. Міжнародні відносини. — Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпо­середні зносини з іншими державами,., бере участь в діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародно­го спілкування... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріори­тет загальновизнаних норм міжнародного права пе­ред нормами внутрішньодержавного права.

Декларацію було покладено в основу нової Кон­ституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення між­народних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення су­веренітету України у складі СРСР, тому окремі її по­ложення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Юридичне закріплення повної самостійності Ук­раїни поза СРСР було здійснено Актом проголошен­ня незалежності України, прийнятим Верховною Ра­дою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього доку­мента полягає в закріпленні трьох головних положень:

• Проголошувалася незалежність України і ство­рення самостійної Української держави з офі­ційною назвою "Україна".

• Встановлювалося, що територія України є непо­дільною (єдиною) і недоторканною.

• Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України діють виключно Конституція і закони України.

З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необ­хідно було визначити долю державної території; дер­жавно-правових закладів; законодавчих норматив­но-правових актів; міжнародних майнових прав та обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон Ук­раїни "Про правонаступництпво України". Він скла­дається з дев'яти статей і містить такі основні поло­ження:

З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади на Україні є її Вер­ховна Рада.

До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать зако­нам України, прийнятим після проголошення неза­лежності України.

6 9-109

Органи держави, сформовані на основі Конститу­ції УРСР, діють до створення органів держави на ос­нові нової Конституції України.

Державним кордоном України є її колишній кор­дон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 р.

Україна підтверджує свої обов'язки за міжнарод­ними договорами, укладеними УРСР до проголошен­ня незалежності України, і є правонаступницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не супе­речать Конституції України та інтересам респуб­ліки.

Україна дала згоду на обслуговування зовнішньо­го боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р., в час­тині, визначеній державною угодою.

Україна не несе відповідальності за кредитні до­говори СРСР, укладені після 1 липня 1991 р. без зго­ди України.

Всі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України.

Виходячи з Декларації про державний суверені­тет, Акта проголошення незалежності України, Вер­ховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Деклара­цію прав національностей України. Вона складаєть­ся з невеличкої преамбули (введення) і семи статей.

Стаття 1 встановлює рівноправ'я всіх народів і націй України.

Стаття 2 гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.

Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 встановлює, що будь-яка національ­ність має право сповідувати свою релігію, викорис­товувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.

Стаття 7 встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають такі головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких убачається в тому, що "... громадяни Республіки всіх національ­ностей складають народ України". Вказується та­кож, що "... народ України є єдиним джерелом дер­жавної влади в Республіці". Це означає, що виключ­но народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати інститут президентства, вводити парла­ментаризм і т. д.

Далі випливає, що повновладдя народу реалізує­ться на основі Конституції через інститути безпосе­редньої (прямої) чи представницької (виборної) де­мократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: рефе­рендум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в орга­ни влади — насамперед, народних депутатів.

Поряд із прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конститу­ції незалежної України. Основними віхами консти­туційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовлення кількох нових б*

проектів Конституції України; створення конститу­ційних комісій та їхніх робочих груп, які впродовж 1991—1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, і т. ін.

Отож, джерелами сучасного конституційного пра­ва України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

• Конституцію України — основне джерело права;

• конституційні закони — закони, що вносять змі­ни й доповнення до Конституції;

• звичайні закони, що містять конституційно-пра­вові принципи і норми;

• інші акти Верховної Ради України та акти все­українського референдуму;

• певні нормативні акти Президента України;

• деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

• окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.

Безперечно, з утворенням Конституційного Суду України джерелами конституційного права стануть і деякі його акти.

Як уже підкреслювалось, особливе місце в систе­мі джерел конституційного права України посідає її Конституція.

Термін "конституція" походить від лат. сопзШи-ііо — установлення, устрій. Конституція є таким за­коном, що встановлює форму держави, систему дер­жавних органів, визначає порядок їх формування й діяльності, основні права та обов'язки громадян. Ін­шими словами, конституція встановлює та закріп­лює устрій держави, саме за це її називають основ­ним законом.

Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на й п'ятій сесії 28 червня 1996 р.

Цей день тоді ж було проголошено державним свя­том українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та за­кріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та прин­ципи діяльності державного апарату України.

Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з при­воду його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвиткові суспільства в цілому.

Визначальні риси сучасних конституцій такі:

• конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу, хоч історія знає і винятки з цього правила (конституції тоталітарних дер­жав);

• сучасні демократичні конституції спрямовані передусім на закріплення прав і свобод людини й громадянина;

• народ визнається основним джерелом влади в суспільстві;

• державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки;

• демократичні конституції найважливішим прин­ципом суспільного життя вважають принцип порозуміння, розумного компромісу між різни­ми соціальними верствами населення та полі­тичними угрупованнями;

• закріплюється принцип ідеологічної багатома­нітності, яка звільняє особистість від диктатури панівної думки.

Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й по­няття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особ­ливо це притаманно новим конституціям, що були

прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикла­дом у цьому плані можуть служити Конституція Че­ської Республіки 1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.

Неважко побачити, що Конституція має як право­ві, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є рів­ночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тоб­то настановам і вимогам Конституції повинні відпо­відати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст, 8 Конституції України).

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття). Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується преам­булою. В ній проголошено, що Конституція прий­мається Верховною Радою "від імені Українського народу", що його складають "громадяни України всіх національностей", що її основою є здійснення "українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення". У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гід­них умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, со­ціальної, правової держави.

§ 3. Загальні засади демократичного конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву "За­гальні засади" і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного ре­гулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суве­ренною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність

держави означають, що її влада є верховною, пов­ною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судо­вої влади, а також непідпорядкування і непідзвіт-ність цієї держави іноземним державам у міжнарод­них відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення най­сприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави й суспіль­ства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід узяти до уваги її орієнтацію на здійснення широко­масштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав лю­дини і громадянина, створенні доступних систем ос­віти, охорони здоров'я і соціального захисту, належ­ній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава — це держава, в якій панує пра­во, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії пе­ред державою, але й держава несе реальну відпові­дальність перед особою за свою діяльність та її на­слідки.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітар­ною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими держав­ами, а також право виходу зі складу України.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суве­ренітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суве­ренітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встанов­люється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн, Наведено їх загальні описи.

Столицею України, тобто адміністративно-полі­тичним центром і місцеперебуванням загальнодер­жавних законодавчих, виконавчих і судових орга­нів, є місто Київ.

Відповідно до ст. 6 Конституції "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного ор­гану, що, як засвідчує історичний досвід, призво­дить до свавілля у керівництві державою і суспіль­ством.

Говорячи про конституційне визнання і гаранту­вання місцевого самоврядування (ст. 7), треба усві­домлювати, що мається на увазі право місцевих те­риторіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і в ме­жах, передбачених чинним законодавством, вирішу­вати питання місцевого значення.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріпле­но такі основні принципи побудови та функціону­вання національної правової системи:

• верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доціль­ності;

• найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-пра-

вові акти мають прийматися на основі Консти­туції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підля­гають виконанню;

• визнання положень Конституції нормами пря­мої дії. Цим зумовлено, що конституційні при­писи впливають на суспільні відносини безпосе­редньо.

Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані врегулювати основи національ­ного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національно­го законодавства, наприклад, у Законі України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є "власністю Україн­ського народу", від імені якого права власника щодо цих об'єктів "здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування". До таких об'єк­тів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.

Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя "на засадах політичної, економіч­ної та ідеологічної багатоманітності".

У розділі І Конституції України закріплено заса­ди національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпе­кою мається на увазі стан захищеності життєво важ­ливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих та можливих внутрішніх і зовнішніх за­гроз в усіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інте­ресів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положен­ня захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпе-

чення її національних інтересів та безпеки через "підтримання мирного і взаємовигідного співробіт­ництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Ці норми і принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті ООН та Деклара­ції про принципи міжнародного права.

§ 4. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпе­чують ухвалення державного рішення прямим воле­виявленням народу, відносять: референдум; обгово­рення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) грома­дян; звіти депутатів і виконавчих органів перед насе­ленням.

Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в орга­ни влади — насамперед, народних депутатів, Прези­дента, інколи суддів.

Референдум — голосування населення всієї дер­жави (загальнодержавний референдум) або певної частини.її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і су­спільного життя. Референдум і вибори мають загаль­ний метод здійснення — голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визна­чення особи, яка, на думку більшості виборців, най­більш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна

чи скасування законів, вирішення проблем територі­ального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практи­ці поряд із терміном "референдум" інколи застосо­вується термін "плебісцит". У багатьох випадках їх­ній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регла­ментується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебіс­циту в основному врегульовуються міжнародно-пра­вовими актами, і його предметом у більшості випад­ків є вирішення територіальних спорів між різними державами.

§ 5. Види референдумів

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імператив­ний і консультативний, конституційний і законодав­чий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує нія­кого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визнача­лося, бути чи не бути Україні незалежною держа­вою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення поля­гає в установленні думки виборців щодо певного пи­тання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультатив­ний референдум здійснюється під назвою "всенарод­ного обговорення".

Конституційним називається референдум, унаслі­док якого змінюється, приймається або відхиляєть-

ся конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум нази­вається законодавчим.

Обов'язковий референдум — це референдум, про­ведення якого є обов'язковим для вирішення визна­чених Конституцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'яз­ковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших кра­їнах предметом обов'язкового референдуму визна­чаються, скажімо, затвердження статутів автоном­них територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження зако­нів, міжнародних угод і под.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недо­цільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції низки держав забороняють вино­сити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з дея­ких ін<