Внесення змін і введення в дію Конституції України

Розділ XIII Конституції регламентує поря­док унесення змін до Конституції України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності кон­ституційного устрою, що передбачає таке: Конститу­ція може бути змінена лише в особливому, закріпле­ному нею порядку, який відрізняється від унесення змін до поточного законодавства, а також запрова­дження динаміки розвитку конституційного проце­су, що дозволить своєчасно реагувати на конститу­ційному рівні на об'єктивні потреби розвитку сус­пільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначено коло суб'­єктів конституційної ініціативи, яким надається можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як І/З народних депутатів Украї-

ни від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розгляд Вер­ховної Ради України, і це пояснюється тим, що саме вони є суб'єктами, які безпосередньо репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ра­ди України чинною Конституцією передбачено наба­гато ширше коло суб'єктів, що охоплює Президента України, народних депутатів України, Кабінет Мі­ністрів і Національний банк України.

Із цієї статті також випливає, що конституційна ініціатива вказаних суб'єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у вигляді зако­нопроекту. Законопроект має бути поданим відпо­відно до Регламенту Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що міс­тить обгрунтування необхідності розроблення і прийняття закону, а також, у необхідних випадках, із пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з прийняттям і впрова­дженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказаних вимог не дотримано або ж форма по­даного законопроекту не відповідає встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути за­конопроект його ініціаторові.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціа­тиви з питань внесення змін до Конституції Украї­ни, надання цього права лише Президентові та при­наймні 1/3 народних депутатів, а також передбачен­ня певного чіткого процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції та обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України попередньо має схвалити більшість консти­туційного складу Верховної Ради України. Тобто, для схвалення законопроекту є необхідною біль-

шість голосів від загальної кількості народних депу­татів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту виключаються депутати, повноваження яких припинено в установленому законом порядку, а та­кож депутати, які вибули зі складу Верховної Ради України через будь-яку причину на момент схвален­ня. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Вер­ховної Ради України за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Усе вищесказане стосується розділів: II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", IV "Верховна Рада України", V "Президент України", VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади", VII "Прокуратура", VIII "Правосуд­дя", IX "Територіальний устрій України", X "Авто­номна Республіка Крим", XI "Місцеве самовряду­вання", XII "Конституційний Суд України", XIV "Прикінцеві положення", XV "Перехідні положення".

Після внесення до Верховної Ради України зако­нопроекту про зміни норм щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно поді­лити на два етапи. На першому проводиться обгово­рення і схвалення законопроекту більшістю народ­них депутатів від конституційного складу Верховної Ради, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголо­сує не менш як 2/3 від конституційного складу Вер­ховної Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верховної Ради України відбуваються двічі на рік.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І "Загальні за­сади", III "Вибори. Референдум" і XIII "Внесення змін до Конституції України". По-перше, суб'єктами

конституційної ініціативи щодо подання до Верхов­ної Ради України законопроектів про внесення змін до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни. По-друге, законопроект про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до Верхов­ної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її конституційного складу. І, по-третє, він затвер­джується всеукраїнським референдумом, що призна­чається Президентом України, і тільки після цього набирає чинності. Тобто, Конституція України вста­новлює ще складніший порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну основу, а це, своєю чергою, має запобігти будь-яким спробам змінити її сутність.

Конституція України встановлює також, що по­вторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скли­кання. Тобто, Конституція забороняє повторне по­дання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної Ради України того самого скли­кання.

Конституція України проголосила, що її не мож­на змінити, якщо зміни передбачають:

• скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Це положення викликане тим, що в сучасних державах права і свободи людини і громадянина є непорушними і недоторканни­ми, а тому якщо законопроект, що змінює Кон­ституцію, передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, Верховна Рада зобов'язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною;

• ліквідацію незалежності України. Остання про­голошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Ук­раїна є суверенною, незалежною, демократич­ною, соціальною та правовою державою;

• порушення територіальної цілісності України, що, своєю чергою, суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного або надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий режим діяльності державних органів, органів само­врядування, підприємств, установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов'язки. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на убезпечення громадян у разі стихій­ного лиха, аварій і катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і свобод громадян, консти­туційного ладу під час масових порушень правопо­рядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю гро­мадян, або спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України через насиль­ство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, що розгля­дався Верховною Радою України і стосовно якого за­кону так і не було прийнято, може бути поданий до Верховної Ради України повторно, але не раніше ніж через рік од дня винесення рішення щодо цього законопроекту. Тобто, Конституція забороняє пов­торне подання до Верховної Ради того самого зако­нопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилила, раніше ніж через рік од дня ухвалення рішення щодо цього за­конопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього строку своїх повно­важень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України. Тобто, протягом чотирьох ро­ків роботи Верховної Ради можлива лише одноразо-

ва зміна тієї чи тієї статті Конституції, окремого її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Консти­туції України розглядаються Верховною Радою Ук­раїни за наявності висновку Конституційного Суду України. Останній повинен сформулювати вмотиво­ваний висновок щодо відповідності законопроекту такими вимогам:

• чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і громадянина;

• чи не спрямований він на ліквідацію незалеж­ності України;

• чи не порушує територіальної цілісності Украї­ни;

• за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України;

• чи не буде розглядатися законопроект Верхов­ною Радою України, повторно, протягом року од дня винесення рішення щодо аналогічного зако­нопроекту;

• чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конститу-ційності законопроекту є важливою юридичною га­рантією проти можливості порушення Основного За­кону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Розділ XIV "Прикінцеві положення" Конституції України присвячений набиранню нею чинності. А самі розроблення і прийняття нової Конституції Ук­раїни закономірно викликані якісними змінами, що стались у державному і суспільному житті нашої країни.

Ясна річ, що набирання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми втілення в життя всього но­вого, що вона проголошує і закріплює, але вона по­винна розглядатись усіма як Основний Закон нашої

держави, відповідно до якого мають прийматися ін­ші нормативно-правові акти, загалом функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з приводу ство­рення, реалізації та охорони права.

Принагідно хотілося б зауважити, що норми Кон­ституції України є нормами прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими суб'єкта­ми не вимагають їх дублювання й конкретизації ін­шими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма, а держава гаран­тує можливість звернення до суду за захистом кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

Саме тому таке велике значення має вказаний розділ. Адже набирання чинності Конституцією Ук­раїни якраз і передбачає, що вона стає єдиним, справді Основним Законом, згідно з яким здійснює­ться регулювання суспільного і державного життя з допомогою права. Все це вимагає точного визначен­ня часу набирання нею чинності, оскільки саме від­тоді виникають конституційні (найголовніші) права, свободи та обов'язки, відповідно до неї починають здійснюватися правова реформа, організаційна пере­будова державних органів і т. д.

Отже, у ст. 160 Конституції України вказано, що вона набирає чинності від дня її прийняття. Це практично означає, що набирання Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Доцільно зразу ж зазначити, що порядок прийняття Конституції є де­що спеціфічним порівняно з іншими законами. Так, у ст. 94 Конституції передбачено, що закон набирає чинності через десять днів од дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим за­коном, але не раніше дня його опублікування. Тоб­то, перша Конституція незалежної України, з огля-

ду на її надзвичайну важливість, набрала чинності до її офіційного оприлюднення, в порядку, передба­ченому самою Конституцією України (вищезгаданою ст. 160).

Офіційне опублікування Конституції України че­рез певний термін після її прийняття і набирання чинності було викликане необхідністю відпрацюван­ня чіткої конституційної мови, правопису і лексики, застосування юридичної термінології, внесення ре­дакційних та інших технічних змін і доповнень за повної незмінності вже прийнятого 28 червня 1996 р. юридичного змісту Конституції.

Текст Конституції України було офіційно опри­люднено згідно з Законом України "Про прийняття Конституції України і введення її в дію". Його го­ловними положеннями є: ствердження факту прий­няття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами й доповненнями; визнання таким, що втратив чин­ність, Конституційного договору між Верховною Ра­дою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на пе­ріод до прийняття нової Конституції України".

Стаття 161 Конституції проголошує: "День прий­няття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України". Це зумовлено величез­ним історичним значенням Конституції України для українського державотворення і на цій основі — здійснення Українським народом права на самови­значення, забезпечення прав і свобод людини, гро­мадської злагоди та безпеки, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави в Ук­раїні. Саме тому вказане конституційне положення зобов'язує державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті Українського народу, що пе­редбачає необхідність здійснення нею відповідних заходів з організації свята.

Питання для самостійної перевірки знань

*• Чому конституційне право є провідною галуззю права Ук­раїни?

^ У чому полягає специфіка конституційно-правових від­носин?

> Визначіть принципи, предмет і метод конституційного права України.

^ Назвіть найбільш значущі історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні.

*• Охарактеризуйте джерела конституційного права Ук­раїни.

>• Чому Конституція є Основним Законом України?

*• Якими є загальні засади демократичного конституційно­го ладу в Україні?

^ Висвітліть поняття і види референдум/в.

*• Якою є виборча система /право України?

*• У чому полягає специфіка територіального устрою Ук­раїни?

^ Як набувається громадянство України?

*• Як припиняється громадянство України?

> Які права, свободи, законні інтереси та обов'язки нази­ваються конституційними?

> Чиє істинним твердження про те, що Верховна Рада — єдиний орган законодавчої влади в Україні?

*• Згрупуйте повноваження Президента України. > Яке місце в системі органів влади посідає Кабінет Мініст­рів України?

>• Яке головне завдання судової влади?

> Обгрунтуйте системи місцевого самоврядування.

Глава VIII ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття трудового права і предмет його регулювання

Життя людини в суспільстві тісно пов'язане з її трудовою діяльністю, спрямованою загалом на от­римання й використання матеріальних благ.

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини.

Тому такі важливі права, як право на працю та інші тісно пов'язані з ним права (на підприємниць­ку діяльність, відпочинок, страйк, соціальний за­хист) закріплено в Конституції України.

Конституційні норми, що закріплюють право на працю, цілком відповідають нормам ст. 23 Загальної декларації прав людини, зокрема щодо вільного об­рання праці або вільного погодження на неї. Це означає, що тільки конкретній людині належить ви­ключне право розпоряджатися її здібностями до пра­ці. Рівночасно право на працю означає, що людина має вільний вибір не тільки професії, роду заняття, а й право ігнорувати будь-яку трудову діяльність.

Порядок та умови використання в житті цих прав конкретизовано в Кодексі законів про працю, в За­конах України "Про підприємництво", "Про зайня­тість населення", "Про колективні договори і уго­ди", "Про охорону праці", "Про основні засади соці­ального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" та інших нормативно-пра­вових актах. Взагалі трудові відносини нині регу­люються більш як 500 нормативно-правовими акта-

ми України, а також значною кількістю норматив­них актів, прийнятих і органами державної влади та управління.

Всі правові норми, закріплені в цих нормативних актах, створюють єдину, за предметом правового ре­гулювання, систему правових актів, яка й має назву трудового права. Саме предмет правового регулюван­ня є основною відзнакою будь-яких галузей права, він відповідає на питання, які види суспільних від­носин регулюються тією чи іншою групою правових норм.

Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є, насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної трудової функції.

Предметом правового регулювання норм трудово­го права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Це, зокрема, відносини щодо участі пра­цівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини професійних спілок із державними органами, власниками (або уповнова­женими ними органами) підприємств, установ, орга­нізацій щодо організації праці, встановлення та застосування його умов; відносини щодо працевлаш­тування, тобто створення системи організаційно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гро­мадян роботою, системи соціальної допомоги, що на­дається державними органами певній категорії громадян; відносини, що виникають у процесі орга­нізації професійної підготовки та підвищення квалі­фікації працівників безпосередньо на виробництві; відносини з нагляду і контролю за додержанням за­конодавства про працю; процесуальні відносини, що виникають у процесі застосування матеріальних норм трудового права.

Отже, трудове право — окрема галузь права Ук­раїни, яка регулює відносини, що виникають у про­цесі реалізації особою права на працю. Трудове право

являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему за­гальнообов'язкових правил поведінки, що регулю­ють трудові, а також деякі інші, тісно зв'язані з тру­довими, відносини найманих працівників.

Трудове право, як і будь-яка інша галузь права України, має свої джерела — форми зовнішнього ви­разу правових норм.