Відстрочення виконання вироку



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Відстрочення виконання вироку



Призначаючи покарання особі, яка вперше засуджується до позбавлення волі на строк до трьох років, суд, з урахуванням характеру і ступеня сус­пільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи, а також можливості його виправлення й перевиховання без ізоляції від сус­пільства, може відстрочити виконання вироку щодо такої особи на строк від одного до двох років зі спла­тою штрафу в межах від 10 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, Незастосування в таких випадках штрафу можливе лише за наявності винят­кових обставин справи та характеристик особи, що свідчать про можливість застосування м'якшого по­карання.

У разі відстрочення виконання вироку суд, окрім штрафу, може призначити додаткові покарання у вигляді конфіскації майна, позбавлення права обій-І мати певні посади або проводити певну діяльність,! позбавлення батьківських прав. Суд може відстрочи-| ти й виконання додаткових покарань, окрім штра­фу. З відстроченням виконання вироку суд може зо­бов'язати засудженого у визначений строк усунути заподіяну шкоду, піти на роботу або навчання, не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місця проживання, повідомляти ці органи про зміну робо­ти або навчання, періодично з'являтися для реєстра­ції до органу внутрішніх справ. Суд може зобов'яза­ти засудженого не відвідувати певних місць, не виїжджати з постійного місця проживання без пові­домлення органу внутрішніх справ, пройти курс лі-


кування в разі зловживання спиртними напоями або вживання наркотичних речовин, публічно або в ін­шій формі вибачитися перед потерпілим, якщо ви­конання цих обов'язків може сприяти виправленню і перевихованню засудженого. Суд може також по­класти на певний трудовий колектив або особу, за їхньою згодою, обов'язок із нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.

Контроль за поведінкою засуджених, щодо яких виконання вироку до позбавлення волі відстрочено, здійснюється органами внутрішніх справ, а щодо неповнолітніх — також комісіями у справах не­повнолітніх при виконавчих комітетах місцевих рад народних депутатів відповідно до законодавства України.

Якщо засуджений, щодо якого виконання вироку до позбавлення волі відстрочене, не виконує покла­дених на нього судом обов'язків, або допускає пору­шення громадського порядку чи трудової дисциплі­ни, що потягли за собою вжиття заходів адміністра­тивного стягнення або заходів дисциплінарного чи громадського впливу, або ухиляється від сплати штрафу, то поданням органу внутрішніх справ, ко­місії у справах неповнолітніх при виконавчому ко­мітеті місцевої ради народних депутатів чи трудово­го колективу, на якого покладено обов'язок нагляду за засудженим і проведенню з ним виховної роботи, суд може винести ухвалу про скасування відстрочен­ня виконання вироку до позбавлення волі та про на­правлення засудженого для відбування позбавлення волі, призначеного вироком.

Після закінчення терміну відстрочення виконан­ня вироку суд за поданням органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого, залежно від ставлення до праці чи навчання засудженого, його поведінки протягом установленого судом терміну відстрочення виконання вироку виносить ухвалу про звільнення засудженого від покарання або про


 


направлення засудженого для відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного вироком.

У разі вчинення засудженим за період відстрочен­ня виконання вироку нового злочину суд приєднує до нового покарання призначене раніше.

§ 13. Примусові заходи виховного характеру

Примусових заходів виховного характеру
може бути вжито до особи, яка вчинила у віці до 18
років злочин, що не становить великої суспільної не­
безпеки, якщо буде визнано, що її виправлення мож­
ливе без застосування кримінального покарання. До
особи, яка вчинила діяння, що передбачені кримі­
нальним законом, у віці до 14 років, суд також може
вжити примусових заходів виховного характеру, які
не є кримінальним покаранням.

Ужиття стосовно до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру є різновидом звільнен­ня такої особи від кримінальної відповідальності і не вважається судимістю. Воно є правом, а не обов'яз­ком суду. Зазначені заходи вживаються примусово, тобто незалежно від згоди неповнолітнього та його представників.

Визнаючи злочин таким, що не становить великої суспільної небезпеки, слід виходити з сукупності всіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, спо­собу, обставин і стадії вчинення злочину, форми ви­ни, мотивів, цілі винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин учинено у співучасті), тяжкості наслідків, які наста­ли або могли настати тощо.

Якщо під час розгляду кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвину­вальним висновком, буде встановлено, що ним учи­нено злочин, який не становить великої суспільної


небезпеки, і його можна виправити без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя по­становою закриває кримінальну справу і вирішує питання про вжиття до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, а саме:

• зобов'язання публічно або в іншій формі вибачи­тися перед потерпілим;

• застереження;

• передачі неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх заступають, або під нагляд педа­гогічному чи трудовому колективу за його зго­дою, а також окремим громадянам на їхнє про­хання;

• покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно чи заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяні збитки;

• направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підліт­ків із метою його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Умови перебування в цих установах неповноліт­ніх і порядок їх залишення визначаються спеціаль­ними положеннями. Закон не виключає вжиття при­мусових заходів виховного характеру до неповноліт­нього, який вдруге вчинив злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, в тому числі й на ви­падок, коли за вчинення такого злочину йому було призначено примусовий захід виховного характеру.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка до­сягла 11-річного віку, але до виповнення віку, з яко­го законом передбачено кримінальну відповідаль­ність, за фактом цього діяння порушується кримі­нальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та вжиття до неповнолітнього


примусових заходів виховного характеру. Справа з постановою надсилається прокуророві.

Одержавши від слідчого закриту кримінальну справу, прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого спрямовує справу до суду для вжиття примусових заходів виховного характеру. Суддя за наявності зго­ди з рішенням слідчого чи прокурора призначає справу до судового розгляду. Такі справи повинні розглядатися спеціально уповноваженими на те суд^-дями, визначеними наказом голови суду. Розгляд справи проводиться суддею одноособове з обов'язко­вою участю прокурора і захисника. На судове засі­дання викликається також законний представник неповнолітнього, але його не з'явлення не є пере­шкодою для розгляду справи.

За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд — ухвалу. Для контролю за вико­нанням рішення про вжиття примусового заходу ви­ховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконав­чої влади та місцевого самоврядування.

§ 14. Амністія та помилування

Амністія та помилування є винятковими акі
тами, передбаченими кримінальним законодавством!
Винятковість цих актів визначається тим, що для
кримінального законодавства загальним правилом
судове вирішення питань про звільнення засудженої
го від покарання, а також пом'якшення призначеної
го покарання. Тому звільнення від покарання чи
пом'якшення покарання в порядку амністії та поми­
лування є винятком із цих правил.

Амністія — акт вищого органу державної влади чи глави держави, що звільняє повністю або частко­во від відбування покарання певну категорію осіб,


засуджених за вчинені злочини, або скорочує їм строк покарання. До прийняття чинної Конституції (1996 р.) укази про амністію відповідно до Конститу­ції України 1978 р. і Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України видавав Президент. Наприклад, 27 червня 1996 р. він видав Указ "Про амністію з нагоди п'ятої річни­ці незалежності України".

Згідно з чинною Конституцією України видання акта про амністію належить до компетенції Верхов­ної Ради України. Так, 21 листопада 1996 р. було видано Закон України "Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчас­них виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат". 1 жовтня 1996 р. Верхов­на Рада України прийняла Закон України "Про за­стосування амністії в Україні", до якого 19 грудня 1996 р. внесла певні зміни.

Відповідно до Закону України "Про амністію в Україні" амністія — це повне або часткове звільнен­ня від кримінальної відповідальності й покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Законом про амністію може бути передбачене:

• повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності, відбування по­карання (повна амністія);

• часткове звільнення зазначених у ньому осіб од відбування призначеного судом покарання (часткова амністія).

Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Не допускається застосування амністії:

• до особливо небезпечних рецидивістів, визнаних - такими вироком суду, що набрав законної сили;

• до осіб, яким смертну кару в порядку помилу-
вання замінено на позбавлення волі;
до осіб, які мають дві та більше судимості за
вчинення тяжких злочинів;



• до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжливих обставин;

• до осіб, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім зазначених у п. "г" і які відбули менше половини призначеного вироком суду ос­новного покарання.

Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, що на них амністія не поши­рюється.

Дія закону про амністію поширюється на злочи­ни, вчинені до дня набрання ним чинності включно.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і до­даткового покарання, призначеного судом.

Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду. Закони про амніс­тію Верховна Рада України може приймати не часті­ше одного разу протягом календарного року.

Зазвичай акт про амністію видається у зв'язку з відзначенням певної дати в житті держави і поши­рюється на невизначене коло осіб.

Ознаки, за якими застосовується чи не застосо­вується амністія, визначаються Законом України "Про застосування амністії в Україні", та можуть бу­ти визначені самим актом про амністію (наприклад, згаданий Указ Президента України "Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України").

Помилування — акт глави держави, за яким пев­на особа (кілька осіб) повністю або частково звіль­няється від покарання, або до неї застосовується м'якше покарання, або з особи знімається суди­мість,

Прийняття акта про помилування належить до компетенції глави держави. Пункт 27 ст. 106 Кон­ституції України, де перелічуються повноваження Президента, наголошує: "Президент України здійс­нює помилування". Відповідно до Положення про


порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, помилування засуджених здій­снюється у вигляді заміни смертної кари позбавлен­ням волі, повного або часткового звільнення від від­бування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або його невідбутої частини м'як­шим покаранням, зняття судимості.

Кримінальна справа не може бути порушена, а порушена справа підлягає закриттю внаслідок акта амністії, який усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб (п. 4 ч. 1 ст. б Кримінально-процесу­ального кодексу). Одначе закриття справи не допус­кається, якщо обвинувачений проти цього заперечує (ч. 4 ст. 6 КПК). У такому разі провадження у справі продовжується звичайним порядком, але на випадок визнання особи винною у вчиненні злочину суд по­становляє обвинувальний вирок із звільненням засу­дженого від покарання.

§ 15. Загальна характеристика окремих видів злочину. Злочини проти держави

До 1992 р. ця глава Кримінального кодексу, яка під першим номером відкриває його Особливу частину, називалася "Державні злочини". Вбачаєть­ся, що таке перейменування сталося тому, що слово­сполучення "державні злочини" має подвійний зміст. По-перше, його можна розуміти як злочини громадян проти держави, а по-друге, як злочини самої держа­ви. Якщо за радянської доби поняття "держава" вва­жалося ледь не священним, то з розвитком громадян­ського суспільства у світі, зокрема й в Україні, широ­ко вживаними як у побуті, так і в політичних дискусіях стали поняття "злочинна держава" і "дер-жава-злочинець


Злочини проти держави поділяються в КК на дві групи: перша — особливо небезпечні злочини проти держави (до 1958 р. мала назву "контрреволюційні злочини"), друга — інші злочини проти держави.

Зупинімося на особливо небезпечних злочинах проти держави. Родовим об'єктом цієї групи злочи­нів є суспільний або державний лад України. Безпо­середнім об'єктом залежно від конкретних проявів є: суверенітет, державна безпека, політична, еконо­мічна системи, конституційний лад України. Об'єк­тивна сторона полягає в конкретних активних діях, що їх передбачено в диспозиціях наведених вище статей.

Більшість особливо небезпечних злочинів проти держави сформульовані законодавцем як злочини з формальним складом. Деякі злочини є злочинами з усіченим складом, наприклад, змова з метою на­сильницького повалення конституційного ладу або з метою захоплення державної влади. Одночасно та­кий злочин, як диверсія (ет. 60 КК), вважається за­кінченим з моменту настання вказаних у законі на­слідків, тобто має матеріальний склад. Суб'єктивна сторона особливо небезпечних злочинів завжди ха­рактеризується виною у формі прямого наміру: вин­на особа усвідомлює характер своїх дій і бажає так чинити. Наприклад, скоюючи державну зраду, вин­на особа усвідомлює, що вона сприяє військовому противникові, чи іноземній державі, чи іноземній організації, чи їхнім представникам і бажає так чинити.

Більшість особливо небезпечних злочинів проти держави з суб'єктивної сторони не тільки характе­ризуються виною у формі прямого наміру, а й перед­бачають наявність спеціальної мети, як-от: насиль­ницької зміни чи повалення конституційного ладу або насильницького захоплення державної влади — дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; завдання шкоди певній ділянці державної


влади — посягання на життя державного діяча; про­вокування міжнародних ускладнень (розриву дипло­матичних відносин між Україною та іншою держа­вою, розірвання договору між державами, зрив між­народних переговорів тощо) — посягання на життя представника іноземної держави; зміна території або державного кордону — посягання на територіальну цілісність України.

Суб'єктом особливо небезпечних злочинів проти держави можуть бути як громадяни України, так і іноземці, а також особи без громадянства, які досяг-ли 16-річного віку. З цього правила є два винятки: суб'єктом державної зради (ст. 56 КК) може бути лише громадянин України, а суб'єктом шпигунства (ст. 57 КК) — іноземний громадянин чи особа без громадянства. З'ясування розглянутих об'єктивних і суб'єктивних ознак дає змогу сформулювати поняття особливо небезпечних злочинів проти дер­жави.

Отже, особливо небезпечними злочинами проти держави є навмисні суспільна небезпечні діяння, пе­редбачені кримінальним законом, що посягають на основи суспільного та державного конституційного ладу України з метою послаблення чи підриву дер­жавності України, а також умисні діяння, спрямо­вані на завдання шкоди зовнішній безпеці України або загрози мирному співіснуванню держав,

Залежно від безпосередніх об'єктів особливо не­безпечні злочини проти держави поділяються на: • злочини, що посягають на зовнішню безпеку Ук­раїни: державна зрада (ст. 56 КК), шпигунство (ст. 57 КК), найманство (ст. 63і КК); • І. • злочини, що посягають на політичну основу Ук­раїни: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи v повалення конституційного ладу або на захоп­лення державної влади (ст. 56і КК), посягання на територіальну цілісність України (ст. 62 КК); а • злочини, що посягають на економічну основу м України: диверсія (ст. 60 КК);

злочини, що посягають на мир та мирне співіс­нування держав: посягання на життя представ-

;,. ника іноземної держави (ст. 59 КК), пропаганда війни (ст. 63 КК).

Інші злочини проти держави

Інші злочини проти держави — це передба­чені кримінальним законом суспільна небезпечні ді­яння, що посягають на основи державного управлін­ня України без мети підриву чи послаблення держа­ви. Останнє відрізняє їх від особливо небезпечних злочинів проти держави.

Родовим об'єктом інших злочинів проти держави є основи державного управління у сферах:

• національної, расової та релігійної рівноправ­ності;

• обороноздатності;

• громадської безпеки і громадського порядку;

• господарської діяльності.

Об'єктивна сторона більшості злочинів цієї групи полягає в активних суспільно небезпечних діях. Деякі злочини може бути вчинено як діями, так і бездіяльністю, наприклад, розголошення державної таємниці (ст. 67 КК).

Інші злочини проти держави в основному нале­жать до злочинів із формальним складом. Суб'єк­тивна сторона більшості з цих злочинів характери­зується умисною виною, тоді як деякі можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, скажімо, втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 68 КК). Щодо факту втрати — вина необережна, а щодо правил поводження з документами — вина умисна чи необережна.

Суб'єктом інших злочинів проти держави може бути громадянин України, іноземний громадянин чи


особа без громадянства, які досягли віку криміналь­ної відповідальності:

• за ухилення від призову на строкову військову службу (ст.72 КК) — 18 років;

• за умисне пошкодження шляхів і транспортних засобів, яке спричинило чи могло спричинити аварію поїзда (ст. 78 КК), — 14 років;

• за решту злочинів — 16 років.

Деякі злочини цієї групи можуть скоюватися спе­ціальними суб'єктами, приміром, злочини, передба­чені ст. 68 КК, — особою, якій документи, що міс­тять державну таємницю, було довірено; ст. 69і КК — особою, яка відбуває покарання в місцях позбавлен­ня волі; ст. 72 КК — особою, яка підлягає призову на строкову військову службу.

Залежно від безпосередніх об'єктів посягання ін­ші злочини проти держави можна поділити на такі групи:

• злочини, що посягають на основи державного управління у сфері расової, національної та ре­лігійної рівноправності громадян (ст. 66 КК);

• злочини, що посягають на основи державного управління у сфері обороноздатності України (розголошення державної таємниці — ст. 67 КК; втрата документів, що містять державну таєм­ницю, — ст. 68 КК; передача іноземним органі­заціям відомостей, що становлять службову та­ємницю, — ст. 68і КК; ухилення від призову на

- строкову військову службу — ст. 72 КК; ухилен­ня від призову за мобілізацією — ст. 73 КК; не­законне перетинання державного кордону — ст. 75 КК; порушення правил міжнародних по-

- льотів — ст. 76 КК);

н • злочини, що посягають на основи державного

-& управління у сфері громадської безпеки і гро­мадського порядку (масові заворушення — еі ст. 71 КК; бандитизм — ст. 69 КК; дії, що дезор-:-« ганізують роботу виправно-трудових установ, — т ст. 69і КК; порушення Правил безпеки руху та



експлуатації транспорту — ст. 77 КК; порушен­ня порядку використання повітряного простору України — ст. 77і КК; пошкодження шляхів і транспортних засобів — ст. 78 КК); злочини, що посягають на основи державного управління у сфері зміцнення господарської мо­гутності України (контрабанда — ст. 70 КК; ви­готовлення чи збут підроблених грошей або цін­них паперів — ст. 79 КК; порушення правил про валютні операції — ст. 80 КК; приховуван­ня валютної виручки — ст. 80і КК).

§ 17. Злочини проти життя, здоров'я, волі та гідності особи

Стаття 55 Конституції України наголошує, що громадяни України мають право на судовий за­хист від посягань на честь, гідність, життя і здоров'я, на особисту свободу.

Питанням захисту життя, здоров'я, волі та гід­ності особи від злочинних посягань присвячено гл. З Кримінального кодексу.

Злочини, передбачені в цій главі, залежно від без­посереднього об'єкта посягання поділяються на такі групи:

злочини проти життя (умисне вбивство за об­тяжливих обставин — ст. 93 КК; умисне вбивство — ст. 94 КК; умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, — ст. 95 КК; умисне вбивст­во матір'ю своєї новонародженої дитини — ст. 96 КК; убивство з перевищенням меж необхідної оборо­ни — ст. 97 КК; вбивство з необережності — ст. 98 КК; доведення до самогубства — ст. 99 КК; погроза вчинити вбивство — ст. 100 КК);

злочини проти здоров'я (умисне тяжке тілесне ушкодження — ст. 101 КК; умисне середньої тяж­кості тілесне ушкодження — ст. 102 КК; умисне


тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилюван­ня, — ст. 103 КК; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборо­ни — ст. 104 КК; необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — ст. 105 КК; умисне легке тілесне ушкодження — ст. 106 КК; побої та мордування — ст. 107 КК; зараження венеричною хворобою — частини 2, 3 ст. 108 КК; ухилення від лікування венеричної хвороби — ст. 108і КК; за­раження вірусом імунодефіциту людини — ч. 2 ст. 1082 КК; зараження вірусом імунодефіциту лю­дини медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер — ст. 108 КК);

злочини, які ставлять під загрозу життя і здо­ров'я (незаконне проведення аборту — ст. 109 КК; примушування жінки до вчинення аборту — ст. 110 КК; залишення в небезпеці — ст. 111 КК; неподання допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя становищі, — ст. 112 КК; ненадання допомо­ги хворому особою медичного персоналу — ст. 113 КК; ухилення від сплати аліментів на утримування дітей — ст. 114 КК; зловживання опікунськими правами і залишення підопічних дітей без нагляду і допомоги — ст. 115 КК; розголошення таємниці уси­новлення — ст. 115і КК; ухилення від сплати коштів на утримування непрацездатних батьків — ст. 116 КК; завід оме поставлення в небезпеку зара­ження венеричною хворобою — ч. 1 ст. 108 КК; сві­доме поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини — ч. 1 ст. 1082 КК);

статеві злочини (зґвалтування — ст. 117 КК;
задоволення статевої пристрасті неприродним спосо­
бом — ст. 118 КК; примушування жінки до статево­
го зв'язку — ст. 119 КК; статеві зносини з особою,
яка не досягла статевої зрілості, — ст. 120 КК;
розбещення неповнолітніх — ст. 121 КК; мужолозт­
во — СТ. 122 КК);



• злочини, що посягають на особисту свободу (не­законне позбавлення волі — ст. 123 КК; захоплення заложників — ст. 123і КК; незаконне вміщення у психіатричну лікарню — ст. 1232 КК; викрадення чужої дитини — ст. 124 КК);

злочини проти гідності особи (наклеп — ст. 125 КК; образа — ст. 126 КК).

Майнові злочини -

Чинне законодавство передбачає низку діянь, у разі вчинення яких може бути завдано май­нової шкоди державі, колективу чи приватній особі залежно від власника цього майна. Злочини проти власності, або майнові злочини, безпосередньо пося­гають на суспільні відносини щодо права власності між державою та колективом чи окремою особою, ко­лективом і окремою особою.

У Кримінальному кодексі майнові злочини ви­ділено в окремі глави. Так, злочини проти держав­ної та колективної власності подано у гл. 2 Особли­вої частини, яка містить статті 81—84, 86, 86і, 862, 87—91 КК, Злочини проти індивідуальної власності громадян передбачено гл. 5 (статті 140—145 КК). Усі майнові злочини поділяються на такі види: • корисливі посягання на власність, пов'язані з розкраданням державного, колективного чи ін­дивідуального майна. До цих злочинів нале-

- жать: крадіжка (статті 81, 140 КК), грабіж

(статті 82, 141 КК), шахрайство (статті 83, 143

КК), розкрадання державного або колективного

майна шляхом привласнення, розтрати або зло-

вживання службовим становищем (ст. 84 КК), , розбій (статті 86, 142 КК), розкрадання держав-г" ного або колективного майна в особливо вели-

ких розмірах (ст. 86і КК) і вимагательство
(статті 86 і 144 КК);


• корисливі посягання на державне чи колективне майно за відсутністю ознак розкрадання. До них належать: спричинення майнової шкоди шля­хом обману або зловживання довір'ям (ст. 87 КК), привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, державного чи колективного майна (ст. 88 КК);

• некорисливі посягання на державне, колективне чи індивідуальне майно. До цієї групи злочинів належать: умисне знищення або пошкодження майна (статті 89, 145 КК), необережне знищен­ня або пошкодження державного чи колектив­ного майна (ст. 90 КК), злочинне недбале став­лення до охорони державного або колективного майна (ст. 91 КК).

За відсутністю ознак розкрадання кримінальну відповідальність за корисливі посягання на індиві­дуальне майно Кримінальним кодексом не передба­чено. Також не передбачається відповідальність за необережне знищення або пошкодження індивіду­ального майна чи злочинне недбале ставлення до охорони індивідуального майна. Якщо особа знайш­ла індивідуальне майно і привласнила його, кримі­нальна відповідальність не настає. Особа не нестиме кримінальної відповідальності за необережне зни­щення або пошкодження індивідуального майна. Скажімо, громадянин Н. необережно кинув недопа­лок сигарети у дворі сусіда, від чого згорів сусід­ський хлів.

Кримінальний кодекс не передбачає відповідаль­ності за злочинно недбале ставлення до охорони ін­дивідуального майна. Наприклад, громадянин Н. до­мовився з громадянином М., що за винагороду охо­ронятиме його будинок на час від'їзду М. у відпустку. В один із днів громадянин Н. поїхав до сусіднього села на весілля, де знаходився два тижні. Якраз тоді невідомі обікрали дім громадянина М.



Громадянина Н. не буде притягнуто до кримінальної відповідальності.

Особливістю кримінальної відповідальності за майнові злочини є те, що відповідальність за злочи­ни проти державної та колективної власності настає за їх скоєння, як умисно, так і необережно. Водно­час кримінальна відповідальність за злочини проти індивідуальної власності настає лише за наявністю умисної форми вини.

З огляду на сказане вище, злочинами проти дер­жавної та колективної власності є: суспільна не­безпечні, протиправні, винні (умисні чи необережні) діяння (дії чи бездіяльність), що посягають на дер­жавну чи колективну власність, за які передбачено кримінальне покарання.

Злочини проти індивідуальної власності — су­спільна небезпечні, протиправні, винні (навмисні) дії, що посягають на індивідуальну власність, за які передбачено кримінальне покарання.

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини, які виникають під час володіння, корис­тування і розпорядження майном.

Об'єктивною стороною злочинів проти державної та колективної власності є дії чи бездіяльність за­лежно від конструкції складів злочину.

Проти індивідуальної власності — тільки дія.

Суб'єктом злочинів проти власності є фізична осо­ба, яка досягла віку кримінальної відповідальності. За кримінальним законом відповідальність за одні злочини проти власності настає з 14 років, за інші — з 16.

Суб'єктивна сторона злочинів, що посягають на державну та колективну власність, може характери­зуватися умисною та необережною виною; зазначені злочини проти індивідуальної власності — тільки умисною виною.


Хуліганство (ст. 206 КК)

Хуліганство є одним із найпоширеніших злочинів.

Хуліганством називається грубе порушення гро­мадського порядку (громадського спокою, громад­ської моральності), що вчинюється з хуліганських мотивів і виражає явну неповагу до суспільства.

Основним об'єктом хуліганства є громадський по­
рядок. "

Залежно від конкретних хуліганських проявів до­датковими факультативними об'єктами можуть бу­ти: недоторканність особи; гідність громадянина; здоров'я громадянина; недоторканність житла; влас-. ність індивідуальна, державна, колективна.

Об'єктивна сторона злочину полягає в активних діях, які грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства. Грубістю в зазначеному контексті буде порушення, яке завдає істотної шкоди суспільним відносинам, правам і за­конним інтересам громадян. Явна неповага — оче­видне зневажливе ставлення до суспільства і правил сумісного життя. Центральною, головною ознакою хуліганства є його мотив — прагнення особи до са­моствердження, самовиразу себе в зухвальстві, непо­вазі до інших. Якщо в діях суб'єкта немає хуліган­ського мотиву, не буде й хуліганства. Якщо злочин скоюється з мотивів особистих взаємин, то це може бути, залежно від обставин: завдання тілесних уш­коджень, побоїв, умисне знищення майна та ін.

Другою характерною особливістю хуліганства є вчинення його з незначного, неістотного приводу, як явно невідповідна реакція на поведінку потерпілого чи інших осіб.

; І Третя специфічна особливість хуліганства поля­гає в тому, що безпосередня причина злочинного ді­яння завжди внутрішня, вона — в самому діючому суб'єктові, в його намірах, проявах його волі. Ця причина внутрішня в тому розумінні, що вчинені дії


 


зовсім не викликані збігом конкретних обставин, ло­гічно не обгрунтовані та не зумовлені цими обстави­нами. Хуліганство переважно скоюється у громад­ських місцях: на підприємстві, в установі, у клубі, кінотеатрі, гуртожитку. Але хуліганство може вчи­нятись і не в громадських місцях: у квартирі, в лісі.

Обов'язкова ознака хуліганства — його публічний характер, тобто дії винного зачіпають громадський інтерес, обурюють громадян. Наприклад, Н. уночі в безлюдному місці на стіні будинку написав нецен­зурні висловлювання, намалював непристойні ма­люнки. Вдень багато громадян їх побачили. Склад злочину формальний. Хуліганство вважається закін­ченим від моменту скоєння певних дій. Настання конкретної шкоди при цьому не обов'язкове. Суб'єк­тивна сторона хуліганства характеризується замі-, ром. Суб'єктом хуліганства може бути будь-яка осо-І ба, якій виповнилося 16 (ч. 1 ст. 206) або 14 (части-] ни 2, 3 ст. 206) років.

Частина 2 ст. 206 КК передбачає відповідальність^ за злісне хуліганство, якщо воно: за своїм змістом визначається винятковим цинізмом чи особливою зухвалістю; пов'язане з опором представникові вла­ди чи представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи ін­шим громадянам, які кладуть край хуліганським ді­ям; вчинено особою, раніше судимою за хуліганство.

Для наявності складу злочину достатньо однієї з наведених ознак. Частина 3 ст. 206 КК передбачає відповідальність за особливо злісне хуліганство за наявністю ознак, вказаних у частинах 1, 2 ст. 206 КК, якщо воно вчинене з застосуванням чи спробою застосування: вогнепальної зброї; ножів; кастетів чи іншої холодної зброї; інших предметів, спеціально пристосованих для завдання тілесних ушкоджень.

Застосування вказаних предметів означає, що злочинець із їх допомогою вчиняє тілесні ушко­дження.


Спроба застосування цих предметів означає, що особа здійснює такі дії, щоб застосувати ці предме­ти, — зброя приводиться в бойову готовність, де­монструється оточенню.

Спеціально пристосованими предметами вважаю­ться такі, що були заздалегідь пристосовані для завдання тілесних ушкоджень (загострені тощо). Спеціально пристосованими предметами вважати­муться і такі, що не оброблялися, а були взяті вин­ним заздалегідь із собою.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.124.210 (0.027 с.)