Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відноси­ни між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних від­носин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризує­ться певною свободою та обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвит­ком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних норма­тивно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держа­ви, привело до виникнення різноманітних концеп­цій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поді­ляють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають сис­тему всіх правових приписів, що встановлені, охоро­няються, захищаються державою, мають загально­обов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та Існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право — це певні можли­вості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держа­ви можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це — правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов'язковий харак­тер;

• вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відноси­ни між людьми;

• правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право, як елемент правової системи, скла­дається з багатьох правових норм. Аби вірно вибра­ти ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднують­ся не за випадковими ознаками, — між ними існу­ють конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регу­лювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регу­люються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівницт­во до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх до­цільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в норматив­них приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті право­вої норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно ви­дається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безпе­решкодному добровільному здійсненню відповідни­ми суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави — це сис­тема загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гаран­тованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні від­носини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неодно­рідному суспільстві.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

Функції права — це основні напрямки його впли­ву на суспільні відносини. Призначення функцій по­лягає в тому, щоби визначити активну й багатогран­ну роль права в громадянському суспільстві з пози­ції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

• гуманістичну — право охороняє та захищає пра­ва людства, народу, людини;

• організаторсько-управлінську — право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

• інформаційну (комунікативну) — право інфор­мує людей про волю законодавця;

• оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оці­нюється з огляду на закони держави, вказує на без­конфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної по­ведінки;

• ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

• гносеологічну (пізнавальну) — право само висту­пає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відно­сять регулятивну (статичну і динамічну) та охо­ронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулюван­ня суспільних відносин способом закріплення бажа­ної поведінки в тих або тих галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспіль­ний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відпо­відної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усу­нення їх із повсякденного життя.

Принципи права — закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають прин­ципи: демократизму, законності, гуманізму, рівнос­ті всіх перед законом, взаємної відповідальності дер­жави та особи тощо. Розрізняють також загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, ві­дображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку лю­дей. У теорії права існують різні класифікації прин­ципів права. Наприклад, їх поділяють на загально­людські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризу­ють як юридичні засади, ідеали чи основи, що зу­мовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілі­зації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобут­ки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

• закріплення у праві міри свободи людини та за­безпечення її основних прав;

• юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

• зверхність закону як акта нормативного воле­виявлення вищого представницького органу держави;

• взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків;

• регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулю­вання: "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

• діяльність органів і посадових осіб повинна ре­гулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

• чітке закріплення правовими нормами проце­дурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

• правосуддя здійснюється тільки судами і повин­но бути найефективнішою гарантією прав лю­дини;

• юридична відповідальність людини має бути ли­ше за її винну протиправну поведінку;

• в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинуватості особи.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соці­альну сутність.

Приміром, рабовласницькому типові права прита­манні такі принципи: тісне переплетення норм пра­ва з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий характер чин­ного права; охорона приватної власності й тяжкі по­карання за замах на рабовласницьку власність; від­сутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких прин­ципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наяв­ність канонічного (церковного) права, що мало юри­дичну силу; жорстокість і широка можливість судо­вої розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загально­людських цінностей, що відображені в загальнолюд­ських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку пра­ва певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демокра­тизму; принцип законності; принцип гуманізму; принцип рівності всіх перед законом; принцип вза­ємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризую­ться тим, що охоплюють лише одну чи кілька галу­зей права певної держави. До них, зокрема, відно­сять принцип гласності судочинства і принцип пов­ної матеріальної відповідальності.

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного грома­дянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справед­ливості, прогресивних інтересів громадян і суспіль­ства в цілому. Соціальна цінність і соціальне при­значення права характеризується такими його про­явами.

1. Право визначається як міра свободи й недотор­канності людини, окреслює межі свободи, скеровує­ться на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.

2. Воно об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних ін­тересів.

3. Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, ви­ступає критерієм правильного розподілу матеріаль­них благ, утвердженням рівності та правового стату­су людини в суспільстві.

4. Право являє собою джерело оновлення суспіль­ства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.

5. Як явище культури й цивілізації воно має пла­нетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важли­вих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства.