Співучасть у вчиненні злочину

Співучасть — умисна спільна участь двох
чи більше осіб у вчиненні злочину (ст. 19 КК).
Тобто:.

1. Співучасть є тільки там, де у вчиненні злочину беруть участь хоча б дві особи.

2. Співучасть — це спільна діяльність.

3. Всі особи, які беруть участь у злочині, діють

УМИСНО. -,-,-..:

Можливі такі форми об'єднань співучасників* проста співучасть; складна співучасть.

Проста співучасть буває тоді, коли всі співучас­ники є виконавцями злочину. Наприклад, дві особи напали на третю і грабують її.

Складна співучасть буває тоді, коли співучасни­ки виконують різні ролі: один організує злочин, ін­ший виконує його і т. д. Скажімо, один організував крадіжку, інший безпосередньо бере майно зі скла­ду, третій — перевозить його.

За стійкістю навмисності розрізняють три форми співучасті:

1. Співучасть без попередньої домовленості, де ді­яльність одного співучасника поєднується з діяль­ністю інших у процесі вчинення злочину. Приміром, коли до злодія, який краде, приєднується особа, котра обіцяє придбати крадене.

2. Співучасть за попередньою домовленістю існує в елементарній формі та у формі організованої гру­пи. У першому випадку має місце змова про вчинен­ня одного злочину. Організована група — стійка група, яка здійснює певні злочини, наприклад, ви­магання.

3. Злочинна організація — особливо стійка група осіб із розподілом ролей, наприклад, банда.

Залежно від функцій, покладених на співучасни­ків злочину, розрізняють: виконавця, організатора, підмовника, підсобника.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатор — особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням.

Підмовник — особа, яка схилила виконавців до вчинення злочину.

Підсобником визнається особа, яка сприяла вчи­ненню злочину порадами, вказівками, наданням за­собів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, сліди злочи­ну або предмети, добуті злочинними діями.

На ступінь і характер участі кожного зі співучас­ників у вчиненні злочину зважає суд, розглядаючи справу.

 

Кримінальна відповідальність

Та її підстави

Кримінальна відповідальність — вид юри­дичної відповідальності, що встановлюється держа­вою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційно­го характеру.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, що встановлю­ється державою в кримінальному законі. Отже, тіль­ки Кримінальний кодекс установлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарань, перед­бачає підстави, порядок, межі їх призначення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосо­вується лише судом і лише до особи, винної у вчи­ненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність — це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

У ст. З КК України передбачено підстави кримі­нальної відповідальності. У ній зазначено, що кри­мінальну відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, що передба­чене кримінальним законом як суспільне небезпеч­не. Сукупність ознак, що визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця

Добровільною відмовою від доведення злочи­ну до кінця є добровільне та остаточне припинення особою попередньої злочинної діяльності за усвідом­лення нею можливості її закінчення.

Добровільна відмова передбачає добровільне при­пинення злочинної діяльності. Добровільним ви­знається припинення попередньої злочинної діяль­ності особою за власним бажанням.

Остаточність відмови — це безповоротність рі­шення про припинення попередньої злочинної ді­яльності, тобто особа відмовляється надалі поверта­тися до цього злочину.

Добровільна відмова здійснюється на стадіях при­готування і замаху на злочин.

Добровільна відмова — це обставина, яка звіль­няє особу від кримінальної відповідальності в разі, якщо у фактично здійсненому діянні відсутній склад іншого злочину.

Кримінальне покарання та його види

Кримінальне покарання — засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням ви­року щодо особи, яка вчинила злочин. Тобто, покаран­ня — це:

1. Засіб державного примусу.

2. Засіб, що призначається лише за скоєння злочину.

3. Засіб, що застосовується лише за вироком суду.

Метою покарання відповідно до ст. 22 КК є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ст. 23 КК покарання поділяються на три групи: основні, що призначаються тільки як головні; додаткові, що не призначаються самостій­но, а тільки як доповнення до основних; змішані, Що можуть бути як основними, так і додатковими.

Основні покарання:

• позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 ро­ків (в окремих випадках до 15 років)

• виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років;

• позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності на строк до 5 років;

• штраф;

• громадська догана.

До військовослужбовців строкової служби може застосовуватися покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон на строк від 3 місяців до З років.

Додатковими покараннями визнаються:

• конфіскація майна;

• позбавлення військового або спеціального звання;

• позбавлення батьківських прав.

Як виняткова міра покарання допускається за­стосування смертної кари — розстрілу за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною КК.

Не можуть бути засуджені до смертної кари осо­би, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, жінки, що були в стані вагітності під час вчи­нення злочину або на момент винесення вироку. Смертну кару не можна застосувати до жінки, яка перебуває в стані вагітності на момент виконання вироку (ст. 24 КК).

§ 10. Особливості кримінальної ⁴ відповідальності неповнолітніх

Відповідно до ст. 10 КК кримінальній відпо­відальності підлягають особи, яким до вчинення зло­чину виповнилося 16 років.

Особи, які скоїли злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, навмисне заподіяння тілесних ушко­джень, що спричинили ушкодження здоров'я, зґвал­тування, крадіжку, розбій, злісне чи особливо злісне

хуліганство, умисне знищення чи пошкодження державного, колективного майна чи індивідуального майна громадян, що спричинили тяжкі наслідки, а також за навмисні дії, які можуть викликати аварію поїзда.

Якщо суд установить, що виправлення особи, яка у віці до 18 років вчинила злочин без значної сус­пільної небезпеки, можливе без використання кри­мінальної відповідальності, він може застосувати до неї примусові засоби виховного характеру, які не є кримінальним покаранням:

• передачу винного під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають;

• передачу винного під нагляд громадських орга­нізацій чи трудового колективу за їхньою зго­дою, а також окремих громадян за їхньою зго­дою;

• направлення винного у спеціальний навчально-виховний чи лікувально-виховний заклад для дітей та підлітків. Як зазначалося вище, до осіб, котрі не досягли 18-річного віку, не може бути застосована смертна кара; строк позбавлення во­лі не може перевищувати 10 років. Слід зазначити, що згідно з чинним законодав­ством (ст. 40 КК) вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує відповідальність.

Умовне засудження

Якщо, призначаючи покарання у вигляді по­збавлення волі чи виправних робіт, суд, зваживши на обставини справи та особу винного, дійде висновку про недоцільність відбування винним призначеного покарання, він може ухвалити рішення про умовне незастосування покарання зі сплатою штрафу в ме­жах від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини — в межах від 40 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Конкретний розмір штрафу та строки його сплати в разі застосування умовного засудження визначає суд, беручи до уваги загальні положення призначення цього додаткового покарання, матеріальний стан за­судженого тощо. Тоді суд, з обов'язковим зазначен­ням у вироку мотивів, постановляє не виконувати ос­новного покарання, якщо протягом визначеного су­дом іспитового строку засуджений не вчинить нового злочину, сплатить штраф і зразковою поведінкою виправдає виявлене йому довір'я. Контроль за пове­дінкою умовно засуджених здійснюється органами внутрішніх справ, а щодо неповнолітніх — іще й ко­місіями у справах неповнолітніх при виконавчих комітетах місцевих рад народних депутатів відповід­но до законодавства України. Іспитовий строк за умовного засудження встановлюється тривалістю від одного до трьох років.

Незастосування в разі умовного засудження штрафу можливе за наявності виняткових обставин справи та характеристик винного, що свідчать про необхідність пом'якшення покарання.

На випадок умовного засудження крім штрафу можуть бути призначені додаткові покарання у ви­гляді позбавлення права обіймати певні посади чи проводити певну діяльність, позбавлення військово­го або спеціального звання, позбавлення батьків­ських прав.

Зваживши на обставини справи, особу винного, а також клопотання громадських організацій або тру­дового колективу за місцем роботи винного про його умовне засудження, суд може передати умовно засу­дженого цим організаціям або колективу для пере­виховання і виправлення. За відсутності зазначеного клопотання суд може покласти на певний трудовий колектив або особу, за їхньою згодою, обов'язок із нагляду за умовно засудженим і проведення з ним виховної роботи.

У разі систематичних порушень умовно засудже­ним протягом іспитового строку громадського по-

рядку, що потягли за собою застосування заходів ад­міністративного стягнення або громадського впливу, або на випадок його ухилення від сплати штрафу, суд за поданням органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього — також комісії у справах неповно­літніх при виконавчому комітеті місцевої ради на­родних депутатів може винести ухвалу про скасу­вання умовного засудження і про направлення засу­дженого для відбування покарання, призначеного вироком.

Якщо умовно засуджений, переданий на виправ­лення і виховання, а також під нагляд громадської організації чи трудового колективу, не виправдав їхнього довір'я, порушив обіцянку зразковою пове­дінкою і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив із метою ухилитися від громадського впливу, то за клопотанням громад­ської організації або трудового колективу суд може винести ухвалу про скасування умовного засуджен­ня і про направлення засудженого для відбування покарання, призначеного вироком.

У разі вчинення умовно засудженим упродовж іс­питового строку нового злочину суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або част­ково приєднує невідбуту частину покарання за попе­реднім вироком. Не будучи покаранням, умовне за­судження виступає однією з форм реалізації кримі­нальної відповідальності. З допомогою умовного засудження кримінальна відповідальність реалізує­ться в декілька етапів: після призначення покаран­ня у вигляді позбавлення волі або виправних робіт і винесення рішення про застосування умовного засу­дження здійснюється умовне звільнення особи від реального відбування основного покарання зі спла­тою призначеного штрафу; затим слідує етап ви­правлення і перевиховання засудженого, обмежений рамками іспитового строку.

Умовне засудження може бути застосоване також судом касаційної або наглядової інстанції. Воно не

 

обмежується ні видами злочинів, ні колом осіб, які їх учинили. Одначе цей інститут не повинен застосо­вуватися до осіб, винних у скоєнні тяжких злочинів, перелічених у ст. 71 КК.