Кримінальний кодекс України: його загальна характеристика

Кримінальне законодавство — система за­конів, уведених у дію вищими законодавчими органа­ми державної влади, які визначають основи і принци­пи кримінальної відповідальності, установлюють, які суспільна небезпечні дії є злочином і яке покаран­ня може бути застосоване до особи, котра його вчи­нила.

Усе кримінальне законодавство України зараз репрезентовано у Кримінальному кодексі, який є системою законів, виданих чи затверджених Верхов­ною Радою України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині подано норми загального значення, які визначають основи кримі­нальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особ­ливій частині визначається кримінальна відпові­дальність за окремі злочини. Норми Загальної час­тини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Загальна та Особлива частини — дві тісно пов'язані, взаємозумовлені підсистеми права, що взаємодіють. Вони складаються з глав і статей. Стат­ті Загальної частини — це нормативні приписи, що визначають загальні положення та категорії кримі­нального законодавства. Вони здебільшого є єдиним Цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох еле­ментів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується в разі, коли вчиняю­ться діяння, визначені диспозицією.

Кримінальний кодекс діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Усі особи, які вчинили злочин на території Украї­ни, підлягають відповідальності згідно з чинним Ко­дексом. Питання про кримінальну відповідальність Дипломатичних представників іноземних держав та

Інших громадян, які згідно з чинними законами й міжнародними договорами непідсудні у криміналь­них справах судам України, в разі вчинення ними злочинів на території України вирішуються дипло­матичними засобами.

Громадяни України, які вчинили злочин за межа­ми України, підлягають кримінальній відповідаль­ності згідно з чинним Кодексом, якщо їх притягнуто до кримінальної відповідальності, та передаються до суду на території України.

На цих же підставах несуть відповідальність осо­би без громадянства, які знаходяться в Україні, а злочин вчинили поза її межами.

Якщо зазначених осіб уже було покарано за кор­доном, суд може пом'якшити призначене їм пока­рання чи повністю звільнити винного від нього.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межа­ми України, підлягають відповідальності за Кримі­нальним кодексом у випадках, передбачених міжна­родними договорами.

Злочинність і покарання діяння визначається за­коном, який діє під час скоєння цього діяння.

Закон, який знімає покарання за певне діяння чи пом'якшує його, має зворотну силу, тобто діє з мо­менту його прийняття на оцінку діянь, здійснених до його видання. Закон, який установлює покарання за діяння, що раніше не каралося, чи обтяжує пока­рання, зворотної сили не має. Чинний Криміналь­ний кодекс було прийнято 28 грудня 1960 р., він набрав чинності з 1 квітня 1961 р. Щоправда, відто­ді до нього було внесено кількасот змін.

§ 3. Злочин: поняття та ознаки

Злочином за КК (стп. 7) визнається суспіль­на небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що пося­гає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні,

трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене кримінальним законом суспільна небезпечне діяння, яке посягає на право­порядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність і караність діяння.

Суспільна небезпека — оцінна категорія, що ха­рактеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:

• цінністю того блага, на яке посягає злочин;

• шкідливістю наслідків, що настають через учи­нення злочину;

• способом діяння;

• мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Згідно з КК України (ст. 7) не є злочином дія чи бездіяльність, що формально має ознаки будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом, але не є суспільне небезпечною.

Друга ознака злочину — кримінальна протиправ­ність — указує, що лише діяння, прямо передбаче­не кримінальним законом як злочин, може вважати­ся злочином.

Третя ознака — винність — указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочи­ну. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини — це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і тер­мін покарання.

Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на ви­значенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином Уважають найбільш суспільно небезпечні правопору­шення

Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукуп­ність передбачених кримінальним законом об'єктив­них і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспіль­на небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі еле­менти складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона — це зовнішній вираз зло­чину, що його складає діяння (дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно небезпечні шкідливі на­слідки і причинний зв'язок між діянням та його на­слідками. Дія — це активна, суспільно небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'­єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність — пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допо­моги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком).

Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину.

Причинний зв'язок між суспільно шкідливим ді­янням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у кон­кретному злочині.

Причинний зв'язок існує тоді, коли по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без цієї причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб'єкт злочину — це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи по­діляються на громадян, осіб без громадянства, іно-

земних громадян. Розглядають також приватну осо­бу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розу­міє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна сторона — внутрішня, психічна ді­яльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'­єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діян­ня і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно не­безпечні та шкідливі її наслідки та бажає, або свідо­мо допускає, їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права намір поділяють на зав­часно обдуманий, на той, що виник раптово і некон-кретизований.

Необережність у вчиненні злочину має місце то­ді, коли особа передбачає суспільно небезпечні на­слідки свого діяння і легковажно розраховує на за­побігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх перед­бачити. Залежно від вольового критерію розрізня­ють такі види необережності, як злочинна самовпев­неність і злочинна недбалість.

У теорії права розрізняють і змішану провину, себто таку, коли особа стосовно до суспільно небез­печного діяння має намір, а щодо суспільно небез­печних наслідків — необережність.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаю­ться у свідомості особи і спонукають її вчинити зло­чин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини.

Мета — це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим ке­рується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий ре­зультат, себто те, до чого він прагне, чого хоче до­сягти.

Мотив і мета — обов'язкові ознаки складу зло­чину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

§ 5. Обставини, які виключають кримінальну відповідальність

У деяких випадках можуть мати місце діян­
ня, зовні схожі на злочин. Скажімо, громадянин, за­
хищаючи своє життя, вбиває злочинця, який на
нього напав. Одначе закон не визнає такі дії злочина­
ми, а навпаки — вважає суспільне корисними, що ви­
ключає їхні суспільну небезпечність і кримінальну
протиправність. До них належать: необхідна оборона,
крайня необхідність, затримання злочинця.

Необхідною обороною відповідно до ст. 15 КК ви­значаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або захисту іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспіль­не небезпечного посягання, через завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Не є злочином застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслід­ків, якщо воно здійснене для захисту від нападу оз­броєної особи чи нападу групи осіб, відвернення про­типравного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку чи сильного ду-

шевного хвилювання, викликаного суспільне небез­печними діями, оцінити відповідність захисту ха­рактерові посягання.

Перевищення меж необхідної оборони, тобто зав­дання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не від­повідає небезпечності посягання чи обставинам за­хисту, тягне за собою відповідальність лише у ви­падках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання осо­би, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до не­обхідної оборони, якщо вони були необхідні для за­тримання і відповідали небезпечності посягання та обставинам затримання злочинця.

Виходячи з законодавчого визначення необхідної оборони можна зробити такі висновки:

• діяння, здійснені в стані необхідної оборони, не є злочинними; такі діяння — суспільно корисні;

• внаслідок здійснення цих діянь особі, що пося­гала, може бути заподіяно шкоду;

• необхідна оборона — суб'єктивне право кожного громадянина. Водночас захист державних, гро­мадських інтересів, особи, її прав — його мо­ральний обов'язок;

• правом на необхідну оборону громадяни можуть користуватися тільки у визначених законом ме­жах. Заподіяння шкоди нападникові за необхід­ної оборони має відповідати умовам правомір­ності й виключати небезпечність і протиправ-ність діяння.

Таких умов, що належать до посягання і захисту від нього, є шість.

1. Посягання має бути суспільно небезпечним. Стаття 15 передбачає захист не від будь-якого проти-возаконного вчинку, а лише від суспільно небезпеч­ного посягання. Частіше необхідність захисту вини­кає внаслідок посягання з боку хуліганів, грабіжни-

ків, розбійників та інших злочинних елементів під час їхніх нападів.

Якщо ж характер посягання та ступінь суспільної небезпечності незначні, стану необхідної оборони не виникає. З огляду на це заподіяння шкоди в поряд­ку захисту від таких посягань не є правомірним і має тягти кримінальну відповідальність.

2. Посягання повинно бути наявним, тобто відбу­ватися в межах якогось часу. Воно починається з безпосередньої реальної загрози його виконання і за­кінчується в ту хвилину, коли перервано захистом або припинено тим, хто посягає.

3. Посягання повинно бути дійсним, тобто існу­ючим об'єктивно, в реальній дійсності, а не в уяві того, хто захищається.

4. Захист здійснюється завданням шкоди тому, хто посягає.

Дії людини, яка активно обороняється від сус-пільно небезпечного нападу, правомірні лише тоді, коли вони спрямовані на заподіяння шкоди самому нападникові, а не третім особам.

5. Оборона допускається, якщо треба захистити інтереси громадян, суспільства або держави.

6. Захист не повинен перевищувати меж необхід­ності. Заподіяння шкоди визнається необхідним, а значить, правомірним, якщо воно відповідає небез­печності посягання та обставинам захисту.

Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які виникають із конкрет­них обставин справи.

Перевищенням меж необхідної оборони відповід­но до закону (ч. 4 ст. 15 КК) є завдання нападникові шкоди, яка явно не відповідає рівню небезпечності посягання чи обставинам захисту.

До необхідної оборони прирівнюються дії потерпі­лого та інших осіб безпосередньо після вчинення по­сягання, якщо вони спрямовані на затримання осо­би, яка вчинила напад, і передачу її відповідним ор­ганам влади

Затримання нападника є правомірним за таких умов:

• особа вчинила діяння, що має ознаки злочину. Аналіз практики боротьби зі злочинністю дозво­ляє зробити висновок, що кримінально-правові підстави для затримання можуть настати зазви­чай після вчинення діянь, які характеризують­ся підвищеним ступенем суспільної небезпеч­ності, зокрема пов'язаних із застосуванням на­сильства, і таких, у яких об'єктом посягання є життя, здоров'я чи статева недоторканність (крадіжок, грабежів, розбійних нападів, утеч за­суджених, злочинів, пов'язаних із застосуван­ням насильства до представників влади і т. ін.);

• особа, яка вчинила напад, ухиляється від за­тримання;

• заподіяння шкоди може мати місце лише з ме­тою затримання особи та передачі її органам влади. Застосовуючи фізичний вплив до напад­ника, співробітник міліції або інша особа розу­міють, що вони роблять це тільки з метою за­тримання. Вчинення таких дій з іншою метою, наприклад, для самочинної розправи, виключає їхній правомірний характер, а особи, які їх учи­нили, притягаються до відповідальності;

• шкода, завдана особі, яка вчинила напад, має бути вимушеною. Це означає, що фізичний вплив під час затримання визнається правомір­ним лише в тому разі, коли іншим способом за конкретних обставин здійснити затримання бу­ло неможливо;

• дії з затримання, включно із заподіянням шко­ди, відповідали небезпечності посягання та об­ставинам затримання злочинця. Крайня необхідність визначається ст. 16 Кримі­нального кодексу так: "Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримі­нальним законом, але вчинена в стані крайньої необ­хідності, тобто для усунення небезпеки, що загро-

Глава xviii

жує Інтересам держави, громадським інтересам, осо­бі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усу­нути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода".

Крайня необхідність — правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує дер­жавним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена. Дії, вчинені в стані крайньої необхідності, підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним за­коном, одначе вони не є злочином і визнаються су-спільно корисними.

У стані крайньої необхідності можуть здійснюва­тися найрізноманітніші дії. Приміром, водій, щоб уникнути аварії з серйозними наслідками, порушує Правила дорожнього руху, що приводить до менш значних наслідків; під час пожежі зноситься будів­ля, яка знаходиться поряд із місцем горіння, щоб запобігти поширенню вогню на інші будівлі.

Із визначення поняття крайньої необхідності випливають шість умов її правомірності, які харак­теризують небезпеку, що загрожує, та заходи з її ліквідації:

1) небезпека має становити загрозу інтересам дер­жави, громадським інтересам, особі чи правам гро­мадян. Джерелом небезпеки можуть бути природні явища, рухомі механізми, напад тварин, дії людини, що загрожують заподіяти шкоду яким-небудь охоро-нюваним законом інтересам, і т. д.;

2) небезпека має бути наявною, тобто створювати безпосередню загрозу завдання шкоди, або такою, що пов'язана з початком заподіяння шкоди. Май­бутня небезпека і небезпека, що минула, не створю­ють стану крайньої необхідності;

3) небезпека має бути дійсною, тобто реально
існуючою, а не уявною;

4) у стані крайньої необхідності можуть захища­
тися державні, громадські та індивідуальні (свої чи
інших громадян) інтереси; ц

5) небезпека, що загрожує за цих обставин, не мо­же бути усунута іншими засобами, як тільки заподі­янням шкоди;

6) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена. Питання про співвідношення заподіяної та відверненої шкоди вирішується з урахуванням об­ставин небезпеки, що загрожує, та заходів із її лік­відації, насамперед характеру і значення порівнюва­них інтересів.

Крайню необхідність слід відрізняти від необхід­ної оборони. За необхідної оборони джерело небезпе­ки — суспільне небезпечне посягання людини, за крайньої необхідності — стихійні сили природи, на­пад тварин, механізми, що рухаються, і т. ін.

За необхідної оборони шкода завдається тому, хто посягає, а за крайньої необхідності — інтересам тре­тіх осіб, юридичним особам, які непричетні до ви­никнення небезпеки.

За крайньої необхідності заподіяння шкоди до­пускається в разі неможливості уникнути небезпеки в інший спосіб, а за необхідної оборони, якщо наяв­ним є суспільне небезпечне посягання, не має зна­чення та обставина, що в особи була можливість уря­туватися від посягання втечею або звернутися за до­помогою до представників влади.

За крайньої необхідності заподіяна шкода має бу­ти менш значною, ніж відвернена, а за необхідної оборони вона може бути і значнішою.

Необхідна оборона здійснюється активними дія­ми, а крайня необхідність може бути виражена без-діяльностю.

Стадії вчинення злочину

Стадії вчинення злочину — певні етапи го­тування і здійснення навмисного злочину, що різ-

няться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину: готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.

Готування до злочину — підшукання чи присто­сування засобів або знарядь, чи інше умисне ство­рення умов для вчинення злочину. Підшукання — придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування — дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь зло­чину, їх ремонт і т. д.

Інше умисне створення умов — це пошук співу­часників, розроблення плану, вивчення місця вчи­нення злочину та ін.

Замах на злочин — навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі вин­ного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з ме­тою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності.