Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення вста­новлених правових норм у діяльність суб'єктів пра­ва через виконання юридичних обов'язків, викорис­тання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законо­давства про право на вищу освіту).

Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація за­конодавства про державні податки).

Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажі­мо, непорушення водіями транспортних засобів об­межень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотриман­ня — державні та громадські об'єднання, їхні орга­ни, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвій­ним громадянством). Ці форми ще називають форма­ми безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досяг­нення тих чи тих матеріальних або ідеологічних ре­зультатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організацій­на діяльність компетентних органів держави й поса­дових осіб із реалізації правових норм стосовно кон­кретних життєвих випадків через винесення індиві­дуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специ­фічні ознаки, а саме:

• цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними пов­новаженнями;

• застосування права здійснюється в чітко визна­чених законом процесуальних формах;

• вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевияв­лення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних ви­падках забезпечуються примусовою силою дер­жави;

• це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

• вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретно­му випадку;

• зміст діяльності полягає у винесенні індивіду­ально-конкретних, зазвичай обов'язкових до ви­конання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

• у цій діяльності органи правозастосування ви­ступають суб'єктами управління; особи, віднос­но яких застосовується право, — об'єктами уп­равління; винесені рішення (правозастосовні ак­ти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

• коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадо­вих осіб (призов на дійсну військову службу, за­рахування до навчального закладу, зайняття но­вої посади);

• за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приво­ду права на спадщину);

• коли особа притягається до юридичної відпові­дальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

• законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

• обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обста­вин справи);

• доцільність (урахування особливостей конкрет­ної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення);

• справедливість (рішення ухвалюється на підста­ві норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у пев­них стадіях:

• аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєно­го та ін.);

• вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація — оцінювання конкрет­ної життєвої ситуації з боку права. Потім ро­биться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

• ухвалення рішення (ця стадія передбачає вине­сення суб'єктом правозастосування індивідуаль­но-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалі­зувати норму права. Таке рішення повинно ма­ти свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання право застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Правозастосовний акт — індивідуально-кон­кретний, державно-владний припис, винесений від­повідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна части­на, констатуюча частина, мотивувальна частина, ре­золютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолю­тивної частини (наприклад, резолюція директора за­воду на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

• за суб'єктами видання — акти органів держав­ної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громад­ських організацій;

• за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

• за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проб­лем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інте­ресами держави й суспільства, їх обумовленням і за­хистом. Зараз тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точ­ного змісту права.

Насамперед тлумачення справді не збігається з застосуванням права в тому розумінні, що між ними не можна поставити знака рівності. Цілком правиль­ним є твердження про необхідність тлумачення за будь-якого застосування права. Питання лише в то­му, чи є тлумачення елементом застосування права.

Існує достатньо підстав уважати, що це справді так, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Навіть у тих випадках, ко­ли норму було витлумачено до настання конкретно­го випадку застосування права, як-от за безпосеред­нього видання офіційного акта про тлумачення ком­петентним органом, його зміст повинен бути ще раз розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметь­ся до уваги під час самого застосування права; це, власне, і є тлумачення.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насам­перед усього закону, слід розуміти не що інше, як за­гальнообов'язкове роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, що має юри­дичне значення і яким повинні керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту право­вої норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуаль­но-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх правиль­ної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залеж­но від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий про­яв регулювання правовою нормою суспільних відно­син незалежно від його одиничних конкретних особ­ливостей і поширюється на поведінку всіх можли­вих учасників цих відносин. Його часто називають "нормативним" тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясо­вує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструк­цій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі обу­мовлюють правові правила поведінки.

Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нор­мою суспільних відносин, конкретного "казусу", що визначається конкретними обставинами справи, Во­но не має загального значення, поширюється на ін­ші прояви суспільних відносин і на інших його учас­ників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загального значен­ня, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випад­ку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.

Воно дається компетентним органом чи посадо­вою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки.

Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням нею службових обов'язків, і не має чіткого юридич­ного значення.

Автентичне тлумачення проводиться тим орга­ном, який створив певну норму права. Воно є най­більш компетентним і авторитетним, оскільки ор­ган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спе­ціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлу­мачення оформляються відповідні юридичні доку­менти, що називаються актами тлумачення.

Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпре­татора вони мають загальноосвітню силу в тих сфе­рах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

· тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (ви­рок, постанова та ін.);

· тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди на­вести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органові, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з кон­кретної юридичної справи. Знаходячись у ме­жах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи. Неофіційне тлумачення — роз'яснення норм пра­ва, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юри­дичних наслідків.

Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це нау­кове роз'яснення правових актів, змісту і цілей пра­вових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, нау­ково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі нау­ковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевір­ки, доповняльної аргументації, приведення до систе­ми, наприклад, через організацію дискусій, конфе­ренцій і т. ін.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлу­мачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які вира­жають цим правові почуття, емоції, уявлення, хви­лювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збі­гаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.

Характеризують такі способи тлумачення:

1. Мовне (граматичне) — з'ясування змісту пра­вової норми через досвід її словесного формулюван­ня на підставі лексичних, морфологічних, синтак­сичних норм мовознавства.

2. Логічне — з'ясування змісту правової норми за­вдяки безпосередньому використанню законів і пра­вил формальної логіки.

3. Систематичне — з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне — з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності право­вої норми через з'ясування її мети.

6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка міс­тить юридичну термінологію, розуміння її конструк­ції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

Правові відносини

Нормативно-правові акти регулюють (охоро­няють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються дер­жавою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявніс­тю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контро­люється і забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за такими під­ставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'я­заної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охо­ронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплю­ють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами правовідносин уважають тих учасни­ків, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громад­ські організації; різні спільності (трудовий колек­тив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — здатність суб'єкта бути носі­єм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — здатність суб'єкта правовідно­син особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — здатність суб'єктів право­відносин нести відповідальність (юридичну) за ско­єне правопорушення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадяна­ми, особами без громадянства, їх також можна поді­лити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набу­вати майнових та особистих немайнових прав, вико­нувати обов'язки, бути позивачами в загальному, ар­бітражному чи третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюю­ться чи припиняються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто мож­ливість певних дій уповноважених суб'єктів і необ­хідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів*

Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їх­ня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права криє в собі можливос­ті: діяти відповідно до свого бажання; вимагати пев­них дій від обов'язкової сторони: користуватися со­ціальним благом, що закріплене суб'єктивним пра­вом; звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичні обов'язки — закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної, по­ведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхід­ності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійс­нення дій, що суперечать інтересам інших осіб; ви­магати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обста­вини, передбачені гіпотезою правової норми, що ви­кликають виникнення, зміну чи припинення право­відносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залеж­но від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; не­перервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема проце­суальні; за волевиявленням виокремлюють юридич­ні дії, себто такі життєві обставини, що характери­зують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вира­ження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що вини­кають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на право­мірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поді­ляють на юридичні акти — таку правомірну поведін­ку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припи­нення кримінальної справи, визнання людини без­вісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокрем­люють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті викликати юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять зло­чини і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші по­дії, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з тео­рії правовідносин, юрист зможе аналізувати кон­кретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.