Цивільно-правова відповідальність я



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цивільно-правова відповідальність я



Цивільно-правова відповідальність — уста­новлена законом негативна реакція держави на ци­вільне правопорушення, що виявляється в позбавлен­ні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з за­стосуванням санкцій майнового характеру, спрямо­ваних на відновлення порушених прав і стимулюван­ня нормальних ринкових відносин, і полягає в стяг­ненні неустойки, штрафу або пені. І:



Підставами для цивільно-правової відповідальнос­ті є: наявність майнової шкоди (у грошовому вира­зі — майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою. Тільки сукуп­ність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання дохо­дів; грошовий вираз майнової шкоди називають іще збитками. Збитки поділяються на два види: пози­тивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було ви­конане).

Відповідальність настає лише за умови, що дїі чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадо­говірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відпові­дальності є принцип вини, тобто відповідальність на­стає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визна­чають як психічне ставлення особи до своєї проти­правної дії. На відміну від кримінального законодавства цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не ви­конала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе проти­лежного.

Вина може бути у формі заміру (коли правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї проти­правної поведінки та бажає їх настання або ставить­ся до їх настання байдуже) чи необережності (перед­бачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх від­вернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є та­кож наявність причинного зв'язку між протиправ-


ною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидностями цивільно-правової відповідаль­ності є:

• договірна та позадоговірна;

• часткова і солідарна;

• основна й субсидіарна (додаткова);

• повна та обмежена.

За деякі дії цивільно-правова відповідальність може накладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою. Зокрема, до них слід віднести такі випадки:

• за невиконання грошового зобов'язання;

• зберігача за втрату, недостачу чи пошкодження майна;

• за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної не­безпеки.

Договірна відповідальність настає в разі порушен­ня договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зо­бов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошко­дження його майна, а також не одержані ним до­ходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце часткова, со­лідарна чи субсидіарна відповідальність. За частко­вої відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стяг­нення на майно всіх боржників, частини їх або одно­го з них. Виконання солідарного зобов'язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відпові­дальності. Солідарна відповідальність настає лише у



випадках, прямо передбачених законом або догово­ром. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкоду­вання збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком од 15 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власно­го майна. Якщо такого майна він не має, то відшко­довувати вчинену ним шкоду зобов'язані його бать­ки або піклувальники.

Боржник звільняється од відповідальності за не­виконання зобов'язання або вчинення позадоговір­ної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.


§ 15. Спадкування за законом
і за заповітом

Спадкове право — сукупність цивільно-пра­вових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадку­вання.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власни­ка, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов'язання, неоп-лачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина відкривається тільки після смерті гро­мадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями мо-


жуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями мо­жуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадку­вання між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смер­ті спадкодавця, а оголошення його померлим наби­рає законної сили після відповідного рішення суду,

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо во-|< но невідоме, — місцезнаходження майна чи основ-1 ної його частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем за­повідана, а інша частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких ви­падках, коли:

• заповіту немає;

• заповіт визнано недійсним;

• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Часом відкриття спадщини визнається день смер­ті спадкоємця — день, коли набирає чинності рішен­ня суду про оголошення особи померлою.

Спадкодавцями як за законом, так і за запові­том можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які бу­ли живими на момент смерті спадкодавця, а також Діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іно­земні громадяни та особи без громадянства.



Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за за­повітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спад­щини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Цивільне законодавство встановлює суворі обме­ження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:

• навмисно позбавили життя спадкодавця чи ко-го-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

• батьки після дітей, відносно яких вони позбав­лені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

• батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухиляли­ся від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини потверджено в судовому по­рядку.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщи­ни в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать:

• діти (у тому числі всиновлені);

• дружина та батьки (всиновлювачі) померлого;

• дитина померлого, яка народилася після його смерті;

• онуки і правнуки, якщо на час відкриття спад­
щини немає в живих того з їхніх батьків, хто
був би спадкоємцем.
До другої черги належать:
• брати і сестри померлого;
• дід та бабка померлого як з боку батька, так і з

боку матері.

Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом на­лежать утриманці, тобто непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).


Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині неповнолітнім або не­працездатним дітям спадкодавця (в тому числі вси­новленим), а також непрацездатній дружині, бать­кам (усиновлювачам) і утриманцям померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, що­найменше дві третини частки, яка належала б кож­ному з них у разі спадкоємства за законом. Під час визначення розміру обов'язкової частини враховує­ться і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайного хатнього начиння та вжитку (ст. 535 ЦК України).

Порядок укладання й посвідчення заповіту регла­ментується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпо­ряджатися своїм майном на випадок смерті. До запо­віту Цивільний кодекс України встановлює відповід­ні вимоги. Оскільки заповіт — це не договір, а одно­сторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповіда­ча, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:

• заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

• заповіт повинен бути складений у формі, що ви­значена законом;

• зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт повинен бути укладений в письмовій фор­мі, де зазначаються місце й час його укладення. За­повіт має бути власноручно підписаним і нотаріаль­но посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано ін­шою особою, при цьому робиться позначка про при­чини, через які громадянин не зміг сам зробити під­пис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений


так, щоби розпорядження спадкодавця не виклика­ло непорозумінь чи спорів після відкриття спад­щини.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнахо­дженням спадкового майна вживає заходів з охоро­ни спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кре­диторів.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за запо­вітом чи за законом спадщину, державна нотаріаль­на контора за місцем відкриття спадщини видає сві­доцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закін­чення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 96; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.011 с.)