Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свобо­дою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у по­літичному житті та в інших сферах життєдіяль­ності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

• приватна власність, вільна праця, підприєм­ництво;

• існування вільних політичних партій, громад­ських організацій, трудових колективів та ін­ших об'єднань громадян на добровільній основі;

• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

• наявність незалежної системи засобів масової ін­формації;

• вільний розвиток сім'ї як первинної основи спів­життя людей;

• переважне регулювання поведінки людини з до­помогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватно­го і суспільного життя на засадах свободи, неза­лежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридич­ними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднес­ти такі:

• вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;

• у ній панує право як загальна міра свободи, рів­ності й справедливості в суспільстві, що й ви­значає зміст чинних законів, інших норматив­них та індивідуальних правових актів;

• вичерпне врегулювання правового статусу люди­ни і громадянина та забезпечення його ефектив­ної реалізації;

• розвинена система чинного законодавства;

• взаємна відповідальність особи і держави, її ор­ганів і посадових (службових) осіб;

• провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;

• ефективна діяльність інших правоохоронних ор­ганів у забезпеченні законності й правопорядку;

• високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, професіоналізму працівни­ків правоохоронних органів і т. ін.

Концепція правової держави має довгу і повчаль­ну історію. Ще в давні часи почався пошук справед­ливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'яз­ку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розум­ності й справедливості такої форми політичної вла­ди, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною влад­ною силою. Держава, її державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються про­цедурне. Діяльність державного апарату чітко рег­ламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.

Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юриста­ми. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше — під час бо­ротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу.

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'яза­ності правом держави, її органів та посадових осіб, що виникли за античних часів, розвивались і допов­нювались ідеями: вчень про демократію; республі­канської форми правління; конституціоналізму; прав і свобод людини; народного суверенітету; пану­вання права і закону та рівноправності всіх перед ними; поділу влади і незалежності суду.

Як результат об'єднання цих ідей у певну кон­струкцію було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Бі­ля витоків цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда — з пов'язкою на очах, із мечем і терезами пра­восуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об'єднати силу і право, проголосив­ши: "Всіх я звільнив. А цього досягнув владою зако­ну, силу з правом об'єднавши". Як підкреслював потім Арістотель, із Солона в Афінах почалася де­мократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: "Народ повинен битися за закон, як за свої стіни". Платон (427—347 до н. е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі "Закони" підкреслювалося: "Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах декількох людей, мова йде не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там спра­ведливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку за­гибель тієї держави, де закон не має сили і знахо­диться під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вба­чаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть да­рувати державам боги".

Арістотель (384—322 до н. е.), як "батько" антич­ної політичної науки, обґрунтовував правління ро­зумних законів. Він писав: "Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панува­ли тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб па­нувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку прави­телів, хоч би вони були найкращими людьми; навпа­ки, закон — це врівноважений розум". Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформу­лював так: "Поняття справедливості пов'язане з уяв­ленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування".

Отже, античні філософи і правознавці зв'язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над дер­жавними структурами, були б мірилом справедли­вості дій держави та її чиновників і регулювали по­літичні відносини.

Подальший теоретичний і практичний досвід по­казує, що для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового закону, а й на­лежна організація самої системи державної влади, встановлення різних державних органів, чітке роз­межування їхньої компетенції, визначення місця в цій системі, характеру співвідношень між органами, способів їх формування, форм діяльності та інших організаційних і владно-інституційних аспектів.

Правова держава передбачає взаємодоповняльну єдність панування права і правової форми організа­ції влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держа­ва повинна мати три елементи: законорадчий орган; магістратури; судові органи. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися під­ґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон (106—43 до н. е.)- Він розгля­дав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — це об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учите­лів — давньогрецьких філософів Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, — це право, природне право народу, узгоджене і впоряд­коване. З його концепції випливає вимога про відпо­відність державних законів природному праву. Тіль­ки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливи­ми. Вчений уважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади магістратів, а й міру підкорювання громадян. Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що чинність закону поши­рюється на всіх. Цицерон обстоював формальну пра­вову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків роз­винули й доповнили мислителі середньовіччя і ново­го часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ вла­ди, конституціоналізм, правова державність; віді­грали значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв та беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін "правова держава" набув поширення після видання праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х рр. XIX ст. Теорія правової держави стала під­сумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держа­ви пов'язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах аб­солютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей пра­вової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632—1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, ви­разником правових уявлень буржуазного суспіль­ства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці "Два трактати про правління".

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверені­тету і суспільний договір Ж.-Ж. Руссо, висунув принципи законності опору всяким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборо­нено законом. Суб'єктивні права він уважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у то­му, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філо­соф розглядав ці права як "... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не за­боронено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини".

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження на­лежить чітко розмежувати і поділити між органами держави. Приймати закони повинні органи законо­давчої влади, тобто парламент. А от утілювати ці за­кони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й уста­новив ієрархічність її гілок, уважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу виниклого в XVII ст. бур­жуазного конституціоналізму.

Ідею поділу влади як один із принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1775).

Він уважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу вла­ди. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законо­давча влада має належати парламентові, виконав­ча — королю, судова — незалежному судові присяж­них. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узур­пації однією владою інших владних повноважень. Лише на таких умовах існування самостійних, неза­лежних одна від одної гілок влади людина може от­римати повну свободу, бути вільною у виборі певно­го варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, то це сус­пільство не має конституції та не може вважатися демократичним.

Монтеск'є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політич­ної свободи. Останню він убачав не в тому, аби чини­ти все, що заманеться, бо в державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити лише те, що є необхідним, і не бути примушеним робити те, чого робити не хо­четься. Свобода — це право робити все, що дозволе­но законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами заборонено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити і інші гро­мадяни.

Отже, політична свобода у Монтеск'є пов'язана з громадянською свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала ос­новою буржуазного конституціоналізму і теорії пра­вової держави, вирізнялася, порівняно з попередні­ми теоріями поділу влади, значною новизною, а са­ме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механіз­му поділу влади, а в систему влади ввів і судову вла­ду, як незалежну.

Обґрунтування теорії правової держави дали ні­мецькі філософи І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філо­софії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчен­ня про право". Державу Кант визначав як об'єднан­ня багатьох людей, підпорядкованих правовому за­конові.

Вчення цього мислителя навіяне духом просвіт­ництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного за­кону, абстрактно-обов'язкового та формального "ка­тегоричного імперативу". Кант уважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету і варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати ті чи ті засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити. Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить спирати­ся на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитив­них законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на по­встання проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініцію­ватися зверху способом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочин­ність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних від­носинах між державами. Мислитель виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних пи­тань через укладення і додержання міжнародних до­говорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, у правовій філософії Канта — одного з пер­ших авторів, який обґрунтовував буржуазний лібе­ралізм, яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і етичних нотаток. Він — прихильник справедливос­ті, а водночас не залишає людині можливості обсто­ювати справедливість, протистояти тиранії. Спра­ведливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення "вічного миру". Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню фе­деративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. В такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію пов­ної свободи і недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеально-теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації дер­жавно-правового життя.

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831). Держав­но-правові вчення мислителя викладено в головній його праці "Філософія права".

Якщо у Канта правові закони і правова держа­ва — то лише необхідність, то в Гегеля вони є дій­сністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей.

Не погоджуючись із Ж.-Ж. Руссо, Гегель уважав, що людина не народжується від природи вільною, що вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він убачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки моральний та іс­тинний, наскільки він є членом держави. Право, за Регелем, — це дійсна свобода. Держава — теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме — права особистості, сім'ї та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить "світовий розум", "абсолютна ідея" чи "світовий дух", що проявляють­ся в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єк­тивне та абсолютне. Вчення про державу і право Ге­гель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрям­ків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-право­вих явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював із позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, морально­му, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має декілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що при­водить до об'єктивізації свободи через сім'ю, грома­дянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ формулював так: "Будь особистістю і поважай інших як особистостей!" Кон­кретне право проявляється у формальній свободі, пе­редовсім — у свободі приватної власності.

Отож, Гегель:

• вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу;

• належний поділ влади в державі вважав гаран­тією свободи особистості;

• критикував деспотизм, уважаючи, що "... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має си­лу закону, чи, вірніше, заступає закон";

• визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти сва­вілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як із боку приватних осіб, так і з боку держави.

Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині XIX ст., після проведен­ня буржуазних реформ 60—70-х рр. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія поча­ла розроблятися на початку XX ст., з переходом Ро­сійської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювали в напрямку створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексєєв, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Кот­ляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневич та ін.

Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю "Що таке правова держава", і В. М. Гессен, який видав працю "Теорія правової держави". М. А. Рейснер, наприк­лад, кваліфікував правову державу як таку, де дер­жавний устрій, закон є "... нормою, обов'язковою для самої влади", де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено не­доторканність права особи і громадських корпорацій.

В. М. Гессен уважав, що правова держава в її ді­яльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена правом, стоїть під правом, а не ззовні чи над ним.

В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади Ш.-Л. Монтеск'є, дав­ши їй своєрідне тлумачення з урахуванням росій­ської практики державно-правового будівництва. У їхньому розумінні державна влада — єдина, але по­діляє функції між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Але при цьому російські та ук­раїнські вчені відкидали такі класичні елементи по­ділу влади, як стримування і противаги. Вони об­ґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпо­рядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядо­ве розпорядження за їхньою юридичною силою, до­водячи зверхність закону як неодмінну ознаку пра­вової держави.

О. С. Алексєєв уважав, що не може бути змін пра­вового порядку без участі народного представницт­ва. Зв'язаність державної влади правом, з якого за­конодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу за­конові, і є, на його думку, основою правової держа­ви. Він, як і В. М. Гессен, твердив, що справді демократична правова держава має бути тільки парла­ментарною.

Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав та обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конститу­ційній державі не зв'язаний правом.

Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який уважав, що влада як сила, котра служить са­мозбереженню держави, може діяти за необхідніс­тю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в закінчено розвине­ній правовій державі сильна влада і є владою чисто­го права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як із боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдову­вали насилля, вбачаючи в державному механізмі си­лу, а не право.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефек­тивне забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина.

Ці питання були предметом дослідження україн­ських і російських учених О. Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. І. Палієнка, Ф. В. Тарановського, М. П. Драгоманова, М. С. Грушевського та ін.

Наприклад, О. Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових заходів.

Є. В. Васьковський висвітлив основну роль і при­значення адвокатури в механізмі захисту прав і сво­бод особистості. Він також наполягав на необхіднос­ті поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.

М. І. Палієнко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що прояв­ляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання економі­ки, політики, в тому числі й зовнішньої.

На думку В. С. Гессена, громадянин у взаємовід­носинах із підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.

Отже, підводячи підсумки, можна сказати:

• історія вчень про правову державу охоплює сис­тему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

• без теоретичної моделі правову державу не вті­лити в практичне життя під час розбудови дер­жавності й правової системи в Україні;

• важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридично зафіксовані в законодавстві інших країн;

• використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.