Аристотель про державу та право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)Держава. її сутність Аристотель трактує як «політичне спілкування» людей, що організується заради загального блага. Держава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об´єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним спілкуванням, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресую­чій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з індивідів і родин (а не виробників і стражів), із приватною власністю при спільному її використанні. «Люди піклуються усього більш про те, — пише Аристотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помірність, у майні — середній статок, при владі тут — середній клас. Такий державний лад — найкращий і довговічний.В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні громадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.У своєму праворозумінні Аристотель слідує Сократові і Пла-тонові. У нього поняття справедливості зв´язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значеная і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить загальній користі. Слідом за Платоном Аристотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а відповідні неправильним — не будуть відповідати справедливості1. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допомогою розподільної. Іншими словами, йдеться про принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше і чіткіше сформульовані римськими юристами.Істотною якістю закону у Аристотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє втілення в законі. Відступ закону від права означало б виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, — підкреслює він, — володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магістратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона.

 

 

31. Основні напрямки англійської політико-правової думки в період буржуазної революції ХVII сторіччя

Найбільш розповсюдженими і впливовими в революції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О.Кромвеля — індепендентів (independent — незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужуваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монархія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мі-льтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін.

 

Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608— 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон — англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640—1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському унті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потоваришував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів обгрунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори — «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні спра­ви», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». Народ — єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) — лише уповноважені, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухиляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) призвати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням.

 

Дж. Мільтон писав: коли королі говорять, що їх влада від Бога, то забувають, що від Бога ж і свобода народу, заснована на приро­джених правах. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини — свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензура була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Мільтон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона дозволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управління державою. При ній усього більш забезпечуються права індивіда — його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там — розумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні.

 

Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відстоював і Олджернон Сідней (1622—1683), страчений за критику короля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив походження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода — правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скину­ти королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю народу-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадянських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не республіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом.

 

Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611—1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право власності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, — наполягав Айртон. — Власність є встановлення людської конституції. Оскільки власність установлена правом держави (і те й інше — результат договору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності — влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба демократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхання на існуючий розподіл власності.

 

Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, завоювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, за­вершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, кри­тикували «шовкових індепендентів».

 

Вождем і ідеологом левеллерів став Джон Лільберн (бл. 1614— 1657). Лільберн Джон — ідеолог левеллерів. Під час громадянської війни служив у парламентській армії. Потім виступав з памфлетами, проектами соціально-політичних перетворень левеллерів. У 1649 р. піддавався судовому переслідуванню, виїздив до Ірландії. Звідтіль викривав непослідовність Кромвеля. Найбільш значними памфлетами Лільберна та його однодумців є: «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного народу Англії» (1649). Ним написані і за його участі складені численні памфлети, проекти, у яких викладалася політико-правова програма демократичної частини англійського суспільства. Багато пунктів цієї програми вирізняли сміливість і новизна ключових для Європи XVII ст. проблем держави, права, законодавства, політики.

 

По-перше, ключовим у програмі левеллерів був принцип первинності, верховенства і суверенності влади народу. «Уся влада споконвічно і по своїй сутності, — писав Лільберн, — виходить від народу, і його згода, виражена через його представників, — єдина підстава всякого справедливого управління». Проголошуючи цей принцип, левеллери збагатили його положенням про невідчужуваність народного суверенітету. Закони самої історії, відповідальність перед нащадками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу.

 

По-друге, природженими і невід´ємними правами людини Лільберн і його однодумці вважали безпеку життя, свободу особис­тості і право власності; свободу совісті і друку; промислової і торгової діяльності; рівність усіх перед законом і судом. «Усі люди по природі рівні й однакові по силі, званню, владі і величі». Ніякі влади і ніякі органи, на думку левеллерів, не повноважні скасовувати чи вилучати ці природні права і свободи, зберігати привілеї. У проект «Угоди вільного народу Англії» були включені спеціальні заборони парламенту видавати закони чи продовжувати їх дію, які позбавляли б життя кого б то не було, за винятком засуджених, скасовували б власність, обмежували інші невідчужу-вані права людини.

 

По-третє, першорядного значення левеллери надавали проблемам демократизації державного ладу Англії. Держава створена, писав Лільберн, взаємною угодою людей «для доброї користі і блага кожного». Звідси виникає невідчужуване право народу організувати державу таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі чи згоді народу; ніхто не може панувати над людьми без їх згоди. Виходячи з цього, левеллери вимагали ліквідації королівської влади, палати лордів, різко критикували органи влади, що протистояли народу. Лільберном і його однодумцями, ув´язненими в лондонський Тауер, була підготовлена «Угода вільного народу Англії» (1649 р.) — проект республіканської конституції.

 

У проекті верховна влада в Англії повинна належати народному представництву (парламенту), що обирається на один чи два роки, з наданням виборчого права всім англійцям з 21 року («за винятком слуг, осіб, що живуть милостинею, і тих, хто служив колишньому королю зброєю і добровільними внесками»). Усі посадові особи повинні бути підзвітні парламенту й обиратися народом.

 

По-четверте, відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон без вилучень і привілеїв, його ненарушимость, межі пов­новажень самих законодавців і т.п.), автори проекту прагнули розмежувати законодавчу, виконавчу влади, правосуддя. Законодав­ці не повинні бути одночасно і виконавцями законів чи здійснювати правосуддя, а виконавці законів (чиновники, судді) не повинні бути депутатами парламенту. «Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, — писав Лільберн, — щоб законодавці були одночасно і виконавцями законів». Левеллери стверджували, що тільки суворе розмежування влади гарантує цілісність народної свободи, що при поєднанні в одних руках влади приймати закони, виконувати їх і здійснювати суд, неминуче відродження при­вілеїв, порушення законності, узурпація влади. Вони були одними з перших, хто виступив по суті за відділення релігії і церкви від держави. «Ніякій людській владі нами ніяким чином не довіряється вирішення питань релігії і про способи богопочитання». Ле­веллери були противниками законів, що передбачають переслідування і гоніння за свободу совісті.

 

Демократичний зміст програми левеллерів збагатив європейську політико-правову думку положеннями про суверенність влади народу, демократію, невідчужувані права людини, верховенство закону, поділ влади — гарантів і найважливіших чинників соціального прогресу. їх ідеї живили наступні демократичні доктрини XVIII-XIX ст.

 

У розпал другої громадянської війни в 1648 р. партія левеллерів розкололася. Від неї відійшли «істинні левеллери», що спиралися на найбідніше селянство, міські низи й одержали від левеллерів презирливу кличку «жалюгідних діггерів». Спочатку «істинні левеллери» сподівалися на силу проповіді і прикладу. Вони організували комуну і стали спільно розкопувати під городи общинні землі на пагорбі св. Георгія, чому і були прозвані «діггерами (digger — копач). їх рух очолив і його теоретиком став Джерард Уїнстенлі (1609 — після 1660). Уїнстенлі Джерард — ідеолог «істинних левеллерів». Народився в Ланка-ширі, навчався торговельній справі в Лондоні, потім розорився і працював за наймом. Автор памфлетів і конституційного проекту «Закон свободи», де виклав проект законів держави, заснованій на спільності майна і загальній праці. Ідеї Уїнстенлі не одержали значного поширення.

 

Діггери розраховували, що перший досвід комуни покладе початок масовому створенню таких же комун. Однак їх надії «на пробудження закону справедливості» у серцях своїх противників не виправдалися.

 

У своїх памфлетах і проекті конституції «Закон свободи» (1652 р.) Уїнстенлі продовжив і істотно розвинув ідеї Т.Мора про колективну власність і заснований на ній новий суспільний лад.

 

Проект конституції складається з 62 законів (статей), якими повинна керуватися майбутня демократична республіка. Тут ви­кладено необхідність нової системи законів, правила їх опублікування і застосування, закони про обробку землі, проти ледарства, купівлі-продажу, про вибір посадових осіб тощо. Автор виходив з того, що «короткі і сильні закони — кращі для управління республікою».

 

Підставою республіки проголошується істинна свобода. Вона трактується насамперед як вільне користування землею. Уїнстенлі вважав, що люди за природою рівні і мають природне, рівне право на землю («вона належить усім»), на якій праця — споконвічне і природне джерело всіх багатств, єдине джерело життя. Отже, існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу є порушення природного права, причина всіх суспільних лих. Щоб позбутися їх, необхідно майбутню будову держави спорудити на новому фундаменті — «законі свободи». Свобода в республіці передбачає відсутність гноблення, володіння людьми, їх невідчужуваними правами, забезпечений суспільним користуванням землею матеріальний статок. У такій державі усі будуть «жити мирно в добробуті і волі».

 

Форма республіканського правління в проекті Уїнстенлі відрізняється більшим демократизмом, ніж у левеллерів. В його де­мократичній республіці із суспільною власністю і зрівняльним розподілом продуктів праці, при всеобов´язковій праці очолює державну владу парламент, з щорічним переобранням на основі виборчого права для всіх чоловіків з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Тут — вимоги оголошення законів перед народом, їх прийняття лише за згодою останнього, організації референдумів, відповідальності посадових осіб за виконання закону, їх обрання, а не призначення і т.п.

 

У правлінні країни проект конституції виділяє три складові: закони, придатні посадові особи і сумлінне виконання законів. За­кони — «правильно створені», «майже для всіх дій, чинених людьми», на «усі часи року». Придатні посадові особи — які можуть виконувати закони країни як свою волю, не ставлячи її вище правил свободи: «коли правлять закони, правління здра-ве». У сумлінному виконанні законів полягає справжнє життя уряду. «Керівництво хорошого уряду, у такий спосіб здійснюване, — писав Уїнстенлі, — може перетворити всю країну, ні, навіть усю земну фабрику в єдину родину людства й у єдину добре керовану республіку».

 

Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уїнстенлі, слідом за Т. Мором, скасування приватної власності ліквідує основну причину злочинів. Проте передбачається застосування страти до тих, хто спробує відновити приватну власність, за купівлю-продаж землі і її плодів, до вбивць, зрадників. У майбутній республіці осіб, що припустились провини, попереджають і перестерігають. Повторення провин і злочинів, завзятість у ледарстві спричиняє тілесні покарання чи позбавлення волі і примусові роботи (для противників законів — рабство, каторжні роботи).

 

Ідеї «істинних левеллерів» не одержали значного поширення в Англії.

 

32. Політико-правові погляди російських філософів і правознавців першої половини ХХ ст. ( Габріель Шершеневич, Сергій Котляревський

 

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського позитивізму втілилося в концепції права і держави Габріеля Шершеневича (1863—1912).

 

Г. Шершеневич виходив з того, що «держава передує праву історично і логічно», «держава є явище первинне, право — вторинне», держава є джерелом права. Тому він критично оцінював ідею зв´язаності держави створеним нею правом. «Річ не в тім, щоб зв´язувати державу правовими нитками подібно тому, як ліліпути зв´язували Гуллівера. Питання в тім, як організувати владу так, щоб неможливий був чи був доведений до мінімуму конфлікт між правом, що виходить від влади, і моральними переконаннями підвладних». Він цілком поділяв положення Ієрінга про те, що «право є добре зрозуміла політика сили».

 

Усі влади в державі спираються на державну владу з її споконвічним авторитетом, тоді як державна влада спирається без­посередньо на суспільні сили. Такою є держава з позиції соціології. «Поняття про державу тільки одне — соціологічне». Поняття про державу Шершеневич зводить до трьох основних ознак:

 

1) сукупність людей, об´єднаних за політичними мотивами;

 

2) простір (територія), на яку поширюється дія державної влади;

 

3) наявність державної влади. Що таке влада? За Шершеневичем, влада є можливість нав´язувати свою волю іншому чи іншим, змушувати інших погоджувати свою поведінку з волею пануючих. Те ж і державна влада — «це здатність пануючих робити свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих, і в основі такої можливості лежить інстинкт самозбереження людини. Страх за своє благополуччя і довіра до органів державної влади, як найкращому засобу його забезпечення, складає індивідуально-психологічну основу державної влади».

 

Чим забезпечується правовий порядок проти сваволі державної влади? На думку вченого, — ступенем готовності громадянина принести жертви державі, від уявлення, що він втрачає з цією державою. «Громадянин держави, що забезпечує йому особисту і майнову недоторканність, законність і свободу, захист усюди, де б він не був, — готовий на більші жертви, ніж громадянин тієї держави, яка ставиться до нього як до безправного раба. Перший буде захищати державу, як свій будинок, другий — як будинок свого господаря». Таким чином, дії державної влади знаходяться цілком під санкцією громадської думки, тобто в сфері моралі.

 

Поняття про право, за Шершеневичем, зводиться до поняття про позитивне право: «тільки те право, що діє, але не те право, що повинно б діяти». Основне поняття права — об´єктивне право. Суб´єктивне право — похідне. Перше — сукупність правових норм, друге — можливість здійснення своїх інтересів суб´єктом права. Вивчаючи позитивне право держави, вважає вчений, треба досліджувати догму права, тобто основні поняття юридичних наук — джерела права, його норми, правовідносини, застосування права, юридичну відповідальність, державу і суспільство. Сутнісні риси права Шершеневич називає такі: 1) право передбачає поведінку особи; 2) право має примусовий характер; 3) право завжди зв´язане з державною владою. Право, стверджував вчений, — це норма належної поведінки людини, невиконання якої спричиняє примус з боку державних органів. Іншими словами: право — «це правила співжиття, підтримувані державною владою». Він був проти розширеного тлумачення права, суворо відмежовував його від поняття моральності; концепцію природного права вважав не лише науково неспроможною, але і соціально шкідливою.

 

Норми права Шершеневич вважав виразом вимог, звернених державною владою до підлеглих їй осіб, «всяка норма права — наказ». Правила, що визначають лад і діяльність самої державної влади (тобто конституція), не можуть мати для неї правового ха­рактеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Таке праворозу-міння й одержало назву позитивістського, нормативного.

 

Переважаючою формою права Шершеневич логічно називає закон. «Під ім´ям закону розуміється норма права, що виходить безпосередньо від державної влади у встановленому заздалегідь порядку». Ознаками закону він називає: 1) загальне правило, роз­раховане на необмежену кількість випадків, у формальному сенсі закон — акт законодавчої влади; 2) норма права виходить безпосередньо від державної влади, є вираженням волі органів влади; 3) ця воля повинна виразитися у встановленому заздалегідь порядку. Вчений вважав, що примусовий характер права не дозволяє відносити до норм права конституційне, міжнародне і канонічне право.

 

Вивчати догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важливо для юриста-практика, що стоїть поза ідеологією і політикою права. Розроблена ним теорія права і держави на основі формально-догматичного методу не втратила свого пізна­вального значення і сьогодні.

Видний теоретик правової держави Сергій Котляревський (1873—1939) у кращих традиціях правознавства розглядав проблему «влада і право».

Природа державної влади, на думку Котляревського, «може бути зрозуміла тільки.на тлі набагато більш широкому, ніж те, яке в змозі дати ізольована наука про державу». Основою влади, писав вчений, є свідомість залежності, нескінченно зміцнювана «одночасним переживанням у маси людей». Примус при цьому «грає незначну роль». У ній є не тільки зародок повного поневолення, але вона здатна стати великою культурно-етичною цінністю, і в цій якості — передумовою правової держави, забезпечити високий рівень правосвідомості в суспільстві.

Іншою передумовою правової держави Котляревський називає «рівноправність» права і держави, їх самостійне значення. Це — «дві стихії держави», де право не самоціль, але «є лише добре зрозуміла політика державної влади». Отже, з одного боку, держава є «єдиний творець права», а з іншого — «сама державна влада, що створила ці норми, їм кориться». Державне, а отже, народне благо, вимагає, на його думку, правового обмеження державної влади, адже слабкість влади є смертний гріх держави, який менш прощається її керівникам, ніж жорстокість і сваволя.

С. Котляревський заперечує ототожнення правової держави з конституційною — конституційний лад лише необхідна її передумова. Принципами правової держави («як завдання») він називає «верховенство закону і відповідальність, пов´язану з актами державного володарювання — відповідальність, яка поступово розширюється і поглиблюється». Правова організація держави вимагає «дійсної відповідальності посадових осіб і правильно поставленої адміністративної юстиції».

Держава як суб´єкт права визнає й інших суб´єктів права, «ставить перед законодавцем певну заповідь — повага до правової особистості всякого члена державного цілого і союзу цих членів»; забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості.

Від сили — до права. Таким є сенс, за Котляревським, змін, «пережитих поколіннями людей у державній організації». Успіх цих прогресивних змін залежить від певних умов. По-перше, вчений вважає, що для цього важливо не тільки «пристосувати лад і установи», але й «забезпечити певну психологічну рівновагу», усвідомлення громадянами цінності права, необхідності «любові до права, боротьби за право». Іншими словами, забезпечити найбільшу відповідність між об´єктивним правопорядком і громадською правосвідомістю. По-друге, правове самообмеження держави має свої межі. Юридичний фанатизм не краще від всякого іншого фанатизму. На думку Котляревського, держава повинна бути готова жертвувати «у певні хвилини цією любов´ю до права, звичкою до правового укладу в ім´я обов´язків перед батьківщиною, відповідальності за її безпеку і незалежність». По-третє, смисл верховенства закону в державі виправданий, коли він справедливий і спосіб його створення забезпечує цю справедливість (тобто відповідність закона праву). Це те мірило права з часу Сократа, без якого немає правової держави.

Епікур. греція

 

Творчість цього мислителя, який жив у 341–270 рр. до н.е., припадає на період занепаду давньогрецької державності. Зі занепадом державності пов'язаний і занепад давньогрецької політичної та правової думки, який чітко проявляється у вченнях епікурійців та стоїків.

Епікур автор багатьох праць, головна з них — "Про природу". Природа, згідно з вченням Епікура, розвивається за своїми власними законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обгрунтовує етичну автономію людини, яка, тільки завдяки пізнанню природи і розумному дотриманні її законів, може звільнитися від страху і марновірства і досягнути щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом етики Епікура є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснює він сам основу своєї етики, — коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає у розумінні того, що не можна жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і справедливо.

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.

Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджує Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей".

Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих " (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, — підкреслював Епікур, — ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

34. Політико-правова ідеологія левеллерів /Джон Лілберн/

Левелери були ідеологами революційної дрібної буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і міських «низів», солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних документах вони піддали індепендентську республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом народних мас.

У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції. Свій варіант вони назвали «Народною угодою» і подали на розгляд офіцерських зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні пункти програми. Це спонукало Джона Лільберна - лідера левелерів - опублікувати 15 грудня 1648 року споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із петицією в парламент із вимогами волі печатки: «Підтверджено на практиці, що завжди всі, хто прагне до тиранії, закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю». Наступного дня, 20 січня, у палату громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція «Народної угоди», що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти агітаторів, а також встановлені суворі покарання за пропаганду й підбурювання.

Реакцією на такий поворот подій послужив памфлет Джона Лільберна «Викриття нових ланцюгів Англії» (England New Chains Discovered) від 26 лютого. У цьому документі він з різкою критикою обрушується, насамперед, на Державну раду, але в той же час звертається до олдерменів і членів парламенту досить стримано, сподіваючись на те, що вони прислухаються до його слів. Основні положення цього памфлету: 1) вираження побоювань із приводу того, що Державна рада, утворена недемократичним шляхом й має значні повноваження, може зосередити всю повноту влади в себе в руках; 2) звертання до членів парламенту із приводу сформованої ситуації; 3) Лільберн таврує «великих» інтриганів (contrivers), що плекають плани поневолення республіки, тобто вищих чинів армії; 4) критика наданого в парламент проекту «Народної угоди» й існуючого державного ладу республіки. Слідом за цим через місяць, 24 березня, виходить «Друга частина викриття нових ланцюгів Англії» (The Second Part of England New Chains Discovered) або «Сумне подання про ненадійне й небезпечне положення республіки». Цього разу Лільберн критикує парламент. Лільберн також пропонує перейти до активних дій: він закликає народ до повстання [

Відповідь на такі різкі вислови отримана негайно. 27 березня «Друга частина...» оголошується заколотною, а автори піддаються судовому переслідуванню за обвинуваченням у державній зраді. Наступного дня чотири видатні діячі руху левелерів - Лільберн, Уолвін, Прінс, Овертон - були арештовані й відправлені в Тауер. 29 січня вони були допитані перед Державною радою. Наступного дня в їхню підтримку була спрямована петиція, під якою поставили підписи 30 тисяч чоловік, а 1 квітня - 80. Але незважаючи ні на що 11 квітня парламент ухвалив рішення щодо передачі керівників левелерів «Суду високої лави». У в'язниці Лільберн й інші ув'язнені пишуть ще два документи: «Картина Державної ради, представлена вільному народу Англії» і датований 14 квітня «Маніфест підполковника Джона Лільберна, містера Вільяма Уолвика, Містера Томаса Принса й містера Річарда Овертона, ув'язнених у лондонському Тауері», у якому вони пояснювали програму свого руху - «нашою метою є таке положення республіки, коли кожний із забезпеченістю буде користуватися своєю власністю (be enjoy his propriety). Поки лідери левелерів перебували у тюрьмі, рух у їхню підтримку не слабшав й поширився на армію: 16 квітня - 10 тисяч підписів, 18 квітня - новий численний виступ у Лондоні, 23 квітня - подавлений виступ левелерів до Уолли.

У той же час, 1 травня 1649 року, виходить остання, третя редакція «Народної угоди». Його основні положення: народний суверенітет; республіка з однопалатним парламентом, що обирають раз у рік; принцип поділу влади; обмеження повноваження верховних органів влади; вимоги релігійної волі й волі печатки; рівність всіх перед законом; свобода торгівлі;