Розуміння держави у Середньовіччя

В епоху середньовіччя (V - ХУ ст.н.е.) філософсько-етична концепція політики в Західній Європі витісняється релігійною концепцією. В середні віку панував релігійний світогляд, носієм якого була християнська церква. Він виходив з того, що все суще виникло з волі Бога; зміни ж в суспільстві викликаються Богом для того, щоб покарати або винагородити людей.Держава стає похідною від Бога, а патріархальна традиція перетворює владу та її носія – монарха – на всеконтролюючий інститут суспільства. Державне управління ґрунтується на силі володаря та відданості його ласці підданих.

Апарат державного управління формується на засадах особистої відданості володарю. Основними функціями державного управління визначалася захисна та контролююча. Захисна функція була необхідна для забезпечення безпеки населення країни від зовнішніх ворогів. Контрольна – для створення та підтримки внутрішнього порядку в суспільстві та збереження існуючих порядків.

Концепція політичного управління отримала розвиток в аграрних проектах стародавніх римлян, а в епоху феодалізму – в регламентах- інструкціях для керівників феодальними маєтками, у працях, присвячених раціональній організації крупних форм виробництва (вотчинних підприємств), що виникли вже в період раннього Середньовіччя.

У епоху класичного Середньовіччя (XI–XV ст.) ще більше ускладнюється постановка питань раціональної організації і управління феодальним господарством. Вирішення цих питань здійснювалося, зокрема, шляхом проведення жорсткої державної політики фіксації повинностей (панщина й оброчні платежі). Завдяки цьому організація господарства приймала стійкий характер, що, у свою чергу дозволяло фіксувати і планувати витрати ресурсів підприємства, активніше здійснювати функції планування, обліку і контролю.

Августин Аврелій (354-430) - єпископ Гиппонській, один з творців християнської політичної теорії. В своєму творі «Про град Божий» він висловив свою політичну доктрину.
Августин протиставляє церкву і державу: «град божій» і «град земний». Град земний включає диявольську волю, стає суспільним тираном. Істинна ж держава, на думку Августина, буде реалізована тільки після другого пришестя Христа, коли відбудеться остаточне відділення праведних і грішних.
Держава розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Тому государі повинні служити своєю владою, як Богу, так і людині.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступав Фома Аквінський.

Аквінський Тома (Тома Аквінат 1226 -1274 рр.) - середньовічний мислитель, який значно збагатив релігійну концепцію держави.

Тома Аквінський вважав:

· державна влада походить від Бога і тому повинна бути підпорядкована духовній;

· не дивлячись на божественну природу державної влади, її надбання і використання залежить від людей. Отже, сутність влади божественна, але форми її реалізації визначаються самими людьми;

· обурення народу проти влади монарха є смертним гріхом, оскільки є рівнозначним виступу проти Бога;

· світська влада, у свою чергу, повинна наслідувати християнські заповіді і не пригноблювати народ; на противагу скидання тирана є правомірним.

Марсілій Падуанський (Marsilio da Padova), який жив бл. 1275 - 1343 — належить до тих середньовічних мислителів, чия творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища. В 1324 р. він написав найвизначнішу свою політико-правову працю "Захисник миру", в якій висунув ідею народоправства, яка випереджувала час на кілька століть.

Основою політичного вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх.

Виконавчі функції в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя — проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і виконувати свої рішення на основі закону. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати і, навіть, скинути його.

Правління в Епоху Відродження

В епоху Відродження суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ліквідована, наука відкинула божественно-надприродне тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей.

В результаті реформації церкви держава звільнилася від церковної опіки, а сама церква звільнилася від держави. Звільнившись від філософсько-етичної політичної концепції стародавнього миру і релігійної концепції середньовіччя, політична думка набуває світського характеру. З'являється цивільна концепція політичної думки, відправною точкою якої стає індивід – громадянин.

Італійський політичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) зробив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним з перших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Н. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріальними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів.

Державу він розглядав як політичну форму організації суспільства. Форми держави мають тенденцію змінювати одна одну, відображаючи тим самим стан суспільства;

Він сформулював концепцію циклічного розвитку державних форм, в основі якій лежить ідея кругообігу добра і зла. Виділивши шість форм держав, він розглядав три з них як «погані в усіх відношеннях» (тиранія, олігархія і охлократія), а щодо трьох інших писав, що вони «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). Якнайкращою формою держави Н.Макіавеллі вважав змішану, втіленням якої була для нього помірна республіка, що поєднує достоїнства монархії.

Він відокремив політику від моралі, сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби»

Франческо Гвіччардіні, один з найбільших політичних мислителів пізнього Відродження. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття. "Три речі хотів би я бачити перед смертю, — писав він, — це добре влаштовану республіку в нашому місті, Італію, визволену від усіх варварів, і світ, позбавлений тиранії попів".

Гвіччардіні належить конституційний проект для Флоренції, який, базується на змішаній формі правління. "Безсумнівно, що правління, змішане з трьох форм — монархії, аристократії і демократії, — краще і більш стійке, ніж правління однієї з цих трьох форм, особливо, коли при змішанні з кожної форми взяте добре і відкинуте погане", — підкреслював мислитель.

Важливе місце у політико-правовому світогляді Гвіччардіні займає проблема свободи і справедливості. Він зазначав, що "фундаментом свободи повинно бути народне правління". Він підкреслював, що влада повинна дотримуватися у всьому справедливості і рівності

Значну увагу у своїх працях мислитель приділяє також самій дії добре продуманих законів та системи ефективних покарань за їхнє порушення.

Думки Платона про державу.

Платон вважав, що нерівність міститься в природі людей і тому кожна людина повинна отримувати свою частку згідно з природними здібностям. Кожен від природи пристосований до виконання лише однієї справи і повинен займатися тільки нею. Тому має існувати природній розподіл праці між членами суспільства. У розподілі праці Платон вбачав не тільки «основу розпаду суспільства на стани», але також «основний принцип будови держави».

Перший проект держави Платона передбачав поділ суспільства на три стани: 1) філософів-правителів, 2) вартових-воїнів, 4) землеробів- ремісників.

Основою цього ділення служив розподіл суспільної праці, а підставою – аналогія суспільства з людиною. На думку мислителя, розподіл праці зв’язує людей у спільноту і дозволяє вирішити протиріччя між різноманітністю потреб і обмеженістю здібностей окремої людини, а три стани ідеальної держави відповідають трьом частинам душі окремої людини: розумній, емоційній і плотській.Найкращою політичною формою держави вважається аристократія.

Ця модель ідеальної держави була представлена Платоном в утопічному проекті «Держава», де він досліджував державу і суспільство як єдине ціле, яке об’єктивно створюється людьми через їхню неспроможність самостійно вирішувати свої проблеми. «Кожна людина, на думку філософа, постійно об’єднується з іншими для задоволення своїх потреб.

Ідеальна держава, на думку Платона, є носієм головних чеснот – це «мудрість, мужність, розсудливість і справедливість». Під мудрістю мислитель розуміє вище знання, за допомогою якого «можна вирішувати не дрібні, а загальнодержавні питання, найкращим чином керуючи внутрішніми і зовнішніми відносинами». Гармонійне ціле держави забезпечується завдяки управлінню державою найбільш розумним станом – філософами-мудрецями.

Перерахування потреб людей (їжа,житло,одежа і т.д.) доводить, що в місті-державі повинні існувати численні галузі суспільного розподілу праці. У зв’язку з цим саме в трактаті Платона, можливо, вперше була викладена і обґрунтована концепція розподілу суспільної праці.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки окремих класів.

Таким чином, Платон намагався побудувати евристичну модель ідеальної держави. На його думку, така держава мала бути побудована на принципі суспільного розподілу праці між його членами, де кожний займається своєю справою відповідно до своїх природних схильностей та здібностей.

 

18. Арістотель і держава.

Аристотель (384–322 до н. е.) в «Політиці», як і Платон, займався пошуком ідеальної держави. На його думку, держава є логічним продовженням родини, «…кожна держава складається з окремих сімей».

Він відзначав, що структурними елементами держави є родина та селище. Причому, селище складається з родин, а держава складається з селищ. «Суспільство, що складається з декількох селищ, є цілком завершена держава, що повною мірою, можна сказати, досягла самодомінуючого стану і що виникла ради потреб особи, але що існує ради досягнення благого життя».

Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян "другої категорії", дуже багатих підозрював у застосуванні "протиприродного способу" придбання матеріального статку.

Аристотель «…Усяке ж спілкування організується заради якого-небудь блага, то, мабуть, всі спілкування прагнуть до того або іншого блага, причому більше інших і до вищого із всіх благ прагне те спілкування, що є найбільш важливим із всіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним».

Державне управління Аристотель трактує як форму державного устрою. На його думку, «державний устрій (politeia) – це розпорядок у сфері організації державних посад взагалі, і верховної влади зокрема: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління (politeyma), а останнє і є державним устроєм». Основою державного управління, як і Платона, має стати загальна користь, а причиною участі громадян у державному управлінні є їхня особиста зацікавленість.

До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших.

Їдеї про державу М. Лютера.

Початок європейській Реформації поклав професор Віттенберзького університе­ту доктор богослов´я Мартін Лютер.

Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римського і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і кожен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відносинах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцикліки Папи Римського — лише людські установлення, що підлягають раціональній оцінці і критиці.

За вченням Лютера, Бог створив два царства: Боже і світське. Це він зробив через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною. Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного. Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства він розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв´язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше — політичні.

Держава повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основана на насильницькому штучному пануванні. Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом. Тобто християнський правитель має вважати себе слугою, а не паном народу.

Лютер вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Світська влада не повинна сягати далі тіла і майна людини. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.