Предметна область теорії публічного управління

Предметна область теорії публічного управління

Публічне адміністрування є детальним і систематичним виконанням суспільних законів. Кожне приватне застосування загального закону є актом адміністрування. Воно охоплює систему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифікації публічної політики. Публічне адміністрування є складовою управління. Воно є тим сектором управління, який перебуває в політичному оточенні.

У вузькому розумінні публічне адміністрування пов’язане із виконавчою тіткою влади і розглядається, як: професійна діяльність держ службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду; вивчення, розробку та впровадження напрямів урядової політики.

У широкому розумінні під публічним адмініструванням мають на увазі всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається згори донизу, тобто публічне адміністрування - це скоординовані групові дії з питань державних справ.

Публічне адміністрування є колективним виконанням того, що не може бути добре виконане індивідуально. Публічне адміністрування створюється і обмежується правовими інструментами.

Чотири ключових припущення, які формують основу публічного адміністрування:

1- Адміністрування є процесом, який безперервно здійснюється на федеральному, державному та локальному рівнях.

2- Це основа для вивчення менеджменту, а не права.

3- Адміністрування залишається мистецтвом, але ідеал перетворення на науку є реалістичним і вартим уваги.

4- Адміністрування є і буде серцевиною проблем сучасного уряду. Предметна сфера публічного управління окреслена основними поняттями:

держава, політика, публічне управління й влада. Предметна сфера теорії публічного управління формується із сукупності політико-правових і соціальних явищ та процесів, що характеризують сферу взаємодії держави і суспільства як суб'єкта й об'єкта управління та самоуправління

 

Конституційні основи публічного управління

Державне управління здійснюють відповідно до принципів (засад), закріплених Конституцією України. В сучасній юридичній літературі систему принципів державного управління, як правило, не розглядають. Проте слід зазначити, що будь-яка діяльність, а тим більш управлінська, має певну основу. Конституція України дозволяє віднести до принципів державного управління такі: відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою; верховенства права; законності; участі громадян та їх об'єднань в управлінні; рівноправності громадян в управлінні; гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3,17,19 Конституції України тощо. Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Обмеження на участь у державному управлінні встановлюються виключно законом (засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні).

Принцип гласності в державному управлінні пов'язано насамперед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніким не може бути засекречено (ст. 50 Конституції).

 

 

Специфіка публічного управління

Специфіка державного управління серед інших видів управління обумовлюється наступними, тільки йому притаманними трьома властивостями:

а) у своєму здійсненні спирається на державну владу — організаційну силу суспільства, котра має як джерело правову обумовленість (легітимність), а в реалізації — на силу державного апарату, що володіє і засобами примусу;

б) поширює свій вплив на все суспільство (навіть за його межі, на інші спільноти людей у рамках міжнародної політики, що проводиться державою), піддаючи управлінському впливові його найважливіші явища, процеси і взаємозв’язки;

в) діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу і публічні прояви суспільства.

Саме наявність останньої властивості надає державному управлінню необхідну узгодженість, координацію, раціональність та ефективність.

 

 

Сутність управління

Держа́вне управлі́ння (англ. public administration) — є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод ^[1].

Державне управління є складовою політичного управління, тобто є процесом реалізації державної виконавчої влади як засобу функціонування будь-якої соціальної спільноти. Виділяють такі риси державного управління, що розкривають його сутність: 1. Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2. Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3. Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта. 5. Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві. 6. Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління. 7. Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну відповідальність.

 

Думки Платона про державу.

Платон вважав, що нерівність міститься в природі людей і тому кожна людина повинна отримувати свою частку згідно з природними здібностям. Кожен від природи пристосований до виконання лише однієї справи і повинен займатися тільки нею. Тому має існувати природній розподіл праці між членами суспільства. У розподілі праці Платон вбачав не тільки «основу розпаду суспільства на стани», але також «основний принцип будови держави».

Перший проект держави Платона передбачав поділ суспільства на три стани: 1) філософів-правителів, 2) вартових-воїнів, 4) землеробів- ремісників.

Основою цього ділення служив розподіл суспільної праці, а підставою – аналогія суспільства з людиною. На думку мислителя, розподіл праці зв’язує людей у спільноту і дозволяє вирішити протиріччя між різноманітністю потреб і обмеженістю здібностей окремої людини, а три стани ідеальної держави відповідають трьом частинам душі окремої людини: розумній, емоційній і плотській.Найкращою політичною формою держави вважається аристократія.

Ця модель ідеальної держави була представлена Платоном в утопічному проекті «Держава», де він досліджував державу і суспільство як єдине ціле, яке об’єктивно створюється людьми через їхню неспроможність самостійно вирішувати свої проблеми. «Кожна людина, на думку філософа, постійно об’єднується з іншими для задоволення своїх потреб.

Ідеальна держава, на думку Платона, є носієм головних чеснот – це «мудрість, мужність, розсудливість і справедливість». Під мудрістю мислитель розуміє вище знання, за допомогою якого «можна вирішувати не дрібні, а загальнодержавні питання, найкращим чином керуючи внутрішніми і зовнішніми відносинами». Гармонійне ціле держави забезпечується завдяки управлінню державою найбільш розумним станом – філософами-мудрецями.

Перерахування потреб людей (їжа,житло,одежа і т.д.) доводить, що в місті-державі повинні існувати численні галузі суспільного розподілу праці. У зв’язку з цим саме в трактаті Платона, можливо, вперше була викладена і обґрунтована концепція розподілу суспільної праці.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки окремих класів.

Таким чином, Платон намагався побудувати евристичну модель ідеальної держави. На його думку, така держава мала бути побудована на принципі суспільного розподілу праці між його членами, де кожний займається своєю справою відповідно до своїх природних схильностей та здібностей.

 

18. Арістотель і держава.

Аристотель (384–322 до н. е.) в «Політиці», як і Платон, займався пошуком ідеальної держави. На його думку, держава є логічним продовженням родини, «…кожна держава складається з окремих сімей».

Він відзначав, що структурними елементами держави є родина та селище. Причому, селище складається з родин, а держава складається з селищ. «Суспільство, що складається з декількох селищ, є цілком завершена держава, що повною мірою, можна сказати, досягла самодомінуючого стану і що виникла ради потреб особи, але що існує ради досягнення благого життя».

Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян "другої категорії", дуже багатих підозрював у застосуванні "протиприродного способу" придбання матеріального статку.

Аристотель «…Усяке ж спілкування організується заради якого-небудь блага, то, мабуть, всі спілкування прагнуть до того або іншого блага, причому більше інших і до вищого із всіх благ прагне те спілкування, що є найбільш важливим із всіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним».

Державне управління Аристотель трактує як форму державного устрою. На його думку, «державний устрій (politeia) – це розпорядок у сфері організації державних посад взагалі, і верховної влади зокрема: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління (politeyma), а останнє і є державним устроєм». Основою державного управління, як і Платона, має стати загальна користь, а причиною участі громадян у державному управлінні є їхня особиста зацікавленість.

До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших.

Їдеї про державу М. Лютера.

Початок європейській Реформації поклав професор Віттенберзького університе­ту доктор богослов´я Мартін Лютер.

Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римського і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і кожен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відносинах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцикліки Папи Римського — лише людські установлення, що підлягають раціональній оцінці і критиці.

За вченням Лютера, Бог створив два царства: Боже і світське. Це він зробив через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною. Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного. Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства він розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв´язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше — політичні.

Держава повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основана на насильницькому штучному пануванні. Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом. Тобто християнський правитель має вважати себе слугою, а не паном народу.

Лютер вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Світська влада не повинна сягати далі тіла і майна людини. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.

 

Історія судочинства

Суд як невід’ємний інститут стабільного функціонування будь­якої більш­менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність).

Після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани за­хід­ноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко пере­йти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і непереборними.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі. Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально­економічні зміни, що відбулися у XV–XVI століттях, а й, як з часом з’ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського. Ним було розпочато виокремлення судово­адміністративної системи з військової.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя.

З’їзд українських юристів, котрий відбувся 13–14 черв­ня 1917 р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада 1917 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд на Україні твориться іменем Української народної республіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.

Судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв’язку зі зміною адміністративно­територіального устрою.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).

Судова система України

Судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції.
Форми правосуддя:
- Цивільне Судочинство
- Господарське Судочинство
- Адміністративне Судочинство
- Кримінальне Судочинство
Таким чином, в Україні діють чотири спеціалізації судів:
- Загальні суди – вирішують цивільні та кримінальні справи; місцеві загальні суди також розглядають і окремі категорії адміністративних справ;
- Господарські суди – вирішують господарські справи;
- Адміністративні суди – вирішують лише адміністративні справи;
Верховний Суд України у межах наданої йому компетенції розглядає цивільні, кримінальні, господарські та адміністративні справи:
1) перегляд справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;
2) перегляд справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов׳язань при вирішенні справи судом;
3) надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров׳я;
4) звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

СИСТЕМА СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Вищі спеціалізовані суди
Вищий адміністративний суд України	Вищий господарський суд України	Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Апеляційні суди
Апеляційні загальні суди: областей, м. Києва; м. Севастополя; АР Крим	Апеляційні адміністративні суди	Апеляційні господарські суди
Місцеві суди
Місцеві загальні суди: районні; районні у містах; міські; міськрайонні	Місцеві (окружні) адміністративні суди: областей; м. Києва; м. Севастополя; АР Крим	Місцеві господарські суди: областей; м. Києва; м. Севастополя; АР Крим

Що таке апеляційне оскарження?
Якщо Вас не задовольняє рішення місцевого суду, яке не набрало законної сили, якщо, на Вашу думку, суд неправильно встановив обставини (факти), або неправильно застосував до них норми матеріального права чи порушив правила судочинства (процесуальний закон), то Ви можете оскаржити таке рішення з цих підстав до відповідного апеляційного суду через суд, який його постановив.
Що таке касаційне оскарження?
Касаційна скарга подається щодо рішення, яке набуло законної сили.
Підставами для касаційного оскарження можуть бути:
- неправильне застосування судом норм матеріального права;
- порушення норм процесуального права.
Суд касаційної інстанції не встановлює і не перевіряє фактичні обставини справи і розглядає справу лише в межах поданої касаційної скарги

Конституційний Суд України

Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення прийняв 13 травня 1997 року. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Друкованим органом Конституційного Суду України є “Вісник Конституційного Суду України”.

Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-яким числом кандидатур, запропонованих суддями Конституційного Суду України. У бюлетені може бути залишено не більше однієї кандидатури.

Головою Конституційного Суду України вважається обраний кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України.

У разі якщо запропоновано більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які отримали більшість голосів.

У разі якщо запропоновано не більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано або Голову Конституційного Суду України не було обрано при повторному голосуванні, проводяться нові вибори на посаду Голови Конституційного Суду України.

Формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення.

Верховний Суд України

Верховний Суд України — найвищий судовий орган в Українській системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України:

· розглядає справи, віднесені до його підсудності та справи, пов'язані з виключними обставинами;

· переглядає, інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції;

· дає роз'яснення з питань застосування законодавства;

· розглядає звинувачення на адресу Президента України;

· представляє Україну у відносинах з судами інших держав.

Вищі спеціалізовані суди В Україні діє три вищих спеціалізованих суди:

· Вищий адміністративний суд України;

· Вищий господарський суд України;

· Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

а) Вищий адміністративний суд Основне завдання захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб.

б) Вищий господарський суд Вищий господарський суд України є вищим судовим органом у системі спеціалізованих господарських судів України та касаційною інстанцією у господарській юрисдикції. У ВГСУ утворено чотири палати.

в) Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ 7 липня 2010 р. Верховною Радою був прийнятий, а Президентом підписаний Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до цього закону утворений Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який є касаційною інстанцією для розгляду справ, що підпадають під загальну юрисдикцію.

 

Вищий адміністративний суд

Основне завдання захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб Вищий адміністративний суд України очолює Голова суду.

Керівництво Вищим адміністративним судом України здійснюють також двоє заступників Голови суду.

Система адміністративних судів України складається з: Вищого адміністративного суду України, дев’яти апеляційних адміністративних судів, а також з місцевих окружних адміністративних судів в усіх 24 областях України, містах Києві, Севастополі та Автономній Республіці Крим.

Вищий адміністративний суд України складається з чотирьох судових палат

Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Адміністративні суди розглядають всі справи, пов’язані зі спорами фізичних або юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Крім цього адміністративні суди розглядають спори, пов’язані із публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб’єктами. Особлива категорія справ, які розглядають в адміністративному суді – спори, про правовідносини, що пов’язані із виборчим процесом та референдумом.

В Україні дотепер не існувало в завершеному вигляді правового захисту фізичних осіб у відносинах з адміністративними органами. Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції полягають у сфері захисту прав громадянина, а не держави, що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні.

Правові засади У своїй діяльності Вищий адміністративний суд України керується Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексом адміністративного судочинства України та іншими нормативними документами.

Вищий господарський суд

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом у системі спеціалізованих господарських судів України та касаційною інстанцією у господарській юрисдикції. Вищий господарський суд України:

1. розглядає господарські справи в касаційному порядку згідно з розділом XII¹ Господарського процесуального кодексу України;

2. у випадках, передбачених ГПК, розглядає господарські справи як суд першої або апеляційної інстанції, а також розглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;

3. аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;

4. надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає господарським судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

5. здійснює інші повноваження, визначені законом.

Склад Вищого господарського суду України

Вищий господарський суд України складається з суддів, обраних на посаду безстроково, Голови суду та його заступників. Очолює Вищий господарський суд України його Голова — Львов Богдан Юрійович.

У Вищому господарському суді України створено чотири судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням єдності судової практики у справах відповідної судової юрисдикції, та інших питань діє Пленум у складі всіх суддів Вищого господарського суду.

При Вищому господарському суді України діє Науково-консультативна рада, що створена для попереднього розгляду проектів постанов, підготовка яких потребує наукового забезпечення.

Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган, в якому публікуються матеріали судової практики вищого спеціалізованого суду та інших судів відповідної судової юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів відповідної судової юрисдикції та інші матеріали.

 

Загальні апеляційні суди

Загальні апеляційні суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР Крим та містах республіканського значення Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27.

Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. 20 серпня 2001 року Президентом України був виданий Указ "Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів", відповідно до якого апеляційні суди утворюються на базі Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів.

До повноважень апеляційних судів належать:

розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; розгляд по першій інстанції справ, визначених законом (крім апеляційних господарських судів); ведення та аналіз судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики; надання методичної допомоги у застосуванні законодавства місцевим судам.

загальні апеляційні суди можуть розглядати справи як суди:

- першої інстанції;

- апеляційної інстанції;

- присяжних.

 

Предметна область теорії публічного управління

Публічне адміністрування є детальним і систематичним виконанням суспільних законів. Кожне приватне застосування загального закону є актом адміністрування. Воно охоплює систему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифікації публічної політики. Публічне адміністрування є складовою управління. Воно є тим сектором управління, який перебуває в політичному оточенні.

У вузькому розумінні публічне адміністрування пов’язане із виконавчою тіткою влади і розглядається, як: професійна діяльність держ службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду; вивчення, розробку та впровадження напрямів урядової політики.

У широкому розумінні під публічним адмініструванням мають на увазі всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається згори донизу, тобто публ