Історія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна дисципліна. (Завдання та актуальність вивчення курсу. Юридичний характер.)

Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації.

Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя.

Відродження

Передумовою та основою Відродження був гуманізм.Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.).

Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства.

Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.

Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.

Реформація

Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодрукування. Перші друковані книги стали підставою Реформації, завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.

Реформація й Відродження мали багато спільного, що об´єднувало їх в один соціокультурний феномен. Початок Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Якщо Відродження висувало вимогу перетворення суспільства через розширення світської освіти, творчих здібностей людини, її розуму, то Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога.

По-іншому ідеологи Реформації ставилися до класичних політико-правових вчень античності. В їхніх працях визнавалися певна цінність земного життя і практичної діяльності людей, право людини самій обирати рішення з важливих для неї питань, певна роль світських установ та ін. Все це свідчило про те, що антична наукова спадщина справила певний вплив на політико-правову думку Реформації. Але все ж головним її джерелом стали Святе Письмо, Біблія, особливо - Новий Заповіт. Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна.

По-перше, рання буржуазність означала заперечення феодально-середньовічних економічних порядків, політико-юридичних інститутів, духовних цінностей з позицій суспільства, яке стояло вище на історичних сходинках - з позицій буржуазного ладу.

По-друге, вона в багатьох випадках припускала збіг життєвих інтересів різних соціальних груп, які в епоху феодалізму зазнавали гніту, утисків та обмежень.

По-третє, рання буржуазність припускала нерозвиненість економічних, політичних, соціальних та інших відносин, які дозрівали тільки з перемогою буржуазного способу виробництва.

Державно-правові погляди Лесі Українки

Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913).

Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних.

Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.

Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для повної реалізації прав свобод людини, оскільки тут присутні елементи економічного насильства, закріплені в соціальне скерованому праві.

Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.

Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношеная з державою, Леся Українка виходила з концепції природного права. Останнє реалізується через свободу волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право на життя і свобода, людина повинна обороняти всякими засобами, і навіть "збройною рукою". Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них, на охорону прав людини, мають стати закон, право і суд. Політична та економічна воля (свобода) зв'язані між собою, залежать одна від одної, їх реалізація залежить від державного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не скрізь мають однакові права, однакову політичну волю.

Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською формою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.

Поетеса закликала народ виборювати свої свободи. Основою її політико-правового світогляду було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління.

Феофан Прокопович

У своїх «роздумах Прокопович зумів поєднати природно-правову теорію з догмами богослов´я, приєднуючи до доказів «від природних законів і природного розуму» «непорушне Слово Боже». Мислитель спирався на тих теоретиків природного права, які вбачали в абсолютизмі найдоцільнішу форму держави.Прокопович створив та обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму,

Основою теоретичних побудов про державу і право, на думку мислителя, слід визнати здоровий природний розум. Держава існувала не завжди, до неї люди жили в природному стані, що характеризувався ним як епоха війни і кровопролить. До природних законів мислитель відносив ті, що випливали з інстинктивного прагнення до взаємного збереження життя, продовження людського роду. Мислитель був упевнений, що становлення верховної влади пов´язано з договором, через який народ, відрікшись від своєї волі, передав її одній особі - монарховіУтворюючи державу, народ, вважав Прокопович, мав право обирати собі будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію або змішаний склад (змішану формуВизнавши монархію як найкращу форму організації влади, Прокопович, однак, розрізняв монархію обмежену та абсолютну спадкову і виборну. Він надавав перевагу спадковій монархії, вважаючи її найбільш природною формою правління. Положення про підпорядкування церкви державі, розроблене Прокоповичем за участі Петра І, набуло сили закону.

Загальна характеристика політико-правової думки у Росії другої половини ХІХ сторіччя (реформаторська течія; російський соціалізм; анархізм; ліберальне і революційне народництво; лібералізм; консерватизм).

Реформи 60-х pp. XIX ст., що розпочались у Росії, мали непослідовний, половинчастий характер і незабаром змі­нилися контрреформами, реакцією, що призвело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і радикалів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки продовжував відстоювати непорушність самодержавства, самобутність розвитку Росії. Вчений-правознавець, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827—1907) називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму. Пряме народовладдя внаслідок історичного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної території неможливе.Обер-прокурор справедливо і влучно критикує недосконалість сучасної йому парламентської системи, недоліки її механізму, виборного процесу («вибори — справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає непереборними, владу парламенту протиставляє монархії — «єдності розумної волі».Письменник-слов´янофіл К. Леонтьев (1831—1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії Леонтьев бачив у візантизмі. Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М. Каткова (1818—1887). Після польського повстання 1863 р. і особливо в 70-і pp. він підтримав курс на контрреформи, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов´язків громадян.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, громадянського суспільства, поваги до права.З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток державного законодавства в Росії і Європі Олександр Градо-вський (1841-1889). Монархія як правильна державна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператорської влади, відповідає і конституційним принципам поділу влади, свободи і захисту громадян законами. Проте принцип поділу влади, «необхідний у всякій формі правління», на його думку, не припускає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функціями. Такою повнотою верховної, насамперед законодавчої влади, в Росії володіє влада імператора, що робить інші влади підзаконними.Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно Борис Чичерін (1828— 1904).Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїнства і недоліки представницьких органів правління Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вира­женні їх думки. «Це — орган більшості, вираження свободи й орган влади». Його перевага в тому, що в ньому «права й інтереси громадян знаходять тут вище забезпеченняГарантії прав і свобод повинні доповнювати незалежний суд, місцеве самоврядування. Народне представництво, пише далі автор роботи, приносить державі значні вигоди, забезпечуючи тверді гарантії права, До невигод представницького правління Чичерін відносить низький рівень політичного знання в народі, труднощі з´єднання розрізнених воль, адже «управління державою вимагає єдиної волі і єдиної влади», боротьбу партій за своє панування, що таїть «найбільшу небезпеку (для) політичної свободи.Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двоякому значенні: суб´єктивному й об´єктивному. Суб´єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати. Об´єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Першим явищем свободи учений називає власність. Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність приватних відносин між особами, керованих громадянським чи приватним правом.Через призму прав і свобод особи Чичерін аналізував різні форми правління — монархію, аристократію, демократію і змішану. Ідеалом вважав змішане правління, вищою стадією розвитку ідеї держави — конституційну монархію, де досягається ідеальна єдність. Демократія, на думку Чичеріна, ніколи не може бути ідеалом людського співжиття: вона дає перевагу найменш освіченій частині суспільства.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інтелігенцією. Народництво з самого початку було неоднорідним рухом. Вже в 1860-х роках у ньому намітилося дві основні тенденції, теж ділилися на окремі лини: революційна і ліберальна. У народництві з'єднувалися ідеї утопічного соціалізму з радикальною програмою буржуазно-демократичного перетворення: виступали проти пережитків кріпосництва, проти буржуазного розвитку країни. Головне в ідеях народників - це теорія некапіталістичного розвитку Россі і тісно пов'язане з нею можливість переходу до соціалізму в Росії, минаючи капіталізм через трансформацію селянської громади, в якій вони бачили зародок соціалізму в силу розвиненого колективістського початку. Серед характерних ознак народництва особливо важливі такі:

1) визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, оскільки він веде до розшарування селянства і його пролетаризації;

2) визнання самобутності російського економічного ладу взагалі і селянства з його общиною, артіллю і т.п. зокрема [вони вважали, що розвиток цих підвалин «російського життя» врятує країну від капіталізму і відкриє їй можливість безпосереднього переходу до соціалізму].

3) інтелігенція - носій прогресу

Значний внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх теоретики О.І. Герцен і М.Г. Че-рнишевський, хто справив великий вплив на кілька поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену (1812—1870).

По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму». По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися як мирні, так і насильницькі. Але головне — Герцен вперше в російській соціалістичній літературі висловив ідею скликання всенародного без-сословного Земського собору — Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена першими російськими політичними партіями лівого напрямку.По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя..По-четверте, найкращою з форм організації людського гуртожитку він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства — колективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму» — Микола Чернишевський закликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту.,обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ «зверху». Самодержавство з його бюрократичним апаратом він визначав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпосництво, а тепер намагається змінити лише його формуУ майбутнім суспільстві, за Чернишевський, відпаде потреба в державі. Після тривалого перехідного періоду (не менш 25— ЗО років), коли соціалістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії складеться у федерацію заснованих на самоврядуванні союзів землеробських общин, промислово-землеробських об´єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників..

Політичні погляди пропагандистів російського анархізму Найвідомішими пропагандистами російського анархізму були М. О. Бакунін та П. О. КропоткінЦентральним положенням політичної теорії Бакуніна, як і всякого анархізму, була ідея негайного знищення держави, яка втілилася згодом у гаслі «скасування держави з сьогодні на завтра». Виникнення ж самої держави Бакунін пов´язував із природними прагненнями людини, з одного боку, і суспільною свідомістю - з іншого. Деякі конкретні держави, на його думку, виникли в результаті завоюванняЕкономічна нерівність і відносини панування й підкорення виступали у Бакуніна, врешті-решт, як наслідок існування держави. Так само і право уявлялося ним як причина появи конкретних суспільних відносин.Бакунін твердив, що держава створила капітал, що капіталіст володіє своїм капіталом із ласки держави. Отже, держава є основним злом, і насамперед необхідно знищити державу, а тоді капітал упаде сам по собі.Розглядаючи державу як абсолютне зло, мислитель мав на увазі будь-яку політичну владу - і реакційну, і революційну, заявляючи, що для анархістів байдуже, «чи називається ця влада церквою, монархією, конституційною державою, буржуазною республікою чи навіть революційною диктатурою». Саме марксистське вчення про диктатуру пролетаріату викликало найбільше заперечення з боку анархізму. Майбутнє суспільство Бакунін, зокрема, називав федеральною організацією промислових і хліборобських асоціацій, побудованою знизу вгору на основі автономії цих асоціацій і суб´єктивно-вольового об´єднання їх у ширші союзи. Федеральна організація знизу вгору, твердив він, робітничих асоціацій, груп, громад і, зрештою, областей і народів - це єдина умова справжньої, а не фіктивної, свободи. Цей вільний союз народних асоціацій стане суспільною організацією, яка узгоджується з потребами та інстинктами народу.З цього, отже, випливає, що теорія Бакуніна не знищувала повністю примусу, бо передбачала створення асоціацій та об´єднань, а звідси - й підкорення їм індивідів. Подібно до Штірнера і Прудона, він вводив у свій ідеал елементи державності. Пропонувалося, наприклад, піддавати покаранню і навіть позбавленню людських прав тих, хто «не соціальний», тобто не бажає однаково з усіма працювати, скоює злочини. Але головними у федералізмі Бакуніна було те, що він заперечував централізований авторитет: вимагав повної автономії вільних економічних союзівЗагальне негативне ставлення до держави Бакунін поширив і на право. «Всі закони,- міркував він,- є зовнішньо накинутими, а тому деспотичними установами. Політичне законодавство вороже свободі і суперечить природним законам.

Що ж протиставляв Бакунін офіційному політичному праву тогочасних держав? Відповідь на це питання була в нього досить загальною, неконкретною. Він виступав насамперед проти будь-якого утискування особистої свободи і називав це раціоналістичним, природним або просто людським правом. Негативне ставлення до держави, права і влади взагалі, невиразне уявлення про рушійні сили історії найчіткіше проявились у Бакуніна в його теорії політичної боротьби. Він визнавав необхідність насильницької революції, що відрізняло його від інших видів анархізмуОстаннім із плеяди російських пропагандистів анархізму був Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921). Виникнення держави Кропоткін пов´язував із виникненням земельної власності. Існуючій державі Кропоткін протиставляв суспільство у формі асоціацій вільно об´єднаних комун і виробничих громад, у яких відсутній будь-який зовнішній примус щодо конкретного індивіда. Таке суспільство може бути побудоване тільки внаслідок революції, завданням якої є: повалити стару владу, ліквідувати державний апарат, провести загальну експропріацію суспільних багатств. Відразу після революції мав запровадитися принцип «анархічного комунізму» - кожному за потребами.

 

 

Епікур. греція

 

Творчість цього мислителя, який жив у 341–270 рр. до н.е., припадає на період занепаду давньогрецької державності. Зі занепадом державності пов'язаний і занепад давньогрецької політичної та правової думки, який чітко проявляється у вченнях епікурійців та стоїків.

Епікур автор багатьох праць, головна з них — "Про природу". Природа, згідно з вченням Епікура, розвивається за своїми власними законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обгрунтовує етичну автономію людини, яка, тільки завдяки пізнанню природи і розумному дотриманні її законів, може звільнитися від страху і марновірства і досягнути щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом етики Епікура є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснює він сам основу своєї етики, — коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає у розумінні того, що не можна жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і справедливо.

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.

Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджує Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей".

Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих " (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, — підкреслював Епікур, — ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

34. Політико-правова ідеологія левеллерів /Джон Лілберн/

Левелери були ідеологами революційної дрібної буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і міських «низів», солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних документах вони піддали індепендентську республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом народних мас.

У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції. Свій варіант вони назвали «Народною угодою» і подали на розгляд офіцерських зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні пункти програми. Це спонукало Джона Лільберна - лідера левелерів - опублікувати 15 грудня 1648 року споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із петицією в парламент із вимогами волі печатки: «Підтверджено на практиці, що завжди всі, хто прагне до тиранії, закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю». Наступного дня, 20 січня, у палату громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція «Народної угоди», що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти агітаторів, а також встановлені суворі покарання за пропаганду й підбурювання.

Реакцією на такий поворот подій послужив памфлет Джона Лільберна «Викриття нових ланцюгів Англії» (England New Chains Discovered) від 26 лютого. У цьому документі він з різкою критикою обрушується, насамперед, на Державну раду, але в той же час звертається до олдерменів і членів парламенту досить стримано, сподіваючись на те, що вони прислухаються до його слів. Основні положення цього памфлету: 1) вираження побоювань із приводу того, що Державна рада, утворена недемократичним шляхом й має значні повноваження, може зосередити всю повноту влади в себе в руках; 2) звертання до членів парламенту із приводу сформованої ситуації; 3) Лільберн таврує «великих» інтриганів (contrivers), що плекають плани поневолення республіки, тобто вищих чинів армії; 4) критика наданого в парламент проекту «Народної угоди» й існуючого державного ладу республіки. Слідом за цим через місяць, 24 березня, виходить «Друга частина викриття нових ланцюгів Англії» (The Second Part of England New Chains Discovered) або «Сумне подання про ненадійне й небезпечне положення республіки». Цього разу Лільберн критикує парламент. Лільберн також пропонує перейти до активних дій: він закликає народ до повстання [

Відповідь на такі різкі вислови отримана негайно. 27 березня «Друга частина...» оголошується заколотною, а автори піддаються судовому переслідуванню за обвинуваченням у державній зраді. Наступного дня чотири видатні діячі руху левелерів - Лільберн, Уолвін, Прінс, Овертон - були арештовані й відправлені в Тауер. 29 січня вони були допитані перед Державною радою. Наступного дня в їхню підтримку була спрямована петиція, під якою поставили підписи 30 тисяч чоловік, а 1 квітня - 80. Але незважаючи ні на що 11 квітня парламент ухвалив рішення щодо передачі керівників левелерів «Суду високої лави». У в'язниці Лільберн й інші ув'язнені пишуть ще два документи: «Картина Державної ради, представлена вільному народу Англії» і датований 14 квітня «Маніфест підполковника Джона Лільберна, містера Вільяма Уолвика, Містера Томаса Принса й містера Річарда Овертона, ув'язнених у лондонському Тауері», у якому вони пояснювали програму свого руху - «нашою метою є таке положення республіки, коли кожний із забезпеченістю буде користуватися своєю власністю (be enjoy his propriety). Поки лідери левелерів перебували у тюрьмі, рух у їхню підтримку не слабшав й поширився на армію: 16 квітня - 10 тисяч підписів, 18 квітня - новий численний виступ у Лондоні, 23 квітня - подавлений виступ левелерів до Уолли.

У той же час, 1 травня 1649 року, виходить остання, третя редакція «Народної угоди». Його основні положення: народний суверенітет; республіка з однопалатним парламентом, що обирають раз у рік; принцип поділу влади; обмеження повноваження верховних органів влади; вимоги релігійної волі й волі печатки; рівність всіх перед законом; свобода торгівлі; захист інтересів революції. Але й цей проект не був прийнятий владою до уваги. Наступні великі виступи левелерів відбулися восени в армії (Оксфордшир і Бекінгемшир) незадовго до суду над Джоном Лільберном і були подавлені. Суд проходив 24-26 жовтня, і в результаті процесу Лільберн був виправданий, але згодом був висланий парламентом із країни

 

 

ПП погляди стоїків

 

Основними представниками римського стоїцизму були Сенека Анней Сенека (3 - 65), Епіктет (50 - 138) і Марк Аврелій Антонін (121 - 180). Їхні загальнотеоретичні уявлення знаходилися під значним впливом філософських, етичних і політікоправових концепцій давньогрецьких стоїків (Зенона, Хрісіппа, Панет, Посідоній та ін.) Творчість римських стоїків розвивалося в умовах посилився кризи цінностей колишньої полісної ідеології, зміцнення влади принцепсом і режиму цезаризму, перетворення Римської імперії у світову державу. У цій обстановці римські стоїки в ще більшій мірі, ніж давньогрецькі, схиляються до проповіді фаталізму і політичної пасивності, космополітизму і індивідуалістичної етики морального самовдосконалення.

С е н е к а відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їх суспільного становища. Об'єктом (і сферою) рабства може бути, згідно з його уявленнями, лише тілесна і чуттєва, але не 'духовна і розумна частина людини. "Той, хто думає, що рабство поширюється на всю особистість, - зауважує він,

- Помиляється: її краща частина вільна від рабства. Тільки тіло підлегле і належить пану, дух же сам собі пан ".

Раб, згідно Сенеку, - людина, рівний за натурою іншим людям, і йому притаманні ті ж душевні якості, що й усім іншим. Купівля-продаж стосується лише тіла раба, але не його вільного духу, непідвладного торговельних угодах. Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичний інститут, Сенека разом з тим відстоює людське достоїнство раба і закликає до гуманного поводження з ним як з духовно рівним суб'єктом.

Всі люди рівні і в тому сенсі, що вони "товариші по рабству е, оскільки однаково перебувають під владою долі." А покажіть мені, - Говорить він, - хто не рабстві в тому чи іншому сенсі! Цей от раб похоті, той - корисливої жадібності, а то-. - Честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне ".

У дусі поглядів грецьких стоїків Сенека вважає долю (або, що для нього те ж саме, - бога, божественний дух, провидіння, природу, світове ціле) причиною всіх причин. Йдучи "своїм безповоротні шляхом", "закон долі робить своє право". Люди не в силах змінити світові відносини, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо і стійко переносити розгортається накреслення долі, віддатися волі законів природи.

Виходячи з стоїчної ідеї єдності божественного і человечес-кого світу, Сенека робить висновок, що люди "рідні один одному", "члени єдиного тіл ": адже природа створила всіх людей з однієї і тієї ж матерії і для одних і тих самих цілей. Вище благо - у розумі, який

є не що інше, як божественйий дух, занурений в тіло людини.

І розумність робить людину богоподібним. Крім розуму, природа обдарувала людину ще й товариськістю, що лежить в основі єдності людського роду. Завдяки розуму та спільність люди в боротьбі за існування досягли панування над тваринами, оволоділи природними стихіями і живуть тісними спільнотами.

У природно-правової концепції Сенеки неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" грає роль того права природи, якому підпорядковані всі людські встановлення, в тому числі держава і закони. Причому саме природне право тут виступає і як природний факт (порядок світобудови і причинний ланцюг подій), і одночасно як необхідний імператив розуму. Розум як факт і норма природного порядку втілений і в житті громади як частини 'світового цілого. Відповідність людських відносин божественного початку базується на розумі: людський розум частина божественного духу.

Всесвіт, згідно Сенеку, - природна держава зі своїм природним правом, визнання яких справа необхідна і розумна. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людського роду, а лише для обмеженого числа людей. "Ми, - пише Сенека, - повинні представити в уяві своєму дві держави: одне - яке включає в себе богів і людей, в ньому погляд наш не обмежений тим чи іншим куточком землі, кордони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; інше - це те, до якого нас приписала випадковість. Це другий може бути афінським або карфагенською або пов'язано ще з яким-небудь містом, воно стосується не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх. Є люди, які в один і той же час служать і великим, та малому державі, є такі, які служать тільки великим, і такі, які служать тільки малому ". Етично найбільш цінним і безумовним, відповідно до концепції Сенеки, є "велика держава". Розумність і, зледовательно, розуміння "закону долі" (природного права, божественного духу) якраз і полягають у тому, щоб, протидіючи нагоди (у тому числі і випадкової приналежності до того чи іншого "малому державі"), визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Ця етична максима в рівній мірі значима як для окремих людей, так і для їх спільнот (держав).

Подібні ідеї розвивали й інші римські стоїки - раб за походженням Епіктет і імператор (в 161 - 180 рр..) Марк Аврелій Антонін. У Е п и к т е т а заклики до особистого морального вдосконалення та належного виконання тієї ролі, яка ниспослано кожному долею, доповнюються різкою критикою багатства і засудженням рабства. Акцент при цьому робиться на амора