Погляди на державу та право вчених-юристів Київського, Харківського та ін. університетів України (К.А. Неволін, Н.Д. Іванішев, М.Ф. Владимирський-Буданов, О.Ф.Кістяківський та ін.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Погляди на державу та право вчених-юристів Київського, Харківського та ін. університетів України (К.А. Неволін, Н.Д. Іванішев, М.Ф. Владимирський-Буданов, О.Ф.Кістяківський та ін.)



Костянтин Неволін (1806—1855). Досліджував проблеми держави і права. Свої ідеї виклав у працях «Енциклопедія законознавства» (т. 1—2, 1839— 1840 «Історія російських цивільних законів» (т. 1—3, 1851), «Про п´ятини і погости новгородські в XVI ст.» (1853).

Неволін був послідовником гегелівської правової філософії та історичної школи права. В «Енциклопедії законознавства» він опрацював проблеми юридичної науки, що стосувалися законів історичного розвитку права, різних форм функціонування держави і права, кодифікації законодавства.

Основу права Неволін вбачав у «божественному єстві, яке відкриває себе в світлі моральному через волю людей». У теоретико-практичному сенсі право конституюється на кількох рівнях: міжособистісні стосунки індивідів (приватне право); відносини індивіда зі спільнотою загалом (державне право); відносини спільноти з будь-якою іншою (міждержавне, чи міжнародне, право). Закон Неволін розглядав як «образ буття правди», що має внутрішню силу для совісті людини. Поняття «закон» він трактував як моральний закон (діє на рівні внутрішніх особистісних стосунків людей); суспільний (державний) закон (правило, згідно з яким формуються взаємини між людьми).

Неволін вважав, що будь-яка правова теорія має ґрунтуватися на фактах, які не піддаються сумніву і без яких саме поняття «право» стає неможливим як предмет наукового дослідження. До абсолютно достовірних фактів вчений зараховував: суспільний характер людини, оскільки лише в людських союзах можлива реалізація вищих цілей людства; моральний характер людини, оскільки за своєю природою вона як моральна істота «потребує спілкування з іншими моральними істотами». Правда є першим кроком до виникнення феномену права, яке Неволін визначає як основану на правді «владу однієї особи над іншою».

Право і закон К. Неволін тлумачив як історично змінювані утворення, що формуються залежно від національно-історичної організації, традицій та культури народу. Він стверджував про нерозривний зв´язок між мораллю і правдою та правом і законом. Неволін зазначав, що в основі природного права лежить «природна свобода» індивіда. Завдання моралі та права полягає в свідомому обмеженні природної свободи. Отже, людина не може мати вродженої правосвідомості, вона може її набути. На думку Неволіна, метою закону є не лише турбота про відновлення порушеного права, а й запобігання порушенню прав. Втілення ідеї природних законів у позитивні залежить від «особливого характеру народу, рівня його розвитку, історичного ставлення до інших народів». Одним з найважливіших положень теорії Неволіна є ідея про необхідність виховання у народу почуття законності, яке дасть змогу самим судити про праведне й неправедне.

Держава для Неволіна — реалізована моральна ідея. Без держави і поза державою неможливі ні правовий, ні моральний розвиток людини, оскільки всі без винятку цілі морального вдосконалення людини постають водночас і цілями для держави. Реалізацію правового ідеалу вчений пов´язував не з окремою державою, а з участю всіх народів світу в його пізнанні та здійсненні. Заслугою Неволіна було застосування порівняльного методу у вивченні вітчизняного й зарубіжного законодавств, оскільки, на його думку, неможливо зрозуміти законодавство, не знаючи характеру його розвитку в інших державах. Неволін започаткував у вітчизняній теорії держави і права синтез ідей двох шкіл — природного і позитивного права

Видатний фахівець в галузі кримінального права і процесу, історії пра­ва, один із дослідників права України Олександр Кістяківський(1833 -1885) одним із перших обгрунтував вчення про кримінальне покарання, яке базувалось на принципі його невідворотності.

Заслугою вченого є розробка ним "теорії прогресивного конституціо­налізму", яка містилася на таких засадах:

- у конституційній монархії він вбачав перший крок до політичної свободи Росії;

- саме в конституційній державі можуть мати втілення такі засади: мі­сцеве та державне самоврядування; недоторканість особи, крім випадку скоєння нею злочину; право зборів і об'єднань, свобода слова і віроспові­дання; відповідальність правителя перед підданими;

- реальними умовами реалізації загальнодемократичних засад є зага­льний виборчий процес, право відкликання посадових осіб, судова підзвіт­ність чиновників, законність у діяльності органів влади та управління.

Будучи прихильником юридичного позитивізму, О. Кістяківський, на противагу прибічникам цієї концепції, виступав проти визнання закону як єдиного джерела права. Він підкреслював, що судова практика є більш діє­вою формою правоутворення у порівнянні із законом.

Відрадним явищем у розвитку правової думки цієї доби є поява пер­ших досліджень в галузі історії українського права, оскільки до того часу історія України, як і історія Української державності і права, вважалися часткою російської або польської історії. Завдяки зусиллям професора Ки­ївського університету Михайла Владимирського-Буданова(1838 - 1916) цю традицію було порушено. При вивченні права він вперше звернувся до глибинних першоджерел, упорядкувавши "Хрестоматію з історії руського права", яка витримала п'ять видань і стала настільною книгою для багатьох поколінь юристів та істориків.

У своїй фундаментальній праці "Огляд історії руського права" (витри­мала 7 видань) вчений розглядає "західноруське право" (тобто право Укра­їни періоду Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої) як окрему самостійну правову систему.

Вчений послідовно впроваджував думку, що не існує держави і права без конкретного етносу (народу), підкреслюючи, що відправним джерелом походження держави є національно-етнічна група з її особливостями.

Що стосується права, то воно розглядалось як окремий продукт діяль­ності нації, а не держави; його джерелом є народна свідомість і воля, а не держава. А держава у формі закону формує лише те, що вже створено на­родною свідомістю.

Вчений водночас наголошував, що право значно ширше за своїм зміс­том, ніж закон, і вони збігаються лише тоді, коли закон стає виразником правосвідомості народу.

Іванішеву – одному з перших українських юристів – належить думка про необхідність вивчення слов'янського законодавства для пояснення стародавнього російського права, щоправда, цю думку до нього висловлював і Г. Данилович, але не так рішуче.

Правова концепція вченого орієнтована на глибоке вивчення численних історичних фактів Іванішев не просто систематизував сучасні закони у відповідних ділянках права, але подавав цілу розгорнуту схему історичного розвитку законодавства в кожному конкретному питанні” [2, c. 220]. М. Іванішев намагався показати справедливу історію народу, розкриваючи при цьому і її негативні сторони, а також загальний розвиток права та його національні особливості. Для цього він використовував достовірні пам’ятки права – вітчизняні, зарубіжні, приватні, офіційні, які допомагали встановити дійсну історію. Вчений першим звернув увагу на значення актових книг, які були найважливішим матеріалом для історії.

Частина робіт М. Іванішева, стосується вивчення слов'янського законодавства “О плате за убийство в древнем русском и других славянских законодательствах в сравнении с германскою вирою” (1840 р.), “Рассуждение об идее личности в древнем праве богемском и скандинавском” (1842 р.), “Древнее право чехов” (1840 р.) та ін. В окремих роботах досліджувалися аспекти політичної і юридичної дійсності тієї частини російського народу, яка зазнавала впливу польської цивілізації. До них належать: “О древних сельских общинах в юго-западной России” 1863 р., “Сведения о начале унии, извлеченные из актов киевского центрального архива” тощо.

Основні наукові інтереси Даниловича стосувалися історії і тогочасного стану права західних губерній Росії, зокрема литовсько-руського права. Дотримувався демократичних поглядів, протестував проти кріпацтва, пропагував ідею слов’янської єдності. Відстоював необхідність вивчення права Великого князівства Литовського для з’ясування загальних закономірностей розвитку руського права, був предтечею наукової школи західноруського права, яка досліджувала, зокрема, своєрідність державо-правового укладу на українських і білоруських землях.

Станіславський Антон був прибічником історичної школи права. У харкові.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.71.247 (0.005 с.)