Праворозуміння радянського періоду (С.Кечекьян, В.Нерсесянц та ін).

У 20-і роки ще зберігалися різні концепції розуміння і трактування права в загальному руслі марксистсько-ленінських підходів до держави і права. Пануючою концепцією нового «революційного, пролетарського права» було його трактування як засобу здійснення диктатури пролетаріату, виразу інтересів трудящих і знаряддя їх захисту. Таку концепцію права розвивали і впроваджували в практику радянської юстиції перший радянський нарком юстиції П. Стучка та нарком юстиції СРСР Д. Курський. Зокрема, Стучка вважав, що лише класове розуміння права вносить визначеність. Друга ознака права — його охорона владою пануючого класу, правопорядок суспільних відносин, підтримуваний цим класом.

 

Відмінну від них концепцію права відстоював радянський юрист, заступник наркома юстиції Є. Пашуканіс (1891 — 1937). У книзі «Загальна теорія права і марксизм. Досвід критики основних юридичних понять» (1924 р.) він доводив: буржуазне право — історично найбільш розвинутий, але останній тип права, що відмирає при соціалізмі. Право він виводив генетично з відносин обміну товаровласників, вважаючи первинною клітинкою правової тканини, юридичного життя правовідносини. «Відмирання категорій (саме категорій, а не тих чи інших предписань) буржуазного права, — писав Пашуканіс, — аж ніяк не означає заміни їх новими категоріями пролетарського права». По суті він відкидав можливість і необхідність такого права. У нього праворозуміння постає як правозаперечення, правовий нігілізм.

 

Радянський соціолог, історик і правознавець М. Рейснер (1868—1928) вважав державу ідеологічною формою, обумовленою соціальною психологією, а право — суб´єктивним класовим правом. З позицій психологічної теорії права він визначав: кожен клас відповідно до його становища в суспільстві і з його психікою творить своє реальне і діюче інтуїтивне класове право. У роботі «Право. Наше право. Чуже право. Загальне право» (1925 р.) він характеризує «загальне право» (загальний правопорядок) при капіталізмі і соціалізмі як компроміс і об´єднання наявних у даному суспільстві суб´єктивних класових прав. «Адже однакова і буржуазна держава, і наша Радянська точно так само включає у свій загальний правопорядок і право пролетарське, селянське і буржуазне». Різниця лише в тому, що при капіталізмі пануюче положення в загальному правопорядку займає право буржуазне, а в радянському правопорядку — пролетарське право.

 

Таке класове перетлумачення інтуїтивного права фактично відкидає психологічне праворозуміння, індивіда з його правовою психікою, правовими домаганнями, емоціями. Тут класовість убиває право. За Рейснером, зникнення класів неминуче веде до згасання права.

 

У 20-і роки були навіть спроби зв´язати теорію радянської держави з теорією правової держави. У брошурі А. Малицького «Ра­дянська Конституція» (1924 р.) декларувалося: «радянська республіка є держава правова, здійснююча свою діяльність в умовах правового режиму». Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович справедливо вгледів у роботі Малицького відступ від марксистсько-ленінської апології диктатури пролетаріату («наші закони визначаються революційною доцільністю в кожен даний момент»). Каганович закликав до нещадної боротьби на «правовому фронті» проти «буржуазного юридичного світогляду».

 

Така боротьба супроводжувалася в 30-і роки репресіями, викорінюванням інакомислення, утвердженням єдиної концепції «соціалістичного права». її офіційне оформлення в сталінському дусі дала «І Нарада з питань науки радянської держави і права» (1938 p.), організована сталінським підручним, Генеральним прокурором СРСР А. Вишинським (1883—1954). Ставилася мета затвердити єдину загальнообов´язкову сталінську «генеральну лінію» у юридичній науці в дусі потреб репресивних органів і покін­чити з усякими «ворожими», «контрреволюційними» підходами до права. В остаточній редакції відповідно до рішення Наради утверджувалося таке загальне визначення права: «Право — сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу, встановлених у законодавчому порядку, а також звичаїв і правил гуртожитку, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних панівному класу».

 

Чим же відрізнялося радянське право? Де чим: «Радянське право, — визначила Нарада, — є сукупність правил поведінки, встановлених у законодавчому порядку владою трудящих, які виражають їх волю і застосування яких забезпечується всією при­мусовою силою соціалістичної держави, з метою захисту, закріплення і розвитку відносин і порядків, вигідних і бажаних пра­цюючим, повного й остаточного знищення капіталізму і його пережитків в економіці, побуті і свідомості людей, побудови комуністичного суспільства».

 

Таке визначення права ввійшло в радянську літературу як «нормативний» (а потім і «вузьконормативний») підхід до права. Ототожнення «права» і «законодавства» було безперечно позитивістським, але антиюридичним, адже за право видавалися «воля пануючого класу», закріплена в законах, неправові офіційні акти («норми»). Таке наказове «праворозуміння» стало на довгі роки офіційною установкою для юристів.

 

Тільки із середини 50-х pp. в умовах пом´якшення політичного режиму («відлиги») почалася боязка критика пануючої концепції радянського права. Так, С. Кечекьян, О. Піонтковський запропонували визначати право як єдність правової норми і правовідносин. Я. Николенко — як єдність правової норми, правовідносин і правосвідомості. Соціальні правила (норми) П. Недбайло запропонував трактувати як «імператив, правило належної в її межах поведінки, яке зобов´язує, забороняє, дозволяє певну дію при наявності певних умов». Український юрист дав чіткі визначення видів норм, їх структури, тлумачення і значення в суспільному житті. Відтепер, визнаючи нормативність права, пропонувалося доповнити моментами її реалізації. При цьому однак не ставилося під сумнів існуюче «радянське соціалістичне право», під яким малося на увазі тоталітарне законодавство.

 

На початку 70-х pp. у ході дискусії з праворозуміння була висунута концепція розрізнення права і закону, що обґрунтовувала розуміння права як необхідної форми і рівної міри (норми) свободи індивідів. Така концепція праворозуміння дозволила виявити відсутність у «соціалістичного права» і «законодавства» мінімально необхідної якості права — правового принципу формальної рівності і свободи індивідів. Вона послужила поштовхом до аналізу і з´ясування джерел права, передумов правового закону, правової держави. Однак спроби з другої половини 80-х pp. перетворення існуючого правозаперечуючого ладу в «соціалістичну правову державу», подолання позитивізму, правового нігілізму виявилися малопродуктивними і запізнілими.

 

З розпадом СРСР і проголошенням незалежності України почала формуватися її самостійна правова система, очищення юридичної науки від догматичних нашарувань, «одержав-леної» заідеологізованої методології. Почалося переосмислення класичної політико-правової спадщини, відродження вітчизняного загальнотеоретичного правознавства, активна законотворча робота, результати яких відбилися в Конституції України 1996 р.

 

Таким чином, еволюція більшовицької політико-правової ідеології до кінця 80-х pp. минулого століття відбувалась у руслі марксистсько-ленінської теорії держави і права, забезпечуючи потреби тоталітарної політичної системи. Неправові реалії соціалізму, незмінна установка на просування до неправового комунізму позбавляли суспільство реальної правової перспективи, виключали із всесвітнього прогресу політико-правових знань. У XX ст. збулися побоювання мислителів попереднього століття про згубність необмеженої влади, яка протистоїть народу і зневажає особистість. Уроки минулого століття застерігають від зневаги досягненнями духовної культури свого народу і всього людства, світової цивілізації.

ПП ідеї Полібія. греція

 

Полібій, 210–128 рр. до н.е., — видатний грецький історик і політичний діяч. Його погляди викладені у праці "Історія в сорока книгах". Тут велика увага приділяється політико-правовій тематиці взагалі та аналізу конкретних державних інституцій Риму зокрема. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як руху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія.