Методологія історії політичних і правових вчень.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Методологія історії політичних і правових вчень.



При вивченні історії політичних та правових вчень використовується увесь спектр загальнонаукових та спеціально наукових методів. Але особливо важливе значення для даної науки і предмету мають два методи: історичний та проблемно-концептуальний. Суть першого полягає у вивченні, осмисленні тієї чи іншої теорії, концепції в історичному контексті, який обумовив їхню появу. Тільки застосовуючи цей метод, можна правильно зрозуміти суть тих чи інших ідей, які можуть бути, з позицій сьогодення, або неприйнятними, або гостроактуальними. В той же час, засадниче розуміння справедливості, права, законності має дуже багато спільного на різних історичних етапах. Тому дуже важливим є проблемно-концептуальний метод, який дозволяє прослідкувати зародження і розвиток тієї чи іншої ідеї від найдавніших часів до сьогодення. для всієї історії політичної та правової думки характерна наявність чотирьох головних ідей, які, в тій чи іншій мірі, притаманні кожній епосі і є визначальними у розвитку тих чи інших політичних та правових вчень. Це ідеї суспільної влади, свободи, закону та досягнення спільного блага.

В той же час, було б неправильно відкидати наявність суттєвого впливу саме історичних умов та обставин. Важко уявити в XIX столітті мислителя, який би підтримував ідею рабства, як природного інституту, як це можна зустріти в Арістотеля.

8 Політичні і правові ідеї Реформації (Мартін Лютер, Томас Мюнцер (Німеччина), Жан Кальвін (Швейцарія).

Вже в ХIV-ХV ст. слово «Реформація» фігурувало в тодішніх ідеологів, які виражали за його допомоги думку про необхідність удосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути та ін.

Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодрукування. Перші друковані книги, що з´явилися в середині 60-х років XV ст., започаткували духовну революцію в Європі, стали підставою Реформації. завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.

Реформація й Відродження мали багато спільного, що об´єднувало їх в один соціокультурний феноменПочаток Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога.

По-іншому ідеологи Реформації ставилися до класичних політико-правових вчень античності. В їхніх працях визнавалися певна цінність земного життя і практичної діяльності людей, право людини самій обирати рішення з важливих для неї питань, певна роль світських установ та ін. Все це свідчило про те, що антична наукова спадщина справила певний вплив на політико-правову думку Реформації. Але все ж головним її джерелом стали Святе Письмо, Біблія, особливо - Новий Заповіт. Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна.

По-перше, рання буржуазність означала заперечення феодально-середньовічних економічних порядків, політико-юридичних інститутів, духовних цінностей з позицій суспільства, яке стояло вище на історичних сходинках - з позицій буржуазного ладу.

По-друге, вона в багатьох випадках припускала збіг життєвих інтересів різних соціальних груп, які в епоху феодалізму зазнавали гніту, утисків та обмежень.

По-третє, рання буржуазність припускала нерозвиненість економічних, політичних, соціальних та інших відносин, які дозрівали тільки з перемогою буржуазного способу виробництва.

У першій половині XVI ст. в Західній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за соціально-економічною і політичною сутністю, релігійний за ідеологічною формою. Цей рух дістав назву Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Головним вогнищем європейської Реформації стала Німеччина.

Вождем бюргерської Реформації у Німеччині був Мартін Лютер (1483— 1546). Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосередньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.

Лютер мав на увазі: заклик до повстання проти феодалізму, до боротьби за свободу, проти католицької церкви, проти земельної власності світських і духовних феодалів, до революційного виступу проти церковних і світських властей.

Лютер доводив, що абсолютну монархію в Німеччині встановлено Богом і всі повинні безумовно їй коритися, а вона не може допустити, щоб над нею була ще якась інша влада.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обґрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.

Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного.

Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку, Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства автор розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше -політичні.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основується на насильницькому штучному пануванні.

Лютер, отже, проводив ідею, що царства світу цього мусять триматися силою (мечем), управлятися за допомоги примусових законів. Світська влада справді інакше не може. Але світська влада обмежена справами земними, людськими та безсила у справах віри, совісті. Свобода душі, галузь віри, внутрішній світ людини перебувають поза юрисдикцією держави, за межами дії її законів.

Щоправда, Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом.

Взагалі християнський «правитель має вважати себе слугою, а не паном народу».

У поглядах Лютера була й деяка новизна. Вона проявлялася там, де він додатково вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації

У всьому іншому, крім внутрішнього життя людей, державі належить право вимагати повної покори. Принцип покори християн властям має ледь не абсолютний характер. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.

Особливістю Реформації було те, що вона живилася теологією. Але Лютер часто відмовлявся від ідеології середньовіччя. Це було тоді, коли йшлося про здійснення державної влади, а також у питаннях права. Зокрема, він вважав вищим законом і кращим законодавцем розум. Завдяки розумові досягається відповідність світських законів Слову Божому. А коли такої гармонії немає, керуватися цими законами не можна. До тогочасного права Лютер ставився досить критично. Особливій критиці піддавав право канонічне.

У нього знаходила деякий відгук ідея прав людини, як явища, що складається незалежно від приписів властей (світських і церковних).

Лютер визнавав, що всяке писане право випливає з природного розуму, природного права, яке, будучи врешті-решт похідним від волі Божої, все ж таки являє собою якісно інший феномен, ніж право божественне. Водночас Лютер застерігав, що «дорогоцінний скарб, який іменується природним правом і природним розумом»,- рідкісна річ між смертними, а тому не може належати рівною мірою всім людям. За вченням Лютера, Бог створив людей нерівними: одним визначив бути володарями, іншим уготовив долю підвладних.

На перше місце він поставив божественний закон, однаковий для всіх. На друге - закон природний, властивий людям. На третьому місці опинився імператорський закон, який регламентує все світське управління. І на четвертому місці розташовані закони міст і земель, обов´язкові лише для окремих місцевостей.

Підсумовуючи, слід відзначити, що система Лютерових політико-правових поглядів пронизана суперечностями. У них спостерігалися елементи бюргерської обмеженості, вузькокласового політичного утилітаризму, релігійного фанатизму, які суттєво перешкоджали розгортанню Реформації.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюнцером (близько 1490-1525), який надав реформаторському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

вважав, що весь світ повинен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які володіють мечем. І майбутній устрій, захищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Мюнцер, вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб´єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформулював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею самими народними масами.

Однак Мюнцер залишився в цілому теологом, а тому черпав докази правоти своїх переконань у Біблії. він прагнув до практичного втілення Царства Божого на землі, яке може бути досягнуто тільки в результаті боротьби. Під Царством Божим Мюнцер розумів такий суспільний лад, в якому більше не існуватиме ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої державної влади, яка є чужою і протистоїть суспільству. В ньому всі люди будуть рівними.

До відомих ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Однією з центральних ідей Кальвіна була ідея абсолютної визначеності. За його вченням, Бог завчасно твердо визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших - до загибелі. Люди безсилі змінити волю Бога, але можуть здогадатися про неї з того, як складається у них життя на землі. Якщо їхня професійна діяльність (а вона визначається Богом) йде успішно, якщо вони побожні й доброчинні, працелюбні й покірні властям, це означає, що Бог є схильним до них.

обов´язок кожного) цілком присвятити себе своїй професії, бути максимально ощадним і турботливим господарем, зневажати насолоди і марнотратство. У питаннях про державу Кальвін був досить обережним. Критикуючи феодальну державу, беззаконня та насильство в ній, він, водночас, усяку владу оголошував божественною. Право опору тиранії Кальвін визнавав тільки за підпорядкованими правителеві представницькими установами. Відкрита непокора і повалення тирана допустимі, на його думку, лише тоді, коли використано всі легальні форми боротьби.

Найгіршою формою правління для нього була демократія. Перевагу він віддавав олігархічній організації управління держави.

Кальвіністській доктрині була властива жорстока релігійна нетерпимість до будь-яких інших поглядів і установ. За найменше порушення приписних норм призначалися тяжкі покарання аж до смертної кари.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.006 с.)