Політичні ідеї Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.)

З іменем Аристотеля пов'язано відокремлення політичних знань з філософії, політична наука звертається до проблем держави та людини.

Аристотель відстоював принципово інші політичні погляди, ніж його вчитель Платон, він критикував того за замах на індивідуальні права людини, за усунення від державних справ землеробів, ремісників, торговців. Краще правління — це не правління богів або царів, а розумних і справедливих законів.

Для Арістотеля, як і для Платона, держава являє собою деяке ціле і єдність складових його елементів, але він критикує платонівську спробу «зробити державу надмірно єдиним». Держава складається з безлічі елементів, і надмірне прагнення до їхньої єдності, наприклад пропонована Платоном спільність майна, дружин і дітей, приводить до знищення держави. З позицій захисту приватної власності, родини і прав індивіда Арістотель докладно критикував обидва проекти платонівської держави.

Він розрізняв форми держави по тому, на кого спрямоване досягнення користі — на більшість чи на не багатьох. Його погляди на державу ґрунтувались на величезному зібраному та впорядкованому емпіричному матеріалі — описі 158 грецьких міст полісів.

Трьом правильним формам — монархія (правління одного), аристократія (влада не багатьох), політія (правління більшості для спільної користі), Аристотель протиставляв три неправильні — тиранія (найгірший вид правління в інтересах не багатьох), олігархію (влада купки багатіїв-правителів), демократію (панування бідніших мас у сфері влади).

Найбільш правильною форму держави Аристотель називає політію. Всі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, по Аристотелю, є як би змішенням олігархії і демократії. Цей елемент політії (об'єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі) мається в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.

З неправильних форм держави тиранія - найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Арістотель зі схваленням характеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону.

Основну причину збурювань і переворотів у державі Аристотель бачить у відсутності необхідної рівності.

Аристотелю належать положення щодо розподілу влади на законодавчу, судову і виконавчу гілки, питання про громадянство, до громадян належав той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, у суді".

Він дає тверезу оцінку змін політичного життя Афін, розважливий підхід до політичного, громадського життя. "На відміну від релігійно-мрійливого Платона Аристотель виділявся науковим складом розуму і тверезим, реалістичним підходом до життя", - справедливо вважає Х.Ф. Кессіді. У порівнянні з ідеями Платона, погляди Аристотеля на політику більш реальні і конкретні. Цілком можливо, що тут позначилися його заняття природничими науками і медициною, які обмежують ідеалізацію дійсності.

В Аристотеля "усе людське життя розпадається на заняття і дозвілля, на війну і мир...". Політика, на його думку, „наказує усьому в державі". Справи людей регульовані політикою, однак виступають як "природні" заняття людей.

Під політикою Аристотель розумів діяльність можновладців, науку, що вивчає ці відносини, форми правління рабовласницьких держав. Зміст політики складало політичне спілкування. Політиці підпорядковувались інші соціальні явища, зокрема воєнні справи.

Заняття політикою розглядалось як справа, достойна всіх. З точки зору політичних реформаторів, політика постає виразом спільного інтересу громадян як "загальний порядок".

Держава по Арістотелю - продукт природного розвитку. У цьому відношенні вона подібна таким первинним явищам, як родина і селище. Людина по природі своїй істота політична й у державі (політичному спілкуванні) завершується генезис цієї політичної природи людини.

У своєму праворозумінні Аристотель розділяє положення Сократа і Платона про збіг справедливого і законного. Право уособлює собою політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, - відзначає Аристотель, - пов'язано з представленням про державу, тому що право, що служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування».

Політичне право поділяється ним на природне й умовне (волевстановлене).

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичної справедливості і праву. «Усякий закон, - відзначав Аристотель, - в основі припускає свого роду право».

Політичне правління - це, по Аристотелю, правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, піддані почуттям і афектам, закон же - «урівноважений розум».