Політичні ідеї Платона. (427 - 347 рр. до н. е.)

Політична доктрина Н.Макіавеллі.

Нікко́ло Макіаве́ллі (1469 - 1527) — державний секретар Флоренції, політичний мислитель.

Макіавеллі розробив одну з перших світських державно-правових концепцій. Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії. Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Найкраща форма правління, вважає Макіавеллі, - республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому керувати державою», також віддані симпатії автора.

Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів борються соціальних груп. У кожній республіці завжди бувають два протилежні напрямки: одне - народне, інше - вищих класів; з цього поділу випливають всі закони, що видавалися в інтересах свободи.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Макіавеллі виділяв також церковні держави, про яких можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібно доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не потрібно ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією підвалини, настільки потужні, що вони підтримують государів при владі, незалежно від того, як ті живуть і роблять. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не зазіхає, а піддані їх не обтяжене своїм становищем і не хочуть, та й не можуть від них відпасти. Так що лише ці государі незмінно перебувають в благополуччя і щастя.

Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, - могутній засіб впливу на уми та звичаї людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

Государ, якщо він хоче утримати в покорі підданих, не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вчинивши кілька розправ, він проявить більшемилосердя, ніж ті, хто з надлишку його потурає безладдя. Бо від безладу, який породжує грабежі та вбивства, страждає все населення, тоді як від кар, що накладаються государем, страждають лише окремі особи.

Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає повагу і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, вбереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людяністю, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною. При цьому, як справжній ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.

Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів - бо невдоволений, що нехтує свого вождя народ - це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж сильний зовнішній ворог.

Макіавеллі наполегливо переконує, що сильна держава можна одержати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Саме в цьому сенсі Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є те, що забезпечує благо більшості.

Для Макіавеллі важливою суспільною цінністю була воля в широкому розумінні цього слова. Свобода є важливою і для держави в цілому. Країна повинна вміти зберігати свою незалежність. Свобода необхідна для будь-якого суспільного прошарку. Найбідніші верстви населення мають невід'ємне право захищатися від зазіхань з боку привілейованих класів на свої права, свободи і майно.

 

Свобода є важливою і для окремого громадянина - свобода совісті, свобода вибору своєї долі, свобода від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття - свобода й абсолютна монархія - сполучаються досить погано. Не знаходячи виходу з цього протиріччя, Макіавеллі уклав, що кращої з теоретично можливих форм правління є «змішана», тобто та, де різні шари і класи населення «стежать» один за одним, за дотриманням законів і збереженням свобод.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

 

Концепція еліт Парето

Політичні ідеї Платона. (427 - 347 рр. до н. е.)

 

Платон - один з найбільших мислителів не тільки античності, але і всієї історії філософії, політичних і правових вчень Він є родоначальником такого напрямку, як філософія об'єктивного ідеалізму. Погляди Платона склалися під впливом знаменитого мудреця Сократа, його вчителя.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв'язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство.

З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «...Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати одне одному допомогу: таке сумісне поселення й одержує в нас назву держави....її створюють наші потреби».

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, рівності. Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичної ідеології, державного устрою, політичної свободи, справедливого закону тощо.

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих, а саме - аристократичний державний устрій.

Окрім побудови теорії „ідеальної держави" Платон уважно досліджував існуючі типи держав та їх історію. З реально існуючих типів держави правильними він вважав дві: монархію та аристократію, а інші чотири: тимократію, олігархію, демократію та тиранію - спотвореними формами державного правління.

Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості.

Правителями держави повинні бути філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовані належним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Ціль законодавця і стража законів: людина повинна стати хорошою, доброчесною. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно робить караного або кращим, або менш зіпсованим. До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави.

Платон мав задум пов'язати політику із психологією у такий спосіб: трьом частинам душі (мудрій, вольовій та бажаючій) відповідали три людських чесноти — мудрість, мужність та чуттєвість. Відповідними до них існували три державних стани: правителів-мудреців, воїнів та ремісників-землеробів.

Влада філософів-правителів має бути абсолютною і безумовною, бо істинні знання та виключна добропорядність доступні тільки рідкісним людям. Нижчому прошарку суспільства Платон приділяв мало уваги, відмічаючи, що там може існувати сім'я та приватна власність, хоча й принципово виступав проти останньої.

Другий прошарок: стражів-воїнів виконує важливу частину суспільного розподілу праці - захищає державу та висуває кращих до правителів. Такий устрій держави, за думкою Платона, є доброчесним і справедливим, бо він мудрий мудрістю правителів-філософів, мужній хоробрістю своїх стражів та розсудливий слухняністю гіршої частини суспільства (народу) кращій частині —мудрим правителям. Така держава справедлива, оскільки „займається своєю справою і не втручається у чужі".

Головна мета трактату Платона про державу - проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому.

Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам, єдина, що проіснувала до кінця античності.