Демократія як форма і спосіб організації суспільного життя.

 

Демократія в перекладі з грецької — «влада народу», «народовладдя» (demos — народ і krattion — владарювання). Ознакою демократії є визнання за всіма громадянами права на участь у формуванні органів державної влади, контроль за діяльністю цих органів, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права та здійснення цього права у процесі виборів, референдумів тощо.

У Давній Греції в ранньому періоді її існування демократію визначали як особливу форму, різновид організації держави, за якої всі громадяни мають владу й користуються рівними правами в управлінні державою. За монархії, тиранії, владу має одна особа, за аристократії, олігархії — група осіб. Нагадаємо, що й Платон, й Аристотель скептично ставилися до демократії, зараховуючи її до «неправильної форми» правління.

У сучасній політичній мові термін «демократія» — один із найпоширеніших і багатозначних. Насамперед термін «демократія» вживається для визначення типу держави й політичної системи загалом, як «тоталітаризм», «авторитаризм» тощо.

 

Демократія — форма політичної організації суспільства, що ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади, на його праві брати участь у здійсненні державних справ, і наділяє громадян достатньо широким колом прав і свобод.

Інший зміст поняття «демократія» використовується для визначення форми побудови будь-якої організації, заснованої на засадах рівноправності її членів, періодичності виборів органів управління, прийняття рішень у них більшістю голосів. У такому випадку йдеться про партійні, профспілкові, виробничі демократії.

У третьому значенні термін «демократія» застосовується до ідеалу суспільного устрою, заснованого на відповідних цінностях (свободі, рівності, правах людини, народному суверенітеті, участі громадян в управлінні державою).

Четверте значення пов'язане з соціальними рухами за відповідні світоглядні цінності: соціал-демократи, християнські демократи, ліберали.

 

У сучасній світовій практиці вирізняють ціннісні й раціонально-утилітарні обґрунтування демократії.

Перші — розглядають демократію як самоцінність, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.

 

Слід мати на увазі, що в реальному житті ці цінності мають відносний, релятивний характер. Така цінність, як свобода, й нині багатьма сприймається як тягар, пов'язаний з ризиком, відповідальністю, психологічним дискомфортом. Замість свободи перевагу надають спокою, порядку, матеріальному добробуту, іншим земним «радощам».

Прихильники раціонально-утилітарного обґрунтування демократії розглядають демократію як найраціональнішу, корисну для суспільства і громадян форму організації.

Історичний досвід учить, що демократія є благо лише тоді, коли відповідає політичній культурі й менталітету народу. Демократичність влади полягає у її відповідності внутрішньому єству демосу. Найпершою умовою демократичності суспільства є відповідна налаштованість громадян, відповідний рівень освіченості, громадянської культури. Демократія — це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Демократія буває такою, якими є самі люди.

Як зазначають політичні антропологи, людина не завжди готова до демократії, бо вона — істота суперечлива, ризикована й небезпечна, легко піддається зовнішньому впливу, маніпулюванню й лише частково розумна. У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичні орієнтації, демократичний менталітет, які готові до індивідуальної свободи й відповідальності, демократія справді створює найкращі можливості для індивідуального й суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Сьогодні немає жодного впливового політичного руху, який не претендував би на здійснення демократії, не використовував би цей термін у своїх, часто далеких від істинної демократії цілях.

За сучасних умов будь-яка політика чи програма суспільного розвитку перестає бути прогресивною, якщо вона не враховує принцип пріоритетності людського виміру рішень, які приймаються. Ігнорування цього принципу якраз і призводить до втрати стимулу суспільного прогресу.

Виявлення найдієвіших мотивів підвищення ефективності управління суспільними процесами, форми поєднання їх із соціально справедливими методами демократичних принципів регулювання суспільного життя — одна із складних проблем, розв´язання якої шукала й шукає сьогодні суспільна думка і практика.

Суспільство реалізує свою соціальну сутність завдяки здатності виробляти демократичні правила поведінки, які полегшують суспільне співіснування. Адже демократія — це рух суспільства від влади диктатора до широкої соціальної бази управління. Такі тенденції об´єктивно характеризують процес розвитку природи влади та її демократичне насичення.

Демократизація відносин між членами суспільства значною мірою залежить від ступеня задоволення особистих і суспільних інтересів. Досягнення справжнього поєднання цих інтересів дасть змогу реалізувати і принцип соціальної справедливості, без чого демократичне відродження неможливе.