Політична доктрина Н.Макіавеллі.

Нікко́ло Макіаве́ллі (1469 - 1527) — державний секретар Флоренції, політичний мислитель.

Макіавеллі розробив одну з перших світських державно-правових концепцій. Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії. Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Найкраща форма правління, вважає Макіавеллі, - республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому керувати державою», також віддані симпатії автора.

Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів борються соціальних груп. У кожній республіці завжди бувають два протилежні напрямки: одне - народне, інше - вищих класів; з цього поділу випливають всі закони, що видавалися в інтересах свободи.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Макіавеллі виділяв також церковні держави, про яких можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібно доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не потрібно ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією підвалини, настільки потужні, що вони підтримують государів при владі, незалежно від того, як ті живуть і роблять. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не зазіхає, а піддані їх не обтяжене своїм становищем і не хочуть, та й не можуть від них відпасти. Так що лише ці государі незмінно перебувають в благополуччя і щастя.

Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, - могутній засіб впливу на уми та звичаї людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

Государ, якщо він хоче утримати в покорі підданих, не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вчинивши кілька розправ, він проявить більшемилосердя, ніж ті, хто з надлишку його потурає безладдя. Бо від безладу, який породжує грабежі та вбивства, страждає все населення, тоді як від кар, що накладаються государем, страждають лише окремі особи.

Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає повагу і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, вбереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людяністю, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною. При цьому, як справжній ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.

Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів - бо невдоволений, що нехтує свого вождя народ - це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж сильний зовнішній ворог.

Макіавеллі наполегливо переконує, що сильна держава можна одержати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Саме в цьому сенсі Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є те, що забезпечує благо більшості.

Для Макіавеллі важливою суспільною цінністю була воля в широкому розумінні цього слова. Свобода є важливою і для держави в цілому. Країна повинна вміти зберігати свою незалежність. Свобода необхідна для будь-якого суспільного прошарку. Найбідніші верстви населення мають невід'ємне право захищатися від зазіхань з боку привілейованих класів на свої права, свободи і майно.

 

Свобода є важливою і для окремого громадянина - свобода совісті, свобода вибору своєї долі, свобода від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття - свобода й абсолютна монархія - сполучаються досить погано. Не знаходячи виходу з цього протиріччя, Макіавеллі уклав, що кращої з теоретично можливих форм правління є «змішана», тобто та, де різні шари і класи населення «стежать» один за одним, за дотриманням законів і збереженням свобод.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".