Назвіть неправильні форми держави за Арістотелем.

Назвіть неправильні форми держави за Арістотелем.

Тиранія,олігархія,демократія за Арістотелем,найгірші фори правління.

З неправильних форм правління тиранія - найгірша: «Тиранія, як ми сказали, є деспотична монархія в області політичного спілкування».Як монархія є найкраща форма урядування, так тиранія є найгірша. У цій формі володар має владу над усіма й користується нею для досягнення своїх особистих інтересів. Походження тиранії завжди приховане у боротьбі простолюду з аристократією. Багато честолюбців, які вивищилися над масою народу своїм обдаруванням, стають її вождями для захисту простолюду від утисків аристократів; але потім свою силу вживають для досягнення необмеженого панування. Тому всі тирани походять із демагогів і рідко з олігархів.

Тиранія, заснована на сваволі, репрезентус ніби суміш найзіпсованішої олігархії й демократії, бо поєднує в собі 66 олігархічне лихо жадібність до грошей, недовірливість і утиски - з демократичним, з анархією; вона ґрунтується на інтригах, вигнанні, переслідуванні багатих і сильних громадян. Арістотель далі доводить, що тиран саме цими засобами підтримує владу. Так, тиран пильно стежить за всіма, хто прибуває до міста й вибуває, підбурює жінок і рабів до доносів на своїх панів, прагне розділити народ на партії, аби зробити його слабшим за себе; старається зробити його бідним, аби в боротьбі зі злиднями народові не було часу думати про уряд. Підлабузники використовують тирана, а бідних він використовує для досягнення своєї особистої мети. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

Олігархія - той вид, коли верховну владу в державному управлінні володіють власністю; навпаки, за демократії ця влада зосереджена не в руках тих, хто має великі статки, а в руках незаможних.

Аристотель розрізняє кілька видів демократії і олігархії, яка є «зворотним боком» найкращих державних форм.

Характерною відмінністю так званого першого виду демократії служить рівність. Рівність ж полягає в тому, що «ні незаможні, ні заможні не мають ні в чому будь-яких переваг; верховнаявласть не зосереджена в руках тих чи інших, але ті й інші рівні». Інший вид демократії - той, при якому зайняття посад обумовлено, хоча б і невисоким, майновим цензом.

У якого їм повинен отримати доступ до заняття посад, що втратив ценз позбавляється цього права. Третій вид демократії - той, при якому всі громадяни, які є безперечно такими за своїм походженням, мають право на зайняття посад, панує самий закон. Четвертий вид демократії - той, при якому кожен, лише б він був громадянином, користується правом займати посади, панує ж знову-таки закон. При п'ятому вигляді демократії всі інші умови ті ж, але верховна влада належить не закону, а простому народу. Це буває в тому випадку, коли вирішальне значення будуть мати постанови народних зборів, а не закон. Досягається це за посередництвом демагогів.

Дайте коротку характеристику політії як однієї з форм держави за Арістотелем.

Найкращою з правильних форм Аристотель вважає політію, хоча разом з тим монархію в „Політиці” він називає „первісною та найбожественішою з усіх форм державного устрою. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Арістотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія -це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.

В своїй класифікації державних форм Аристотель виходить, таким чином, із розподілу майна, з співвідношення заможних та незаможних в державі. Форма держави визначається, як вказує в іншому місці Аристотель, формою рівності або нерівності, характеризуючи майнові відносини.Політія, призначена, за Аристотелем, об’єднати погляди заможних та незаможних, заснована на „ рівності за гідністю”.

Визначення права за Арістотелем

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Арістотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Арістотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти.

 

Види права за Арістотелем.

У цілому право як політичне явище Арістотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означає неможливість неполітичного права, відсутність права взагалі в неполічних (деспотичних) формах правління.

Політичне право поділяється їм на природне й умовне (волевстановлене). «Що стосується політичного права, -- пише він, -- те воно частиною природне, частиною умовне. Природне право -- те, що скрізь має однакове значення і не залежить від чи визнання невизнання його. Умовне право те, що спочатку могло бути без істотного розходження таким чи іншої, але раз воно визначено, (цю байдужність припиняється)».

Таким чином, у навчанні Арістотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча і розрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом (правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставлення природного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції Арістотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.

Узагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. у відповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристики також і інших аспектів праворозуміння.

Під умовним (волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що в наступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому він говорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї (звичайне право).

Істотним складеним моментом політичної якості закону є його відповідність політичної справедливості і праву. «Усякий закон, -- відзначав Арістотель, -- в основі припускає свого роду право». Отже, це право повинне знайти своє вираження, втілення і дотримання в законі. Відступ закону від права означало б, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, -- підкреслював він, -- володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву: прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».

Політичне правління -- це, по Арістотелю, правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, піддані почуттям і афектам, закон же -- «урівноважений розум».

Головні праці Платона.

 

Свої міркування про державу Платон у невідомій нам формі оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі «Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х років дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, яка вивчала їх, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозі Федр). У своїх діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними опонентами на певні теми.

Перший такий діалог, що продовжив тему справедливості й держави,— «Протаґор»; тема політики об'єднана тут із темою виховання. Після цього Платон, завершивши «Бенкет», пише «Федона», починає роботу над «Державою», (вже як над переказаним діалогом), створює «Євтидема», «Харміда» і «Лисида». Всі ці діалоги розраховані на широке коло слухачів.

Проте, паралельно з цим (починаючи приблизно з «Федона») в Платонівській Академії обговорюються окремі теми, що мають інтерес переважно для членів гуртка (у «Федоні» — чотирьох доказів безсмертя душі). У річищі цієї тенденції з'являються діалоги «Менон» (де підкреслюється значення математики), «Кратил» (з його навчанням про природу імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу.

З початку 380-х років у Академії розвивається (за участю або під впливом самого Платона) літературна творчість інших членів платонівського гуртка, що також пишуть або діалоги, в основі яких лежить переказ («Суперники», «Еріксій»), або пряма драматична форма («Клитофонт», «Лахет», «Алкивіад I», «Феаг», «Гипій Менший», «Іон», «Євтифрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х років.

Платон та Сократ. Середньовічна фреска

Між другою і третьою сицилійськими подорожами Платон завершує «Державу», починає «Закони» і пише діалог «Парменід». Після третьої сицилійської подорожі в Платона виникає задум монументальних трилогій, однак здійснити вдається їх тільки частково: «Тімей», «Критій» (не завершений), «Гермократ» (не написаний), «Софіст», «Філософ» (не написаний). Сократ перестає бути головним учасником бесіди («Тімей» — монолог піфагорійця Тімея про створення світу і людини, «Критій» — монолог Критія про Атлантиди), а в «Законах» Сократа взагалі немає. Єдиний традиційний сократичний діалог цього періоду — «Філеб» (під іменами Філеба і Протарха Платон ввів Євдокса й Аристотеля). З загибеллю Діона (у 354) пов'язане написання VII Листа — першої у європейській літературній традиції автобіографії.

Назвіть права Ціцерона.

Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відпо­відає природному праву. Такий закон «є закладений у природі ви­щий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і за­бороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була засно­вана», її справжнім джерелом і носієм природного права є люд­ський розум («розум є закон»), загальний для божества і люди­ни: «ми, люди, повинні вважатися зв´язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення бла­гого закону і дурного, права від безправ´я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми наро­джені для справедливості») і схильність любити людей. Справе­дливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу вла­сність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливо­го і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущо­го — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий право­вий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

Оцінка рівності Ціцероном.

Ціцерон заперечував ідею майнової рівності і вважав справедливим соціальне розшарування і нерівність у суспільно-політичному відношенні. Навіть демократичну рівність, тобто рівність всіх вільних, він вважав несправедливою, оскільки вона ігнорувала відмінність у соціальному становищі і достоїнстві (гідності) громадян.

Розглядаючи справедливість, Ціцерон вважав, що вона полягає у тому, щоб кожному віддавати належне і зберігати рівність. Рівність полягає у тому, що всі люди формально в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами та наслідками, підпадають під дію загального принципу, який вимагає віддавати кожному своє. "Перша вимога справедливості, — підкреслював Ціцерон, — полягає у тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а також, щоб всі користувалися спільною власністю, як спільною, а приватною, як своєю".

Види війн за Ціцероном

Цицерон (106-43 до н. є.) висунув тезу про “справедливу і благочестиву війну”, що могла вестися для помсти за причинне зло, для вигнання з країни ворога, який напав на неї (“Про державу”)Мислитель виступав за гуманне поводження з полоненими та переможеними.

Проводячи розмежування між справедливими і несправедливими війнами, він вважав несправедливою і нечестивою будь-яку війну, яка «не була оголошена». Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий лише у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причина справедливої війни ним вказується необхідність захисту держави, як мету - встановлення миру. Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими і переможеними.

Віддаючи належне цим історично прогресивним ідеям Цицерона в області міжнародного права, слід разом з тим відзначити його в цілому схвальне ставлення до завойовницьких воєн римської держави і її претензій на світову гегемонію. Афоризм Ціцерона про війну: «Якщо ми хочемо користуватися світом, доводиться боротися».

Назвіть неправильні форми держави за Арістотелем.

Тиранія,олігархія,демократія за Арістотелем,найгірші фори правління.

З неправильних форм правління тиранія - найгірша: «Тиранія, як ми сказали, є деспотична монархія в області політичного спілкування».Як монархія є найкраща форма урядування, так тиранія є найгірша. У цій формі володар має владу над усіма й користується нею для досягнення своїх особистих інтересів. Походження тиранії завжди приховане у боротьбі простолюду з аристократією. Багато честолюбців, які вивищилися над масою народу своїм обдаруванням, стають її вождями для захисту простолюду від утисків аристократів; але потім свою силу вживають для досягнення необмеженого панування. Тому всі тирани походять із демагогів і рідко з олігархів.

Тиранія, заснована на сваволі, репрезентус ніби суміш найзіпсованішої олігархії й демократії, бо поєднує в собі 66 олігархічне лихо жадібність до грошей, недовірливість і утиски - з демократичним, з анархією; вона ґрунтується на інтригах, вигнанні, переслідуванні багатих і сильних громадян. Арістотель далі доводить, що тиран саме цими засобами підтримує владу. Так, тиран пильно стежить за всіма, хто прибуває до міста й вибуває, підбурює жінок і рабів до доносів на своїх панів, прагне розділити народ на партії, аби зробити його слабшим за себе; старається зробити його бідним, аби в боротьбі зі злиднями народові не було часу думати про уряд. Підлабузники використовують тирана, а бідних він використовує для досягнення своєї особистої мети. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

Олігархія - той вид, коли верховну владу в державному управлінні володіють власністю; навпаки, за демократії ця влада зосереджена не в руках тих, хто має великі статки, а в руках незаможних.

Аристотель розрізняє кілька видів демократії і олігархії, яка є «зворотним боком» найкращих державних форм.

Характерною відмінністю так званого першого виду демократії служить рівність. Рівність ж полягає в тому, що «ні незаможні, ні заможні не мають ні в чому будь-яких переваг; верховнаявласть не зосереджена в руках тих чи інших, але ті й інші рівні». Інший вид демократії - той, при якому зайняття посад обумовлено, хоча б і невисоким, майновим цензом.

У якого їм повинен отримати доступ до заняття посад, що втратив ценз позбавляється цього права. Третій вид демократії - той, при якому всі громадяни, які є безперечно такими за своїм походженням, мають право на зайняття посад, панує самий закон. Четвертий вид демократії - той, при якому кожен, лише б він був громадянином, користується правом займати посади, панує ж знову-таки закон. При п'ятому вигляді демократії всі інші умови ті ж, але верховна влада належить не закону, а простому народу. Це буває в тому випадку, коли вирішальне значення будуть мати постанови народних зборів, а не закон. Досягається це за посередництвом демагогів.