Що таке умовне право за Арістотелем.

У вченні Аристотеля і природне, і умовне (волеустановленное) право, хоча і розрізняються між собою, але обидва відносятьсядо сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів,наприклад, різниця між природним правом (правом за природою) і правомумовним (полісними законами, встановленими за угодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а часто і пряме протиставленняприродного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції

Аристотеля обумовлено тим принциповим обставиною, що під

«Природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природулюдини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є за своєю природою істотаполітичне.

Взагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепційважливо встановити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «Природа», «природна» і т. д. у відповідних навчаннях. Даний моментмає істотне значення для характеристики також і інших аспектівправорозуміння.

Під умовним (волеустановленним) правом у концепції Аристотелямається на увазі все те, що в подальшому слововживанні сталопозначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права вінвідносить встановлення закону і загальних угод. Причому він говорить прописані й неписані закони. Під неписаним законом, теж належать доумовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичайнеправо).

Істотним складовим моментом політичної якості закону єйого відповідність політичній справедливості і праву. «Кожен закон, --зазначав Арістотель, - в основі передбачає свого роду право».

Отже, це право повинно знайти своє вираження, втілення ідотримання в законі. Відступ закону від права означав би, згідно зконцепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства,виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, --підкреслював він, - володарювання не тільки по праву, але й всупереч праву:прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеїправа».

Політичне правління - це, за Арістотелем, правління закону, а нелюдей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - «Урівноважений розум».

Види законів за Арістотелем.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

ін говорить прописані й неписані закони. Під неписаним законом, теж належать доумовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичайнеправо).

Істотним складовим моментом політичної якості закону єйого відповідність політичній справедливості і праву. «Кожен закон, --зазначав Арістотель, - в основі передбачає свого роду право».

Отже, це право повинно знайти своє вираження, втілення ідотримання в законі. Відступ закону від права означав би, згідно зконцепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства,виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, --підкреслював він, - володарювання не тільки по праву, але й всупереч праву:прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеїправа».

Політичне правління - це, за Арістотелем, правління закону, а нелюдей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - «Урівноважений розум».

Поняття політичного правління у концепції Арістотеля.

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

Головні праці Платона.

 

Свої міркування про державу Платон у невідомій нам формі оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі «Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х років дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, яка вивчала їх, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозі Федр). У своїх діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними опонентами на певні теми.

Перший такий діалог, що продовжив тему справедливості й держави,— «Протаґор»; тема політики об'єднана тут із темою виховання. Після цього Платон, завершивши «Бенкет», пише «Федона», починає роботу над «Державою», (вже як над переказаним діалогом), створює «Євтидема», «Харміда» і «Лисида». Всі ці діалоги розраховані на широке коло слухачів.

Проте, паралельно з цим (починаючи приблизно з «Федона») в Платонівській Академії обговорюються окремі теми, що мають інтерес переважно для членів гуртка (у «Федоні» — чотирьох доказів безсмертя душі). У річищі цієї тенденції з'являються діалоги «Менон» (де підкреслюється значення математики), «Кратил» (з його навчанням про природу імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу.

З початку 380-х років у Академії розвивається (за участю або під впливом самого Платона) літературна творчість інших членів платонівського гуртка, що також пишуть або діалоги, в основі яких лежить переказ («Суперники», «Еріксій»), або пряма драматична форма («Клитофонт», «Лахет», «Алкивіад I», «Феаг», «Гипій Менший», «Іон», «Євтифрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х років.

Платон та Сократ. Середньовічна фреска

Між другою і третьою сицилійськими подорожами Платон завершує «Державу», починає «Закони» і пише діалог «Парменід». Після третьої сицилійської подорожі в Платона виникає задум монументальних трилогій, однак здійснити вдається їх тільки частково: «Тімей», «Критій» (не завершений), «Гермократ» (не написаний), «Софіст», «Філософ» (не написаний). Сократ перестає бути головним учасником бесіди («Тімей» — монолог піфагорійця Тімея про створення світу і людини, «Критій» — монолог Критія про Атлантиди), а в «Законах» Сократа взагалі немає. Єдиний традиційний сократичний діалог цього періоду — «Філеб» (під іменами Філеба і Протарха Платон ввів Євдокса й Аристотеля). З загибеллю Діона (у 354) пов'язане написання VII Листа — першої у європейській літературній традиції автобіографії.