Європейські родини приватного (цивільного) права



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Європейські родини приватного (цивільного) права



ВІДСУТНІ ПИТАННЯ: 124, 94, 118

Поняття приватного права

Ще починаючи з римських часів загальновизнаним є поділ права на публічне (jus publicum) та приватне (jus privatum). Вперше такий поділ запропонував Ульпіан (Дигести Юстиніана). Відповідно до нього, приватне право призначалось для врегулювання та охорони сфери приватних інтересів особи, які ґрунтуються на началах юридичної рівності сторін, що обумовлено недоторканністю їх приватної власності, свободою договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо. Публічне право, в свою чергу, спрямовувалось на регулювання сфери державних та суспільних інтересів, за допомогою цілої низки імперативних (загальнообов'язкових) правил поведінки.

Приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:

1) предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);

2) ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;

3) ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.

Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, маємо зазначити, що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України.

Однак, попри важливість цивільного права, потрібно визнати, що тією чи іншою мірою ознаки приватноправового регулювання притаманні також і іншим галузям права, які в своїй сукупності становлять українське приватне право. До таких галузей права, насамперед, слід відносити сімейне право, міжнародне приватне право, а також частково земельне право, екологічне право та трудове право

метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) — цивільному праву, метод справедливої винагороди і заохочення — трудовому праву, ме­тод заборони (заборона недозволених дій) — кримінальному праву, метод дозволяння — підприємницькому праву і т.д.

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічно­го права, приватний — галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватному — координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини при­ватних осіб із державою або між державними органами, приват­не — приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких пе­реважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють на­чала приватного права. Для перших є характерним імператив­ний (супідрядності) метод правового регулювання, для других — диспозитивний (автономії).

Європейські родини приватного (цивільного) права

їх є чотири: романська, англосаксонська, центральноєвропей­ська, східноєвропейська.

А) Романська система приватного (цивільного) права

Для неї характерний чіткий поділ права на приватне і публіч­не, де приватне право розглядається як таке, що стосується ли­ше інтересів приватних, юридично рівних осіб, а публічне право слугує передусім інтересам суспільства і держави в цілому. При­ватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складаєть­ся з двох частин: цивільного права (регулює відносини між фі­зичними особами) і торговельного права (регулює відносини між підприємцями).

Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифі­кованих актів. Найпомітнішими з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804 р.) і Торговельний кодекс Франції 1809 р.

Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура ци­вільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з ура­хуванням структури підручників права в Давньому Римі називаєть­ся "Інституційною", включає його основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання). Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу інших країн.

Б) Англосаксонська система приватного (цивільного) права

Характерною є відсутність кодифікованих актів цивільного за­конодавства. Вони замінені законами зі спеціальних питань і судо­вою практикою, що становить прецедентне право.

Англосаксонська система приватного права поширена у Великій Британії (крім Шотландії, де використовується романська систе­ма), більшості штатів США, в Австралії, Новій Зеландії і деяких ін­ших країнах.

В) Центральноєвропейська система приватного (цивільного) права

Як і для романської системи, для неї характерне розмежування публічно-правових і приватно-правових інтересів, дуалізм приват­ного права, а також Існування кодифікованих актів, найважливі­шими з яких є Німецький цивільний кодекс 1896 р. і Німецький торговельний кодекс 1900 р центральноєвро­пейське цивільне право має за основу так звану "пандектну систе­му", що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосато­рів (коментаторів римського права). Наприклад, Німецький ци­вільний кодекс складається з таких п'яти частин (книг): "Загальна частина"; "Зобов'язальне право"; "Речове право"; "Сімейне право"; "Спадкове право".

Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Угорщині,

Г) Східноєвропейська система приватного (цивільного) права

Для цієї системи характерна відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне..

Джерелами цивільного права, як правило, є кодекси. Однак ос­танні супроводжуються величезною кількістю підзаконних актів, які нерідко фактично змінюють і доповнюють цивільний кодекс та інші кодифіковані акти.

Система побудови цивільних кодексів близька до пандектної, але з деякими варіаціями (наприклад, за межі цивільно-правового регулювання виводяться сімейні відносини, відносини у галузі гос­подарювання, але вводяться відносини щодо інтелектуальної влас­ності тощо). Східноєвропейська система цивільного права існувала (і сьогод­ні зберігає значення) в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусі, Росії тощо.

Поняття цивільного законодавства

Співвідношення між цивільним правом І цивільним законодавс­твом виглядає таким чином: цивільне право — це сукупність кон­цепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство — це система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини.

Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ним суспільних відно­син, а цивільне законодавство — як зовнішня форма права, зумов­лена його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

Загальна х-ка ЦКУ

основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:
1. Книга перша. Загальні положення. 2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.
3. Книга третя. Право власності та інші речові права. 4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.
5. Книга п'ята. Зобов'язальне право. 6. Книга шоста. Спадкове право.
У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага).
Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної ос.

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.
Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на конкретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).
Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — договірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).
Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за законом та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).

 

Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
В доктрині аналогію закону визначають як застосування, у разі відсутності закону, що регулює дані відносини, закону, який регулює подібні суспільні відносини, а аналогію права - як застосування загальних засад Конституції і законодавства України у разі відсутності закону, що регулює дані відносини, та неможливості застосування аналогії закону.
Стаття 8 ЦК України передбачає положення про необхідність застосування аналогії закону та аналогії права щодо неврегульованих цивільних відносин. Можливість застосування аналогії закону і права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Побічно визнається можливість застосування закону і права за аналогією нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою: "Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини".
Застосування аналогії закону припустиме за наявності певних умов.
По-перше, це існування прогалини в законодавстві, яка не усувається (заповнюється) за допомогою передбачених законом засобів, включаючи звичаї майнового обороту.
По-друге, наявність законодавчого регулювання схожих відносин.

В-третіх, застосування аналогічного закону до регульованих відносин повинно не суперечити їх суті. Прогалини в праві слід відмежовувати від суміжних явищ у правовому регулюванні, зокрема, від нечіткості, незрозумілості юридичних норм, які потребують тлумачення чи роз'яснення, а не нормативної конкретизації законодавчим або іншим компетентним органом.
3. За аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватися лише положення цивільного законодавства. Аналогія цивільного закону і права до нецивільних відносин, також неприпустима.

Аналогія в цивільному праві не застосовується, якщо цивільні відносини [регулятивні] врегульовані актами цивільного законодавства або договором. Однак акти цивільного законодавства можуть застосовуватись за аналогією до правовідносин, що виникають на підставі договорів, у частині відносин неврегульованих цим правочином.
6. Правила про застосування закону і права за аналогією використовуються в цивільному праві лише при застосуванні законі.
8. Іншим видом усунення прогалин в праві є аналогія права, яка передбачає застосування не конкретної норми цивільного законодавства, а лише загальних засад цивільного законодавства.
Зміст аналогії права полягає у визначенні прав та обов'язків сторін правовідношення на основі не конкретних правових норм, а загальних засад і змісту цивільного законодавства, а також вимог добросовісності, розумності і справедливості. Під загальними засадами цивільного законодавства слід розуміти основні принципи цивільно-правового регулювання, а під змістом - галузеві особливості, визначені специфікою предмета і методу цивільного права.

Це 13

Підстави визнання

Відповідно до ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Відповідно до ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

У заяві необхідно викласти обставини, які підтверджували би безвісну відсутність громадянина чи його смерть. Такими обставинами можуть бути будь-які дані, що свідчать про відсутність у місці постійного проживання громадянина відомостей про нього протягом одного року (негативні відповіді щодо останнього відомого місця перебування громадянина, місця роботи, місця народження, передбачуваного місцезнаходження тощо).

Підставою для звернення до суду та вирішення питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою є строк, протягом якого відсутні відомості про таку особу. Цей строк повинен бути не менше передбаченого строку, тому у разі звернення до суду до закінчення даного строку суд має відмовити у задоволенні заяви.

Особа повинна бути відсутньою у місці її постійного місця проживання. Якщо особа не має постійного місця проживання взагалі чи в Україні, не може вирішуватися питання про визнання безвісно відсутньою.

Ще однією особливістю є не просто фактична відсутність особи у місці її постійного проживання. Обов’язковою підставою є відсутність відомостей про її місце перебування. Не може вирішуватися питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, якщо особа хоча і відсутня, однак наявна інформація про місце її перебування.

Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК).

Разом з тим, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі стосовно 2 груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб.

Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюються для захисту їх особистих і майнових прав, якщо вони за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення необхідних їм побутових умов, здійснювати за ними догляд, забезпечувати їхнє виховання, навчання та розвиток, а у необхідних випадках і лікування (ст.ст. 67, 69 ЦК, ст. 249 СК)..

У даний час перелік органів опіки і піклування передбачений п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти. Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі. Опікун зобов'язаний дбати про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, проте опікуни не несуть обов'язків з утримання своїх підопічних.

Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і у його інтересах. Разом з тим, закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку правочинів від імені підопічного. Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст. 74 ЦК може бути встановлена також над майном.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).

Припинення опіки можливе з таких підстав:

1. У разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), про то орган опіки і піклування приймає відповідне рішення.

2.. У разі досягнення підопічним 14 років. При цьому особа, яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціаіь- ного рішення щодо цього.

3. У разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є підставою для рішення органу опіки і піклування про припинення опіки (ст. 76 ЦК).

4. У разі смерті опікуна або підопічного (п. 5.4 Правил опіки та п їклування).

Підставами припинення піклування є:

досягнення фізичною особою повноліття;

реєстрація шлюбу неповнолітньою особою;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

поновлення судом цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст. 77 ЦК);

5) смерть підопічного або піклувальника (п. 5.5 Правил опіки та піклування).

Види (форми) юридичних осіб

Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб:

а) товариства;

б) установи.

Крім того, у цій нормі йдеться про допустимість створення юридичних осіб у інших формах, "встановлених законом".

Товариство — це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у ньому.

За своєю суттю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності статутного фонду товариства, поділеного на частки учасників пропорційно .їхнім внескам.

Разом з тим, товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).

ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:

1) акціонерне товариство;

2) товариство з додатковою відповідальністю;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);

5) командитне товариство.

Акціонерне товариство це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах їхніх внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками до статутного фонду, а якщо цих сум не достатньо — також своїм майном в однаковому для всіх, кратному до внеску розмірі.

Повне товариство — вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.

Командитне товариство — це товариство, у якому поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повновкладниками), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується сумою внеску в майно товариства.

Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (сг.ст. 113—162).

Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.

Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом.

Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть, поряд зі своєю основною діяльністю, займатися підприємництвом тобто здійснювати діяльність, метою якої систематичне отримання прибутку.

Така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для цієї юридичної особи або для такого виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК).

26. Правосуб’єктність юридичних

ст. 91,92 ЦК.

Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) — це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств і установ, громадських об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних організацій та ін.

Елементами правосуб’єктності юридичної особи є правоздатність та дієздатність.

Правоздатність є постійним станом особи, елементом її правового статусу. Однак правоздатність – це не статичний момент, оскільки вона тісно пов’язана з соціально-правовою активністю особи. В ній знаходить прояв юридичний зв’язок особи з державою та суспільством, котрий характеризується наявністю в особи, повної, реальної та гарантованої можливості бути носієм конкретних прав та обов’язків [4, с. 106].

Загальність правоздатності означає, що держава з самого початку наділяє суб’єктів права загальною властивістю – юридичною здатністю бути носіями відповідних прав та обов’язків, передбачених законом.

Але те, що правоздатність є загальною, не означає, що вона не може по-різному проявлятися в різних галузях права. Тому розрізняють загальну, галузеву та спеціальну правоздатність.

При цьому загальна правоздатність трактується як принципова можливість для особи мати будь-які права та обов’язки з числа передбачених законодавством або, у всякому разі, не заборонених ним.

Спеціальну правоздатність, котра полягає в можливості набувати лише обмежене коло прав і обов’язків, можуть мати як фізичні, так і юридичні особи. При цьому стосовно фізичних осіб частіше мова йде не про спеціальну, а про посадову чи професійну правоздатність, яка потребує наявності спеціальних знань, службової компетенції тощо. Що ж стосується правоздатності юридичних осіб, то її традиційно характеризують саме як спеціальну, тобто, таку, що визначається цілями та завданнями, відображеними в статутних (засновницьких) документах юридичної особи [5, с. 106-108].

Галузева правоздатність стосується діяльності особи в певних сферах суспільного життя, що складають окремий предмет правового регулювання. Таким чином, галузева правоздатність дає можливість особі набувати суб’єктивних прав та обов’язків у сфері дії тих чи інших галузей об’єктивного права.

В ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25 ЦК) і юридичних (ст. 68 ЦК) осіб, які фактично тотожні.

Згідно зі ст. 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Наявність правоздатності в організації означає одночасно, що вона володіє також і дієздатністю.

Правоздатність і дієздатність юридичноі особи є нероздільними в часі, органічно доповнюють одна одну, а в більшості випадків взагалі зливаються. Це пояснюється тим, що не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб’єктів. Якщо юридична особа створена в порядку, встановленому законом, і зареєстрована належним чином, то вона стає не тільки правоздатною, але й дієздатною, набуваючи правосуб’єктності відразу в повному обсязі.

ДІЄЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ - -здатність юридичної особи своїми діями набувати і здійснювати цив. права, створювати для себе цив. обов'язки та виконувати їх. Д. ю. о. пов'язана з правоздатністю особи. Д. ю. о. виникає з моменту держ. реєстрації юрид. особи і закінчується з її ліквідацією. Межі Д. ю. о. визначаються її статутом. За цив. зак-вом України юрид. особа набуває цив. права та здійснює цив. обов'язки за допомогою своїх органів, які діють відповідно до закону та установчих документів. Право юрид. особи на діяльність, для якої необхідне отримання ліцензії, виникає з моменту отримання такої ліцензії і припиняється по закінченні строку її чинності. Д. ю. о. регулюється ст. 23, 26 Цивільного кодексу України, ст. 6 Закону «Про підприємства в Україні» (1991), ст. 6 Закону «Про господарські товариства» (1991) та деякими ін. актами.

 

Орган юридичної особи

Орган юридичної особи, як її частина, представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи.

Органи юридичної особи можуть бути:

за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обираються, одноособові - призначаються;

за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може правління акціонерного товариства або його президент.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

ЦК передбачає, що юридичне особа набуває цивільних прав та обов'язків також і через своїх учасників (ч. 2 ст. 92).

Орган юридичної особи - це юридична конструкція, яка створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Орган формується в структурі юридичної особи і означає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган). Його треба розглядати як особливого функціонального представника юридичної особи. Це її законний представник, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Законом встановлюється не тільки можливість, а й необхідність формування певних органів юридичної особи, їх склад, порядок створення, а також компетенція.

 

Припинення юридичної особи

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Форми участі держави

Види правочинів

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу). Дво- чи ба­гатосторонні правочини мають назву «договори». Для вчинен­ня багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, що спрямовані на вчинення такого право­чину (наприклад, договір про спільну діяльність, договір фінансово­го лізингу).

За характером правовідносин, що виникають на підставі право­чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії від­повідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове за­доволення.

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (наприклад, договір купівлі-прода­жу, підряду, спільної діяльності). Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприк­лад, договір зберігання, позики, ренти).

4.Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні та абст­рактні. Правочини, дійс­ність яких залежить від наявності конкретної підстави — цілі, є кау­зальними, а правочини, для дійсності яких підстава — ціль не маєзначення, є абстрактними.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторо­нами у залежність від обставини, яка може наступити або не насту­пити в майбутньому.Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

6. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочи­ни потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Приклада­ми фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність.

У науці цивільного права існують і більш детальні класифікації правочинів, наприклад, законні та протизаконні, строкові та без­строкові, усні (вербальні) та письмові (літеральні), внутрішні та зовнішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні, легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення).

 

56. Умовні правочини. Строки в правочинах.

Умовні - правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні. Умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК). Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова. Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - певний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині. Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вказується момент, з якого вони втрачають дію

 

Припинення довіреності.

Чинність довіреності припиняється внаслідок:

закінчення її строку;

скасування довіреності особою, яка її видала;

відмови особи, якій видано довіреність;

припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність;

смерті громадянина, який видав овіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім;

смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.236.187.155 (0.025 с.)