Поняття та значення місця проживання.

В ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Якщо громадянин постійно проживає в одному і тому ж місці, то його місце проживання визначається досить просто. Але постійність проживання не означає обов'язково значного в часі проживання саме в цьому місці.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору про визначення місця проживання вирішальне значення матимуть об'єктивні ознаки — постійне або переважне проживання громадянина саме в цьому місці. У таких випадках закон передбачає визначення місцем проживання те місце, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше ніж в інших місцях. Інші факти не мають значення для визначення місця проживання (місце прописки громадянина, місцезнаходження його майна, місце проживання чоловіка чи дружини), оскільки з ними закон не пов'язує визначення місця проживання. Правильне визначення місця проживання має важливе значення, оскільки виконання зобов'язань, відкриття спадщини та багато інших цивільно-правових дій здійснюються за місцем проживання громадянина. Місце проживання та його точне визначення має суттєве значення також для охорони прав і законних інтересів громадян і держави, для забезпечення стійкості цивільних правовідносин.

 

Визнання гром. безвісно відсутнім. Оголошення гром. померлим.

Порядок та мета подання заяви

Відповідно до ст. 246 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Тобто встановлена альтернативна підсудність цієї категорії справ окремого провадження, залежно від того, що відомо заявнику із наведеного у даній статті.

У ЦПК не вказується, хто саме має право звернутися до суду із заявою про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим. З такою заявою можуть звертатися будь-які зацікавлені особи: громадяни, організації, прокурор, органи державного управління та інші особи, в тому числі й юридичні (наприклад, банк або інша кредитна установа має право подати заяву про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим у разі тривалої відсутності позичальника).

Особа, в чиїх інтересах порушено процес, бере участь у справі як заявник. Справи про визнання громадян безвісно відсутніми або оголошення їх померлими характеризуються відсутністю спору про право між сторонами, отже, третіх осіб тут бути не може.

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку..

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім його чоловік або дружина має право на розірвання шлюбу через орган РАГСу, дитина безвісно відсутнього батька може бути усиновлена без його згоди, припиняється дія довіреності, виданої на ім’я безвісно відсутнього, а також виданої ним самим. У разі оголошення громадянина померлим наступають такі ж наслідки, як ті, що спричиняє смерть людини: припинення або перехід до спадкоємців усіх прав і обов'язків, які належали громадянинові, оголошеному померлим, у непрацездатних членів сім'ї, що перебувають на його утриманні, виникає право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Якщо заявником у заяві не вказана мета, з якої порушується провадження у справі, то відповідно до ст. 121 ЦПК заява залишається без руху, а заявникові надається термін для усунення вказаних суддею недоліків.

Підстави визнання

Відповідно до ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Відповідно до ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

У заяві необхідно викласти обставини, які підтверджували би безвісну відсутність громадянина чи його смерть. Такими обставинами можуть бути будь-які дані, що свідчать про відсутність у місці постійного проживання громадянина відомостей про нього протягом одного року (негативні відповіді щодо останнього відомого місця перебування громадянина, місця роботи, місця народження, передбачуваного місцезнаходження тощо).

Підставою для звернення до суду та вирішення питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою є строк, протягом якого відсутні відомості про таку особу. Цей строк повинен бути не менше передбаченого строку, тому у разі звернення до суду до закінчення даного строку суд має відмовити у задоволенні заяви.

Особа повинна бути відсутньою у місці її постійного місця проживання. Якщо особа не має постійного місця проживання взагалі чи в Україні, не може вирішуватися питання про визнання безвісно відсутньою.

Ще однією особливістю є не просто фактична відсутність особи у місці її постійного проживання. Обов’язковою підставою є відсутність відомостей про її місце перебування. Не може вирішуватися питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, якщо особа хоча і відсутня, однак наявна інформація про місце її перебування.

Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК).

Разом з тим, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі стосовно 2 груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб.

Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюються для захисту їх особистих і майнових прав, якщо вони за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення необхідних їм побутових умов, здійснювати за ними догляд, забезпечувати їхнє виховання, навчання та розвиток, а у необхідних випадках і лікування (ст.ст. 67, 69 ЦК, ст. 249 СК)..

У даний час перелік органів опіки і піклування передбачений п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти. Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі. Опікун зобов'язаний дбати про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, проте опікуни не несуть обов'язків з утримання своїх підопічних.

Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і у його інтересах. Разом з тим, закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку правочинів від імені підопічного. Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст. 74 ЦК може бути встановлена також над майном.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).

Припинення опіки можливе з таких підстав:

1. У разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), про то орган опіки і піклування приймає відповідне рішення.

2.. У разі досягнення підопічним 14 років. При цьому особа, яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціаіь- ного рішення щодо цього.

3. У разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є підставою для рішення органу опіки і піклування про припинення опіки (ст. 76 ЦК).

4. У разі смерті опікуна або підопічного (п. 5.4 Правил опіки та п їклування).

Підставами припинення піклування є:

досягнення фізичною особою повноліття;

реєстрація шлюбу неповнолітньою особою;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

поновлення судом цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст. 77 ЦК);

5) смерть підопічного або піклувальника (п. 5.5 Правил опіки та піклування).