Захист особистих немайнових прав фізичної особи

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист (ст. 276 ЦК). Право на захист особистих немайпових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

• вимагати непорушення цих прав;

• вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;

• вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у разі їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (Глава 3 ЦК), а також інші (спеціальні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, що спричинено цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

• поновлення порушеного особистого немайнового права;

• спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;

• заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 280 ЦК можливість накласти на особу штраф, у разі невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, або ж у разі ухилення від виконання судового рішення. Причому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.Першим із спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичної особи є поновлення порушеного права, яке полягає в тому, що орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного права, не вчинено, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди. Однак цей спеціальний спосіб захисту можна застосовувати не до всіх особистих немайнових прав. Наприклад, ми вважаємо, що неможливо відновити порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. В таких випадках слід застосовувати інші способи захисту.Спростування неправдивої інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи означає, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації має право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий самий спосіб, у який було поширено неправдиву інформацію. Якщо спростування неможливо чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно має здійснюватися в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Наприклад, якщо спростування в тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок того, що діяльність цього засобу припинено, то його має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.Подібним до спростування є відповідь, яка полягає в тому, що особа, особисте немайнове право якої було порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на висвітлення власного погляду щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Право на відповідь та право на спростування інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким та родичам і іншим заінтересованим особам.Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт вчинення правопорушення особою, до змісту протиправної поведінки належить поширення:

• відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, яких вони стосуються;

• відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа належить до кола осіб, яких ці відомості стосуються;

• відомостей недостовірних, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладено неправдиво. Причому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування цього способу захисту можливо у разі, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права. Сутність цього способу захисту полягає в такому:

1) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

2) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущено у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунути порушення неможливо, — вилучити наклад газети, книги тощо з метою його знищення.

Істотна відмінність цього спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що вона порушує особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя, чи право на таємницю про стан свого здоров'я (дифамація).

80. Загальна характеристика та види речових прав.

Речовими визнаються права, які забезпечують можливість задоволення потреб та інтересів уповноваженої особи за допомогою її безпосереднього впливу на річ без звернення за сприянням у цьому до інших осіб. Характерними ознаками речових прав є: специфічний об’єкт: речі (майно); абсолютний характер прав: праву однієї особи протистоїть обов’язок усіх інших осіб не порушувати це право; специфічний спосіб реалізації: передусім, своїми власними силами; особливий характер захисту: захист від порушень «з боку всіх і кожного». Речове право Як інститут цивільного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають стосунки приватних осіб щодо майна, узяті в їх статиці. Речове право Як вид цивільних прав— це право, що дає уповноваженій особі можливість забезпечити задоволення її потреб та інтересів за допомогою безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері її господарського панування.

Еластичність — право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв’язку з різними обставинами — з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником і суб’єктом зобов’язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі. Речові права належать до числа абсолютних — коли певна річ належить даній особі, усі інші суб’єкти права зобов’язані визнавати належність цієї речі й не порушувати права на неї уповноваженої особи. Суть протиставлення речових і зобов’язальних прав полягає в тому, що в першому разі вирішальне значення для задоволення потреб уповноваженої особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов’язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов’язаної особи.

Залежно від значущості та характеру виникнення речові права можуть бути поділені на основні й вторинні (похідні). До основних речових прав належать: а) право власності; б) права на чужі речі. Права на чужі речі можна, з деякими застереженнями, поділити на дві групи:

1) права користування чужими речами (це головним чином сервітути, які можуть бути особистими і майновими. З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування різними особами, але щодо однієї і тієї самої речі свого часу виникла теорія «поділеної власності»);

2) права розпорядження чужими речами (до них, зокрема, належать заставні права, суть яких полягає в тому, що кредитор у разі невиконання зобов’язання має право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів).

До вторинних речових прав належать: а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей власником; б) право оперативного управління — право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження, а також обмежені право користування і розпорядження майном з метою і в межах, які встановлює власник.

Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже май­но є: право володіння; право обмеженого користування (сер­вітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спад­коємця обов´язку надання права довічного користування жит­ловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже май­но. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обме­жених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.

81. Поняття власності та права в-сті)

Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.

Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.

Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.

Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом і в своїх інтересах.

Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28)

У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.

Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).

Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).

82. суб»єкти та об»єкти права власності.

До суб'єктів права власності в Україні відносять:

народ України, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина народу, має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

фізичних осіб, тобто громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

юридичних осіб - трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші організації;

Україну як суверенну й незалежну, демократичну, соціальну, правову державу;

інші держави, фізичних та юридичних осіб цих держав, міжнародні організації.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать такі:

відшкодування збитків, вчинених порушенням права власності;

усунення порушень права власності, що не пов'язані з утратою володіння;

витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, що здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об'єднаннями (ст. 6 ЦК України).Для захисту права власності застосовуються майново-правові та зобов'язально-правові позови. До майново-правових відносять:

- віндикаційний позов, тобто витребування майна;

- негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були чи могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Об'єктом права державної власності є: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України і створюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку й інформації, що мають загальнодержавне значення; бюджетні засоби Національного банку України, інших державних банків та їхніх установ, і створювані ними кредитні ресурси; резервні страхові й інші фонди; майно середніх і вищих спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; соціально-культурні об'єкти або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний і соціальний розвиток.
До об'єктів права комунальної власності належать: державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно установ народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку й інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для здійснення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності знаходиться також майно, передане у власність області, району або іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Правовий режим майна державного підприємства здійснюється на праві повного господарського ведення, при якому підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном, чинячи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.
Право приватної власності, передбачене Конституцією України і Законом України «Про власність», в умовах формування ринку є економічною основою демократичних перетворень у нашому суспільстві.
Приватна власність як соціально-економічна категорія сприяє стимулюванню і розвиткові економіки, її прогресивному рухові вперед. Зараз в Україні приватна власність має незначну питому вагу, однак у процесі приватизації вона буде збільшуватися й у перспективі стане основою господарської діяльності.
Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства.
Громадянин України здобуває право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної роботи, підприємницької діяльності, вкладення засобів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, отримане внаслідок спадкування або укладання інших угод, не заборонених законом.
Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, дачі, садові ділянки, предмети домашнього побуту, засоби виробництва, виготовлена продукція, гроші, цінні папери, акції, об'єкти, що служать для організації виробництва, побутового обслуговування і підприємницької діяльності, будинки, споруди, транспортні засоби тощо.
Земельні ділянки іноземним громадянам і особам без громадянства у власність не передаються, хоча громадяни України можуть приватизувати на праві приватної власності жилі будинки, дачі, гаражі разом із земельними ділянками, викупити їх у держави або придбати в іншого власника за договором ку-півлі-продажу або спадкування. За кожним громадянином закріплене право використання своєї власності для здійснення підприємницької діяльності, що може здійснюватися кожним громадянином без утворення юридичної особи, але з обов'язковою реєстрацією як індивідуального підприємця. Громадяни не мають права мати у власності бойову і спеціальну техніку, вибухові, наркотичні, психотропні, отруйні та інші речовини, перелік яких передбачається Законом України «Про власність» і постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна».Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного або іншого кооперативу чи товариства, що цілком вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, інші будівлі або приміщення, надані йому в користування, здобуває право власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду і члени його родини вправі придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або за іншими підставами, передбаченими законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, вправі розпоряджатися ним за своїм розсудом: продавати, обмінювати, здавати в оренду, передавати в тимчасове користування громадянам, юридичним особам, державі. Майно, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм на правах загальної спільної власності. Здійснення ними цього права регулюється Кодексом про шлюб і сім'ю України.
Придбання права власності пов'язане з купівлею-продажем, договорами дарування, її спадкуванням. Придбання речі настає з моменту передачі речі, а нерухомості, товарів — з моменту укладання договору. Квартири, будинки, споруди, дачі, гаражі й інше нерухоме майно підлягають обов'язковій державній реєстрації, тому що право власності в цьому випадку виникає з моменту реєстрації.
Припинення права власності може бути з ініціативи власника або без згоди власника у випадку конфіскації і реквізиції майна, за рішенням суду чи іншого правомочного державного органу за здійснення злочину або якого-небудь правопорушення.
Право колективної власності ґрунтується на майні, що належить певному колективові громадян або колективних організацій.
Право колективної власності виникає на основі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.
Суб'єктами права колективної власності можуть бути трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні союзи, політичні партії й інші суспільні об'єднання, релігійні й інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України «Про власність»).
Об'єкти права колективної власності залежать від видів колективної власності — підприємства, кооперативу (колгоспу), акціонерного товариства, господарського товариства, господарського об'єднання, суспільних об'єднань, політичних партій, релігійних організацій.
Об'єктами права власності колективного підприємства є майно, вироблена продукція, отримані доходи, що визначаються залежно від внеску. Розмір внеску працівника в майні колективного підприємства залежить від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі в прирості майна колективного підприємства після його створення. За внеском нараховуються і виплачуються відсотки в розмірі, обумовленому трудовим колективом, на основі результатів господарської діяльності підприємства. Розмір внеску після смерті може бути переданий у спадщину.
Об'єктами права власності кооперативу є будівлі, споруди, грошові й інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція; доходи, отримані від її реалізації й іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу має право на частку доходу, отриману на його пай, і у випадку добровільного виходу з кооперативу громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу в натурі, грошах або цінних паперах.
Об'єктами права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, отримане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Власниками акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни. За спільним рішенням трудового колективу й уповноваженого на те державного органу державне підприємство може бути перетворене в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства.

Зміст права власності.

Зміст права власності складається із правомочностей володіння, користування і розпорядження річчю (майном) власника.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі розрізняють володіння законне (таке, що ґрунтується на законі) та незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Таким чином, законним володінням є володіння, яке ґрунтується на правовідносинах, які мають правові підстави, наприклад, укладення договору купівлі продажу, дарування тощо. Законне володіння ще іменують титульним.

Законне (титульне) володіння може здійснюватися як власником речі (майна), так і іншими особами. Наприклад, заставодержатель має право володіння певною річчю (майном) на підставі договору, закону або рішення суду.

Слід мати на увазі, що власника інші законні володільці відрізняються тим, що власник на ряду з правомочністю володіння, завжди має право користування і розпорядженні річчю (майном), а законний (титульний) володілець може здійснювати інші правомочності лише за погодженням із власником. Так, наприклад, при договорі найму (оренди) майна орендар (наймач), окрім правомочності володіння, має і право користування цим майном. При укладенні договору комісії, комісіонер має право володіння та розпорядження майном.

Володіння, яке не ґрунтується на правових підставах називають незаконним (безтитульним). Незаконне володіння може бути добросовісне та недобросовісне.

Так, добросовісним незаконним володінням визнається володіння, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знала і не повинна була знати про його незаконність. Наприклад, особа придбала на ринку річ, і пізніше було з’ясовано, що вона вкрадена.

 

Недобросовісним незаконним володінням є таке володіння, коли володілець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння. Наприклад, особа знайшла річ і не повідомила відповідні органи про знахідку, а залишила йог собі.

Право користування – можливість власника або інших осіб вилучати з речі її корисні властивості, привласнення плодів і доходів, що приносяться річчю для задоволення своїх потреб. Наприклад, у власності особи є квартира, яку вона може здавати в найм і отримувати плату за користування нею; якщо особа є власником цінних паперів, то може отримувати дивіденди; корова може приносити молоко або приплід; власник може використати своє майно і для здійснення підприємницької діяльності, від якої можуть бути отримані доходи або внести своє майно в уставний фонд юридичної особи, яка утворюється тощо.

Слід наголосити, що право володіння і право користування нерозривно пов’язані між собою. Без володіння не може бути здійснено користування річчю (майном).

Законними користувачами можуть бути як власник, так і інші особи, які користуються майном на законних підставах. Наприклад, наймач користується майном на підставі договору прокату; користувач користується річчю на підставі договору позички; державне підприємство користується майном, яке передано йому на праві повного господарського відання тощо.

За загальним правилом продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави, якщо це буде встановлено в договорі тощо.

Право розпорядження – це можливість власника визначати юридичну і фактичну долю майна.

Право розпорядження може здійснюватися власником у різні способи: шляхом відчуження (продаж, дарування, рента тощо), шляхом передачі іншим особам у володіння та (або) користування (оренда, застава, позичка тощо), шляхом знищення або шляхом фізичної відмови від майна та ін.

Право розпорядження може бути обмежене у випадках, встановлених законом. Закон передбачає викуп пам’ятки історії та культури, який внаслідок дій або бездіяльності власника загрожує пошкодження або знищення тощо.

Необхідно знати, що право розпорядження, як і право володіння та право користування, може належати не лише власнику, а й іншим особам. Так, наприклад, за договором комісії комітент (власник) передає комісіонеру право розпорядження річчю, проте слід зауважити, що комісіонер набуває право володіння та право розпорядження, права ж користування він не має. Або, наприклад, за довіреністю власник може передати іншій особі всі три правомочності: володіння, користування та розпорядження його майном.

Всі правомочності взаємопов’язані між собою і виникають всі разом, як правило, у власника майна. Таким чином, у сукупності вони визнають всі можливі дії, які можуть здійснюватися щодо майна в межах закону і становити зміст права власності. Необхідно зазначити, що на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.