Зміст правчинів. Тлумачення їх.

Правочин — це дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волеви­явлення виражене нечітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність в установленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину. Коментована стаття встановлює: 1) суб'єктів тлумачення правочину (ч.ч. 1, 2 ст. 213 ЦК); 2) правила тлумачення правочину (ч.ч. З, 4 ст. 213 ЦК). Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (сторони). Це цілком при­родно, оскільки саме вони найкраще знають, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення. При вчиненні одностороннього правочину такого «автентичного» тлумачення, як пра­вило, достатньо, і суперечка у більшості випадків не виникає. Хіба що інші особи, інтереси яких зачіпає односторонній правочин, можуть звернутися до суду і доводити, що особа, яка вчинила правочин, недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним ци­вільним правом (див. коментар до ст. ІЗ ЦК). При тлумаченні двостороннього або багатостороннього правочину вірогідність роз­біжностей у трактуванні положень договору є вищою, оскільки кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) по договору. Тому тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сто­рін правочину може провести суд. Правила тлумачення правочину (ч.ч. З, 4 ст. 213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину су­дом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма має характер рекомендацій, то у випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.ч. З і 4 ст. 213 ЦК є обов'язковим. Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом «концентричних кіл»: при неможливості витлумачити положення договору шляхом буквального тлумачен­ня (найвужче коло) залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.
Система «концентричних кіл» виглядає таким чином:

при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту пра­вочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин зна­чення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфе­рі відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, він встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

якщо ні буквальне (граматичне), ні структурно-системне тлумачення не дають мож­ливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, беруться до уваги будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину. Зокрема, враховуються: мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подаль­ша оведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значен­ня (комплексне тлумачення).

Види правочинів

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу). Дво- чи ба­гатосторонні правочини мають назву «договори». Для вчинен­ня багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, що спрямовані на вчинення такого право­чину (наприклад, договір про спільну діяльність, договір фінансово­го лізингу).

За характером правовідносин, що виникають на підставі право­чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії від­повідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове за­доволення.

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (наприклад, договір купівлі-прода­жу, підряду, спільної діяльності). Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприк­лад, договір зберігання, позики, ренти).

4.Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні та абст­рактні. Правочини, дійс­ність яких залежить від наявності конкретної підстави — цілі, є кау­зальними, а правочини, для дійсності яких підстава — ціль не маєзначення, є абстрактними.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторо­нами у залежність від обставини, яка може наступити або не насту­пити в майбутньому.Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

6. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочи­ни потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Приклада­ми фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність.

У науці цивільного права існують і більш детальні класифікації правочинів, наприклад, законні та протизаконні, строкові та без­строкові, усні (вербальні) та письмові (літеральні), внутрішні та зовнішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні, легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення).

 

56. Умовні правочини. Строки в правочинах.

Умовні - правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні. Умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК). Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова. Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - певний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині. Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вказується момент, з якого вони втрачають дію