Тлумачення норм права і державна

політика. Роль соціальних інтересів

у тлумаченні права

 

Політика, її зміст і риси є вираженням со­ціальної структури суспільства. Суспільство завжди було і є розшарованим, розділеним за безліччю ознак на групи, верстви, категорії, спільноти. Узагальнено їх можна назвати соціаль­ними групами, тобто цілісними соціальними ут­вореннями, які виникають об'єктивно і характе­ризуються сталими зв'язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, подібністю ставлення до інших соціальних угруповань, сповіду­ваних цінностей, способу життя, тенденцій і пер­спектив розвитку. Сутність політичних подій полягає у прагненні окремих соціальних груп здійснити свої наміри, задовольнити власні інте­реси тощо, часто за рахунок інших соціальних груп, що й сприяє виникненню суспільних суперечнос­тей і вимагає застосування заходів примусу, в тому числі позаекономічних.

Ці суперечності є рушійною силою суспільства та його політичної системи. Суперечності — це; взаємодія протилежних, взаємовиключних тенденцій у розвитку предметів та явищ, поєднаних між собою, які проникають один в одного, є дже-

релами саморушення й об'єктивного розвитку світу та людського пізнання. Вони е обов'язковою рисою всіх явищ, предметів та елементів суспільного буття. Зміст політич­них відносин формують суперечності між різними соціаль­ними групами, їхніми потребами, інтересами та напрямами суспільної активності, що виникають на етапах розвитку суспільства. Такі суперечності мають антагоністичний і неантагоністичний характер. У першому випадку — це су­перечності, викликані експлуатацією однією соціальною гру­пою іншої, привласненням продукту праці. Неантагоні­стичні відображають розбіжності в потребах, інтересах і формах суспільної активності окремих соціальних груп за відсутності експлуатації одними групами інших. Однією з головних проблем, пов'язаною з суперечностями є пануван­ня соціальних груп. Певна група, яка має економічне пану­вання, тобто володіє засобами виробництва, стає доміную­чою суспільною силою, її панування виражається не лише в привілейованій позиції порівняно з іншими елементами суспільної системи, а й у можливості використовувати еко­номічні засоби для утворення політичних інститутів та управління ними з метою політичного панування й органі­зації ідеологічної роботи щодо переконання інших соціаль­них груп, що існуючий суспільний порядок є найправиль­нішим.

Водночас вимоги суспільної сутності визначають і підпо­рядковують собі дії осіб і соціальних груп, постають зовні­шньою необхідністю, імперативом, що є більш обов'язко­вим, аніж інтереси й потреби окремих соціальних груп. Ці вимоги можна назвати всезагальним інтересом, який є най­важливішим і спільним для всіх. Адже поряд із розмаїт­тям індивідуальних і групових інтересів у суспільстві зав­жди існують цінності, однаково важливі для всіх. Наприклад, дотримання певного порядку та безпеки, встановлених пра­вил взаємодії, співжиття, збереження й розширення зв'язків, протистояння руйнівному стихійному чи соціальному впли­вові, прийнятне та можливе за конкретних умов вирішен­ня соціальних суперечностей, покращення умов життя лю-

дини відтворення їх відповідно до людської природи і гідності. Найпершим вираженням всезагальних Інтересу є збереження цілісності суспільства, дотримання порядку взаємні людей і соціальних груп, існування угруповань та суспільства загалом. Соціальне розшарування, диференціація є суспільною необхідністю, вираженням всезагального інтересу, воно потребує інтегруючого врівноваження, яке б забезпечувало цілісність соціуму, власне, уможливлювало б його існування.

Сукупність соціальних угруповань, фрахтованих спільно які є носіями зазначених інтересів і прагнуть втіли­ти їх у життя, а також організації и установи, покликані виражати і задовольняти ці інтереси, складають систему суспільства, яка є підсистемою суспільної системи. Характер і зміст політичної системи суспільства визнача­ються існуючою соціальною структурою, економічною основою, його політичною організацією, суспільною свідомі­стю, уявленнями про цінності буття, правовими нормами. Центральним елементом політичної системи є Держава. Поняття держави тісно пов'язано з владою 3 одного боку влада - це вираження об'єктивної потреби особистості всаморегуляції й організації, це загальна потреба типів суспільств і спільнот. Тому відносини влади є необхід­ним механізмом регулювання життя всього суспільства, забезпечення і збереження його єдності. З іншого боку, феномен влади в макросуспільному масштабі и державної влади тісно пов'язаний із виникненням и існуванням соціальних груп. Суспільний зміст політичної полягає в здатності організованої соціальної групи, яка репрезентована центром, що мас в своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного та психологічного примушення, нав'язувати власні інтереси та волю Іншим групам, включаючи подолання опору, застосування примусу та насилля. Водночас панування та примус самі ще не е достатніми ознаками політики взагалі та влади зокрема. Справжня влада - це не саме позбавлення волі підвладних, а й певне підпорядкування і впорядкування їхніх воле

виявлень. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не лише через острах або розсудливість, а і за власної волі, внаслідок визнання та прийняття авторитетності, необхідності, вираженням якої є владна настанова. Поряд із силовим впливом визначаль­ною рисою будь-якої влади є її взасадниченість, обґрунто­ваність, виправданість, правомірність застосування сили та обмеження нею свобод осіб. Влада тільки тоді є легітим­ною, коли її настанови, накази, веління підвладні сприйма­ють як дійсно обов'язкові та необхідні самою суттю, а їх невиконання — як порушення правди життя. Довести прий­нятність цього впливу й обмеження можна, тільки посила­ючись на щось подібне до природної, об'єктивної необхід­ності, що випливає з вимог єства, сутності речей, а не тільки за бажанням якоїсь особи чи соціальної групи. Отже, вла­да поєднує у собі два начала — примушення до якихось дій і взасадничення права на таке примушення, легітимність, яка здобувається через звернення до цілей, всезагальних інтересів.

Розглядаючи державу як політичну організацію соціаль­них груп, у розрізі проведення державної політики визна­чимо два головних напрями — переслідування і захист інте­ресів та потреб соціальної групи, яка на даний час перебуває при владі, та досягнення і дотримання всезагальних інте­ресів суспільства з використанням чинника влади. Прове­дення державної політики в цих напрямах із використан­ням чинника влади, в тому числі із застосуванням засобів примусу, вимагає нормативного санкціонування, тобто сис­теми ідеологічних і правових норм.

Щодо ідеологічних норм, доцільно зазначити, що ідеоло­гія є важливою складовою принципу єдності економіки, іде­ології і політики. Обсяг втручання політики в сферу еко­номіки визначається саме ідеологією. Ідеологія є після економіки другим обмеженням самостійності політичної системи суспільства, вона завжди затверджує критерії оцін­ки явищ та процесів, які існують у суспільному житті, критерії корисності й ефективності функціонування політич-

ної та економічної систем. Ідеологія дозволяє проводити свідому перебудову суспільних відносин, запроваджувати нові принципи їх регулювання, впроваджувати нові суспільні цінності.

Крім системи ідеологічних норм, проведення державної політики вимагає існування системи норм правових. По­двійний характер державної політики певною мірою зу­мовлює розрізнення понять "право" і "закон". Право, з політичної точки зору, є відбиттям сукупності всезагаль-них інтересів, цінностей, прагнень і потреб суспільства. Право базується на цінуванні суспільством спокійних і керова­них розумом відносин. Право виникло з потреби особи за­хистити себе від сваволі інших, запобігти хаосу в суспільстві. Право складається й формується в процесі самого життя та розвитку суспільства. Закони, або позитивне право, вста­новлює і формулює держава. Як зазначає С.Г. Рябов: «В єстві будь-якого державного закону закладені протиріччя, які становлять підґрунтя для запеклої політичної бороть­би у царині законотворення. Це протиріччя між тим, що державний закон має задовольняти загальносуспільну по­требу порядку та злагоди і, з іншого боку, завжди вияв­ляється вираженням волі пануючої в суспільстві верстви; закон має бути відбиттям суспільного права і водночас сам може і часто буває джерелом права.... Ось чому... розріз­няють закони правові і неправові, авторитарні, які є законо­давче оформленою сваволею»²⁷⁶.

Створюючи закон, держава взасадничує свою політику як мистецтво можливого за відповідних соціально-історич­них умов. Це може призводити до закріплення в суспільній практиці запропонованих ним норм і цінностей, якщо за­конодавцеві вдається відбити потреби часу, створити нове, що відповідає потребам суспільства. Проте ця властивість закону — бути певною мірою джерелом права — здатна породити ілюзію, що все життя ґрунтується тільки на юри­дичних законах, пробудити абсолютистські претензії дер­жави. Таким чином, від того, який із головних напрямів державної політики є приорітетнішим для держави на кон-

кретному соціально-історичному етапі, залежить зміст і со­ціальна спрямованість системи правових норм, відповідність інтересам усього суспільства, ефективність у регулюванні суспільних відносин.

Водночас така відповідність і ефективність мають зво­ротній ефект і впливають на державну політику. Розгля­даючи відносини тлумачення норм права і державної політи­ки, необхідно визначити причини, які зумовлюють їхній взаємозв'язок і взаємовплив. По-перше, державна політи­ка є досить динамічним і рухомим явищем, існування та розвиток якого залежить від впливу, інколи миттєвого, ба­гатьох чинників, рушійних сил. Проте право і правова сис­тема більше тяжіють до статичних тенденцій, прагнуть до впорядкованості та стабільності. Досить часто тлумачення, виконуючи не властиві йому функції, є тим інструментом, містком, який допомагає державній політиці коригувати, змінювати регулювання суспільних відносин. При цьому в правовій науці відзначають динамічні тенденції, динамічні підходи до тлумачення права.

По-друге, при проведенні політики держава вимагає від суб'єктів суспільних відносин правильного й однакового розуміння та реалізації виданих норм права. Тлумачення тут є засобом з'ясування і роз'яснення дійсного змісту пра­вових норм, тобто можна говорити про статичний підхід.

По-третє, невідповідність правової системи інтересам і потребам усього суспільства відображається на її ефектив­ності в регулюванні відносин і зворотнім зв'язком впливає на державну політику. В цьому разі тлумачення, виконую­чи не властиві йому завдання, є одним із механізмів, за допомогою яких ускладнюється реалізація норм права, що не відповідають потребам суспільного буття. Таке стано­вище примушує державу коригувати свою політику в на­прямі наближення її до потреб суспільства.

По-четверте, коли державна політика є результатом ком­промісу різних політичних сил, це знаходить відповідне вираження в законотворенні та відбивається на змісті пра­вових норм у напрямі їх казуїстичності, двозначності,

прогальності тощо. В цьому разі тлумачення використову­ють для з'ясування дійсного змісту норм права і доведення його до суб'єктів суспільних відносин.

Виходячи з наведених причин взаємозв'язку державної політики і тлумачення норм права, маємо визначити їх взаємовідносини залежно від напрямів проведення політи­ки. Коли досягнення і дотримання всезагальних інтересів суспільства є приорітетним напрямом державної політики на конкретному соціально-історичному етапі, то тлумачен­ня права:

 

□ підвищує ефективність правових норм у регулюванні

суспільних відносин;

□ є стабілізуючим чинником у суспільстві, зміцнює за­конність, попереджає порушення прав та інтересів осіб; Q обмежує можливість отримання пільг, задоволення Кор­поративних інтересів різними соціальними групами всу­переч всезагальним інтересам і потребам суспільства. При цьому в правовій науці панують статичні підходи щодо тлумачення, теорії "волі законодавця". З іншого боку, коли переважним напрямом державної політики є переслідування Інтересів і потреб соціальної групи, що перебуває при владі, тлумачення права:

□ здебільшого виконує не властиві йому завдання, спря­мовані на досягнення інтересів керуючих центрів со­ціальних груп, які перебувають при владі. Наприклад, пристосування змісту чинних норм права за допомогою їх тлумачення до інтересів пануючих груп;

□ є своєрідним зв'язком між державною політикою і дотриманням законності у суспільстві;

□ є засобом ускладнення реалізації й ефективності правових норм, впливу на державну політику в напрямі дотримання всезагальних інтересів суспільства. При цьому в тлумаченні норм права панують динамічні тенденції, теорії "волі закону".

Наприкінці, розглядаючи соціальні інтереси як інтере­си особи, групи осіб, соціальної групи, класу, всього суспіль­ства, об'єднаного в державу, що виражає потреби цих суб'єктів у суспільному житті, можна визначити шляхи впливу соціальних інтересів на тлумачення норм права. Соціальні інтереси впливають на тлумачення, по-перше, опосередковано, через державну політику і систему право­вих норм; по-друге, теж опосередковано, через систему цінностей, суспільних норм і суспільну свідомість; по-третє, безпосередньо, через суб'єктів тлумачення, які виступають носіями цих інтересів.