Розділ 3. Практика тлумачення норм права

Офіційне автентичне тлумачення, як слушно відзначають М.М. Вопленко і Н.Л. Гранат, має певні особливості²⁷⁹. Заз­начені особливості автентичного тлумачення Верховної Ради України полягають у наступному:

□ офіційне тлумачення не обмежено предметною ком­петенцією. Це означає, що Верховна Рада України має право надавати офіційні роз'яснення з будь-яких питань чинного законодавства України;

□ офіційне тлумачення має обов'язковий характер для всіх суб'єктів права, воно обов'язкове і для самої Вер­ховної Ради України;

□ офіційне тлумачення має більшу юридичну силу порівня- но з офіційним тлумаченням, що надають інші суб'єкти права.

Зазначені особливості зумовили поділ офіційного тлу­мачення на правотворче та правозастосовче. Наприклад, С.С. Алексеев і В.М. Хропанюк виділяють інтерпретаційні акти правотворчості і інтерпретаційні акти правозастосу-вання²⁸⁰. З цим не можна погодитися. Правильно відзна­чає М.М. Вопленко, що термін "правотворче тлумачення", по суті, призводить до змішування тлумачення і правотвор­чості, легалізує практику видання змішаних актів²⁸¹. На підставі цього науковець відносить всі акти тлумачення дійсного змісту норм права до правозастосовуючих, що теж є неправильним. Як визначають М.Н. Марченко і В.І. Леушин, правозастосування норм права — це владна, держав­на діяльність уповноважених державних органів і посадо­вих осіб, яка має чіткий, встановлений законом порядок та послідовність і спрямована на ухвалення рішень щодо кон­кретних справ на підставі юридичних фактів та правових норм²⁸². Із цього визначення випливає, що офіційне тлума­чення не завжди здійснюють із метою застосування норм права до конкретних справ. Його можна надавати для пра­вильного використання та врахування чинних норм права в наступній правотворчій діяльності, правильного викори-

 

стання суб'єктами своїх прав та виконання обов'язків, до­держання обмежень та заборон тощо. Тому поділ тлумачен­ня дійсного змісту норм права на правотворче і правозасто­совче ми вважаємо недоцільним. Офіційне тлумачення Верховної Ради України отримує зовнішній вираз в її поста­новах.

Конституційний Суд України. Згідно із ст. 147 Консти­туції України від 28 червня 1996 р. Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції в Україні. Зміст конституційної юрисдикції Конституційного Суду України розкрито в ст. 150 чинної Конституції України, якою передбачено надання Конституційним Судом України офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Делегування Конституційному Суду України повнова­жень щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України затверджені лише в чинній Конституції України. У Конституції УРСР від 20 квітня 1978 р. та Конституцій­ному Договорі від 8 червня 1995 р. повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України Вер­ховна Рада України залишала за собою, що не дозволяло віднести Конституційний Суд України до єдиного органу конституційної юрисдикції.

Тлумачення, що надає Конституційний Суд України, за своєю природою є не автентичним, а делегованим офіцій­ним тлумаченням. Водночас, враховуючи, що Верховна Рада України делегувала Конституційному Суду України свої повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України та відмовилася від їх використання особи­сто, можна зробити висновок, що делеговане офіційне тлу­мачення Конституційного Суду України має однакові юри­дичні ознаки з автентичним тлумаченням, яке надавала Верховна Рада України. Правильно зазначає М.І. Козюбра: "...Особливість тлумачення Конституції, яке дається Кон­ституційним Судом, полягає в тому, що воно є, висловлюю­чись звичайною для нас термінологією, офіційним, тобто

обов'язковим для всіх суб'єктів права, в тому числі парла­менту"²⁸³.

Конституційний Суд України може надавати норматив­не і казуальне офіційне тлумачення норм права. Норма­тивне здійснюється згідно з повноваженнями, визначени­ми п. 2 ст. 150 Конституції України та п. 4 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовт­ня 1996 р. Казуальне тлумачення Конституційний Суд України проводить при наданні висновків у справах щодо конституційності законів та інших правових актів, відповід­ності Конституції України міжнародних договорів, додер­жання процедури розслідування і розгляду справи про усу­нення Президента України з поста в порядку імпічменту, що передбачено п. 1 ст. 150, ст. 151 Конституції України та п. 1, 2 і 3 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України". Як правильно відзначає Н.В. Вітрук: "Розв'язу­ючи будь-яку справу, конституційний суд проводить для себе тлумачення шляхом з'ясування конституції, яке потім знаходить безпосереднє вираження в рішеннях за конкрет­ними справами, що є обов'язковими для тих, до кого вони звернені. Отже, роз'яснення конституційним судом змісту положень конституції щодо конкретних обставин справи є обов'язковим для всіх суб'єктів права, до яких звернено його рішення"²⁸⁴.

Предметом казуального офіційного тлумачення Консти­туційного Суду України можуть бути правові норми, що передбачені в Конституції України, законах та інших ак­тах Верховної Ради України, актах Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актах Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міжнародних договорах Ук­раїни. Предметом нормативного офіційного тлумачення Конституційного Суду України є виключно норми права, що містяться в Конституції України та законах України. Тлумачення дійсного змісту норм права, яке надає Кон­ституційний Суд, оформлюється у вигляді висновків та рішень Конституційного Суду України.

Президент України. Згідно зі ст. 102 чинної Конституції України Президент України є главою держави. Ми вважає­мо, що він має право надавати казуальне офіційне роз'яснення правових норм, передбачених у Конституції України, зако­нах України, указах та розпорядженнях Президента Украї­ни, актах Кабінету Міністрів України, правових актах Вер­ховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, міжнародних договорах. Такі повноваження випливають із п. 16, 29 та ЗО ст. 106 Конституції України від 28 червня 1996 р. Президент України має право надавати нормативне офіційне тлумачення. Але предметом цього тлумачення є правові норми, що містяться в актах, ухвалених самим Пре­зидентом України. Таке роз'яснення слід віднести до автен­тичного тлумачення норм права. Повноваження такого тлумачення було закріплено в п. 7 — 2 ст. 114 — 5 Консти­туції УРСР від 20 квітня 1978 р. та п. 6 ст. 24 Конституційно­го Договору від 8 червня 1995 р. В Конституції України від 28 червня 1996 р. такі повноваження не містяться, проте вони походять із логічного умовиводу, що саме суб'єкт, який видав відповідну норму права, адекватніше розуміє власну волю, виражену в нормі права, щоб роз'яснити її дійсний зміст іншим суб'єктам.

Тлумачення дійсного змісту норм права, яке надає Пре­зидент, може оформлюватись у вигляді указів або розпо­ряджень Президента України.

Органи виконавчої влади України. До системи органів виконавчої влади України належать Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні орга­ни виконавчої влади із спеціальним статусом, місцеві дер­жавні адміністрації тощо. Вищим органом у системі органів виконавчої влади за ст. 113 Конституції України від 28 червня 1996 р. є Кабінет Міністрів України, якому підпорядковані всі інші центральні та місцеві органи ви­конавчої влади країни. Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади мають право на офіційне казу­альне тлумачення дійсного змісту норм права. Такі повно­важення походять зі змісту п. 1, 9 ст. 116 та п. 1, 2 ст. 119

Конституції України від 28 червня 1996 р. Конституцією УРСР від 20 квітня 1978 р. та Конституцією України від 28 червня 1996 р. прямо не було передбачено повноважень Кабінету Міністрів України або іншого органу виконавчої влади на офіційне нормативне тлумачення норм права. Водночас згідно з п. 10 ст. 116 та п. 7 ст. 119 Конституції України від 28 червня 1996 р. перелік повноважень Кабі­нету Міністрів України та місцевих органів виконавчої влади не є вичерпним і може доповнюватися Конститу­цією, законами України та актами Президента України. Отже, Кабінет Міністрів України або інший орган виконав­чої влади можуть надавати офіційні нормативні роз'яснення норм права, що містяться в законах або актах Президента України за умови, що ним будуть делеговані відповідні повноваження безпосередньо в цих законах України або актах Президента України. Виділимо три види законів України, якими передбачено повноваження органів вико­навчої влади на надання роз'яснення дійсного змісту норм права:

□ закони, що врегульовують завдання, функції, діяльність, права і обов'язки самих органів виконавчої влади Ук­раїни (наприклад, в абз. 6 от. 2 Закону України "Про дер­жавну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р. зазначено, що роз'яснення законодавства з питань опо­даткування серед платників податків належить до зав­дань органів податкової служби);

□ закони, що регулюють суспільні відносини певного виду або підвиду. Так, у ст. 62 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р. вказано, що роз'яснення порядку застосування цього Закону відбуватиметься в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

□ закони, що врегульовують певний вид або підвид сус­пільних відносин і включають норми, які регулюють зав­дання та функції органів виконавчої влади. Наприклад,

 

Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30 жовтня 1996 р. у п. 23 ст. 7 відносить до головних завдань Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку надання роз'яснень порядку застосування чинного законодавства про цінні папери.

Закони України, що містять повноваження органам ви­конавчої влади на надання офіційного роз'яснення норм права, розрізняються за обсягом цих повноважень:

□ закони України, що надають повноваження на офіцій­не тлумачення лише тих норм права, які передбачені самим законом. Наприклад, Закон України "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпор­ту" від 22 грудня 1998 p. y ст. 37 надає комісії повнова­ження на надання роз'яснень норм права лише цього закону;

□ закони України, що уповноважують на офіційне тлу­мачення цілого виду чи підвиду суспільних відносин. Наприклад, у Законі України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р. ст. 2 делегують­ся повноваження органам державної податкової служ­би на надання роз'яснень законодавства, яке врегульовує відносини оподаткування.

Часто Верховна Рада України делегує повноваження орга­нам виконавчої влади на офіційне роз'яснення норм пра­ва не в законах, а в своїх постановах про введення в дію того чи того закону України. Наприклад, у п. З Постанови Верховної Ради України від L 7 грудня 1993 р. Головному управлінню пожежної охорони МВС України делеговані права роз'яснювати вимоги Закону України "Про пожеж­ну безпеку", що є обов'язковими для всіх громадян, установ і організацій. Така практика є неправомірною, бо супере­чить п. 10 ст. 116 Конституції України від 28 червня 1996 p., який однозначно встановлює, що Кабінет Міністрів Украї-

 

ни виконує інші функції, визначені Конституцією, законами України та актами Президента України.

Існує й практика делегування Кабінетом Міністрів Ук­раїни повноважень органам виконавчої влади на надання роз'яснення дійсного змісту норм права. Так, у п. "ж" ст. З постанови Кабінету Міністрів України "Питання Держав­ної інспекції України по контролю за цінами" від 9 грудня 1991 р. інспекції надані повноваження щодо роз'яснення порядку застосування законодавчих актів із питань конт­ролю за цінами. В аб. 5 ст. 12 Постанови Кабінету Міністрів України "Про створення державної інспекції праці Міністер­ства праці" від 2 серпня 1996 р. державній інспекції праці делеговані повноваження проводити роботу з роз'яснення та пропаганди законодавства про працю. Термін "законо­давство" включає в себе всю сукупність правових актів, у тому числі й закони України, які в наведених випадках регулюють певні роди чи види відносин. Ми вважаємо не­правомірною практику, коли Кабінет Міністрів України делегує підлеглим органам виконавчої влади обсяг повно­важень, якого не має сам.

Доцільно відзначити, що часто в правових актах органів виконавчої влади України разом із положеннями, що ма­ють роз'яснення дійсного змісту норм права, натрапляємо на юридичні положення, що конкретизують правові нор­ми. В правовій науці немає єдиного погляду на доцільність та ефективність видання таких змішаних правових актів. Так, Т.Я. Насирова пише: "Водночас слід визнати доціль­ним існування в практиці змішаних, різнорідних актів. Вони виражають тісний зв'язок і взаємозв'язок різних правових явищ. Існування таких актів необхідно й тому, що в низці випадків доцільно об'єднувати в одному акті всі положен­ня (нові правила, роз'яснення, конкретизацію тощо), які торкаються одного предмета..."²⁸⁵. Інші автори, наприклад М.М. Вопленко, стверджують, що "... постановка в одну шерегу нормативних і правороз'яснювальних актів здатна призвести до легалізації практики "підправлення недоліків

законодавства" шляхом видання роз'яснюючих норматив­них положень, до виправдання такого порядку, коли під виглядом актів тлумачення можуть видаватися нові пра­вові норми, які змінюють зміст норм, що тлумачаться"²⁸⁶. Ми підтримуємо останню думку. Не розглядаючи право­мірності здійснення органами виконавчої влади юридич­ної конкретизації правових норм, вважаємо, що практика видання змішаних правових актів створює передумови для виправдання можливих порушень законності в діяльності цих органів. Узагалі змішання нормотворчих та нормозас-тосовуючих функцій є неприпустимим, навіть коли посила­ються на те, що це зумовлено потребами життя, як, наприк­лад, вважає Ю.Х. Калмиков²⁸⁷.

Кабінет Міністрів України видає постанови або розпо­рядження, як правило, залежно від загального чи індивіду­ального характеру призначення цих актів. Інші центральні та місцеві органи виконавчої влади України в більшості випадків видають накази.

Судові органи України. Відповідно до ст. 124 Консти­туції України від 28 червня 1996 р. правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Крім Конституційного Суду України, судочинство здійснюють суди загальної юрисдикції, до яких, відповідно до ст. 125 чинної Конституції, входять Верховний суд України, Вищі спеціалізовані суди України, апеляційні та місцеві суди.

Повноваження судових органів України щодо тлума­чення норм права випливають із п. 1 абз. З ст. 129 чин­ної Конституції України, де визначено, що однією з го­ловних засад судочинства є законність. Законність, за визначенням A.C. Шабурова, полягає в пануванні права і закону в суспільному бутті, неухильному здійсненні при­писів правових норм усіма учасниками суспільних відно­син, послідовній боротьбі з правопорушеннями та свавіл­лям у діяльності посадових осіб, у забезпеченні порядку та організованості в суспільстві²⁸⁸. Для цього судовим орга­нам України необхідно правильно й однаково розуміти

дійсний зміст норм права та доводити його до інших суб'єктів, а це, безумовно, передбачає тлумачення правових норм.

Положення чинної Конституції України щодо повнова­жень судових органів на тлумачення норм права знахо­дять свій розвиток у ст. 40, 45 Закону України "Про судо­устрій" від 5 червня 1991 р. та ст. 12 Закону України "Про господарські суди" від 4 червня 1991 р. Судові органи України уповноважені на надання офіційного казуаль­ного роз'яснення норм права в процесі правозастосуван-ня. В цьому випадку роз'яснення надається судовим орга­ном і є обов'язковим щодо конкретного казусу. Як правило, казуальне тлумачення вміщено в мотивувальній частиш судового рішення.

Щодо надання судовими органами офіційного норматив­ного тлумачення норм права в науці немає на це єдиного погляду. Велика група авторів, наприклад М.С. Ходунов, B.I. Камінська, С.Й. Вільнянський, визнавали безумовне право за вищими судовими органами на надання норма­тивного роз'яснення аж до виконання ними правотворчих функцій²⁸⁹. М.Г. Авдюков, навпаки, заперечував проти цьо­го, зводячи нормативні роз'яснення вищих судових органів до необов'язкових рекомендацій²⁹⁰. Судові органи з норма­тивної, політико-ідеологічно'і та фактичної точок зору не мають правотворчих функцій. Щодо заперечування взагалі обов'язкового характеру нормативних роз'яснень вказаних органів — це питання вимагає певного уточнення. Вищі судові органи України мають право на надання офіційного нормативного тлумачення норм права. Проте необхідно визначитися з обсягом і змістом цих повноважень. Згідно із ст. 40 Закону України "Про судоустрій" від 5 червня 1991 р. Верховний суд України дає керівні роз'яснення судам із питань застосування законодавства, що виника­ють при розгляді судових справ. Подібні повноваження також надані Вищому господарському суду України в ст. 12 Закону України "Про господарські суди" від 4 червня 1991 р. Отже, вищі судові органи можуть роз'яснювати лише

ті норми права, які застосовують судові органи при розгляді справ. Водночас згідно з ч. 2 ст. 124 чинної Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідно­сини, що виникають у державі. Теоретично вищі судові органи мають право на надання офіційного нормативного роз'яснення будь-яких правових норм, але фактично роз'яс­ненню підлягають лише правові норми, що практично зас­тосовуються у судовій діяльності при розгляді справ.

Згідно зі змінами від 21 червня 2001 p., внесеними Вер­ховною Радою України до законів України " Про судоустрій" та "Про господарські суди", положення щодо обов'язковості роз'яснень вищих судових органів для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують норми права, були вик­лючені з цих законів. Водночас вищі судові органи мають право надавати роз'яснення із питань застосування зако­нодавства, здійснюють нагляд за судовою ді яльністю та пе­реглядають судові рішення у касаційному порядку, тому судді враховуватимуть надане ними тлумачення при прий­нятті рішень за конкретними справами. Згідно з ч. 5 ст. 124 та п. 9 ст. 129 чинної Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території країни. Це положення Кон­ституції відбито в законах України. Наприклад, у ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян та підлягають ви­конанню на всій території України. Отже, якщо суд засто­сує норму права до конкретного казусу з урахуванням її тлумачення, наданого вищим судовим органом, та ухва­лить відповідне рішення, воно є обов'язковим для всіх суб'єктів суспільних відносин, яких це стосується. Тому можна говорити про обов'язковий характер нормативних роз'яснень вищих судових органів щодо всіх суб'єктів сус­пільних відносин лише опосередковано. Ця особливість

відрізняє нормативне роз'яснення вищих судових органів від офіційного тлумачення Конституційного Суду Украї­ни, яке має формально обов'язковий характер для всіх суб'єктів суспільних відносин.

Отже, судові органи України уповноважені на надання офіційного нормативного тлумачення норм права, але воно має чітко виражений правозастосовчий напрям і перебуває в тісному, нерозривному зв'язку з практикою цих органів щодо застосування правових норм.

Досвід зарубіжних країн

У тлумаченні норм права

 

Поняття тлумачення норм права включає дві скла­дові частини: з'ясування дійсного змісту правових норм та його наступне роз'яснення іншим особам. Спочатку роз­глянемо досвід зарубіжних країн у з'ясуванні норм права. В багатьох державах діють окремі спеціальні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у сфері з'ясуван­ня правових норм. Наприклад, в Англії тлумачення здійсню­ється на основі статутного права. Закон "Про об'єднання законодавчих актів, що стосуються тлумачення актів Пар­ламенту, і про подальше скорочення мови, яка використо­вується в актах Парламенту" від ЗО серпня 1889 р. (назве­мо його — Закон про тлумачення) містить три змістовні частини. В першій підтверджено дію певних норм права про тлумачення, що існували до ухвалення цього закону; друга включає саме норми про тлумачення, які набувають дії Законом про тлумачення; третя частина складається з допоміжних правових норм. Закон про тлумачення містить 43 статті, більшість з яких розбито на пункти. Крім того, Закон встановлює два загальних принципи тлумачення норм права. Перший (unless the contrary intention appears) поля­гає в застосуванні норм цього акта лише у випадках, коли в законах не передбачено спеціальне значення терміна чи поняття або з їх тексту не випливає іншого значення. Дру­гий принцип полягає у встановленні зворотної дії тлума-

чення правових норм. Реалізація цього принципу в Законі про тлумачення знаходить вираз у тому, що практично в коленій його нормі вказано, до яких законів, ухвалених до або/та після набуття сили Законом про тлумачення, її зас­тосовують. Доцільне обмеження ретроактивного ефекту тлумачення наведено в ст. 40: положення Закону про тлу­мачення щодо тлумачення закону, ухваленого після набут­тя чинності Законом про тлумачення, не застосовуються до тлумачення іншого закону, який ухвалений до набуття Законом про тлумачення чинності, якщо перший закон змінює чи доповнює другий.

Зазначимо низку правил які, на жаль, не знайшли відпо­відного закріплення в українському законодавстві:

□ згідно зі ст. 11 Закону про тлумачення, якщо один І закон скасовує другий, який, у свою чергу, скасував третій

□ закон, то третій не буде вважатися таким, що набув сили, якщо інше не передбачено в першому законі;

□ якщо положення нового закону змінюють відповідні положення чинного закону, скасовані положення вважа­ються чинними до набуття сили положеннями нового закону;

□ за умовами ст. 31 Закону про тлумачення, якщо будь-який закон передбачає прийняття підзаконного акта, то терміни чи поняття, використані в ньому, повинні мати те ж саме значення, яке вони мають у відповідному законі, якщо інше не вказано в самому законі. Ця норма є досить актуальною для українського законодавства, бо саме вона обмежує виконавчі органи в довільному визначення понять у підзаконних актах;

□ якщо в тексті закону зроблені посилання на положення іншого закону, то таке посилання тлумачиться з ура­хуванням відповідного положення загалом, а не окремих його частин;

□ підзаконні акти, видання яких передбачено ухвале­ним, але ще не чинним законом, можуть прийматися до

 

набуття ним сили, лише коли видання цих актів є умо­вою набуття сили цим законом;

□ якщо ухвалений закон вводить нові положення в чин­ний закон, скасовуючи при цьому певні положення цьо­го закону, то посилання в інших законах на скасовані положення тлумачитимуться як посилання на відповідні положення нового закону.

Понад 10 статей Закону про тлумачення присвячено з'я­суванню загальних і спеціальних термінів та понять, що сприяє їх однаковому розумінню. Наприклад, згідно зі ст. 19 цього Закону термін "особа" означає також юридичну осо­бу, якщо інше не передбачено відповідним законом. Виз­начення, що використовують у законах у чоловічому роді, повинні тлумачитись як такі, що передбачають відповідні визначення в жіночому роді, якщо інше не передбачено законом.

Водночас досвід тлумачення норм права в Англії ґрун­тується не лише на статутному праві. У численних випад­ках відсутності законодавче встановлених правил тлума­чення правових норм використовують правила звичайного права, які формувалися впродовж усього розвитку англійсь­кого права і є його джерелом, а саме:

□ при тлумаченні словам і виразам треба надавати най­поширенішого, звичайного значення. Розуміння слів в іншому значенні повинно бути обґрунтованим, доведе­ним іншими способами тлумачення;

□ за наявності легальної дефініції будь-якого терміна або якщо законодавством іншим чином визначено його значення, в такому значенні цей термін і повинен розумі­тися, незалежно від його значення в повсякденній мові;

□ якщо в законі використані технічні чи спеціальні тер­міни, значення яких законодавцем не визначено, ним слід надавати того змісту, який вони мають у відповід­них галузях знань;

 

□ не можна надавати різних значень однаковим термі­нам чи поняттям, що існують в одному нормативному акті без наявності спеціальної вказівки на це в самому акті;

□ при тлумаченні закону, окрім усього, повинні бути отримані відповіді на такі питання: 1) яке звичайне право існувало до ухвалення відповідного закону; 2) в чому полягав недолік цього звичайного права; 3) який засіб передбачив закон для подолання цього недоліку; 4) в чому головна причина використання саме цього засобу.

Наведені правила є традиційно визнаними юридичними науками більшості країн світу як головні правила з'ясу­вання дійсного змісту норм права. Водночас їхнє законо­давче закріплення видається дуже корисним і, безумовно, сприяє підвищенню якості процесу з'ясування правових норм та ефективності їх дії.

Крім законодавчого закріплення правил, які регулюють процес з'ясування норм права, в законодавстві багатьох країн, наприклад Болгарії, Угорщини, Польщі, містяться норми, що встановлюють критерії адекватності отримано­го результату тлумачення дійсному змісту правових норм. Згідно із ст. 46 Закону Болгарії "Про нормативні акти", приписи нормативних актів тлумачаться в значенні, яке найбільше відповідає іншим приписам, усьому акту, що тлу­мачиться, головним засадам права та правилам моралі²⁹². Не оцінюючи ефективності вказаних критеріїв, відзначимо, що закріплення критеріїв істинності та правильності ре­зультату тлумачення в чинному законодавстві дозволить значно підвищити ефективність тлумачення, сприятиме однаковій реалізації правових норм та зміцненню закон­ності. Отже, досвід зарубіжних країн у з'ясуванні дійсного змісту норм права свідчить про доцільність і ефективність законодавчого врегулювання методів і засобів тлумачення, розроблених юридичною наукою.

Розглянемо досвід зарубіжних країн у роз'ясненні дійсно­го змісту норм права. Більшість держав романо-германсь-

 

кої правової родини рухалися шляхом утворення окремих державних органів для тлумачення правових норм, що містяться у конституціях і законах цих країн. Разом із Україною тлумачення конституції здійснюють консти­туційні суди Албанії, Болгарії, Російської Федерації, Угор­щини, Німеччини, Молдови, Словакії, Ірану, Узбекистану, Мадагаскару, Судану тощо. В Польщі та Іспанії ці функції виконує Конституційний трибунал, у Франції — Конститу­ційна Рада. Але повноваження цих органів щодо роз'яс­нення правових норм мають різний обсяг. Не всі вони ма­ють права на нормативне офіційне тлумачення. Наприклад, у Вірменії, Латвії, Грузії, Таджикистані нормативне тлума­чення здійснюють вищі органи законодавчої влади цих країн, а конституційні суди надають лише казуальне тлу­мачення в процесі здійснення конституційного контролю. В Азербайджані, Узбекистані, навпаки, конституційні суди мають повноваження на надання офіційного нормативного тлумачення не тільки конституції, а й норм права, що містяться в законах цих держав. У деяких країнах повно­важення конституційного суду щодо нормативного тлума­чення обмежені предметною компетенцією. Так, у Німеч­чині конституційний суд тлумачить основний закон із приводу спорів про обсяг прав і обов'язків верховного фе­дерального органу або інших учасників, які за цим основ­ним законом мають власні права.

Іншим шляхом здійснювався розвиток тлумачення норм права в країнах англосаксонської правової роди­ни. В більшості з них тлумаченням норм конституції зай­маються судові органи загальної юрисдикції. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки офіційне тлумачення Кон­ституції надає Верховний та інші суди. Слід відзначити, що ні Конституція СІНА, ні інші законодавчі акти цієї країни не надають Верховному суду повноважень на тлумачення конституційних норм. Ці повноваження разом із правом конституційного контролю Верховний суд США 1803 p. фактично самостійно привласнив, створивши прецедент у справі У. Мербері проти Дж. Медісона. Головуючий у справі

Голова Верховного суду США Дж. Маршалл уперше в аме­риканській доктрині заявив, що Федеральна Конституція є вищим законом країни і судова влада має право кваліфі­кувати будь-який закон Конгресу або штатів як неконсти­туційний та недійсний у випадку його невідповідності ос­новному закону²⁹³. Тлумачення конституції, що здійснює Верховний суд США, є казуальним, бо надається щодо окре­мого випадку, що є предметом розгляду конкретної судо­вої справи. Водночас, ураховуючи, що прецеденти в краї­нах англосаксонської правової родини є джерелами права, надане тлумачення має юридичну силу до всіх інших ана­логічних випадків.

Верховний суд США не дотримується суворо будь-яких правил чи прийомів тлумачення. Форми його змінюються і залежать не лише від характеру конституційних приписів. Важливе значення мають також соціально-економічні і політичні чинники, що визначають загальну спрямованість Верховного суду. Певний вплив справляють також правові і психологічні установки, якими керуються судді. Можна виокремити два головні напрями в конституційному тлу­маченні Верховним Судом США. Перший напрям — так зване "механістичне тлумачення" — найповніше сформу­лював Дж. Сторі в "Коментарі до Конституції Сполучених Штатів": "При тлумаченні Конституції Сполучених Штатів ми повинні, в першу чергу, розглянути її природу та цілі, обсяг і характер регламентації, що випливають із докумен­та загалом і за статтями. Якщо слова прості, ясні та визна­чені, їх не треба тлумачити... Якщо слова припускають два значення, кожне з яких є загальновживаним, слід викорис­товувати те значення, яке не розбігається з буквальним змістом слів, найкращим чином відповідає природі і цілям, обсягу та характеру регламентації документа"²⁹⁴. Другим напрямом є "конструктивне тлумачення", сутність якого яскраво викриває Р. Паунда: "Статути відступають перед сталими звичаями правового мислення, яке ми називаємо загальним правом. Судді та юристи, не вагаючись, стверд­жують, що існують надконституційні обмеження законо-

давчої влади, які виводять догми загального права за межи досягнення статутів». На сучасному етапі розвитку в діяль­ності Верховного суду США більше виявляються ознаки механістичного тлумачення. Отже, в країнах прецедентного права офіційне тлумачення правових норм, передбачених у конституціях та інших законах цих держав, здійснюють суди загальної юрисдикції. Проте слід відзначити особливість практики тлумачення норм права в Англії. Справа в тому, що в цій країні вищим судовим органом е Верхня палата законодавчого органу — Парламенту, а очолює її член вико­навчої влади — Уряду Англії.

Водночас тлумачення норм права і створення прецедентів їх застосування є різними за своєю суттю. При розгляді окремого казусу судовий орган з'ясовує дійсний зміст пра­вової норми, який уклав у неї законодавець, але далі суддя фактично накладає з'ясований зміст норми права на існую­чу в суспільстві на час розгляду справи систему звичаїв, традицій, норм релігії, моралі тощо. Він коригує зміст нор­ми з урахуванням указаних чинників і отримує результат, який часто відрізняється від того змісту, який уклав у нор­му права законодавець при її виданні. Вже з новим змістом цю норму застосовують до казусу, що є предметом розгля­ду у справі, при цьому рішення судді, як і надане ним тлу­мачення змісту норми права, стає прецедентом і є обов'яз­ковим для всіх нижчих судових органів при розгляді аналогічних випадків. Правильно зазначає В.І. Лафітський, що існують при визначенні головних ознак відмінності романо-германського права від загального. По-перше, в си­стемі загального права традиції і звичаї, норми релігії, мо­ралі, етики безпосередньо поєднані судовою практикою че­рез сукупність прецедентів в єдину структуру правового регулювання. При цьому правову силу визнають за тими соціальними нормами, які відповідають потребам суспіль­ства і не суперечать інтересам пануючих сил. По-друге, через судові органи здійснюється взаємодія статутного і загального права, в процесі якої норми статутного права, в їх прецедентной формі, наближуються до норм загального

права, при тлумаченні норм здійснюється опосередкований судовою практикою зв’язок між державою суспільством. Крім судових органів спеціальної чи загальної юрис­дикції, офіційне тлумачення норм права можуть надавати органи, які ухвалили відповідну правову норму в порядку підзаконної чи делегованої законотворчості. Таким чином, досвід країн Європи в тлумачення норм права йде шля­хом створення спеціальних органів для надання офіцій­них нормативних і казуальним роз'яснень. При цьому навіть у тих країнах, де повноваження щодо офіційного тлума­чення належать до компетенції законодавчого органу, як слушно підкреслює М.С. Саліков, конституційний суд здійснює контроль за правильністю тлумачення консти­туції парламентом²⁹⁷.

Практичні результати

Тлумачення норм права

 

Як ми визначили в попередніх розділах нашого дослідження, тлумачення норм права включає дві скла­дові частини: з'ясування дійсного змісту правових та його наступне роз'яснення третім суб'єктам. У свою чергу, з'я­сування І роз'яснення норм права можна також умовно поділити на дві частини: по-перше, це певний інтелекту­ально-вольовий процес, спрямований на пізнання суб'єктом дійсного змісту норм права і його роз'яснення іншим осо­бам; по-друге, це результати, до яких приходить суб'єкт тлумачення в процесі з'ясування та роз'яснення правових норм. Таким чином, результатом тлумачення є висновки, умовиводи, яких дійшов суб'єкт у процесі з'ясування нор­ми права, що адекватні її дійсному змісту та відповідають певним критеріям. При тлумаченні норм права з метою їх роз'яснення іншим особам результат з'ясування отримує зовнішній вираз в акті тлумачення. В цьому підрозділі розглянемо вплив і взаємозв’язок тлумачення норм права та його результатів на суспільні відносини. З метою про­ведення системного дослідження доцільно розглянути взає-

мовплив та зв'язки тлумачення і суспільних відносин у розрізі місця тлумачення норм права в правовій дійсності. У правовій діяльності результати тлумачення норм права суттєво впливають на відносини в суспільстві. Залежно від виду правової діяльності цей вплив має прямий чи опосе­редкований характер. Так, у правотворчій діяльності тлу­мачення і його результати сприяють суб'єкту в розробці та прийнятті таких норм права, які ефективно врегульову­ють суспільні відносини, регламентування яких вимагають нагальні потреби життя. Для цього тлумачать норми пра­ва, їх проекти, зміни і доповнення до них, інші правові дже­рела на стадіях розробки та прийняття норм. Наприклад, ураховуючи нагальні потреби держави в інвестиціях в еко­номіку України, Верховна Рада України 13 березня 1992 р. ухвалила Закон України "Про іноземні інвестиції", який, зокрема передбачав надання суттєвих податкових, митних та інших пільг суб'єктам підприємницької діяльності, ство­реним за участю іноземних осіб. Проте при ухваленні цьо­го Закону законодавцем були недостатньо проаналізовані відносини, регулювання яких вимагали потреби життя, та розтлумачені проек<