Значення праці в житті людини й суспільства

Значення праці в житті людини й суспільства

Праця — це доцільна, свідома, організована діяльність людей, спрямована на ство­рення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Процес праці містить три основні моменти: доцільну діяльність людини, тобто власне працю; пред­мет праці, на який спрямована праця; засоби праці, з допомогою яких людина впливає на предмет праці.

Розрізняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця — це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є створення певної споживної вартості. Абстрактна праця — це витрати людської енергії, частка затрат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється.

Подвійність поняття «праця» зумовлює і подвійність п змісту. Змістом конкретної праці є кількісний і якісний склад трудових функцій (відмінність у професіях, рівнях кваліфікації працівників), їх співвідно-шення і взаємозв'язок у конкретному процесі праці. Отже, конк­ретна праця виражає й технологічний аспект. Техніко-технологічний зміст праці індивідуальний на кожному робочому місці і перебуває під впливом перетворень у техніці, технології, змін предметів праці тощо. Загальні ознаки праці визначаються передусім формою власності і відображають відношення працівників до засобів виробництва, до продукту своєї праці. З урахуванням цих ознак праця може бути відчуженою і невідчуженою від процесу виробни­цтва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспіль­ною, вільною і вимушеною.

Часткові ознаки характеризують специфічні особливості фун­кціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють такі види праці залежно від: способу здійснення — розумова й фізична; кінцевого результату праці — продуктивна й непродук­тивна; рівня складності праці — складна й проста; рівня творчості — творча й нетворча. Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані.

У процесi працi формуeться система соцiально-тру­дових вiдносин, що e стрижнем суспiльних вiдносин на рiвнi народного господарства, регiону, органiзацii та окремих iндивiдiв.Праця — основа життeдiяльностi i розвитку людсь­кого суспiльства. Змiст i характер працi залежать вiд ступеня розвитку продуктивних сил i суспiльних вiд­носин.

Роль та важливість праці в розвитку людини та суспільства проявляється в тому, що в процесі праці створюються не лише матеріальні та духовні цінності, призначені задовольняти потреби людей, але і розвиваються самі працівники, набуваючи нових навичок, розкриваючи власні здібності, доповнюючи та збагачуючи знання. Творча праця сприяє продукуванню нових ідей, вдосконаленню засобів праці, появі прогресивних технологій, нової продукції, матеріалів, енергії, котрі, в свою чергу, створюють нові потреби. Тобто внаслідок трудової діяльності задовольняються потреби людей та відбувається прогрес виробництва, виникають нові потреби та подальше їх задоволення, що надалі впливає на відтворення населення, сприяє підвищенню матеріального та культурного рівня його життя.

Отже, сутність праці полягає в тому, що праця — це процес усвідомленої трудової діяльності людини, який здійснюється заради одержання корисного результату і є, з одного боку, процесом взаємодії людини з засобами, предметами праці у межах певної техно­логії та організації, а, з іншого боку, — процесом суспільної взаємодії між людьми.

• Значення праці в житті людини і суспільства виявляється у багатьох різноманітних її функціях. Основні з них такі Праця є основним, природнім, суспільно визнаним, моральним способом задоволення всіх матеріальних і дуже багатьох духовних потреб як окремої людини, так і людства в цілому.

• Праця створює суспільне багатство, пристосовує природні умови для зручності людей, опосередковує, регулює, контролює одержання людиною природних благ.

• Праця формує спільноти людей, суспільство загалом і визна­чає суспільний прогрес. Праця та її результати визнаються суспільством як природна основа соціальної диференціації, вони є серце­виною всіх соціальних відносин.

• Праця та підготовка до неї стає основною рушійною силою розвитку людини. Створюючи та вдосконалюючи матеріальні й ду­ховні блага, людина набуває знань, трудових навичок, вміння ефек­ти вно взаємодіяти з іншими людьми. Праця — це визначальна сфе­ри соціалізації людини в суспільстві.

 

Економічно неактивне населення

Економічний рух населення пов'язаний зі зміною трудової ак­тивності, що сприяє відповідному збільшенню або зменшенню трудових ресурсів.

Все населення залежно від віку поділяється на:

— осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);

— осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки — від 16 до 54 років, чоловіки — від 16 до 59 років включно);

— осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (в Україні: жінки — з 55, чоло­віки— з 60 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці — це Інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці — Це підлітки і працюючі пенсіонери за віком. Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці — це інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці — це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

¨ населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);

¨ працюючі особи пенсійного віку;

¨ працюючі особи віком до 16 років.

Згідно з українським законодавством на роботу можна приймати у вільний від навчання час на неповний робочий день учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці. Зазначу, що в Україні за останні роки склалася несприятлива тенденція, яка визначається скороченням частки населення молодшого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку. Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.

Економічно неактивне населення — це та частина населення, яка не входить до складу ресурсів праці. До них належать:

· учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;

· особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

· особи, які одержують пенсію у зв’язку з інвалідністю;

· особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;

· особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;

· інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

Соціально-економічна суть зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту(національного доходу).Саме в цьому полягає її економічна сутність.Зайнятість населення – найбільш узагальнена характеристика населення. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внески живої праці в досягнення виробництва.

Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків. Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також в задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, які особа отримує за свою працю.

Форми і види зайнятості

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці професіями і спеціальностями.

1.Зайнятість за соціальною належністю:робітник,професіонал, керівник, фермер, підприємець.

2.Зайнятість за галузевою належністю: у сфері матеріального виробництва, в невиробничій сфері, в окремих великих галузях

3.Зайнятість за територіальною належністю: в окремих регіонах, в економічних регіонах

4.Зайнятість за рівнем урбанізації: у міській місцевості, у сільській.

5.Зайнітість за формами власності: державна, приватна, колективна, змішана.

6.Зайнятість за особистим використанням робочого часу: повна, неповна, явна неповна, прихована неповна, часткова тимчасова, сезонна, нерегламентована.

 

Трудовий потенціал.

Трудовий потенціал — це сукупність кількісних і якісних характеристик, здібностей і можливостей трудоактив-ного населення, які реалізуються в межах і під впливом існуючої системи відносин. Природною основою цих характеристик тру­дового потенціалу є населення, яке оцінюється залежно від демографічного відтворення, життєвого потенціалу, здоров'я різних категорій і вікових груп, міграційних переміщень. У загальному вигляді трудовий потенціал характеризує певні можливості, які можуть бути використані для досягнення конкре­тної цілі.У процесі формування ринку праці та існування безробіття зростає величина нереалізованого трудового потенціалу суспіль­ства. Трудовий потенціал працівника — це його можлива трудова дієздатність, його ресурсні можливості у сфері праці. Якісна характеристика передбачає оцінювання:

* фізичного і психологічного потенціалу працівників (здат­ність і схильність працівника до праці, стан здоров'я, фізичного розвитку тощо);

* обсягу загальних і спеціальних знань, трудових навичок і вмінь, що обумовлюють здатність до праці певної якості (освіт­ній, кваліфікаційний рівні тощо);

* якість членів колективу як суб'єктів господарської діяльно­сті (відповідальність, співпричетність до економічної діяльності підприємства тощо).

тр. потенц. на рівні держави, підприємства та індивідуму.

Суть закона Оукена

Спробу визначення кількісного зв’язку руху безробіття та відхилення фактично виробленого внутрішнього валового продукту від потенційного здійснив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким при перевищенні природного рівня безробіття (3-5%)на 1%, відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5%. З цього закону сможна зробити практичний висновок – необхідно щорічно не менше 2,5-3% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць.

Сегментація РП.

Сегментація РП – поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками. Ознаки сегментації: територіальне положення; демографічні показники(вік, стать); соц-ек-і критерії (освіта, рівень квал-ї, стаж); ек-і критерії(розподіл покупців за формами вл-ті, за їх фін-м станом, розподіл продавців за рівнем мтер-ї забезпеченості); психографічні показники (особисті якості роб-в, належність до певних верств); поведінкові хар-ки. Сегментація ринку передбачає поділ РП на первинний і вторинний. На перв-му присутні „хороші роботи” (стабільна зай-ть; високі зар/пл.; професійний рост; використання проф-х технологій; наявність ефективних профспілок). Вторинний ринок – ринок, на якому присутні „погані роботи” – протилежний первинному. Сегменти створюються і малоконкурентоспроможних груп, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми).

Елементами ринку праці є:

Товар,який він пропонує, попит, пропозиція та ціна.

У сучасній економічній літературі відсутня одночасна відповідь на запитання що вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи послуги праці?Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

1. Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються в процесі виробництва товарів і послуг.

2. Попит. Попит може бути індивідуальний і сукупний.

Сукупний попит на робочу силу- це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на ринку

Індивідуальний попит на робочу силу – це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми).

3. Пропозиція робочої сили характеризується чисельністю працездатних людей з урахуванням їх статі, освіти, професії і кваліфікації.

Функції ринку праці.

Ринок праці виконує такі функції:

Узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин

Забезпечує конкурентне середовище кожної із сторін ринкової взаємодії

Забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки

Підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією

Формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення

Сприяє формуванню оптимальної професійно- кваліфікаційної структури

Стимулює працю, встановлює рівноважні ставки заробітної плати

Впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу

Дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку.

Типи і види ринку праці.

Розрізняють зовнішній або професійний ринок праці і внутрішній ринок Зовнішній ринок охоплює відносини між покупцями і продавцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з приводу наймання працівників відповідної професії, спеціальності, а отже, потребують жорсткої кваліфікації робіт і чіткого визначення їх змісту.

Внутрішній ринок являє собою систему соціально-трудових відносин у межах одного підприємства в середині якого розміщення робочої сили і визначення її ціни, тобто заробітної плати, відбувається згідно з адміністративними правилами і процедурами. Внутрішній ринок передбачає рух кадрів у середині підприємства, переміщення з однієї посади на іншу. Це переміщення може відбуватися як по горизонталі так і по вертикалі.

Зовнішні і внутрішні ринки тісно пов’язані. У країна з розвинутою економікою може переважати як один так і інший ринок праці. Практика функціонування ринків праці багатьох країнах свідчить про існування відкритого і прихованого ринків праці. Відкритий ринок охоплює все працездатне населення це насамперед організовано, офіційна частина ринку населення, яке перебуває на обліку в держ. служ зайнятості, безробітні, а також випускники держ служ проф навчання. До прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і організаціях, проте мають велику ймовірність опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв’язків.

Регулювання ринку праці.

Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах коли економіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного регулювання цього ринку. Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування державного ринку праці необхідно визначити яка саме частина населення потрапляє на ринок праці.

Державне регулювання ринку праці здійснюється на підставі законодавчих актів. Закони гарантують всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність, захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення, безкоштовну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи, безкоштовне навчання й перенавчання безробітних.

Закони визначають основні завдання державних служб, інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку праці.

Трудовий контракт.

Згода працівника вико­нувати покладені на нього роботодавцем функції в обмін на обумов­лені блага є індивідуальною трудовою угодою (індивідуальний тру­довий договір). Трудова угода (договір) може бути строковою і без­строковою, формальною (укладеною відповідно до діючих правил у письмовій формі) і неформальною (усною).

Трудовий контракт — це індивідуальний, формальний і стро­ковий трудовий договір.

Відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю України кон­тракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі мате­ріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін. Відповідно до ст. 24 Кодексу законів про працю України контракт укладається у письмовій формі й підписується роботодавцем та пра­цівником, якого приймають (наймають) на роботу за контрактом.

Як правило, трудовий контракт включає такі позиції:

1. Загальні положення: хто, з ким і про що укладає контракт, термін його дії, умови випробувального терміну тощо.

2. Обов'язки працівника: виконання посадових обов'язків за пев­ною посадою, деталізація трудових завдань, перспективні задачі (по суті — для чого, для виконання яких завдань, досягнення якої мети наймається працівник).

3. Обов'язки підприємства: організація необхідних умов трудової діяльності, розмір, порядок і термін виплати зарплати, інші складові компенсаційного пакета, визначення режиму праці й відпочинку, соціального обслуговування, соціального страхуван­ня та ін.

4. Відповідальність сторін за невиконання обов'язків за контрак­том; матеріальна відповідальність працівника за завдані підприєм­ству збитки; матеріальна відповідальність підприємства за шкоду, завдану працівникові та ін.

5. Підстави і порядок розірвання і продовження контракту.

6. Порядок розгляду трудових спорів.

Реквізити сторін.

Найважливішими позиціями в контракті є обов'язки працівни­ка, обов'язки підприємства та відповідальність сторін. Чим чіткіше вони обумовлені, тим менше непорозумінь виникатиме в ході вико­нання контракту. В контракті потрібно конкретно зазначити все, про що домовляються сторони: місце, вид та термін роботи; режим праці та відпочинку; технічне забезпечення праці; зобов'язання ад­міністрації щодо оплати праці та соціальних пільг; можливості пе­репідготовки та підвищення кваліфікації; відповідальність за неви­конання посадових обов'язків; підстави для розірвання контракту обома сторонами; порядок розгляду спорів; умови суміщення чи виконання обов'язків іншої особи на час її відсутності; випробуваль­ний термін; дотримання комерційної таємниці тощо

 

Сегментація ринку праці

Сегментація РП – поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками. Ознаки сегментації: територіальне положення; демографічні показники(вік, стать); соц-ек-і критерії (освіта, рівень квал-ї, стаж); ек-і критерії(розподіл покупців за формами вл-ті, за їх фін-м станом, розподіл продавців за рівнем мтер-ї забезпеченості); психографічні показники (особисті якості роб-в, належність до певних верств); поведінкові хар-ки. Сегментація ринку передбачає поділ РП на первинний і вторинний. На перв-му присутні „хороші роботи” (стабільна зай-ть; високі зар/пл.; професійний рост; використання проф-х технологій; наявність ефективних профспілок). Вторинний ринок – ринок, на якому присутні „погані роботи” – протилежний первинному. Сегменти створюються і малоконкурентоспроможних груп, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми).

Соціальне партнерство

На етапі становлення ринкової економіки здійснюється кардинальна зміна соціально-трудових відносин. Соціальне партнерство являє собою такий тип і систему відносин між роботодавцями і працівниками, за якого в межах соціального миру забезпечується узгодження їхніх соціально-трудових відносин. Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній (трипартизм) співпраці спілки підприємців (підприємців), тобто роботодавців, профспілок та органів державної влади.

Гарантією ефективного функціонування механізму соціального партнерства є чітке визначення інтересів кожної з трьох ос-
новних соціальних сил суспільства, розумний розподіл ролей і відповідальності за визначення і реалізацію спільної соціально-економічної політики.

Мета соціального партнерства полягає в прагненні держави, роботодавців і найманих працівників досягти загального блага в суспільстві через підвищення продуктивності праці, розвиток науково-технічного прогресу, збільшення валового національного продукту, підвищення рівня життя.

Згідно з принципами, розробленими Міжнародною організацією праці (МОП), соціальне партнерство має ґрунтуватися на демократичних засадах: свободі, справедливості, плюралізму, бажанні сторін досягти взаєморозуміння та наданні можливостей брати участь у прийнятті спільних рішень.

Правовою основою системи соціального партнерства є Конституція України, Закони України «Про колективні договори і угоди», «Про професійні союзи, їх права і гарантії діяльності» інші закони і нормативні правові акти, що регулюють трудові відносини, положення і рекомендації МОП.

Держава забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, організовує і координує переговори, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм і гарантій у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення тощо).

Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, у соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної, економічної політики без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. Підприємці несуть основну відповідальність за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і розмірів її оплати та фінансового забезпечення соціального захисту працівників.

 

 

Поділ і кооперування праці

Поділ праці на підприємстві передбачає спеціалізацію окремих працівників на виконанні певної частини спільної роботи. Існують такі основні види поділу праці: технологічний, поопераційний, функціональний, професійний, кваліфікаційний.

Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами.

Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу.

Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, фахівці і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками.

Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технології виробництва. Під впливом розвитку цих чинників відбуваються зміни в професійному поділі праці, що характеризуються зростанням кількості професій механізованої праці, скороченням переліку вузьких професій і спеціальностей та збільшенням кількості професій

Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих. Водночас враховується технологічна складність виготовлення продукції, складність функцій з підготовки і здійснення трудових процесів, а також контролю за якістю продукції.

Ступінь складності робіт обумовлює кваліфікаційні відмінності між групами працівників, що їх виконують.

Кооперація — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональ­нішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональ­них со­ціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва, та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємозв’язані форми кооперації:

· всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;

· всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;

· всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін).

На підприємстві кооперування праці може здійснюватися за умов індивідуального виконання роботи на окремих робочих місцях, багатоверстатної роботи або суміщення трудових функцій і спеціальностей, під час колективної роботи.

Серед колективних форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі
бригади.

Бригада — це організаційно-технологічне і соціально-еконо­мічне об’єднання працівників однакових або різних професій на базі відповідних виробництв, устаткування, інструменту, оснащення, сировини і матеріалів, для виконання виробничого зав­дання з випуску високоякісної продукції певної кількості з найменшими матеріальними і трудовими затратами на основі колек­тивної матеріальної заінтересованості і відповідальності.

 

 

Організація робочих місць.

Важливим елементом організації праці на підприємстві є вдосконалення планування, організація і обслуговування робочих місць з метою створення на кожному з них необхідних умов для високопродуктивної праці.

Робоче місце — це зона трудової діяльності працівника, або групи працівників, оснащена всім необхідним для успішного здійснення роботи. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.

Організація робочого місця — це система заходів щодо його планування, оснащення засобами і предметами праці, розміщення в певному порядку, обслуговування й атестації.

Планування робочого місця передбачає раціональне розміщення у просторі матеріальних елементів виробництва, зокрема устаткування, технологічного та організаційного оснащення, а також робітника. Робоче місце має робочу, основну й допоміжну зони. В основній зоні, яка обмежена досяжністю рук людини в горизонтальній і вертикальній площинах, розміщуються засоби праці, що постійно використовуються в роботі. У допоміжній зоні розміщуються предмети, котрі застосовуються рідко.

Велике значення має раціональне технологічне й організаційне оснащення робочих місць. Робочі місця класифікують за такими параметрами, як професія та кількість виконавців, ступінь спеціалізації, рівень механізації, кількість устаткування, характер розміщення в просторі.

Залежно від кількості виконавців розрізняють індивідуальні та колективні робочі місця. Індивідуальне робоче місце призначене для роботи одного працівника протягом зміни. Колективне робоче місце призначене для здійснення процесу праці одночасно
кількома робітниками (бригадою).

Залежно від кількості устаткування розрізняють одноверстатні та багатоверстатні робочі місця. Останні характеризуються тим, що робітник у певній послідовності здійснює виробничий процес на кількох одиницях технологічного устаткування.

За ступенем спеціалізації розрізняють універсальні та спеціалізовані робочі місця, а за ступенем механізації — робочі місця з ручними, машинно-ручними, машинними, автоматизованими й апаратурними трудовими процесами.

Робочі місця за характером розміщення в просторі бувають стаціонарними (робоче місце токаря, коваля, вагранника) і рухомі (робоче місце водія, машиніста крана).

Велике значення в організації праці має обслуговування робочих місць, тобто забезпечення їх протягом робочої зміни сировиною, матеріалами, заготівками, транспортними засобами, послугами ремонтного характеру тощо.

Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:

· енергетична — забезпечення робочих місць електроенергією, стисненим повітрям, парою, водою, а також опалення виробничих приміщень;

· транспортно-складська — доставляння предметів праці до робочого місця, вивезення готової продукції і відходів виробництва, зберігання, облік і видача матеріалів, сировини та інших цінностей;

· підготовчо-технологічна — розподіл робіт за робочими місцями; комплектування технічної документації; підготовка інструменту та допоміжних матеріалів; інструктаж виконавців щодо передових методів праці;

· інструментальна — зберігання, застосування, комплектування і видача на робочі місця всіх видів інструменту, пристроїв, технологічного оснащення;

· налагоджувальна — налагодження і регулювання технологічного устаткування;

· міжремонтна — профілактичне обслуговування;

· контрольна — контроль якості сировини, напівфабрикатів і готових виробів;

· облікова — облік бракованої продукції та аналіз причин браку, профілактичні заходи для підвищення якості продукції та ін.

Усі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, таких як стандартне, планово-попереджу­вальне, чергове обслуговування робочих місць.

Для забезпечення збалансованості між кількістю робочих місць і наявними трудовими ресурсами, раціональнішого використання резервів виробничого потенціалу та підвищення продуктивності праці застосовують атестацію і паспортизацію робочих місць.

 

 

Охорона і безпека праці

Умови праці – це сукупність взаємозв’язаних виробничих, санітарно – гігієнічних, естетичних і соціальних факторів конкретної праці, обумовлених рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, які визначають стан виробничого середовища та впливають на здоров’я і працездатність людини.

Відповідно до рекомендацій МОП визначають такі основні фактори виробничого середовища, що впливають на працездатність людини в процесі виробництва: Фізичне зусилля. (Розрізняють: незначне, середнє, сильне і дуже сильне), Нервове напруження. (Існують такі види напруження: незначне, середнє, підвищене), Робоче положення. (Розрізняють робоче положення: обмежене, незручне, незручно – стиснене і дуже незручне), Монотонність роботи. (Вона може бути: незначна, середня, підвищена), Температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. (Стадії впливу зазначених факторів поділяються на: незначні, підвищенні або знижені, середні, високі, дуже високі), Забруднення повітря. (Ступінь може бути: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна), Виробничій шум. (Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум), Вібрація, обертання, поштовхи. (Є такі рівні значень указаних факторів: підвищені, сильні, дуже сильні), Освітленість у робочій зоні. (Вона може бути: нормальна, недостатня, осліплююча). На працездатність людини також впливають особистісні фактори: її настрій, ставлення до праці, стан здоров’я та інше.

Охорона праці– система правових, соц–екон, організац–техн., саніт–гігі і лікув–профілакт заходів та засобів, спрям на збереження життя, здоровя і працездатності людини в процесі труд діял–ті. Ох праці на п–ві – здійсн–ня комплексу з=дів техн. хар–ру(впров безпеч техніки, зміна технол з метою лік від небез для жит і здор) і саніт–гігі (раціон освітл,) і навч–інформац з–дів, які забезп норм умови і безпеку праці. Найгостр пит– бор–ба із вир травматизмом. Деж пол. у гал ох пр спрям н аств належ, безп і здор умов пр,запобіг нещасним вип. і прлю затвор. Служба ох пр (на п–вах де більше 50 ос)

 

 

Методи нормування праці

Методика нормування робочого часу залежить насамперед від типу виробництва (масове, серійне, дрібносерійпе, індивідуальне), рівня механізації праці робітників, а також від форми організації праці. Розрізняють такі методи норму­вання: сумарний дослідно-статистичний, розрахунково-аналітич­ний, укрупнений, мікроелементний.

Сутність сумарного дослідно-статистичного методу полягає в установленні норми загалом на операцію без розчленування її на складові елементи. За цим методом норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями.

За розрахунково-аналітичного методу операцію попередньо роз­членовують на елементи. Норму часу в цьому разі розраховують на кожний елемент операції. Цей метод нормування дає значно точніші результати, ніж сумарний дослідно-статистичний. Він є основним методом для масового, великосерійного і серійного типів виробницт­ва.

В умовах індивідуального і дрібносерійного виробництва економічно себе не виправдовує.

Складовими аналітичного методу є: аналіз застосовуваного технологічного процесу та існуючих форм організації праці на ро­бочому місці: проектування найраціональнішого складу, послідов­ності і тривалості виконання елементів операцій, які нормують, розроблення оптимальних режимів роботи устаткування, передо­вих прийомів праці і раціональної організації робочого місця.

Сутність укрупненого методу полягає у визначенні норми на ос­нові попередньо розроблених укрупнених розрахункових вели­чин затрат робочого часу на типові операції, деталі або види робіт. Доцільно для підприємс­тв з індивідуальним і дрібносерійним типом виробництва.

Велике значення має мікроелементний метод нормування пра­ці (для нормування ручних і деяких машинно-ручних процесів). За допомогою цього методу виділяють і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелеме­нти визначають норми затрат часу залежно від найважливіших чинників, які впливають на їх структуру.

Види норм праці

На підприємствах застосовують різні види норм праці. Найпо­ширеніші з них такі:

а) норми часу, які визначають кількість робочого часу, потрі­бного для виготовлення одиниці продукції або для виконання пе­вного обсягу робіт;

б) норми виробітку, які визначають кількість продукції, котру треба виготовити, або обсяг роботи, який має бути виконаний за одиницю робочого часу. Норми виробітку вимірюються в нату­ральних одиницях (штуках, метрах тощо) і виражають необхід­ний результат діяльності працівників;

в) нормоване завдання, що визначає необхідний асортимент і обсяг робіт, що мають бути виконані одним працівником або групою (бригадою, ланкою) за даний відрізок часу (зміну, добу, місяць). Нормоване завдання, як і норма виробітку, визначає не­обхідний результат діяльності працівників. Проте нормоване за­вдання можна установлювати не тільки в натуральних одиницях, айв нормо-годинах, нормо-гривнях;

г) норми обслуговування, які визначають кількість одиниць
устаткування, робочих місць, квадратних метрів площі тощо, які
обслуговуються одним робітником або бригадою;

д) норми чисельності робітників, за якими встановлюють кіль­кість робітників тієї чи іншої категорії, потрібну для виконання певного обсягу робіт;

е) норми керованості (кількості підлеглих) визначають кількість працівників, яка має бути безпосередньо підпорядкованою одному керівникові.

Об”єкти нормування праці.

Структура виробничої операції в технологічному відношені дає змогу визначити такі об’єкти нормування: